47. Становище усрр у 1920 р. Державне й господарське будівництво.

Водночас в документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною радянської федерації. Отже, офіційні інститути радянських республік були зовні самостійними, але насправді контролювалися централізованою політичною організацією — РКП(б), яка мала монопольну владу. Офіційно відсутність єдиної радянської держави вважалась тимчасовим явищем. лідери більшовиків виробили нову модель діяльності соціалістичної держави у капіталістичному оточенні. Ця модель ґрунтувалася на двох засадах: принципі пролетарського інтернаціоналізму, що означав всебічну підтримку комуністичного та національно-визвольного рухів у світі, й концепції мирного співіснування держав із різним суспільним ладомПочинаючи з 20-х років, українська дипломатія розпочала реалізацію цих завдань. Першу мирну угоду радянської України було укладено з Литвою 14 лютого 1921 р. про встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Латвією, а в листопаді — з Естонією. 7 грудня 1921 р. представники РСФРР (Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка) та УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка) у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю. Коцюбинського. Активність України у сфері зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності на справжню. Тому з боку московського центру все чіткіше вимальовувалася тенденція обмеження дипломатичної активності УСРР. Особливості політичної та економічної ситуації Наполегливі спроби більшовиків у 1918—1920 pp. побудувати відповідно до вимог своєї програми безтоварну централізовану економіку мали згубні наслідки, але вони маскувалися війною. Колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному режиму майже безмежний контроль за ресурсами суспільства. Політична нестабільність, яка була наслідком невдоволення селян продрозкладкою, створювала кризову ситуацію. Після закінчення воєнних дій реквізиції та заборона торгівлі викликали особливе несприйняття, тому продроз-кладка виконувалась з ізеличезними труднощами. Вилучити хліб з українського села ставало дедалі важче. Для подібних акцій сили продзагонів уже не вистачало, і на допомогу їм було сформовано 8S загонів червоноармійців — майже 5,5 тис. осіб. Результат виявився несподіваним. Здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин ще більше ускладнило ситуацію. Селяни вдавалися до збройного опору. Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм. Радянська комуністична історіографія наявність кризи початку 20-х років визнавала, але причини її пов'язувала переважно з господарською розрухою, зумовленою семирічною війною, спочатку світовою, а потім — громадянською. Але насправді початок паралічу виробництва, що розвивався невідворотно, був пов'язаний із спробами державної партії зруйнувати механізм ринкових відносин. Нестача хліба спричинила різке скорочення видобутку корисних копалин, передусім вугілля. Нестача хліба і вугілля зумовила припинення роботи залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників зменшилася наполовину порівняно з довоєнним періодом. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах. 48. Шлях більшовицької партії до однопартійності в Україні. Ліквідація партії боротьбистів КП(б)У та інших політичних партій.

Політична система України на початку 20-х років мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, крім КП(б)У — філіалу РКП(б), реальної влади не мали і користувались незначним впливом. На початку 1921 р. КП(б)У налічувала понад 75 тис. комуністів.

У ті роки в Україні ще продовжували діяти загальноросійські соціалістичні партії — меншовиків, есерів, бундівців, але під тиском більшовиків почався процес ліквідації цих партій. Тим більше що особливої підтримки у масах вони вже не мали. У 1922 р. після процесу проти меншовицького "Південного центру"> Всеукраїнська конференція колишніх меншовиків заявила про розрив з меншовизмом і ліквідацію партії. Почали самоліквідовуватись меншовицькі організації на місцях.

Серед партій національно-демократичного спрямування намагалися продовжувати свою діяльність Українська партія соціал-революціонерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). На початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу і легалізувалась. Однак її лідери взяли участь у виступах отаманів проти більшовиків, тому одні змушені були емігрувати, інших було заарештовано. У травні 1921 р. в Києві проти них організували політичний процес і керівного центру УПСР не стало.Після падіння УНР колишні лідери УПСФ утворили "Братство української державності", яке виступало проти радянської влади. У 1921—1925 pp. багатьох українських соціал-демократів та есерів було знищено разом з організаціями "Волинська повстанська армія", "Всеукраїнський повстанком", "Братство української державності".

Союзниками більшовиків у громадянській війні були Українська комуністична партія (боротьбистів) і Українська партія лівих соціал-революціонерів (борбистів). Боротьбисти сформувались з лівого крила УПСР, їх лідерами були Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко. Борбисти (від назви друкованого органу партії — "Борьба") та їх лідери В. Качинський, М. Алексєєв, Є. Терлецький декларативно визнавали радянську владу, але заперечували диктатуру пролетаріату, протиставляючи їй "диктатуру трудящих", "диктатуру трудових класів". Вони вважали, що робітничий клас може відігравати авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції й не здатний керувати економічною політикою, протиставляли місто селу. Обидві ці партії пропонували формувати ради на багатопартійній основі, виступали проти повного підкорення України Москві. Разом з більшовиками вони брали участь у виборах до Рад за спільними списками.

виступив ЦК РКП(б), який виявився далекогляднішим і толерантнішим. Під його впливом ЦК КП(б)У вдався на деякий час до спільних дій з лівими течіями українських соціал-демократів та есерів. У період боротьби з денікінцями організації КП(б)У та боротьбистів співробітничали найплідніше. Проте у січні-лютому 1920 р. відбулися організовані рядовими боротьбистами селянські виступи у Київській, Полтавській, Катеринославській губерніях. ЦК УКП(б) відмежувався від них. Цим скористався В. Ленін, який вважав, що період співпраці з боротьбистами минув, оскільки Добровольчу армію Денікіна вже було вигнано з України.

У лютому 1920 р. ЦК КП(б)У направив губернським комітетам "Тези про наше відношення до боротьбистів", в яких пропонувалося розгорнути боротьбу проти УКЩб). Тоді ж ЦК КП(б)У прийняв рішення про розрив блоку з боротьбистами. Під таким тиском у березні 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила рішення про саморозпуск партії. Багатьох членів цієї партії було знищено в період так званої боротьби з "куркульським бандитизмом". Восени 1920 р. при перереєстрації КП(б)У значну кількість колишніх боротьбистів було виключено з неї. Блокування більшовиків з борбистами теж виявилося ситуативним, тактичним. У квітні 1920 р. ЦК КП(б)У ініціював ліквідацію партії боротьбистів, яка на той час нараховувала 700 осіб, на умовах вступу її членів до КП(б)У. У партії почались хитання, внутріпартійна диференціація, масовий вихід з її лав. За цих умов у липні 1920 p. IV з'їзд прийняв рішення про самоліквідацію УКП(б).

Дещо довше існувала Українська комуністична партія (УКП), створена на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Вона нараховувала приблизно 300 осіб. Лідерами були А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія прагнула більшої самостійності для України, заявила про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхідність створення української економіки, власної армії, виступала проти русифікаторської політики КП(б)У, входження України до СРСР. З III з'їзду (1922) одна частина партії прагнула до союзу з націоналістичними силами, а друга — намагалася налагодити контакт з КП(б)У. За відсутності інших партій УКП могла б стати центром притягання опозиційних до більшовиків сил, але надто дрібною організацією вона була. Керівництво КП(б)У навіть надавало цій партії фінансові субсидії, створюючи ілюзію плюралізму. Згодом більшовикам це набридло, і в жовтні 1924 р. ЦК КП(б)У вирішив ліквідувати УКП.