60 Внутрішня політика в Німеччині у 70 – 80-х р. Хіх ст. Бонапартизм Бісмарка.

Структура влади. Бонапартизм Бісмарка. У силу зазначеного вище характеру юнкерське-буржуазного монархічної держави па протягом перших двох десятиліть у країні існував німецький варіант бонапартистської диктатури, втілювати в особі імперського канцлера Отто фон Бісмарка, який одночасно був і прусським міністром-президентом.

Душоприказниками нової імперії були три політичні сили: прусське юнкерство, мілітаризм, велика буржуазія. Але становище їх було нерівним: основною ударною силою були юнкерство і мілітаризм, велика буржуазія посіла компромісну позицію, поступившись політичну владу першим двом в обмін на право вільного підприємництва за підтримки держави. Таким чином, політичну владу не тільки зберегла в своїх руках, але ще більше посилила реакційна військово-чиновницька каста, кумиром якої був Бісмарк.

Великий політичний діяч, Бісмарк не тільки зміцнював становище корони і юнкерства, але розумів необхідність швидкого капіталістичного розвитку країни, зсяческі сприяючи йому. Бісмарк виробив специфічну форму бонапартистської диктатури, сутністю якої була опора на військовий деспотизм і сильно розгалужений величезний бюрократичний апарат влади. . Німецький варіант бонапартизму був результатом відносного політичної рівноваги, що склалася між великою буржуазією і юнкерством, що об'єдналися на грунті боротьби проти робітничого класу усередині країни, з одного боку, і загальних інтересів на міжнародній арені-з іншого, коли, агресивна Німецька імперія почала пред'являти все більші претензії на участь у європейських справах і захоплення колоніальних володінь.

'Типовим проявом бісмаркової бонапартизму було фактична відсутність уряду і загальноприйнятої системи міністерств. Вся повнота виконавчої влади була зосереджена в руках імперського канцлера. Одночасно він був міністром закордонних справ. Його відомство фактично виконувало функції міністерства торгівлі і фінансів, а також управляв «імперської провінцією» Ельзас-Лотарингією. Одна з особливостей правління Бісмарка - виникнення державної власності шляхом націоналізації залізниць, біля пошти, телеграфу, введення монополії на тютюн, горілку і т. п. Одержавлення цих галузей господарства призвело до посилення бюрократичного апарату; всі службовці, зайняті в цих галузях господарства, стали державними чиновниками.

Протягом 70-х рр.. виникла низка органів державного управління-відомств (міністерств): закордонних справ (1871), імперських залізниць (1873), юстиції (1877), внутрішніх справ (1879). Крім того, безпосередньо при кайзері існував ряд кабінетів (цивільний, військовий). Так, в 70-і рр.. склалася імперська система управління юнкерське-буржуазної монархії, організація якої не передбачалася конституцією. Рейхстаг не чинив на цю систему ніякого безпосереднього впливу. Канцлер був відповідальним лише перед кайзером. Вся структура.государственних інститутів та органів влади відбивала, таким чином, недемократичний характер політичного ладу Німеччини.

Фінансовий і торговельно-промисловий крах 1873 р. призвів до різкої критики економічної політики уряду, основаної на принципах вільної торгівлі (фрітрейду). Кризу пояснювали не лише легковажним створенням нових підприємств, не лише колосальним безконтрольним виробництвом, але й незабезпеченістю "національного ринку для національної промисловості", пов'язаної з вільним увезенням товарів із-за кордону. Так, у 1873 р. у Німеччині ввізне мито на вироби із заліза було одним із найнижчих у світі, а мито на чавун узагалі було відмінено. До краху 1873 р. політика вільної торгівлі, на якій наполягав економічний лібералізм, мала блискучі результати. Після краху основною причиною всіх бід почали уявлятися фрітрейдерські ідеї.

Основну провину за виникнення кризи було покладено на лібералів. Ідеї лібералізму зазнали суворої критики влітку 1875 р. у брошурі "Проти течії" Вільгельма Кардофа, одного із провідних німецьких промисловців і лідера вільних консерваторів. У наступному 1876 р. було створено могутню організацію представників важкої промисловості - Центральний союз німецьких промисловців, який вимагав відмови від політики вільної торгівлі й переходу до протекціонізму як основного засобу спасіння національної економіки. Він розгорнув широку агітацію по всій країні і організував у рейхстагу спеціальну фракцію - Вільне народногосподарське об'єднання для тиску на канцлера з метою "захисту національної праці". Разом із ним виступали прихильники протекціоністського мита серед прусського юнкерства. Із 1865 р. увіз зернових у Німеччину не обкладався митом, так само і збут німецького хліба на англійському ринку відбувався на пільгових умовах. Але з початком аграрної кризи 1875 р. британський ринок став для прусських аграріїв фактично недоступним, а на внутрішньому ринку різко зросла конкуренція більш дешевого привізного хліба.

