15 Вересня 1907 р. Він помер у Берліні. Тіло перевезене в Україну і поховане на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія.

Родину Тобілевичів справедливо називають основою українського театру, бо Іван Карпенко-Карий був драматургом і актором, його брати — режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра — актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. До TOJO Ж у родину Тобілевичів увійшли найкращі артистки українського театру: Марія Занько-вецька (стала дружиною Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської). Завдяки діяльності цієї родини Україна нарешті отримала свій професійний театр, а завдяки Івану Карпенку-Карому — чудову драматургію. Іван Франко справедливо відзначав, що І. Карпенко-Карий «був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов'янських народів».

Творча спадщина Карпенка-Карого включає оповідання «Новобранець»; драматичні твори (18 п'єс і 3 етюди): комедії «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море», «Паливода XVIII століття»; драми «Бурлака», «Безталанна», «Наймичка», «Понад Дніпром», «Лиха іскра полеспалить і сама щезне», «Гандзя»; трагедії «Бондарівна», «Сава Чалий», а також критичні праці, рецензії і переклади.

У комедії «Сто тисяч» викривається патологічна зажерливість багатія Герасима Калитки, який добре розуміє, що його багатство створюється працею наймитів, їх нещадною експлуатацією, проте шкодує для них поживної страви, навіть шматка хліба. Щодо цього яскравим прикладом є колоритна сцена, в якій ретроспективно йдеться про один з епізодів життя Герасима: видаючи дочку заміж. Калитка порушує дану раніше сватам обіцянку. З цього приводу на весіллі зчинилася бійка, в якій Герасимов! вибили два зуби, проте він вважає, що «перемога» дісталася йому, адже гроші залишились у нього. Герасим на всьому заощаджує, експлуатує і наймитів, і членів своєї сім'ї, скуповує землю в дворян, які розорюються. Він вважає, що панські «примхи» і стали причиною занепаду «дворянських гнізд», а тому й заявляє: «Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю». Тому він і погоджується на придбання за безцінь ста тисяч карбованців. Коли ж при цій операції Калитка був ошуканий шахраями, то кинувся вішатися. Врятований від смерті, Герасим, ридаючи, дорікає рідним і близьким: «Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!». Адже для нього смисл життя полягав у постійному збагаченні, символом якого саме й виступали гроші, а втративши їх, він не знає, як буде жити далі. При всій своїй комічності п'єса Г. Карпенка-Карого змальовує проблеми тогочасного суспільства, яке культивує думку про те, що цінність людини вимірюється кількістю грошей, які вона має, тому в бажанні здобути гроші люди здатні на все, навіть втратити душу, бо, як сказав Савка, «без душі, мабуть, легше, як без грошей». Характерно, що драматург, обдумуючи сюжет майбутнього твору, в основу якого лягли спостереження гарячкової інтенсивності «мужиків» у скуповуванні землі, планував дати йому назву «Влада грошей».

Новаторство І. Карпенка-Карого в п'єсі «Сто тисяч» полягає ще й у тому, що в ній виникають елементи авантюрної драми — жанру, давно відомого в західноєвропейській драматургії, але нового для української. До того ж проблеми, порушені в цій комедії, а також у п'єсі «Хазяїн» — художньому продовженні «Ста тисяч», є актуальними «болючими» проблемами і нашої сьогоднішньої дійсності.

У спадщині Карпенка-Карого знаходимо кілька творів, в яких розробляється історична тематика. Інтерес до минулого рідної землі зумовлювався прагненням українських письменників — Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Гвана Франка, незважаючи на цензурні заборони, підносити національну самосвідомість народу Г. Карпенко-Карий йшов до розкриття минулого рідної землі через художнє переосмислення відповідних фольклорних сюжетів і образів. Так, в основу драми «Бондарівна» (1884) покладено мотив і сюжетну канву народної пісні «Ой в містечку Богуславку», де піднесено образ української патріотки, яка за відстоювання своєї честі поплатилася життям. Дія драми «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1893) відбувається на тлі боротьби запорожців проти турецько-татарських поневолювачів. Г. Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі історичної трагедії, написавши в 1899 році п'єсу «Сава Чалий», що стала одним з найдовершеніших зразків цього жанру в українській літературі.

До постаті одного з керівників гайдамацького руху на Поділлі у XVIII ст. Сави Чалого, опоетизованого в народній баладній пісні ще в 1838р., звертався і Микола Костомаров. Його романтична трагедія «Сава Чалий» занадто вільно трактувала мотив та ідею народної пісні, де засуджувалося ренегатство повстанського ватажка, який перекинувся в шляхетський табір. Микола Костомаров намагався довести невинність зрадника, зобразити Саву Чалого як жертву свого прагнення до братерства «ляхів і козаків» і натомість показав Гната Голого, який вбив Саву, як лиходія.

Трагедії ж І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв. Драматург відійшов від сюжетних та етичних акцентів пісні, де Гнат Голий є уособленням народної позиції й ім'ям своїх побратимів карає зрадника Саву. Реаліст Карпенко-Карий показав усю хибність як вихідних позицій Сави Чалого, так і остаточної мети його боротьби за інтереси народу: часткове зменшення панщини, певні пільги селянам тощо. Суть розвитку колізії твору полягає не стільки у зрадництві, не в процесі переродження Сави Чалого, скільки у неминучості, історичній закономірності політичного й морального виродження такого «заступництва» за народ, яке базується на угодовських засадах. Нерозв'язна внутрішня суперечність між суб'єктивним бажанням Сави Чалого зробити добро для свого народу та об'єктивною неможливістю досягти мети обраним шляхом надає трагедійності цьому характерові, підсилюваної тим, що йдеться про непересічну особистість, яка не знайшла історично перспективних шляхів боротьби. До того ж трагедійність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати інтереси поневоленого, закріпаченого селянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених шляхтичем Шмигельським, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух народного гніву, закликає чекати «слушного часу». Все це приводить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, і до переходу гайдамацького ватажка в табір Потоцького. Так непересічна особистість вироджується на наших очах, стає однодумцем хитрого, підступного Шмигельського, який, маскуючись, грає роль козака.

У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайдамаками («Я лиш обороняв від кривди вашої увесь край»). Але такі «виправдання» Гнат категорично відкидає, нагадавши про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народові. Пафос твору — в осуді зради як найстрашнішого зла.

І. Карпенко-Карий зображує гайдамацький рух за фольклорною традицією. Показуючи трагедію визвольних змагань народу, зумовлену зрадою ватажка, який «за ланські ласощі й принади» перекинувся на бік Потоцького й став страчувати своїх недавніх побратимів, драматург акцентує на справедливості помсти над перебіжчиком, здійсненої його колишнім товаришем Гнатом Голим. Осуджуючи поведінку зрадника, Карпенко-Карий порушував болючі проблеми сучасного йому суспільного життя, розв'язував їх з демократичних позицій.

Уроки трагедії Карпенка-Карого, її злободенність полягають насамперед у тому, що і в момент її написання, і пізніше, навіть сьогодні, вона закликає до єдності народу, до єдності ватажка і мас. Трагедія, звертаючись до кожного з нас, навчає обдумувати кожен крок, кожний вчинок, нагадує, що невиважені дії можуть привести людину до горя, нещастя, до невідворотного кінця.

Досить точно відтворюючи історичний колорит XVII ст., реа-' л'істична трагедія Карпенка-Карого «Сава Чалий» є «своєрідною відповіддю драматурга-демократа на питання, що робити селянству, щоб звільнитися від поміщицького гніту». Це споріднює п'єсу з іншими творами, в яких соціальні проблеми аналізувалися на матеріалі історичного минулого, і свідчить не лише про її політичну актуальність, а й про глибоку народність.

Таким чином, творчість Івана Карпенка-Карого, говорив Іван Франко, «наповнює нас почуттям подиву, для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».

Творчість І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона

у своїй цілісності, являє собою розмаїту картину життя України протягом століть. У художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами. Його драми на сучасні теми з психологічною глибиною й переконливістю показали трагічне становище безправного, затурканого трудового люду, потворні форми його побуту і — в окремих випадках — його протест. Замислювався митець і про місце інтелігенції в сучасному йому суспільстві. Твори І. Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», драми «Бурлака», «Безталанна», «Наймичка», трагедії «Бондарівна», «Сава Чалий».

Поетична творчість Ю. Федьковича

Юрій Федькович — талановитий митець, деякі його поезії стали народними піснями, а читачі одноголосно з критиками назвали його буковинським Кобзарем. Але як це часто буває з талановитими людьми, життя Юрія Федьковича складалося непросто. Майже все пережите ним він втілив у своїх віршах, передавши в них і радість, і сум, і розпач свого життя, і глибокі філософські роздуми над сенсом буття, і красу народнопоетичного слова.

Кажуть, що дитинство є головним, визначальним етапом життя людини. На перший погляд, дитинство не пов'язане з якимись важливими подіями, але саме дитячі роки зумовлюють все подальше життя людини, її вдачу і нахили, перемоги та поразки. Мабуть, так було і. з Юрієм Федьковичем. Він народився на Буковині, в цьому казковому та навіть дещо екзотичному краї нашої Батьківщини. Про його старшу сестру люди казали: «А співачка була! Такої не було на всі гори. Як, буває, заспіває, то каміне плакало, не то люди». Через співи сестри, розповіді матері, яка також знала безліч пісень, казок та легенд, народна творчість, сама душа народна назавжди увійшла в душу юнака. І всі ті легенди ніби оживали в очах маленького мрійника: гори говорили до нього, полонини оповідали таємничим шепотом свої таємниці, птахи та звірі мали людські розумні очі і, звісно, переказували свої історії... Напевно, так і народився в юнакові майбутній поет, творчість якого і досі хвилює читачів своєю ліричністю та красою, своєю мелодійністю. Коли я читав вірші Ю. Федьковича, мені раптом здалося, що я мимоволі співаю про себе. А читати його ліричні поезії вголос майже неможливо — виходить спів, а не читання...

