3. Назвіть характерні особливості агіографічної літератури. Яке значення вона має в історичному дослідженні?

З давніх-давен в Україні були поширені оповідання про осіб, яких церква проголосила святими. Ця література дістала назву агіографічної (від грец. аrіо — святий, графо — пишу). Умовно її можна поділити на дві групи: житія, що офіційно схвалені церквою, і твори, що є плодом творчої фантазії окремих авторів. Останні нерідко спрямовувались проти церковних догматів або течій.

Виникнення житій святих відноситься до II — III ст. У Київській Русі вони з'явилися як переклади з грецької мови відразу після прийняття християнства. В XI ст. почали складатися житія вітчизняних святих. Збірники цих оповідань мали різні назви (в залежності від їх призначення): Патерики, Прологи, Четьї-Мінеї тощо. Житія святих з часу їх виникнення були улюбленим читанням людей, вони активно формували моральні засади суспільства.

Перший в Україні збірник житій вітчизняних святих — "Києво-Печерський патерик" — записаний у XIII ст. за переказами XI— XII ст. Він складений ченцями Печерського монастиря з метою доведення його святості. Авторами патерика були Нестор-літописець, чернець Полікарп та єпископ Симон. Нестору належить, зокрема, авторство сказанія про назву монастиря, житія отця Феодосія, святих Бориса і Гліба. Це найдавніші за походженням зразки агіографічної літератури в Україні.

Розгляд агіографічних джерел з історії України свідчить, що за багатовікову історію нашої батьківщини відклалася величезна кількість різних пам'яток, які дають можливість відновити в усій повноті минуле українського народу. Писемні джерела, як продукт діяльності багатьох поколінь людей, нерозривно пов'язані з тією епохою, в яку вони були створені. Тому зміни у духовному житті та матеріальному виробництві супроводжувалися змінами у відображенні навколишнього світу, що, своєю чергою, впливало на характер усього комплексу писемних пам'яток кожної епохи.

Аналіз джерел підтверджує закономірність неухильного зростання фіксованої інформації про історичні явища і події. Збільшення обсягу писемних джерел супроводжується посиленням їх видової різноманітності, змінами у співвідношенні різних їх видів. Видова різноманітність джерел на кожному етапі історії залежала від багатьох чинників: рівня матеріальної та духовної культури, розвитку освіти і науки, етнічної та соціальної структури, суспільно-політичного ладу країни у той чи інший період, його правових засад.

Звернення до проблеми використання писемних джерел у наукових дискурсах показує, що різні їх види далеко не однаковою мірою залучаються істориками. Це залежить не лише від кваліфікації істориків, а й від їхньої технічної оснащеності. Наявність величезної кількості різнорідних джерел з історії України, які далеко не повною мірою залучені до наукового обігу, диктує необхідність подальшого комплексного освоєння багатющої джерельної бази української історії для відтворення минулого нашого народу в усій його різноманітності й повноті.