Поки більшість місць у рейхстазі належала націонал-лібералам і прогресистам, провести через нього протекціоністські закони було неможливо. Після виборів 1878 р. відбулося перегрупування сил у рейхстазі (консерватори збільшили своє представництво, а ліберали зазнали значних втрат), з уряду було вилучено ліберальних прихильників фрітрейдерського курсу, канцлер О. Бісмарк змінив свій курс і став відкрито підтримувати агітацію протекціоністів.

Восени 1878 р. у рейхстазі утворився блок прихильників протекціонізму, до якого увійшли консерватори, більшість депутатів Центру та група правих націонал-лібералів. На черговій сесії рейхстагу в лютому 1879 р. із тронною промовою виступив імператор, який відкрито засудив фрітрейдерську політику та закликав повернутися до випробуваних протекціоністських принципів Митного союзу першої половини XIX ст. Після бурхливих дебатів у пресі та в рейхстазі прихильники протекціонізму отримали перемогу. У 1879 р. було прийнято закон, що значно підвищував митний тариф, який майже закривав німецький ринок для іноземної конкуренції з усіх основних галузей промисловості. У 1885-1887 рр. відбулося значне підвищення митного тарифу на сільськогосподарську продукцію.

Упровадження протекціонізму поліпшило можливості вітчизняних промисловців і аграріїв на збут у Німеччині власної продукції та призвело до зростання митних прибутків держави. Хоча це мало наслідком підвищення вартості життя населення, успішний розвиток німецької промисловості загалом забезпечив постійне зростання його життєвого рівня.

Приводом до початку політики "культуркамф" став конфлікт між німецьким урядом і Ватиканом у справі "старокатоликів". У той час як об'єднання Німеччини було метою протестантської за віросповіданням ліберальної буржуазії Пруссії, ідеї лібералізму були рішуче засуджені папою Пієм IX у 1864 р., а Ватиканський церковний собор 1870 р. проголосив догмат про непогрішимість папи й підтвердив його повну владу над католицьким світом. Проти догмату про непогрішимість папи в Німеччині виступили так звані "старокатолики" (професори теології, вчителі релігії, військові капелани). Їх відлучення папою від церкви О. Бісмарк розцінив як втручання Ватикану у внутрішні справи імперії, оскільки вони були не лише служителями церкви, але й державними службовцями. Цей конфлікт дозволив О. Бісмарку по-новому оформити взаємовідносини між державою та церквою.

Політика "культуркампф", яку можна розглядати в контексті давньої боротьби за владу між імператорами Священної римської імперії та папським престолом, намагалася вирішити питання: хто має більше влади над німецькими католиками - папа римський чи імператор, хто вони в першу чергу - католики чи громадяни Німеччини, піддані імператора? Фактично "культуркампф" був політичною боротьбою за зменшення політичного впливу католицької церкви в державі, проти сепаратизму, за зміцнення єдності імперії.

Політика "культуркампф" не досягла своєї мети. Католицька церква ставала в очах віруючих мученицею за віру, а це лише посилювало її вплив. У таких умовах відбулася активізація партії Центру, яка виступила на захист гарантованої конституцією самостійності окремих німецьких держав від втручання в їх внутрішні справи імперського центру, а точніше, протестантської Пруссії. У період "культуркампфу" партія Центру подвоїла кількість депутатів у прусському ландтазі й рейхстазі, отримавши там майже чверть місць, і стала однією з найвп-ливовіших фракцій рейхстагу (за період існування імперії за неї голосувало близько 20 % німців). З часом О. Бісмарк зрозумів, що тенденції до сепаратизму не настільки небезпечні, що в збереженні єдності Німеччини були зацікавлені всі німецькі держави. Поступово на пер¬ший план внутрішньополітичного життя імперії вийшли інші проблеми, такі, як соціалістичний рух і митна проблема (перехід до протекціонізму). Після смерті папи Пія IX і переговорів О. Бісмарка з папськими нунціями більшість антиклерикальних законів, незважаючи на протести лібералів, у 1882-1883 рр. були скасовані за винятком цивільного шлюбу та нагляду уряду за школами. Партія Центру після завершення "культуркампф" відмовилася від принципової опозиції політики О. Бісмарка.