Але поетична творчість Ю. Федьковича почалася, на жаль, не з красивої пейзажної лірики чи солодких неземних почуттів, а з важких і несправедливих жовнірських буднів. Потрапивши до війська, Ю. Федькович ледь не зламався під тиском страшної дійсності, в яку потрапив. Ні тобі природи, ні співів, ні посмішок односельців, замість природи — холодна залізна зброя, замість співів — безкінечні вартування та муштра, звуки пострілів та зойки поранених, а замість посмішок — знущання офіцерів... Щоб пережити все це, Ю. Федькович виливав свої переживання у поезії. Дивно і боляче читати ці твори. Він зображує пережиті чи побачені події у поемі «Дезертир», у віршах «Шельвах», поемі «Новобранчик». Поширеними мотивами жовнірської лірики Ю. Федьковича є розлука з рідними, з коханою, злидні родини, яка залишилася без чоловіка. Тоді молодий жовнір змушений дезертирувати, щоб буквально врятувати від голодної смерті свою родину... У поемі «Новобранчик» юнак загинув не в бою, а від побоїв офіцерства... Мене дуже вразило зізнання ліричного героя одного з віршів: на цісарській військовій службі жовнір змушений був воювати проти, людей, які не тільки нічого йому не зробили, але й глибоко симпатичні йому... Зауважу, що в жовнірських поезіях нема військової романтики, яку ми часто зустрічаємо в подібних творах, бо потреба ризикувати своїм життям не через реальну загрозу своїй Батьківщині, а через примхи володарів чужої тобі держави — зовсім не романтична справа...

Творчість Ю. Федьковича дуже різноманітна за тематикою. Однією з відмітних її рис є широке використання мотивів народної творчості майже в усіх поезіях. Знайомий нам з народних пісень паралелізм, епітети та метафори, уособлення сил природи, які сприяють або ж заважають діям ліричного героя, — все це мотиви народної лірики, які, зафіксовані в дитячій свідомості, перейшли потім у поезії Ю. Федьковича. Чи не найбільш прозорим використання фольклорних мотивів є у баладах, наприклад у творах «Циганка», «Юрій Гінда» та інших.

Любовна лірика Ю. Федьковича перейнята болем розлуки. Це пов'язано із біографічними фактами. Попри взаємне кохання, через соціальні умовності та примус батьків дівчини Юрію Федьковичу не судилося особистого щастя, до кінця життя він не зміг позбутись болю від втрати коханої.

Поезії Ю. Федьковича дуже сподобалися мені. Вони мелодійні, перейняті глибокими непідробними почуттями, самобутні і безмежно щирі. У своїх віршах поет відкриває свою душу, а уважний читач не може не зреагувати на це відповідним сприйняттям цих поезій.

Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання «Der Renegat» (1859, сліди балади, опублікованої окремо, загублено). Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій («Gedichte», 1865; «Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen», 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії «Довбуш», лишилися в рукописах. У німецькомовній творчості Федькович розробляє переважно ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко твір німецькою мовою є перекладом або переспівом його українського твору або навпаки. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були високо оцінені Нойбауером, здобули схвальні відгуки І. Франка, О. Маковея, чеського літературознавця К. Кадлеца.

У поетичній творчості: збірки «Поезії» (1862 року), «Поезії» (1862 — 67), «Поезії» (3 тт. 1867 — 68), «Дикі думки» (1876) й ін. Федькович поєднував впливи західно-європейського романтизму з буковинським фолькльором. У його ліричних віршах переважає гуцульська тематика, в якій відтворено переживання жовнірів, відірваних від рідного краю, які у відчаї доходять до дезертирства чи самогубства: «Дезертир», «В арешті», «Рекрут», «Святий вечір». З цією темою тісно пов'язана туга гуцула за родиною, домом, батьківщиною та жовнірська неволя: «Нічліг», «Марш на Італію», «Під Кастенодолев», «У Вероні», «Під Маджентов», «В церкві», «Новобранчик» й ін. Поеми Федьковича присвячені героїчним подвигам опришків, месників за кривду народу: «Довбуш» (1862), «Юрій Гінда», «Лук'ян Кобилиця» (1865), «Киртчалі», «Шипітські берези» та ін. Частина поетичної творчості Федьковича позначена впливом Т. Шевченка.

Більшість оповідань і повістей Федьковича (з'являлися у галицьких журналах, 1876 М. Драгоманов видав окремою збіркою) розкривають буйний світ гуцульського життя, нещасне кохання через брак взаємности чи інші перешкоди: «Люба-Згуба» (1863), «Серце не навчити», «Дністрові кручі». До жовнірської теми Федькович звертається і в прозі: «Штефан Славич», «Сафат Зінич», «Жовнярка», «Побратим», «Три як рідні брати» й ін. На деяких творах Федьковича позначився вплив етнографізму Г. Квітки і розмовної манери Марка Вовчка.

Крім поезії і прози, Федькович писав драми: побутова комедія «Так вам треба» (1865), історична трагедія «Хмельницький» (у 3 ред. 1883 — 87), мелодрама «Керманич» (1876, 1882); переробки чужих авторів: «Як козам роги виправляють» (за В. Шекспіром — «Приборкання Непокірної»). Крім цього, Федькович перекладав драми В. Шекспіра «Гамлет», «Макбет», Р. Ґотшаля «Мазепа». Найвдалішою є його історична драма «Довбуш» (у 3 ред. 1869, 1876 і 1918), яку ставлено на сценах в галицьких і буковинських театрах.

Федькович писав вірші німецькою мовою «Gedichte von J. Fedkowicz» (1865), «Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen» (1882); перекладав Й. В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, братів Грімм, Пушкіна Олександра Сергійовича, Г.-К. Андерсена та ін.

Незважаючи на певні запозичення з поезії Шевченка, а в прозі з Марка Вовчка, Федькович був талановитим, до І. Франка найбільшим письменником Західної України. Багато його пісень, покладених на музику, набули великої популярности: «Окресни, Бояне!», «Як засяду коло чари», «Гуляли» й ін.

Самі́йленко Володи́мир Іванович (22 січня (3 лютого) 1864, с. Великі Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині — 12 серпня 1925, Боярка) — український поет-лірик, сатирик, драматург і перекладач.

Життєпис

Володимир Самійленко, 1902.

Його батьком був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник здобув у дяка, згодом у Миргородській початковій школі. В 1875 році Володимир вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884 році.

Навчання

З 1884 року до 1890 року вчився на історико-філологічному факультеті Київського університету, де прослухав повний курс, але державних іспитів не здавав і вийшов зі свідоцтвом про «зачет 8 семестров». Причиною неохоти складати іспити на диплом було потроху розчарування, нехіть до деяких предметів і стан здоров'я. В університеті потоваришував із В. Ігнатовичем. Належав разом з І. Липою, М. Міхновським та іними до «Братства Тарасівців».

У Києві, навчаючись в університеті, зблизився з літературним гуртком «Плеяда», де активно працювали Леся Українка, її брат Михайло Обачний, Євген Тимченко та інші; гуртком опікувалися Микола Лисенко, Олена Пчілка й Михайло Старицький. З розгорнутого списку надбань світової літератури, які, на думку учасників «Плеяди», треба було поширити українською мовою, він узяв на себе переклади з французької, іспанської та італійської. Перекладав Дантове «Пекло», п'єси Мольєра й Бомарше, поезії Байрона, Беранже, Ади Негрі.

Перші поезії

Спробувавши ще за студентських років видати свої поезії окремою книжкою, Самійленко зіткнувся з царською цензурою, яка з двадцяти восьми віршів заборонила одинадцять; відтоді він сам уже не компонував збірок. Почав друкувати вірші у львівській «Зорі», з 1886 р. і пізніше друкував свої твори в альманахах «Складка», «Ватра», у журналах «Правда» і «Літературно-науковий вістник» («ЛНВ»).

Після закінчення навчання Самійленко працював у Києві, Катеринославі й Миргороді. Терпів постійні матеріальні нестатки. Перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» вийшла в Києві 1890 року. Потрапив на телеграф, де й прослужив «чиновником V разряда» бл. 2 років. З березня 1893 року переїхав до Чернігова на посаду секретаря редакції «Земского сборника».

З 1905 року в Києві в редакціях газет «Громадська Думка», «Рада», «Шершень» та Ідо. Врешті склав іспит на нотаріуса і відкрив нотаріальну контору в містечку Добрянка на Чернігівщині, де й працював до 1917 року.

Меморіальна дошка Володимиру Самійленку на будівлі Чернігівської обласної державної адміністрації

У 1906 році Іван Франко з Михайлом Мочульським самі зібрали друковані й недруковані вірші поета з 1884–1906 рр, і видали їх у Львові за його власним прізвищем під заголовком «Україні» з передмовою Франка. Своєю назвою збірка наголошувала на основній творчій темі Самійленка. Все, що він писав, присвячувалося рідній країні, яку поет любив святою й нездоланною любов'ю.

Українська Народна Республіка

За української державності служив у міністерствах освіти і фінансів, а в 1920 р. емігрував з урядом УНР до Галичини, окупованої Польщею. Жив у нестатках, хронічно хворів, у цей час померли його обидві дочки. Незакінчена поема «Гея» надрукована частково в «ЛНВ» 1922 року. В еміграції Самійленко прагне повернутися на Україну, і дістає на це дозвіл в 1924 році.

Повернувшись до Києва, Самійленко працював редактором у видавництві художньої літератури. Та здоров'я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня 1925 року його не стало. Похований Володимир Іванович Самійленко в Боярці під Києвом.

Творчість На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко.

