3 Вкажіть на характерні особливості наукової історичної літератури як історичного джерела.

Наукова, науково-популярна та навчальна література з історії, виконуючи у суспільстві свої специфічні функції, виступає водночас і як важливе історичне та історіографічне джерело. Цінність її з джерелознавчої точки зору зумовлюється двома обставинами.

По-перше, в деяких із таких творів містяться джерела або уривки з них, які не збереглися до наших часів. Наприклад, російський історик В. Татіщев у своїй праці "Історія російська з найдавніших часів" навів тексти давніх літописів, частина з яких пізніше була втрачена під час пожежі у Москві 1812 р. Цінним джерелом з історії нашого народу є історичні праці М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського. Великий інтерес для дослідників становлять твори, створені іноземними авторами до появи нашої писемності. Тобто історичні праці за певних умов можуть розглядатися як вторинне історичне джерело.

По-друге, всі історичні праці незалежно від їх змісту і часу створення виступають у ролі історіографічного джерела, тобто матеріального свідчення про розвиток історичних знань. Вони, зокрема, характеризують процес приростання історичних знань, зміни концептуальних засад створюваних праць.

Перші історичні праці з'явилися в Україні У XVII ст. Це книги Ф. Сафоновича "Кройніка з літописців старовинних", П. Кохановського "Обширний Синопсис Руський" (1674). Проте найбільшої слави зажив "Київський Синопсис", можливим автором якого вважають І. Гізеля. Книга стала першим посібником з вітчизняної історії. Вона охоплювала події з найдавніших часів до 80-х років

XVII ст. Хоча автор певною мірою торкався подій, що відбувалися в Росії, основний зміст твору був присвячений історії України. "Синопсис" уособлював перехід від літописів до наукових історичних праць. І все ж у XVIІ—XVIII ст. головною тенденцією залишалося нагромадження історичних фактів.

По-справжньому професійні праці з історії України з'явилися на початку XIX ст. Це "История Малой России" (1822) Д. Бантиш-Каменського, написана з монархічних позицій, "Исторія Малоросії" (т. 1—5, 1842—1843) М. Маркевича, праці Я. Маркевича, М. Максимовича та ін. У 20-х роках XIX ст. в Україні дістав поширення визначний твір невідомого автора "Історія Русів". У 1846 р. О. Бодянський надрукував його у "Чтениях Московского общества истории и древностей российских". "Історія Русів" висвітлює події в Україні з найдавніших часів до 1769 р. Головна ідея, що червоною ниткою проходить крізь усю працю, — право українського народу на самостійний державний розвиток, підтверджене історичним досвідом — існуванням державності за часів Київської Русі, історією козаччини, яка була суто українським витвором.

У другій третині XIX ст. в українській історіографії склався критичний підхід до джерел завдяки діяльності таких істориків, як М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, а пізніше — В. Антонович, М. Грушевський, Д. Яворницький, Д. Багалій та ін. Вершиною розвитку української історіографії XIX — початку XX ст. була багатотомна енциклопедична праця М. Грушевського "Історія України-Руси", перший том якої побачив світ у 1898 р.

Серед українських істориків XIX — початку XX ст. були прихильники різних шкіл та напрямів: романтизму, документалізму, позитивізму, гуманітарної системи, економічного матеріалізму тощо. У трактуванні національної історії сформувалися два головні напрями: народницький і державницький. Для прихильників першого з них характерними були висування на перший план історичного процесу народних мас, їх ідеалів, прагнень, абсолютизація їх інтересів, розгляд з цих позицій усіх проблем історії. Трохи пізніше, на початку XX ст., під впливом національно-демократичних поглядів М. Грушевського, праць В. Липинського, Д. Дорошенка, С. Томашівського та інших відомих істориків у літературі сформувався державницький напрям, який органічно виріс з народницького. Його представники головну увагу приділяли обґрунтуванню ролі держави в історії, державницьких прагнень народу. Розбудову української держави представники цього напряму розглядали як перманентну, точніше — абсолютну цінність. У розвитку цього напряму велику роль відіграли також І. Крип'якевич, В. Кучабський, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин та ін.

Встановлення радянської влади в Україні, запровадження в усіх сферах життя суспільства марксистсько-ленінських ідеологічних схем корінним чином змінило умови діяльності істориків. На історію України була поширена універсальна догматизована теорія історичного процесу, що ґрунтувалася на постулатах марксизму-ленінізму, основою яких були матеріалістичний погляд на історію, вчення про класову боротьбу. В українській історіографії монопольно утвердилася марксистська методологія, відступ від якої жорстоко карався. Марксизм проголошувався єдино вірним ученням про суспільство та його історію.

З відновленням державної незалежності України відкрився новий етап розвитку історичної науки, для якого характерні такі риси, як освоєння нових підходів і теорій, відродження кращих національних традицій української історіографії, подолання фальсифікацій та ліквідація "білих плям" в історії, освоєння нових пластів історичних джерел.