80. Конституційна криза 1897 – 1900 рр. В Австро-Угорщині . Політика уряду Кербера.

З часом його загальна зацікавленість «українською справою» переходить у практичну роботу на користь українського руху, наповнюється конкретним національно-політичним змістом. Вільгельм Габсбург робить перші серйозні кроки, пов’язані з проблемою уконституювання українських земель у межах Австро-Угорщини. У листопаді 1916 p., зокрема, він звертається до свого дядька — ерцгерцога Фрідріха, командувача австрійської армії для з’ясування української перспективи2, що було особливо важливим, з огляду на відверто виявлену пропольську позицію Франца-Йосифа І.

Намагання галицьких політиків добитися такого бажаного для них поділу Галичини на польську й українську частини й утворення автономного коронного краю з українських земель імперії Габсбургів наштовхувалися на запеклу протидію польської сторони.

Несподівано для багатьох 5 листопада 1916 р. віденська урядова газета опублікувала лист Франца-Йосифа І до голови австрійського уряду Кербера, якому планувалося розширити автономію Галичини. Імператор повідомляв свого прем’єр-міністра, що відповідно до угоди з Вільгельмом І із російських областей Польщі, зайнятих союзними військами у ході воєнних дій, буде «утворена самостійна держава з дідичною монархією і конституційною формою правління». Водночас повідомлялося про те, щоб «краєві Галичині надати право самостійного урядування у своїх краєвих справах»3. І хоча цей намір Франца-Йосифа не мав реального продовження, він викликав занепокоєння українського табору в Галичині. Вже 7 листопада 1916 p., на засіданні українських депутатів австрійського парламенту було ухвалено «Українське державно-правне застереження проти відокремлення Галичини».

У цьому документі констатувалося, що планована австрійськими правлячими колами акція є порушенням історичних прав українського народу і віддає «четвертий з черги найбільший народ держави під необмежене панування його національного противника». Наголошувалося, що «український народ ніколи не признає відокремлення Галичини під польським пануванням і ніколи не зречеться права національної автономії своєї території та утворення окремого українського коронного краю в рамках Австрії»4.

81. Політична система Австро-Угорщини. Роль національного питання у політичному житті двоєдиної монархії.

Дуалістична угода 1867 р. - зразок конфедеративного по суті устрою, в якому повна самостійність у внутрішніх справах двох держав — Австрії й Угорщини — поєднувалася з централізацією найбільш важливих «загальноімперських справ», підвідомчих імператорові та двом його міністрам — іноземних справ і військовому. Угода і створена на її основі нова форма існування імперії, сам механізм її функціонування – явище унікальне у світовій практиці. Цей устрій не передбачав ніякого єдиного імперського уряду. Спільні питання вирішувались на регулярних радах “спільних” міністрів разом із главами урядів двох держав.

Таким чином, у політичному відношенні імперія набула порівняно стабільного характеру, що позитивно відбилось на економічному розвитку країни, а значить, і на добробуті громадян.

Етноконфесійна структура імперії була надзвичайно мозаїчною. Жоден з її народів не мав абсолютної чисельної переваги над іншими. Так звані «пануючі» нації, а точніше, нації привілейовані, на межі століть навіть разом узяті не складали і його половини. Але у своїх частинах імперії і німці, і мад’яри переважали за чисельністю інші народи, з тією різницею, що перші у своїй половині складали лише третину населення, а другі майже половину — трохи більше 48%. В Угорщині проживала значна кількість німців, що займали друге після румунів місце серед національностей королівства. Інші дев’ять націй можна кваліфікувати як «напівпривілейовані» і «непривілейовані». До першої групи відносили чехів, поляків, хорватів, італійців Примор’я. Ніяких привілеїв не мали українці, румуни, словаки, хорвати, словенців, тірольські італійці євреїв.

Австро-угорська угода і встановлення ліберально-конституційних порядків дали могутній поштовх національним устремлінням неповноправних народів обох держав. Першими піднялись на боротьбу чехи. вирішили домагатися перетворення своєї країни в третю складову частину імперії, тобто перетворення дуалізму в триалізм.

Після довгих переговорів з угорськими міністрами 10 жовтня 1871 р. ландтаг Чехії прийняв резолюцію, що вимагала надання Чехії рівного з Угорщиною та Австрією статусу. По суті, це означало б створення нового конфедеративного утворення у складі трьох самостійних у внутрішніх справах держав: Австрії, Угорщини, Чехії.

Національності Галичини, Буковини, Далмації, а також словенці особливих турбот імперії не приносили. Виразний сепаратистський рух італійців відчувався лише у Південному Тіролі, де італійський елемент мав відчутну перевагу. В інших провінціях національні устремління італійців зіштовхувались з націоналізмом сербів, словенців і хорватів.

Щодо Угорщини, то в кінці 60-х — на початку 70-х років її пануючий клас ще виявляв деяку схильність до вирішення національного питання з урахуванням мінімальних потреб неугорських народів. Тут був прийнятий ряд ліберальних по духу законодавчих актів з метою модернізації суспільства і системи управління суспільними процесами. Ліберальним за був «закон про рівноправність національностей» 1868 р. Навчання не тільки в початковій, але і в середній школі повинно було відбуватись рідною мовою. Статус офіційної мови був закріплений за угорською, але застосування мов національностей допускалось у місцевій і комітатській (обласній) адміністрації, в судах нижчої інстанції, а також у листування між комітатами, більшість населення яких складали слов’яни чи румуни.

Та на фоні цього позитиву більш важливе політичне значення мала перша стаття закону, яка безапеляційно констатувала наявність в Угорщині «однієї єдиної політичної нації – єдиної неподільної угорської нації, членами якої є всі громадяни країни, до якої б національності вони не належали». Звісно, що цілком закономірно політичні лідери неугорських народів одностайно відкинули принцип єдиної політичної нації.

Найбільш безправними з усіх народів королівства були словаки і закарпатські русини (українці). В обох етносів на відміну від румунів і сербів не було єдиного культурно-просвітницького і політичного центру.

І все-таки весь період дуалізму відзначений неухильним наростання національних рухів в австрійській половині імперії. Дякуючи ліберальності австрійського режиму національні конфлікти тут проявились яскраво і відкрито. Після 1867 р. важливу роль у політичному житті Ціслейтанії стала відігравати лояльна до Габсбургів та Австрії польська аристократія Галичини.

Сильним був польський вплив і в Буковині з центром у місті Чернівці. Тут мирно співіснували українці, румуни, поляки, євреї, німці, цигани; католики, уніати, православні, іудеї. Жодна релігійна чи етнічна група не могла тут претендувати на виключність і гегемонію, якщо не зважати на претензії польської шляхти.

Діаметрально протилежна ситуація склалась в Чехії, де починаючи з 1880-х років стикались інтереси місцевої німецькомовної буржуазії та чеської, що швидко набирала сили. Гостра боротьба розгорнулась у сфері культури і мови, де крок за кроком чехи завойовували одну позицію за іншою, не забуваючи при цьому про головну мету – рівного з Угорщиною та Австрією статусу.