Володимир Самійленко був більше знаний серед друзів і в літературі під псевдонімом Сивенький. Поетична спадщина Самійленка включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з зарубіжної класики.

Почуття любові до України звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка».

У низці віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті: «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія», «На роковини смерті Шевченка», «26 лютого», цикл «Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого». Роль Шевченка у розвитку української мови поет розкрив у поезії «Українська мова (Пам'яті Т. Г. Шевченка)», що стала широко відомим хрестоматійним твором.

Самійленко визначився як поет сатирик з засудженням ура-патріотизму, самодержавства, продажності, графоманії: «На печі» (1898), «Собаки», «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906), «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад».

Автор драматичних творів «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «Маруся Чураївна» (1896), «У Гайхан-Бея» (1917).

Самійленко перекладав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, п'єси Мольєра, Б. Трістана, Бомарше, А. Франса, вірші Беранже, Байрона, твори О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя.

Пейзажна та інтимна лірика Самійленка — це цикли віршів «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали». «Вечірня пісня» поета, покладена на музику Кирила Стеценком, стала народною піснею.

Іван Франко сказав про Самійленка:«Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові,— і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу».

«Вибрані твори» Самійленка з його автобіографією були видані в Києві в 1926 році і «Твори у двох томах» (1958).

Мабуть, важко назвати розвідку про творчість Я.Щоголева, де б так чи інакше не згадувався його песимізм. В. Горленко, автор одного з перших літературно-критичних відгуків на збірку „Ворскло”, зауважуючи, що „світогляд поета доходить до песимізму”, вбачає його витоки в розчаруванні, яке приніс життєвий досвід [1, 455]. „Глибока скорбота”, на думку автора рецензії, є панівним тоном ліричних медитацій митця – „тих небагатьох п’єс, де він відкриває свій власний душевний світ” [1, 455]. Значно розширюючи групу творів Я. Щоголева з цією настроєвою домінантою, М. Зеров зараховує до їх числа „його признання, вискази й рефлексії про людей, світ і власну долю” [2, 317–318], відзначає „панахидні настрої” і „похоронну романтику” в „козакофільських” віршах [2, 311], а Г. Хоткевич констатує „сумовитий погляд” поета „в кождій його поезії, котра так або інакше порушує відносини людей” [3, 385]. Якщо П. Волинський і А. Каспрук пов’язують щоголевський песимізм з окремими поезіями або з певними тематичними групами [4, 13; 5, 66–67, 76], то О. Білецький та А.Погрібний визнають його настроєвою, більше того, світоглядно-емоційною домінантою творчості митця. Зокрема, О. Білецький, апелюючи до поетових слів, зазначає: „Сам Щоголів казав – і не раз, що „чорне запинало вкрило [йому] серце навіки”. І ця завіса дуже рідко піднімалась, щоб хоч на мить показати яку-небудь усмішку життя” [6, 567]. А. Погрібний називає обидві збірки – і „Ворскло”, і „Слобожанщину” – „мінорними за своїм світосприйняттям”, пропонуючи пояснювати цей факт особливостями світогляду автора, які проявлялися усе виразніше під впливом трагічних обставин (смерті старших дітей) та поетового віку, – адже більша частина творів написана ним на схилі життя [7, 130–139]. Розуміння щоголевського песимізму як світоглядної позиції коректує М. Бондар. За словами дослідника, „з таким визначенням можна погодитись, лише взявши до уваги його найширший філософський сенс, уявлення Щоголева про світ і людське життя в широкому колі тих „песимістичних” концепцій, що в давню епоху були набутком шкіл стоїцизму, скептицизму, ...а в нові часи позначені іменами Б.Паскаля, А.Шопенгауера, Е. Гартмана” [8, 518].

Констатуючи у цілому песимістичне забарвлення поезії Я. Щоголева, літературознавці, разом із тим, зосереджуються на окремих мотивах та образах, що оприявнюють окреслену світоглядно-емоційну домінанту, а отже, постає необхідність виявити і схарактеризувати художні структури, які дозволяють говорити про песимізм як концептуальну складову авторської „гіпотези буття”. Спроба розглянути творчість Я. Щоголева саме в такому ракурсі і є метою нашої роботи.

Найпохмурішим колоритом позначені реалістично-побутові замальовки, у яких думка поета „раз у раз застановлюється над явищем людських клопотів, турбот, нещасть” [8, 515]: пожежі в селі, що забрала життя малих дітей („Пожега”), горя і розпачу дівчинки на похороні матері („Похорони”), родинної драми селянки, яка, побиваючись над хворою дитиною, ще не знає про смерть свого чоловіка („Завірюха”). Картини людської недолі завершуються безрадісною констатацією: краще було б не жити на світі, ніж так страждати („Сон” („В пізній час важкої ночі”), „Завірюха”, „Пожега”). Щиро співчуваючи своїм героям, митець не може запропонувати розради. За словами М. Бондаря, „поет констатує далеко не завжди щасливий його (життя) перебіг, у цій констатації не раз виявляє виразну емоцію, але він не є безпосереднім – і тим більше в спілці з іншими – учасником пошуку якихось змін чи якогось іншого бачення речей, оскільки певен, що іншого бути не може” [8, 516]. Так, на поезії „Сподівання” позначились соціальний песимізм митця, скептичне, безрадісне бачення майбутнього. Ліричний суб’єкт, відповідаючи уявному опонентові, непохитний у своєму переконанні щодо незмінності світоустрою.

Мотив недолі об’єднує, окрім згаданих поезій, ліричні портрети дітей-сиріт („Вівчарик”, „Чередничка”). Як елемент народнопісенної поетики він присутній у творах „Безталанний”, „Діброва”, „Дівчина”, „Галя”, „Чумак” та ін., що, хоча й мають в основі фольклорні запозичення, цілком відповідають загальному колориту поезії Я. Щоголева. Особливого значення у розгортанні мотиву недолі набуває образ сну: лише „повні оманою сни” [9, 317], занурюючи людину в ілюзорний світ, можуть дарувати коротке забуття („Ніч”).

Групу творів Я. Щоголева об’єднують типово романтичний мотив неминучого розчарування в житті, руйнування ідеалів, втрати ілюзій, страждання, спричинених зіткненням із жорстокою дійсністю (лихою долею і злою волею людей), та схожа комунікативна ситуація: ліричний суб’єкт, апелюючи до набутого життєвого досвіду, застерігає адресата свого монологу – дитину або юнака чи дівчину („Метелик”, „Лялька”, „Над потоком”, „Літній ранок”, „До молодої” та ін.). Юнакові, який піде в „нещадний, злодіючий світ”, адресовано історію-притчу про метелика, що „І фарбами й золотом сяючих крил / Пишався” [9, 337], але опалив їх, приваблений вогником свічки („Метелик”). Малій дівчинці ліричний суб’єкт пророкує в майбутньому долю забутої ляльки („Лялька”): „Люди захочуть з тобою, як з лялькою, граться: / ...Дум, що почнуть полошити тебе, не розважуть; / В любляче серце твоє заглядати не будуть, / ...Леститись стануть і стануть до ніг твоїх линуть, / Щоб, як обридне, у закуток ляльку закинуть!” [9, 334]. У поезії „Неня”, співзвучній із фольклорними піснями про нещасливе подружнє життя, наративна ситуація дещо інша, хоча й загальна схема зберігається: слово надано персонажеві – селянці, яка передрікає сумну долю своєї юної дочки. Мотив страждань, яких зазнає людина, пізнавши жорстокий світ, дістає узагальнено-символічне втілення в образі квітки, що скаржиться на лиху долю („Квітка”). До окресленої групи творів дотичний і ліричний портрет „Ткач”, у якому ліричний персонаж звертається до своїх дітей, висловлюючи невтішні думки про їх доросле життя: „Схочете спати, – а лихо присниться; / З ліжка зжене вас воно до зорі; / Ляжте ж тихенько та спіть, поки спиться” [9, 105].

У поезіях „Ткач”, „Неня”, „Літній ранок”, „Сон” („Теплим ранком сонце встало”) образ солодкого сну, під владою якого перебуває дитина або дівчина, співвідноситься з уявленням про дитинство і юність як безтурботну й щасливу пору життя, сповнену радості та мрій. Ліричний суб’єкт поезії „Сон” („Теплим ранком сонце встало”) боїться розвіяти щасливі сни дівчини, яка ще не зазнала життєвих випробувань („Хай рожевою маною / Понад нею сон літає... / Поки лихо не заграє!” [9, 182]). У вірші „Літній ранок” сон уявляється ілюзорним поверненням у світ юнацьких мрій, тимчасовим звільненням від турбот і тривог, що актуалізує смислове наповнення цього образу в поезії „Ніч”.

Об’єктом рефлексії ліричного суб’єкта в поезії „Братерство” є власний досвід, який відображено у гірких роздумах „з приводу того, що райдужні юнацькі сподівання виявилися лише короткочасною оманою” [7, 140]: високі ідеали студентського братства забулися, щойно юнаки вступили у доросле життя (щоправда, „Пісня юнаків”, тематично споріднена з розглянутою поезією, вирізняється на загальному тлі своєю мажорною тональністю, –можливо, завдяки впливу студентського гімну „Gaudeamus”, окремі мотиви якого присутні в ній). Отже, індивідуально-екзистенційний час, осмислюваний ліричним суб’єктом, ніби розпадається на щасливу пору дитинства та юності і зрілість, неодмінно обтяжену розчаруваннями, досвідом складних життєвих випробувань, стражданнями. З особливою виразністю цей контраст передається в поезії „Над потоком” через протиставлення свідомості ліричного суб’єкта й адресата його монологу – малої дівчинки, яка, пустуючи, кидає в потік зірвані квіти. Її образ сприймається як уособлення юності, що легковажить багатьма життєвими цінностями. Персонажі-адресати ліричних монологів у розглянутих творах Я. Щоголева зображені в той щасливий час, коли ще перебувають під владою ілюзорних уявлень про світ, які в майбутньому обов’язково будуть зруйновані зіткненням із немилосердною реальністю. Зауважимо, що поетове бачення людської долі, як правило, безальтернативне.

