64. Виникнення „Проблеми Півдня” в Італії.

У процесі національного об'єднання відбувся істотний перерозподіл земельної власності, але цілком в інтересах буржуазії, без посягання на велике землеволодіння напівфеодального типу і на шкоду селянству.

південна частина континентальної Італії і острови Сицилія і Сардинія були зоною напівфеодальних латифундій, де цілком переважали докапіталістичні методи ведення господарства.

ліберальна буржуазія зробила вибір на користь такої політики, яка незалежно від суб'єктивних намірів тих, хто її проводив, закріплювала і поглиблювала економічну, соціальну, культурну відсталість Півдня.Тяжкість податкового тягаря відчувалася на Півдні набагато сильніше, ніж в інших частинах країни. Деяких податків, встановлених після об'єднання, тут перш взагалі не було.

Величезні масштаби придбало лихварство. Гніт латифундиста і лихваря змушував селян покидати рідні місця, але потік мігрантів не поглинався промисловістю, якій на Півдні практично не було: традиційне ремісничо-мануфактурне виробництво гинуло під ударами конкуренції з-за кордону, а нова промисловість не розвивалася з-за відсутності капіталів. Ставала масової еміграція з Південної Італії, яка відрізнялася від еміграції з північних областей, що мала тимчасовий характер і прямувала в суміжні європейські країни: емігранти з Півдня спрямовувалися головним чином за океан і осідали там остаточно. У 1901 - 1909 рр.. їх середньорічне число наблизилося до 300 тис., збільшившись майже в 10 разів у порівнянні з 1876-1886 рр.

Постійна соціальна напруженість на Півдні штовхала центральну владу до широкого використання в цьому регіоні репресивних заходів. В умовах цензової виборчої системи Південь з його бідним і у величезній більшості неписьменним населенням опинявся ущемленим і у своєму праві на політичне представництво в парламенті: в 60-і роки брати участь у виборах міг на Півночі кожен 12 й, а на Півдні - лише кожен 38 - й житель.

65. Режим ф. Кріспі. Політична криза в Італії у 90-х рр. Хіх ст.

У 1887 р. черговий кабінет сформував Франческо Кріспі. У минулому активний сподвижник Гарібальді, він став потім видатним діячем «лівих», а в 80-і роки очолювана всередині цієї течії опозиційну Депретісу угруповання.

Пронімецька зовнішньополітична орієнтація Італії при Кріспі посилилася. У 1888 р. з Німеччиною була підписана військова конвенція, згідно якої Італія в разі війни її партнерів по Троїстого союзу з Францією і Росією зобов'язувалася атакувати Францію на альпійському кордоні, а також направити до Німеччини 6 армійських корпусів і 3 кавалерійських дивізії для участі у військових операціях на Рейні. Італо-французькі відносини з кінця 80-х років додатково ускладнилися розгорілася між двома країнами митної війною.

У внутрішній політиці Кріспі з самого початку став на шлях посилення урядової влади на шкоду влади парламенту. Почався наступ на громадянські свободи: Закон 1889 р. обмежив конституційне право зборів. По відношенню до робочого і соціалістичного руху став проводитися відверто репресивний курс. У 1890 р. була заборонена першотравнева демонстрація і вперше застосована зброя проти страйкарів.

Другий кабінет Кріспі протримався до лютого 1891 р. його падінню сприяло зростання суспільного невдоволення. Але вже наприкінці 1893 р. новий кабінет знову очолив Кріспі

У правлячому таборі після провалу диктаторських намірів Кріспа існувала сильна тенденція на користь обмеження громадянських свобод і прерогатив парламенту. Знову різко загострилася соціальна напруженість. Взимку 1897-1898 рр.. почалися і до весни охопили всю країну масові виступи у зв'язку з дорожнечею продуктів харчування. Кульмінацією цього руху стали події в Мілані в перших числах травня, прийняли вже політичне забарвлення: у відповідь на заборону соціалістичної листівки виникли зіткнення між робочими і поліцією, які переросли в продовжувалося п'ять днів повстання з барикадними боями.

Мілан був оголошений у стані облоги, проти повсталих робітників використовувалися піхотні і кавалерійські військові частини та артилерія. При цьому, згідно з офіційними даними, було вбито 80 і поранено 450 осіб. Почалися масові репресії. Перестало виходити безліч газет, знову, як в 1894 р., стали діяти військові суди, а соціалістична партія і інші робітничі організації повторно піддалися розпуску.

До парламенту були внесені законопроекти, що передбачали право виконавчої влади використовувати для захисту «громадського порядку» закони воєнного часу, посилення санкцій проти друку, обов'язкове подання в поліцію списку членів будь-якої громадської організації та інші антидемократичні заходи. Але запропонуваний їх уряд Рудіні не зміг утриматися при владі. Йому на зміну в червні 1898 р. прийшов кабінет генерала Л. Пеллу.