69. Зовнішня і колоніальна політика Італії на початку хх ст. Італо-турецька війна

Протягом першого десятиліття ХХ ст. уряд Італії дотримувався політики миру. Особливо важливе значення мало поліпшення відносин з Францією. У 1902 р. Франція обіцяла не протидіяти італійським домаганням на Тріполітанію в обмін на запевнення Італії не втручатися в дії Франції в Марокко. Незабаром Італія уклала торговельні угоди з Францією і Великобританією, що продемонструвало готовність Італії до самостійних дій відносно цих двох держав і до Троїстого союзу, не послаблюючи свої позиції в останньому

Прагнучи відшукати нові території для зростаючого населення своєї країни, італійські державні діячі розгорнули чергову кампанію колоніальної експансії, на цей раз в Північній Африці. Ситуація загострилася після того, як Франція окупувала Туніс, Алжир і Марокко, а Великобританія завоювала Єгипет, що порушило баланс сил у Середземноморському регіоні. Спочатку Італія спробувала мирним шляхом потрапити до Лівії, що входила до складу Османської імперії. Туди прямували наукові експедиції, заохочувалося створення торгових і сільськогосподарських підприємств на базі позик, надавалися Римським банком, і грунтувалися італійські школи.

У березні 1911 р. Джолітті знову зайняв пост прем'єр-міністра. Після низки дипломатичних демаршів 29 вересня 1911 р. Італія оголосила війну Туреччині. Незважаючи на заяви про нейтралітет, найбільші держави Європи, особливо партнери по Троїстому союзу, засудили дії Італії. Німеччина не була зацікавлена в ослабленні Туреччини, а Австрія зовсім не хотіла розширення Італії і побоювалася контрудару Туреччини на Балканах. Під час війни італійська армія без особливих зусиль окупувала все середземноморське узбережжя Лівії. Потім, прагнучи швидше завершити війну і примусити Туреччину піти на поступки, італійський флот захопив острови Додеканес, розташовані між Грецією і Туреччиною. 15 жовтня 1912 р. в Уші були підписані попередні умови миру, а потім у Лозанні був укладений договір, який передбачав виведення італійських військ з островів в Егейському морі відразу після того, як турецька армія залишить Лівію. Проте обидві сторони не поспішали виконувати ці умови. У результаті війни Італія отримала обширну територію в Африці, куди незабаром почалася масова еміграція італійців.

70. Внутрішня політика „лівої” в Італії.

Але по мірі зміцнення своїх позицій промислові кола починали домагатися заходів по захисту від іноземної конкуренції, орієнтуючись на «ліву» в надії на їх здійснення.

«Ліва» в принципі прагнула звести втручання держави в господарське життя до мінімуму. У 1876 р. вона завдала «правій» поразка в парламенті, відкинувши урядовий законопроект про державну експлуатації залізниць, і прийшла до влади. Новий кабінет очолив лідер «лівої» Агостіно Депрстіс. Належні державі залізні дороги були в 1885 р. передані в експлуатацію трьом компаніям, пов'язаним з декількома великими банками.

Але, здобувши верх над «правою» під прапором більш ліберальної економічної політики, «ліва» в питанні про протекціоністські мита поступилася натиску промисловців і стала поступово вводити їх. Більш того, в умовах аграрної кризи 80-х років система промислового протекціонізму була доповнена введенням високих ввізних мит на зерно. Це відповідало насамперед інтересам латифундистів Півдня, які прагнули закрити доступ на внутрішній ринок дешевого заокеанського зерну, і остаточно скріпило їх союз з новим правлячим класом Італії. Здійснений «лівої» всупереч власним доктринальним установкам поворот від свободи торгівлі до протекціонізму був, втім, виразом загальної для того часу тенденції: трохи раніше або трохи пізніше він стався в Німеччині і у Франції.

«Ліва» враховувала негативні наслідки адміністративної політики правих і виступала за більшу самостійність місцевої адміністрації по відношенню до центральної влади.

До правління «лівої» був зроблений перший крок до демократизації системи виборів до палати депутатів. Проведена в 1882 р. виборча реформа збільшила число осіб, які мають право голосу, більш ніж в три рази за рахунок зниження вікового цензу (21 рік замість 25), зменшення приблизно вдвічі майнового цензу і його можливої заміни цензом освітнім (іспит в обсязі програми початкової школи при обов'язковості з 1877 р. початкової освіти).

В цілому «ліва» порівняно з «правою» стояла на позиціях більш послідовного лібералізму - економічного та політичного.