„Безвихідний песимізм”, відчутний у ставленні до реального світу, поєднується у творчості Я. Щоголева „з втечею від жорстокої дійсності то у часи козаччини, то – в частині віршів – у світ молитов” [10, 47], або у світ незайманої природи (а можливо, спричинює таку втечу). Образ непривабливої реальності, таким чином, стає складовою опозицій „минуле – сучасне” („Хортиця”, „Остання Січа”, „Старовина”, „Верцадло”, „Покинутий хутір”, „У полі”, „Бабусина казка”, „Кобзар” та ін.), „природа – людський світ” („В діброві”, „Степ”, „Циган”, „На зрубі” та ін.), „трансцендентне – земне” („Хвороба”, „Чернець” та ін.), які оприявнюються в окремому творі, часто виступаючи композиційним принципом, або актуалізуються в контексті тематичної групи поезій чи поетичної спадщини митця в цілому. Ідеалізація патріархальної старовини, замилування незайманою природою, візії трансцендентного в поезії Я. Щоголева засвідчують напружений пошук альтернативи жорстокій реальності, характерний для романтичної свідомості.

Досить поширений у поезії Я. Щоголева мотив дочасної смерті, безумовно, має біографічне підґрунтя. Як повідомляє А. Каспрук, „на початку 1878 р. розгортається родинна трагедія Щоголева. Захворіла на сухоти його донька Олександра. Восени Щоголів їздив з нею в Ялту, і вона стала одужувати. Весною 1879 р. раптово захворів і помер від запалення мозку старший його син Василь, хлопець 14 років, талановитий скрипаль. Після смерті брата хвороба Олександри відновилась, і вона померла 1880 р.” [5, 14]. Ці трагічні події згодом дістали безпосереднє відображення в поезіях „На дорогу труну”, центральним образом якої стає скрипка, що назавжди змовкла після смерті юного скрипаля, та „На чужині”, у якій драматична історія згасання і смерті героїні твору розгортається на тлі кримського пейзажу. Відлуння родинної трагедії поета відчувається й у вірші „Сон” („В пізній час важкої ночі”): розкриваючи почуття матері, яка втратила дітей, ліричний суб’єкт перериває розповідь словами, навіяними гіркими спогадами („Знав і я її злигодню, – / Сліз не стало, але плачу...” [9, 374]). Разом із тим, мотив дочасного вмирання в поезії Я. Щоголева не обмежується рамками автобіографізму.

На думку М. Бондаря, „поет здійснює найпроникливіше висловлення почуття, враженого смертю чи щезненням із землі найбільш дорогого”, через жіночий образ [8, 516]. Драматизм зображеного посилює акцентована невідповідність між жіночою вродою та невідворотністю смерті („Родини”, „Незабутня”, „Вродниця”). Видовище дочасного згасання спонукає ліричного суб’єкта до невтішних роздумів. Так, драматична історія молодої жінки, що помирає під час пологів, у поезії „Родини” осмислюється як один із численних виявів жорстокої долі. У поезії „Незабутня” ліричний суб’єкт замислюється над тим, чи не є дочасна смерть кращою альтернативою, ніж земний шлях страждання. „Ялта” завершується безрадісною констатацією: „Ні, мабуть, щастя тільки там, / Де є той край, що нас немає!” [9, 233]. Роздуми про дочасне зникнення привносять медитативні ноти в пейзажні замальовки („Осінь”). У такому контексті образ рокити, знищеної блискавкою („Рокита”), стає уособленням перерваного молодого життя.

Мотив загибелі, „один з найхарактерніших” у творчості Я. Щоголева [8, 510], поєднується з темою безжально-невідворотного перебігу часу („Пляц”, „Годинник”, „Жмуток”, „Вінок” та ін.). Його символізує образ годинника, який невпинно веде відлік щасливих хвилин („Годинник”). Ліричний суб’єкт осмислює плин часу не лише в індивідуально-екзистенційному, але й у національно-історичному вимірі, „метафізично-натурфілософський мотив проминання часу, безповоротних змін, що супроводжуються занепадом і знищенням, захоплює в Щоголева й інші об’єкти, зрештою, співдіє з образом „усього світу” [8, 517]. Не лише тілесна врода, але й краса природи підвладна часові, минає „золотий вік” патріархальної старовини. Отже, у поезії „Пляц” ліричний суб’єкт підсумовує: „А без кінця нема нічого / На обездоленій землі” [9, 189].

Усвідомлення тлінності і швидкоплинності всього земного зумовлює песимістичні настрої, однак щоголевський песимізм слід осмислювати лише з урахуванням „релігієсофських” поезій, у яких земному світу протиставляється вічність трансцендентного. Ліричний суб’єкт в поезії Я.Щоголева констатує жорстокість долі, недосконалість людських взаємин, трагічну невпинність часу, але визнає такий світоустрій як аксіоматичну даність. Позиція, гідна людини, – оплакувати втрати і разом із тим стоїчно приймати життя таким, яке воно є. Найвиразніше ця думка втілюється у вірші „Вітрові”. Отже, песимізм Я. Щоголева, оприявнений у його поезії комплексом мотивів, образів, антитез, наративних структур, набуває стоїчного забарвлення.

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, пив, через що часто міняв роботу[1]. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу.

Мабуть, не від добра Коцюбинські залишили Вінницю, і переїхали жити у село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875 — 1876), де він був дуже старанним учнем.

Потім — навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880). Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам'янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. 1881 родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (1886 року) помер батько. Відповідальність за досить велику родину (4 чоловік) лягла на плечі Михайла. У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

У ці роки майбутній письменник захоплюється визвольним, народним рухом, який охопив тоді всю імперію, займає активну громадянську позицію, пропагує революційні, самостійницькі ідеї. Відтоді Подільське жандармське управління взяло Коцюбинського на облік. На квартирі Коцюбинських було зроблено кілька обшуків, а за Михайлом установлено таємний нагляд.

Літературна кар'єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично. Один із критиків радив початківцеві залишити цю справу. Проте присуд критиків не спинив творчого запалу Коцюбинського, він пише й далі, але твори до друку не подає. Коцюбинський почав друкуватися в 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».

Важливу роль у формуванні світогляду М.Коцюбинського відіграла його поїздка до Львова того ж таки 1890 р. Тут він знайомиться зІ.Я.Франком, налагоджує контакти з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін. Поїздка поклала початок постійному співробітництву письменника із західно-українськими виданнями.

У 1892–1896 Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною». Потім письменник працював у Криму, який запалював творчу уяву чутливого до екзотики Коцюбинського. Згодом (1898 року) Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, прикипівши душею до цього придеснянського куточка. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом Коцюбинський почав мандрувати. Він об'їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.

Життя батька описала донька Ірина Коцюбинська. Бажаючи краще змалювати образ батька, вона використовує не тільки власні спостереження, картини його родинного, громадського і творчого життя, а й розповіді рідних, близьких, уривки з творів письменника, листування, давно забуті спогади його сучасників, які були опубліковані давно чи зовсім не оприлюднювалися, а також матеріали жандармських управлінь та інші архівні матеріали, що зберігалися у Москві, Києві, Чернігові, Вінниці, Одесі, Харкові, Житомирі, Криму тощо.

В іншому аспекті розповідає про видатного чарівника українського слова Леонід Смілянський у повісті «Михайло Коцюбинський» (К.: Молодь, 1968.- 157 с.). Визначний письменник постає перед читачем в усій своїй духовній і творчій величі. Автору вдалося підкреслити незвичайний талант М. Коцюбинського, його людяність, інтелігентність, народність, безмежну закоханість у свій рідний край. У цій повісті, як у будь-якому художньому творі, є місце домислу. З надією відпочити, покращити здоров'я М. Коцюбинський залишає Чернігів і оселяється у порожньому сільському будинку доброго знайомого, далеко від гамірних шляхів та трактів. Його оточує рідна багатобарвна природа, яку він так любив і так уміло відтворював майстерним письменницьким словом. Та спокій і відпочинок невдовзі були порушені приїздом Бориса Дмитровича Грінченка, фольклориста, етнографа, літератора. Було в житті таке, на чому схрещували мечі «ці знаменитості». Їхнім суперечкам було принаймні п'ятнадцять років. Не обійшлося без дискусії й цього разу. А в результаті — знову дало про себе знати хворе серце. Постійно відчував втому.

Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще «… сестри. І знову в уяві постає прибита своїм горем Лідія, занурена в себе, в свою тяжку муку. І Ольга — за тюремними ґратами…». До того ж — постійна зажура долею коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної (1880–1973), молодшої за нього на 16 років (понад 300 листів Коцюбинського до Аплаксіної видано 1938 р. Інститутом української літератури АН УРСР; видання рясніло купюрами морального й політичного характеру. Так, викреслено всі згадки про людей, що на той час вважалися в СРСР «ворогами народу»). Щоденні зустрічі як радували, так і пригнічували. Вихід був один — розлука, адже ж у нього сім'я, діти. У 1907 р. з анонімного листа дружина дізналася про стосунки чоловіка з Аплаксіною та примусила його дати слово не кидати родину.

І серед цих нелегких щоденних турбот — робота. Уже давно зрів план відтворити свої глибокі та суперечливі враження від подорожі Прикарпаттям: Гуцульщина назавжди лишила у його пам'яті образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, танки і пиятику біля труни небіжчика (звичай, що залишився ще від часів язичництва), мізерні хрести на могилах, безпорадне пищання нещасної дитини, яку мати вважає підміненою. Десь приблизно так народжувався задум напоєного пахощами поезії, народними легендами осяяної сонячною красою Гуцулії неперевершеного твору «Тіні забутих предків». За його сюжетом Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним із світових шедеврів.

