Монополізація змі

Сприятливе для свободи ЗМІ середовище має на увазі певний рівень медійного плюралізму, тобто існування декількох медійних джерел, з яких громадяни можуть дізнаватися про новини. Під оцим оглядом монополії, хоч як вони сформовані – завдяки владі держави, партії чи ринку, є перешкодою на шляху до свободи ЗМІ. Гарантувати плюралістичність ЗМІ може лише плюралістичність власності. Між власністю в ЗМІ і їхньою свободою є чіткий зв’язок, а різноманітність ЗМІ є передумовою свободи вираження поглядів. Проте це питання себе виявляє набагато прикметніше на загальнонаціональному, ніж на місцевому рівні, ринок на якому часто-густо не такий потужний, щоб забезпечити підставу для більш як одної газети чи мовника. У багатьох країнах місцеві часописи існують як мережа місцевих монополій, що з погляду плюралістичності ЗМІ може становити проблему, та інколи це єдиний спосіб забезпечити існування видань, що інакше б його, може, припинили.

Проблема приватних монополій залишається помітною у сфері власності на ЗМІ та стоїть на шляху до свободи ЗМІ. Справжньою проблемою є брак прозорості, бо ж і органи держави, і політично заанґажовані олігархи можуть використовувати підставних власників для прикриття свого медіа-бізнесу. Наприклад, в Україні довести по закону, що якийсь політик має істотну частку в якомусь засобі масової інформації, неможливо через вади законодавства про доступ до інформації. Проблеми законодавчого штибу сприяють монополізації, а виникають вони в регіоні регулярно. Тому-то реформа законодавства про доступ до інформації в Україні, як і в багатьох інших країнах, була б значним кроком уперед до забезпечення свободи вираження поглядів і плюралістичності преси.

На думку Деніса МаКвейла (Denis McQuail), концентрація ЗМІ призводить до появи трьох різних проблем: з ціноутворенням і розповсюдженням (що монополізованіший ринок, то більші можливості власники мають для встановлення ціни), з конкурентами (які можуть бути змушені вийти з гри через зависокі виробничі витрати) і з якістю та розмаїттям продукції. Очевидним наслідком не обмеженої нічим власності на ЗМІ є, ймовірно, «ефект Берлусконі», коли якась особа чи партія створюють медійну імперію і користуються широчезним і неконтрольованим політичним впливом. Однією з найбільших небезпек для успішної приватизації в цім випадку є придбання преси інвесторами, яких аж ніяк не цікавить справді успішна робота медійного бізнесу, а приваблює змога поставити орган масової інформації на службу якимось іншим діловим інтересам або політичному піарові.

Головним знаряддям боротьби з монополіями завжди виступає національна система регулювання в сфері ЗМІ, так само, як і законодавство, що захищає періодичні видання від компаній, які прагнуть монопольного становища. Одним із найчастіше вживаним засобом забезпечення умов для плюралістичних медіа завжди виступають норми закону, що забороняють концентрацію ЗМІ понад установлену межу, за якою для свободи конкуренції в певному секторі могла б виникати загроза, а також ті, спрямовані проти «перехресного» володіння ЗМІ, тобто ті, що забороняють одному власникові ЗМІ водночас володіти часткою в засобах масової інформації у більш, як одній національному секторі ЗМІ. У країнах ЦСЄ, може, найкращим прикладом дієвого втілення таких законів у життя є Словенія, Закон «Про засоби масової інформації» якої (1994 р.) прагне захистити ЗМІ від спроб концентрації і націоналізації власності, встановлюючи вимогу щодо розсіяння власності. До недавніх змін цей Закон таки добре убезпечував словенський медіа-ринок від монополізації, обмежуючи частку іноземних інвестицій в одній компаній щонайбільше 33 відсотками, так що жодному інвесторові не дозволялося володіти понад третиною будь-якої компанії. Закон «Про засоби масової інформації» 2001 року також регулює питання плюралістичності і розмаїття ЗМІ, розглядаючи положення, спрямовані проти концентрації, в ширшому контексті захисту плюралізму і розмаїття медіа. Згідно з новим Законом, видавець щоденника, особа чи група пов’язаних осіб, які володіють часткою понад 20 % в капіталі чи активах такого видавця або ж понад 20 % голосів у його керівництві, не можуть бути власниками чи співзасновниками телевізійної чи радіомовної компанії не можуть брати участі в здійсненні радіомовлення і телебачення. Норми того ж закону мають і протилежну спрямованість: ТРО не може бути видавцем часопису.

У Молдові проблема медіа-власності почасти викликана браком прозорості. Широкий загал не має докладної інформації про власників медійних компаній, а брак достатнього законодавства про доступ до інформації дозволяє владним чинникам користуватися з наявних переваг і купувати друковані медіа через посередників. Як і в Україні, змоги отримати надійну інформацію щодо власників приватизованих друкованих видань немає, тимчасом як імена, зазначені в документах, виявляються номінальним прикриттям справжніх власників-олігархів.

Отже, у реалізації свободи слова, у набутті засобами масової інформації належного їм статусу вагому роль відіграє подолання державно-партійної монополії. Законодавство значно розширило коло осіб, які мають право на заснування ЗМІ. А законодавчі обмеження спрямовані проти їх монополізації. Всі ці зміни закладають засади їх організаційної, певною мірою матеріальної, незалежності, права на власний розсуд визначати, яку інформацію слід продукувати та транслювати.[1]