44. Українсько-польська війна 1918 – 1919 рр. Західноукраїнське питання на міжнародній арені.

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918-19 – збройний конфлікт між Західно-Українською Народною Республікою та Польською державою у 1918-19. Внаслідок Листопадового повстання1918 влада у Львові, а згодом і в усій Галичині перейшла до Української Національної Ради ЗУНР ЗО-УНР 1918-19. У відповідь на це 1.11.1918 проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані капітаном Ч.Мончинським. Спочатку воєнні дії у Галичині проходили з перемінним успіхом. Великою стратегічною невдачею українського командування стала втрата Перемишля (11.11.1918), через який польське командування згодом здійснювало постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством дало можливість полякам 21.11.1918 встановити контроль над містом, а також ін. адміністративними центрами Східної Галичини.

У ході воєнних операцій українських військ з кін. грудня 1918 створювалася Галицька армія (ГА), основою для формування якої став Легіон українських січових стрільців, доповнений новобранцями з мобілізації згідно з законом Української Національної Ради (13.11.1918). Військові сили, що налічували бл. 100 тис. чол., були організовані в корпуси, бригади, курені. Для оперативного управління Галицькою армією створено Начальну команду У ГА.

У першій пол. грудня 1918 утворився українсько-польський фронт, який проходив від Тісної і Хирова до Львова і тягнувся далі через Любачів, Рава-Руську, Белз до Ярослава. Галицька армія (див. Українська Галицька армія) у грудні 1918– січні 1919 вела виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби звільнення міста.

Українська сторона погодилась на укладення перемир'я і приступила до переговорів з польським командуванням та місією країн Антанти. Місія ген. Бертелемі висунула вимоги відвести українські війська за “Бертелемі лінію”. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бертелемі, і 2.3. воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися..

У травні 1919 до ЗУНР прибула нова міжсоюзна комісія під керівництвом ген. Л.Боти, яка запропонувала нові умови примирення ворогуючих сторін, але вони були відкинуті польською стороною. 15.5.1919 розпочало наступ на всьому фронті. Під тиском переважаючих сил противника Галицька армія змушена була відходити на схід. Частина українських військ, втративши зв'язок з головними силами, відступила у Закарпаття, де була інтернована чехословацькою владою. У кін. травня 1919 румунські війська почали займати південно-східні повіти Покуття, створюючи реальну загрозу з півдня. Командування ГА змушене відвести головні сили в південно-східну частину Галичини між річками Збруч і Дністер.

Після реорганізації і перегрупування частин Галицька армія під командуванням ген. О.Грекова 7.6.1919 розпочала наступальну операцію у напрямку Чортків-Львів (див, Чортківський наступ 1919).Українським військам вдалося потіснити польську армію налінію Дністер-Гнила Липа-Перемишляни-Підкамінь. У цих умовах Начальна Команда УГА відмовилася від дотримання умов нового перемир'я (див. “Дельвіга лінія”), що його уклала з представниками Польщі делегація УНР на чолі з ген. С.Дельвігом і яке командування ГА небезпідставно розцінювало як чергову спробу поляків виграти час для підтягування резервів на фронт.

Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу в зброї, боєприпасах та військовому спорядженні. Польське командування почало поспішно стягувати у район на пн.сх. від Львова всі наявні резерви. Західноукраїнські землі були окуповані Польщею, на них створена Польська адміністрація. Партизанський рух проти окупаційної адміністрації продовжувався ще тривалий час. Рішенням Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 21.11.1919 затверджено статут для Східної Галичини, за яким Польщі передано мандат Ліги Націй на управління нею протягом 25 років з обов'язковим забезпеченням галицьким землям автономного статусу. За ухвалою Найвищої Ради 8.12.1919 діяльність польської адміністрації допускалась лише на захід від Керзона лінії, однак це рішення повністю ігнорувалося польським урядом. 14.3.1923 Рада послів держав Антанти прийняла остаточне рішення про приєднання Сх.Галичини і Зх.Волині до Польщі. Причини поразки української сторони в українсько-польській війні 1918-19 полягали як у помилках провідників ЗУНР і ГА, так і в несприятливих зовнішніх обставинах, які позбавили ЗУНР міжнародної підтримки. (П.Зашкільняк, Львів)

45. Стан церкви в Україні під час революційних подій. Створення Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ). Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг чітко заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 p., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка, однак, особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет із скликання Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі без погодження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) — найвищим органом церковного управління в Україні. За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею авто­номії української церкви, яку й було тоді проголошено. Лише після краху Гетьманату з'явилися можливості для здобуття автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: В. Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань — І. Липа.

1 січня 1919 р. Директорія видала "Закон про Українську автокефальну православну церкву", в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з держав­ної скарбниці, а Українська автокефальна церква з її си­нодом і духовною ієрархію ні в якій залежності від Все­російського патріарха не перебуває.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії вико­ристали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпо­рядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність "Закону про Українську автокефальну православну церкву".

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіаль­ний церковний собор, який став одним із етапів підготов­ки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагати­ся українізації парафій, ліквідації старорежимного церков­ного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас був створений прецедент: зробити Українську автокефальну православну церкву ка­нонічною в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921 р. ухрамі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський право­славний церковний собор, зібравши до 500 представників духовенства і мирян.

Собор ухвалив автоке­фалію української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях, проголо­сив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Визнано доцільними і "єдино можливими" прави­ла церковного ладу, встановлені вселенськими та помісними соборами, із зауваженнями, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій "ніякого підля­гання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території су­часних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіро­воградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Черні­гівської, Харківської, Хмельницької областей.

У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення незалежної від патріарха Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 па­рафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, іншу літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демокра­тичними реформами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала роз­каяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх ка­нонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до Радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Вона сприйняла декрет про відокремлення церкви від держави, Були створені перешкоди в реєстрації статуту УАПЦ, а її керівництво — митрополита В. Липовського, благовісника В. Чехівського стали переслідувати.