1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.

Час відлічував останні дні полум'яного життя. У лікарні Коцюбинський дізнається про смерть найкращого друга, композитора М. В. Лисенка (про їхню дружбу докладно розповідає Н. Шурова у книжці «Я весь був, як пісня»). Звістка про те, що десь у селі від голоду й хвороби, замучений глитаями, загинув талант, співець горя і селянських гірких сліз Архип Тесленко, мучиться хворобою Іван Франко, а у південних краях трагічно гине, не в силі перемогти недугу, мужнє серце Лесі Українки, що так глибоко його вразила.

Під час навчання в Чернігівській духовній семінарії "суботи" у М.М.Коцюбинського часто відвідував молодий Павло Тичина. Михайло Коцюбинський порадив Михайлові Грушевському у журналі "Літературно-науковий вісник" вмістити вірші Павла Тичини (1912р.).

Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Творчість

Коцюбинський був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники про модернізм М. Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик С. Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…». Був дуже акуратний, благородний, внутрішньо дисциплінований.

Знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, кримська, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).

Друкуватися Коцюбинський почав у 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891 р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця (бухгалтера цукрозаводу) з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий письменник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці «Хо» (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість «Для загального добра» була надрукована в перекладі російською мовою у журналі «Жизнь» (1899, кн. 12).

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети «Волынь». На початку 1898 р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.

Важливим моментом світоглядно-письменницької еволюції Коцюбинського було оповідання «Лялечка» (1901). У «Лялечці» Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — «На крилах пісні» (1895) і «Дорогою ціною» (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

До теми «Цвіту яблуні» Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр «З глибини», поезія в прозі «Пам'ять душі», незавершений твір «Павутиння», новели «Intermezzo» і «Сон»). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903 р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.

У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata Morgana» (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» (опублікована в квітневому номері «Літературно-наукового вісника» за 1910 р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції (1905–1907).

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 р. стає соціально-психологічна новела.

У 1906 — 1912 рр. крім другої частини «Fata morgana» М. Коцюбинський створює новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» (1907), «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911), «Подарунок на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На острові» (1912), а також повість «Тіні забутих предків» (1911).

Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там «Коні не винні» та «Подарунок на іменини».

Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912 р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис «Хвала життю!». Лейтмотивом нарису «На острові» також є ідея безперервності, вічності людського буття.

Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.

Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.

«Молода муза» — літературне угрупування у Львові виникло як ланка загальноєвропейського руху за оновлення літератури в 1906 році та проіснувало до 1909. До складу цього угрупування ввійшли Богдан Лепкий, Петро Карманський, Михайло Яцків, Сидір Твердохліб, Василь Пачовський, Остап Луцький та інші.Чи не парадокс, що поетична назва літературноі групи, яка існувала у Львові на початку нашого століття, — «Молода муза», досі пов'язана у нашій уяві не з молодістю і поезією, а, навпаки, із занепадництвом і чимось антипоетичним і антиестетичним? На жаль, це так. Єдиною втіхою може бути те, що взагалі чули про «Молоду музу» лише ті, хто вивчав украінську літературу у вузі, у школі ж про «Молоду музу» взагалі не згадували (не було у програмі), а твори учасників групи не друкували.«Молодомузівці» чи музики, як вони себе самі називали, насправді зблиснули на обрії української літератури на початку століття. Назвемо їхні імена — Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький… Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький, що під її крилом починав свою літературну діяльність. Утім, «Молода муза» не була організацією, яка веде облік своїх членів чи має розроблений статут чи програму. Це був радше клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді, що працювала в різних галузях мистецтва: композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, живописець Іван Северин, скрипаль і маляр Іван Косинін, флейоніст Осип Шпитко.Були серед них чи, радше, коло них богемісти, «митці життя» талант яких більше розкривався в розмовах, а не в творах. Треба враховувати, що «молодомузівці» не мали жодного приміщення, де б вони могли збиратися. То й не дивно — гурток становила молодь, вихідці із сіл та провінційних містечок Галичини, вчорашні випусники університету або ті, що його не закінчили, канцеляристи, вчителі гімназій чи «вільні художники».Олімпом «Молодої музи» була кав'ярня, напише пізніше наймолодший її учасник М. Рудницький. Кав'ярня «молодомузівців» — «Монополь». Місце було зручне з усіх боків. По-перше, щоб зайти сюди, треба було мати якийсь гріш на склянку кави, і при ній можна було посидіти весь вечір. По-друге, тут були свіжі газети й журнали. По-третє, сюди приходила різна публіка з якою можна було подискутувати. Пожвавлення приносив приїзд до Львова Богдана Лепкого, якого називали «професором». Лепкий «мав викладати» в Краківському університеті, але професором став набагато пізніше. Він віддавав багато часу педагогічній роботі. На творчість лишалися вечірні та нічні години.І все ж таки його положення було краще, ніж інших, скажімо Яцківа чи Карманського. Мали «молодомузівці» й свого мецената. Ним став сільський священник з Тернопільщини Михайло Світенький.Коли він приїздив до Львова, неодмінно пригощав своїх друзів — літераторів вечерею чи обідом. Про що точилися розмови у кав'ярні? На основі спогадів учасників групи можемо уявити атмосферу палких дискусій та суперечок (її описав у романі «Шрами на скалі» Р. Іваничук). Б. Лепкий, приїхавши з Кракова, розповідає про тамтешні новини, твори С. Пшибишевського, С. Жеромського, К. Тетмаєра, розповідає цікаво, вносячи в обстановку домашнє тепло та затишок. Остап Лукицький намагається вдихнути ентузіазм в душі колег, які стурбовані тим, що галицьке громадянство їх не сприймає і не розуміє, Сидір Твердохліб носиться з планами видань творів «молодомузівців» іншими мовами, а практичний Володимир Бирчак своїм тверезим підходом до видавничих та фінансових справ спускає поетів на грішну, але реальну землю. Василь Пачовський безжурний, але певний свого покликання, кепкує з італійської єкзотики Петра Карманського, а Яцків, у натурі якого твердий селянський глузд з нахилом до іронії поєднаний з химерністю, вражає обізнаністю з новими європейськими іменами, ідеями, течіями. І всі прагнуть оновити українське мистецтво, кожнийволіє творити для вічності. Та чи не найважливішими для них були майже щоденні зустрічі та розмови з Іваном Франком.Щоб передати атмосферу цього спілкування, наведу уривок зі спогадів П. Карманського: „Приходив кожного дня під вечір до нашої кав'ярні «Монополь» незамітно, без шуму, немовби соромився, що важився засісти при одному столі з огрядно одягнутими, якими ми намагалися бути. Випивав свою чашку чаю, виймав з кишені в камізолі срібну монету і бавився нею. І ждав на нагоду побавитися з нами — молодими. Та приходилося звичайно ждати без успіху. Нам зашивалися роти в його товаристві, бо ми добре знали гостроту його язика та великі відомості, з якими не один із нас не міг суперечити — Говоріть що! — врешті відзивався Франко, якому хотілося поговорити і забути про те, що після цілоденної мозольної праці в Товаристві ім. Т. Шевченка дожидає його не менш важка робота дома. Він же не дурно таскав під піхвою цілий оберемок всіляких рукописів і коректи! І хтось із сміливіших важився заговорити. Він слухав і ждав. Та коли приловив співрозмовника на якій фразі, що йому неподобалася, не втерпів, щоб не пришпилити його звичайним «дурниці говорите». І аж тоді розв'язувалась його губа. Ми довідувались чимало такого, чого були б не вичитали ні в одній книжці, ані не вчули від нікого із сучасних“.Взаємини Франка з «молодомузівцями» були складними й неоднозначними. На жаль, досі це цікаве й дуже важливе для нашої літератури питання не досліджувалось у всій його складності, воно просто збувалося тезою про те, що Франко різко критикував як теоретичну платформу цієї групи, так і твори її представників.Критикував, і різко, хоч завжди цікавився творчістю своїх молодих колег, стежив за кожним, відгукувався на нові їхні книжки. «Був невмолимим суддею у мистецьких справах, — закінчує свій спогад про Івана Франка П. Карманський, — і прямо дивував нас своєю грибокою аналізою творчості нашої і чужої, хоча розходився у своїх поглядах з нами і не мав виправдання для наших ідеалів модернізму…Хоч не можна сказати, що легковажив нами. Тішився, якщо вдавалося знайти йому в наших писаннях щось, що підпадало під вимоги його естетичних канонів, і хоча гнівили його наша сміливість не тюпати слідами, спорив з нами серйозно». Донедавна ми могли прочитати лише одну сторінку цієї суперечки — думку І.Франка. Для дослідження ж проблеми і об'єктивної оцінки процесів, які відбувалися на початку ХХ ст. в українській літературі в цілому і на західноукраїнських землях зокрема, потрібно вивчати усі сторони, картину літературного руху в усій його повноті, послухати обидві брати, як то кажуть, pro et contra.Що ж являла собою «Молода муза» як мистецьке явище? У вислові М. Рудницького, що «молодомузівці» схожі були на подружжя, яке постійно сперечається, але жити одне без одного не може, є глибший сенс. Молодомузівців об'єднувало щось більше, ніж товариські стосунки молодих літераторів, художників, музикантів, що сходилися в кав'ярні на площі Бернандинів поговорити про мистецькі проблеми. Їх об'єднувало прагнення шукати в мистецтві нових шляхів, визволитися від етнографізму і включитися в річище загальноєвропейського культурного розвитку.Початком цієї групи як мистецької течії можна вважати появу в 1906 р. журналу «Світ», до складу редколегії ввійшли В. Бирчак, П. Карманський, О. Луцький та М. Яцків. Сама ж «Молода муза» була створена роком пізніше — в 1907 р. Звідки пішла назва — сьогодні сказати важко. М. Рудницький твердив, що її придумав О. Луцький, у спогадах П. Карманського вона виводиться з новели М. Яцківа «Доля молодої музи». Дехто приписує її Б. Лепкому. Та річ не так у назві, як у змісті: "Молода муза „була однією з ланок літературних організацій багатьох країн Європи: «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Польща», що проголосили своїм гаслом символізм і служіння красі. Так, в одному з номерів журналу «Світ» стверджувалося, що «Молода муза» репрезентує «відомий в інших народів напрямок декадентський, символістичний, модерністичний, естетичний — і як там його всіляко називають. Мета цього напрямку служити красі». Як бачимо, в цей час не було ще чіткої диференціації цих термінів, різні автори вкладали у них різний зміст. Так, Леся Українка захищала «прапор модернізму», обстоюючи від вульгаризаторської критики С. Єфремова повість Ольги Кобилянської «Царівна», осуджуючи водночас модернізм польського письменника С. Пребишевського, який полягав у проголошенні «абсолютної свободи митця» від суспільства“. Подібне трактування модернізму знаходимо і в М. Коцюбинського, який у листі до О. Кобилянської писав, що «широкі круги читача … ще знаходяться під впливом реалізму і сливе вороже ставлення до модерних напрямків літературних». Термін «декаденство» теж вживається часом для означення художньго новаторства. Відомий поєт і літературознавець В. Щурат тлумачив його як «артистичним змислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних промислів, образів, зворотів мови і форм». Саме на цій підставі він відніс до цієї течії лирични драму І. Франка «Зів'яле листя», проти чого автор рішуче запротестував відомим віршем Декадент.Це сталося ще в 1896 р., за десять років до створення Молодої музи, але ідеї, які лягли в основу цієї групи, вже давно носилися в повітрі. В 1894 р., у Львові читав лекції про бельгійських символістів польський поет і літературний критик Зенон Пшесмицький. І І. Франко у статті «Доповіді Міріама» розглянув основні положення цих лекцій.Однак і містицизм символістів не всі так глумливо й безоглядно відкинули, як це зробив І Франко. Леся Українка у нещодавній статті «Міхаель Крамер» розрізняє містицизм філософський і поетичний. "Гаупман був містиком настільки, наскількиїм буває справжній поет… Ми вчуваємо в ній не порив відійти від життя, що, можливо, звучить в кількох фразах Міаєля Крамера, а спробу знайти «визвольне слово», яке визволяє від вавілонського прокляття «сімейної самотності». «Визвольного слова» шукатимуть і молодомузівці. Втім, родовід цієї літературної групи не слід виводити тільки за однією якоюсь лінією.Американський славіст Богдан Рубчак у ґрунтовному дослідженні джерел «Молодої музи» починає її «історію» із США — від Едгара По, який по-своєму поєднав у поєзії європейський романтизм та його містицизм з американським прагматичним підходом, стверджуючи, що поетична мова — це неспонтанний вияв чуттів, а твердий розрахунок, який бере до уваги психологію сприйняття і націлює на ефект, що досягається алітерацією, ритмічними ходами, строфікою.Французький поет Шарль Бодлер «у своїх теоретичних міркуваннях» посилив думки і підніс їх із цілком практичної сфери до містичних висот, надаючи формі поезії священних, навіть магічних властивостей. У своїй поетичній творчості — у безсмертних «Квітах зла» — він ці теорії геніально перевтілив. Немає поета XIX століття, який би сильніше впливав би на поезію нашої доби, ніж Шарль Бодлер. Від Бодлера йде пряма дорога до Поля Верлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме, поетів, які й склали основу літературної течії символізму. Характер символізму як течії точно окреслив І. Франко у «Доповідях Міріама», наголосивши, що символ не алегорія, що є заміною поняття, його образним еквівалентом і має не однозначний характер, а розрахований на багатозначність сприйняття, розширює часову і просторову перспективу і веде до чогось таємничого й неземного.Міріам Пшемицький не випадково читав лекції про бельгійську школу символістів. У Бельгії ідеї цієї течії знайшли для свого розвитку сприятливий ґрунт. З Брюселем пов'язані життя і творчість Бодлера, Рембо та Верлена. Ядро літературного гуртка створеного в Лювенському університеті, склали Еміль Верхарн, Жорж Розенбах, Моріс Метерлінк, які здобули згодом загальноєвропейське визнання. У 1886 р. була створена літературна група «Молода Бельгія», яка передала іншим «молодим» гурткам свою естафету, що через 20 років дійшла й до Львова і втілися в «Молодій музі». Одним з найулюбленіших поєтів «молодомузівців» був Шарль Бодлер. Його перекладали і О. Луцький, і М. Рудницький, і М. Яцків. Переклади ці мають сьогодні історико-літературне значення. Над тою «Молодою музою» навис якийсь фатум. Давно вже минули часи, коли Бодлера і Верлена й інших символистів називали занепадниками, переоцінене їхнє значення і роль в історії літератури, видано твори, а їхнім українським послідовникам так і лишалися буквально донедавна ці давні догматичні оцінки й характеристики.Тим часом «Молоду музу» треба розглядати як ланку в системі взаємодії різних течій літературного руху кінця XIX — початку XX ст. фрагмент загальноєвропейської панорами, бо ідеї модернізму приходили на Україну різними шляхами, поєднуючись із деякими рисами попередньої реалістичної школи і набуваючи в українському національному середовищі нових ознак. При цьому кожен письменник репрезентує свою лінію розвитку, пошуки власної концепції, що охоплюють сферу ідей і форм. Єдине, що об'єднувало представників усіх цих груп, течій чи просто індивідуальностей, було неприйняття побутового реалізму, описовості старої школи письма.З цього погляду не тільки лірична драма «Зів'яле листя» І. Франка, а його статті «Принципи і безпринципність», «Старе і нове в українській літературі» можна назвати виявленням модерністичного напрямку, модерністичного в тому сенсі, що тут у центрі стоїть свідомість індивідуальності,— «людська душа», крізь призму якої розкривається, «освітлюється» навколишнє оточення. Отже, поет «вириває»свого ліричного героя з рамок біологічного існування і вводить широку часову і просторову перспективу, в єдність зі всесвітом.Деякі українські письменники приходили від побутописання до психологізму, в їхній народницький світогляд вростали елементи модернізму; епіцентр дедалі більше переміщувався від зображення до вираження, від обсервування зовнішніх обставин до ідей і настроїв особистості. В Ольги Кобилянської та Лесі Українки попри деякі їхні розбіжності у поглядах формується неоромантична концепція, що ґрунтується на «визвольному» пориві, прагненні до повноти виявлення родового, саме людського потенціалу буття, ідеалу «повної людини»… Ідею цілісної особистості висунув і Микола Вороний у вірші-відповіді І.Франкові на його послання із назвою «Лісова ідилія». Відповідь була роз'ясненням і поглибленням відкритого листа М. Вороного до письменників, який він опублікував у «Літературно-науковому віснику», де запрошував їх взяти участь в альманасі «З-над хмар і з долин». Він орієнтував письменників на твори, які б за змістом і формою могли «хоч трохи наблизитись до нових течій та напрямів сучасних європейських літератур» і в яких «було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглибною таємничістю, бо спокою треба, відпочинку для стражденної, зневіреної душі сучасного інтелігента».Чи не подібною є творча настанова молодих львівських письменників, задекларована в журналі «Світ» i розгорнута пізніше О. Луцьким у статті «Молода муза», де підкреслювалося: «Коли вже відкинемо наразі все царство сучасних сумнівів i перехресних кличів в напрямі нашого пізнання, а ограничимось лише на обсях людського чуття в сфері письменства i філософії, то вистане назвати лише Ніцше, Ібсена та Метерлінка, щоб всім ярко пригадалось те живе биття сучасного, надміру, може, вразливого людського серця i щоб пригадались нам всі його приюти там, де могло воно найти своє тепло i спокій серед бурхливих днів».Такі заклики не заперечували ні громадянської теми, ні літературної традиції. До того ж притулком для серця оголошувалися не тільки «метафізичні, містичні краї», а й саме життя, все те, де виявляється внутрішня потреба митця, яку не можна замкнути «в ніяку розумовану шухляду».І. Франко назвав статтю О. Луцького маніфестом «Молодої музи». Франко критикував статтю Луцького за те саме, за що раніше бельгійських символістів — за містицизм, прийнявши їхню єстетичну програму платформи майже за політичну програму: „Як же се, мої панове, ви вербуєте до свого кружка молоді духи, себто наших дітей, наших молодих братів і сестер? Куди ви думаєте вести їх? В якім «містичним новім небі» ви обіцюєте їм тепло і заспокоєння?“Це було явним перебільшенням. І в збірнику М. Вороного «З-над хмар і з долин», і в альманасі «За красою» взяли участь письменники різних поколінь і неоднакових орієнтацій, хоч і проглядалась в них певна загальна єстетична платформа, виражена вже в самих назвах. Ми не маємо сьогодні цілісної концепції українського модернізму початку ХХ ст. і навіть його визначення (вживаються терміни декаданс, ранній модернізм, предромантизм тощо), вульгарно-соціологічний підхід до літератури не сприяв об'єктивному дослідженню цього явища.Можемо лише відзначити його неоднорідність. Якщо представники літературного угрупованння «Українська хата» іноді надто катигорично відмежовувались від народницьких традицій, яка, мовляв, «не пориває вперед, а топчеться на одному описуванні, регістрації сільськогосподарського інвентаря», то «Молода муза», як правило, не проголошувала такого розриву зі школою «старого» реалізму, а прагнула поєднати традицію з новиму західноєвропейськими віяннями.„Ми всі любили нашу пісню народну, нашу літературу й театр,— згадував пізніше Б. Лепкий,— а все ж бачили, що не стільки сонця, що в вікні. Чогось-то нового бажалося, захочувалось печеного леду, як дехто насміхався з нас… Я був тоді в Кракові, як «Молода муза» прийшла на світ, але я її не цурався.Була це дівчина гарна, та невговкана й химерна. Розсипала перли, плила по морі тьми, сідала над рікою та приглядалася в свічаді плеса. Не ступала слідами Квітчиної «Марусі», й не одному голову звернула“.Цей, за словами Б. Лепкого, Sturm und Drang (буря і натиск) молодих західноукраїнських літераторів базувався на прагненні поєднати ідеї Кардуччі й Ніцше, Метерлінка й Ібсена з традиціями рідної культури. А шукали молоді цих традицій не в стилі побутописання, а спиралися на символіку козацьких наспівів, містику Сковороди, демонологічний світогляд народу, «п'ятий єлемент підсоння і четвертий вимір людської душі». Наталя Кобилянська написала статтю «Символізм в народній пісні», в якій ствердшувала, що фолькльорна символіка часто співзвучна з тією, яка «послідніми часами станула проти домінуючого в літературі натуралізму».Чи вдалося молодомузівцям здійснити синтез цих двох начал, іншими словами, піднести народну символіку до глибини філосовських ідей, які мають загальнолюдський характер? Такою мірою, як це зробила Леся Українка в «Лісовій пісні», М. Коцюбинський в «Тінях забутих предків», не вдалося, та все ж деякі новели М. Яцківа («Лісовий дзвін», «Поєма долин»), драматична поема В. Пачовського «Сон української ночі» та вірші збірки «Ладі й Марені терновий огоньмій» були в цьому напрямі цікавими спробами, які знайшли продовження в українській літературі.Нарешті, ще один принцип поетики «молодомузівців» — проголошення культу поезії як краси, як практичної безвартісності, антиутилітарості, поєзії, що не може обмежуватись роллю пропагандиста певної ідеологічної доктрини. Цей принцип сприймався і трактувався часто так, що «молодомузівці» дотримувались гасла «мистецтва для мистецтва».Знаходили й підтвердження в рядках одного з віршів В. Пачовлького: «Се є штука— я не пхаю тут ідей!» Одначе це була радше реакція на вимогу писати «соціально-програмові», як висловився О. Луцький в листі до Г.Хоткевича, запрошуючи його до участі в альманасі «За красою». І самі учасники цієї літературної групи рішуче заперечили такий погляд. М. Рудницький писав пізніше з цього приводу: „Довго товкли по підручниках і газетних статтях фразу, повторювану й досі, начебто «Молода муза» поклонялася ідеалові чистої краси та начебто цей ідеал був звичайним ідолом - шкідливою примарою «мистецтво для мистецтва»“. Він рішуче заперечує такий погляд, підкреслюючи, що особисті, суб'єктивні мотиви «не ослабили в них громадських почувань.»Інакше й не могло бути, бо ж учасники цієї групи — вихідці із селянського середовища або сини дрібних службовців, які самі нелегко пробивались у життя, зазнали й далі зазнавали злигоднів, нелегко добуваючи шматок хліба.«Молода муза» існувала порівнянно недовго — від 1907 року до першої світової війни, отже, якихось сім — вісім років. Але вона вписала свою сторінку в історію української літератури, була певним етапом на шляху її подальшого розвитку.Водночас треба враховувати й те, що літературний процес творять не тільки і, може, не стільки течії та групи, як творчі індивидуальності.Кожний учасник «Молодої музи» — людина зі своєю долею і митець із своїм неповторним обличчям. І як митець кожен з них виходить виходить за межіцієї літературної групи, оскільки творчість його не обмежується часом існування.По-різному склалися долі колишніх «молодомузівців». Найдовше судилось прожити МихайловЯцківу (він помер у 1961 р.), йому вдалося чи не найповніше і найяскравіше виразити ідеї «Молодої музи» експресивним стилем, в якому гострота спостереження, точність деталі поєднана з виходом за рамки реальності, а тонка лірична настроєність сусідує із відразливою натуралістичністю, в нього чи не найтісніше поєднані і переплетені бодлерівські ідеал і сплін, і водночас він чи не найорганічніше поєднав фолькльорний символ з модерною технікою письма, що доходить місцями майже до сюрреалістичних образних конструкцій. На жаль, творчість М. Яцківа припинилася невдовзі після першої світової війни, і важко гадати, що дав би цей яскравий талант за сприятливих обставинСеред поетів, безсумнівно, найталановитішим був Петро Карманський. Його перша збірка «З теки самовбивці» є учнівським наслідуванням «Страждання молодого Вертера» Гете та «Зів'ялого лисття» І. Франка. Та в наступних книжках він утвердився як оригінальний поєт зі своїм обличчям.Здається, в цього поета в крові був потяг до мандрів, і з Італії привіз він у поєзію «молодомузівців» замість шуму смерек та хвиль Дністра аромат кипарисів, хлюпання Тибру. Бодлерівське «де-небуть, щоб тільки поза цим світом» згодом ганяло його світами, та все ж під кінець життя прибило до пристані — хоч не тихої, а понівеченої — рідного краю. Рання поєзія П. Карманського, сповнена «причинного смутку». М. Рильський мотиви смутку пояснює як умовами тогочасного життя Галичини, так і особистою вдачею поєта м'якою, вразливою, і тим, „що в колі його творчих зацікавлень були «поєзії» Леопарді, Бодлера, песимістичні сторінки Біблії“.Мотиви смутку й космічного болю, що на думку І.Франка підносять поезію П. Карманського від дрібниць буденщини до проблеми загальнолюдської духовності й етики, конфліктів між добром і злом, домінують у творах «молодомузівського» періоду. Пізніше, в роки першої світової війни, той високий пафос і тон поволі поступаються місцем сатиричним тонам, гротескним образам. Поет тяжко переживає трагедію рідного краю, коли тисячі січових стрільців гинули на подільських полях, а деякі з їхніх провідників спали «під віденьськими перинами».Біль, драму, силу гніву письменник передав у збірці поезій «Alfresco»(1917), в якій трагізм світосприйняття попередніх років переходить у трагізм історичної долі народу, а самоіронія в сатиру.Довгі роки перебування автора в Бразилії принесли низку майстерних пейзажних і ліричних поезій, на жаль, сьогодні майже невідомих нашому читачу, бо друкувались вони на сторінках малотиражних галицьких періодичних видань, до того ж недоступних…На творчість поета повоєнного періоду наклала свій відбиток суспільна ситуація, яка мало сприяла виявленню таланту. Написав і Карманський немало декларативних віршів, та все ж не припиняв творити інтимну лірику і уклав книжку «Осінні зорі».А ще— здійснив справжній подвиг, переклавши «Божествену комедію» Данте. Перед самою смертю побачив виданою першу частину цієї праці. Дві наступні — досі чекають видання…Не вкладається в «молодомузівські» рамки й поезія Василя Пачовського та Богдана Лепкого, які продовжували літературну працю у 20-30 роки. Один із основних мотивів лірики В. Пачовського — «розсипані перли» сліз ліричного героя від нерозділеного кохання, його плач за втраченою милою, що поступово зливається у збірний образ жіночого ідеалу.Фольклорною символікою сповнені й драматичні поеми В. Пачовського, зокрема «Сон української ночі», «Сонце руїни», «Золоті Ворота», в основі яких лежить ідея національного відродження.Серед інших творів В. Пачовського назвемо історичну поему «Князь Лаборець», засновану на легендах і щедро насичену фольклорною символікою і яскравим закарпатським мовним колоритом.Поезію Богдана Лепкого «молодомузівського» періоду пронизує туга осені, прощання. Вірш «Журавлі» наче концентрує в собі ці мотиви. В кількох строфах про осінній відліт журавлів умістилась широка гама переживань і настроїв. Такими журавлями почували себе галичани, що покидали рідну землю в неясній надії на кращу долю за океаном.Найбільше споріднює Б. Лепкого з іншими представниками «Молодої музи» мотив природи — як того острівця, де людина може відпочити від життєвих турбот і клопотів.Події І світової війни, у вирі яких опинився і сам письменник, внесли в його поезію нові мотиви. Якщо визначити найголовнішу зміну в поетичній творчості Б. Лепкого воєнних років, то вона виявляється, мабуть, у тому, що «я» поета, яке було в епіцентрі його лірики, втрачає свою домінуючу роль, зливаючись з колективним «я» народу.У 20-30-ті роки письменник вступає переважно виступає переважно в жанрі історичної прози, до поезії звертається лише час від часу. Вірші цього періоду не додають нічого суттєво нового до сказаного раніше, лише інколи проблиснуть спалахи туги за молодістю, за коханням.Від особистих настроїв до громадянської лірики прийшов і Степан Чарнецький, що мав серед своїх приятелів репутацію богеміста й завзятого театрала. Захоплення театром відбилося й на творчості Чарнецького. Джерелом його лірики є і настрої, викликані творами мистецтва, — він часто бачить себе персонажем тієї чи іншої п'єси або опери.В ліриці С. Чарнецького вражає тонке сприйняття природи. Ліричний герой поета стоїть перед нею зачудований, він «зливається» з нею у момент духовного сум'яття чи піднесення.Цей, здавалось б, камерний поет з великою силою показав трагедію людини, краю, народу в І світовій війні, його поезія збагатилася новими барвами і тонами, здобула ноти сильного громадянського звучання.Поетичний доробок Сидора Твердохліба та Остапа Луцького доволі скромний і не йде в порівняння з тим, що створили інші учасники «Молодої музи». Оригінальну спадщину С. Твердохліба компенсують його переклади. Багато й талановито переклав він, зокрема польською мовою своїх колег «молодомузівців», а також Миколу Філянського, Олександра Козловського, Олександра Олеся. Його інтерпретація «Каменярів» спонукала Франка написати цілу критичну статтю про цей переклад, в якій він назвав Твердохліба перекладачем, що має широку духовну культуру і вироблений естетичний смак. Перекладав він також на німецьку, з польської на українську.Якщо в С.Твердохліба над оригінальною творчісттю домінує переклад, то О.Луцький — передусім організатор і теоретик «Молодої музи». Сьогодні його ім'я більше відоме гострими відповідями Франка — на статтю «Молода муза» та на епіграму «Іван Храмко», внаслідок чого склалося негативне стаслення до цього літератора, чия творчість тривала всього п'ять років.З «Молодої музи» бере свій початок і творчість Михайла Рудницького, більше відомого своїми літературознавчими та літературно-критичними статтями. Поетична творчість його за розмірами невелика: спорадичні публікації в періодиці. Нешироке й коло мотивів та настроїв — спогад з дитинства, любовне переживання, миттєве враження. У творах М.Рудницького не знайдемо філософської глибини, багатоплановості образу. Вірш переважно елегантний, відшліфований, як мармур, і, наче мармур, холодний. Витончена техніка, несподівані ритмічні переходи при незрідка нарочитій заінтелектуалізованості, еклектизмі образів — все це робило поезію М.Рудницького явищем примітним на загальноукраїнському терені.М. Рудницький «замикає» те коло поетів, які безпосередньо пов'язані з групою «Молода муза».Який вплив мала творчість «молодомузівців» на подальший розвиток української літеретури, зокрема поезії?Відомий поет Б.-І. Антонич писав, що поети «Молодої музи» вичерпалися ще на початку ХХ ст. і „їх роль у повоєнному літературному житті доволі скромна, а впливу на це життя вони не мали жодного. Сучасна літературна молодь зовсім відійшла від них, і їй блище навіть «Слово ополку Ігоревім», аніж їх смутки, муки і космічна туга“.Таку точку зору можна зрозуміти, але важко визнати справедливою. Про вплив можна говорити не тільки тоді, коли відбувається засвоєння певних рис світогляду, мотивів, поетики, а й при відштовхуванні, протистоянні, опозиції.Та хоч би як трактувати вплив «Молодої музи» на дальший розвиток української літератури, її не можна викинути з історії нашої культури, як не можна викинути «Української хати», авангардизму 20-х років, празької школи української поезії чи нью-йоркської групи років шістдесятих… Бо тоді випадають ланки художнього розвитку, обриваються єдність і цілісність процесу.«Молодомузівці» вписали свою сторінку в історію української літератури.

поку́тська трі́йця — умовне об'єднання трьох українських письменників Василя Стефаника, Леся Мартовича та Марка Черемшини. Назва походить від регіону, оскільки усі троє походили з Покуття.Назву Покутська трійця, очевидно, отримали з легкої руки Івана Франка, оскільки саме він брав активну участь у становленні та формуванні таланту Стефаника, Мартовича та Черемшини. Завдяки постійній та тісній співпраці молоді письменники пройшли так звану Франкову школу та сформувалися під його безпосереднім впливом.

Про ознаки, які об'єднали письменників нової ґенерації, найкраще сказав Іван Франко:« Переважно хлопські сини походженням, соціалісти з переконання, молоді

письменники, взялися малювати те життя, яке найліпше знали, — сільське життя. »

Отже, можна виділити такі ознаки, притаманні письменникам Покутської трійці:

вік — почали творити у молодості;

походження — родовід вели із нижніх верств суспільства;

тематика — в основі творів лежало вкрай важке життя селян Покуття, Буковини та Галичини за часів правління Австро-Угорщини;

жанрова своєрідність — незважаючи на традиційність тематики, Стефаник, Мартович та Черемшина (у значній мірі під впливом Франка) формувалися як письменники-модерністи. Скажімо, це виявлено у новій формі зображення тематики села — створення новел, етюдів.Таким чином працюючи в одному напрямку, але маючи власний та оригінальний стиль, кожен із письменників — Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина — зробили свій внесок як індивідуально, так і колективно в умовному об'єднанні Покутська трійця.

Освіта, участь у громадсько-політичному русі

Батько письменника — Семен Стефаник (1846–1920)

Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), потім у польських гімназіях у Коломиї (з 1883 року) та Дрогобича (з 1891). Там зазнав чимало знущань і принижень, як і всі ті селянські діти, яким пощастило після початкової школи продовжити освіту. В тодішніх галицьких гімназіях навчання проводилося німецькою та польською мовами, українська була під забороною, у них панувала задушлива атмосфера, насаджувалися вірнопідданські погляди. На першому курсі познайомився з відомою революціонеркою Анною Павлик — сестрою М. Павлика. Саме від неї дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права. Разом із Стефаником навчався в гімназії і майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович, а згодом сюди ж вступив Іван Семанюк, відомий у літературі під іменем Марка Черемшини. Разом з іншими гімназистами-українцями працював у прогресивних таємних гуртках молоді, брав участь у культурно-освітньому русі на селі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об'єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина. Освіту продовжив у Дрогобичі, де свого часу навчався Іван Франко. Тут майбутній письменник знову поринув у громадсько-культурну роботу — вже як член селянської "Українсько-руської радикальної партії", заснованої 1890 року І. Франком та М. Павликом. На формування світогляду майбутнього письменника в цей час значний вплив мали ідеї М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика. По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Ягеллонського Університету в Кракові (1892). Будучи студентом, брав участь у діяльності молодіжного товариства "Академічна громада", у польських і українських студентських гуртках і літературних об'єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. У Кракові Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та іншими відкрили Стефанику, за його власним висловом, «дорогу в світ». У Кракові, який був на той час центром польського модернізму, знайомиться з новітніми європейськими мистецькими течіями, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із модерністського жанру поезій у прозі. У Кракові ним були написані новели "Камінний хрест", "Вечірня година", "Дорога", "Палій" та інші твори. Стефаник бере активну участь у політичній боротьбі: виступає на селянських мітингах, викриває антинародний характер державних інституцій, за що в 1895 році його заарештовують. Попри те, Стефаник і далі продовжує політичну діяльність, зокрема, 1897 року віддає багато сил передвиборній боротьбі в Галичині, агітуючи за "мужицького посла" І. Франка, стає свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнає переслідувань. Активно займаючись громадсько-політичною діяльністю, а також публікуючи власні публіцистичні статті і художні твори, Стефаник поступово втрачає зацікавлення медициною і зрештою у 1900 році покидає університет.Одним з студентських товаришів був Й.Шміґер, до якого в с.Розношинці приїжджав у 1894, 1896, 1898 та 1903 рр. Йому присвятив новелу «Палій». В с. Тарасівка бував в університетського колеги Остапчука Я[1].

Подальші роки

Видавши в самому кінці 1900 року збірку новел "Дорога", датовану наступним роком, Стефаник залишив навчання в університеті і виїхав із Кракова. На той час стосунки з батьком, який зовсім відмовив синові в утриманні, дуже ускладнилися. літературна робота виснажувала вкрай, а заробітки з неї були мізерними. Стефаник важко переживав смерть матері, Леся Українка, зустрівшись з ним 1901 року в Чернівцях, відзначила хворобливий настрій новеліста. Протягом трьох років письменник жив у друзів, пробував писати, але написане не задовольняло, й він його знищував. Незважаючи на життєві труднощі, Стефаник не забував про високу місію громадянина-українця. Починає громадську діяльність: засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії, агітує на виборах, виголошує промови на вічах. Важливою віхою в житті В. Стефаника була подорож 1903 року в Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському. Крім Полтави, відвідав також Київ, Житомир та Канів, зустрівся з М. Лисенком, Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, Х. Алчевською, М. Старицьким, Панасом Мирним, Б. Грінченком, В. Самійленком, Г. Хоткевичем, М. Вороним, І. Стешенком та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Велике враження справило на письменника відвідання могили Т. Шевченка. З неї він "поклонився всій Україні".

На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко.У 1904 одружився на дочці священика Ользі Гаморак, оселився в с.Стецевій поблизу Русова на господарстві тестя К. Гаморака, займався сільським господарством. Активізує громадську діяльність: як кандидат в посли австрійського парламенту, 1908 виступає в населених пунктах округу, зокрема Заліщиках, Добрівлянах, Торському, виграє вибори. З 1910 року разом з дружиною й трьома синами (Семеном, Кирилом, Юрієм) переїхав до рідного села, у якому жив до кінця свого життя. З 1908 й до розвалу Австро-Угорщини (1918) — депутат австрійського парламенту від радикальної партії. Уся його громадсько-культурна діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості народу західноукраїнських земель, відчуття кревної спорідненості з усім українським народом. 26 травня 1908 року виступає в рейхсраті проти свавілля цензури в Галичині, захищає Мирослава Січинського . У віденському парламенті В. Стефаник підтримував волелюбні прагнення народів, що входили до складу Австро-Угорщини. Зокрема він виступив проти анексії австрійським урядом Боснії та Герцеговини. 1909 взяв участь у з'їзді УРП в Тернополі[2]. До 1918 — посол, виступає у всіляких справах оборонцем селян, призначений цісарем Францом Йосифом І довічним членом Палати панів (нім. Herrenhaus) рейхсрату.Важким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова війна; воєнне лихоліття збіглося з особистою трагедією: в лютому 1914 р. померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Більше В. Стефаник не одружувався. Попри це, громадську активність не припиняє. Зокрема бере найактивнішу участь у відзначенні 100-річчя з дня народження Т. Шевченка: виступає на мітингах, присвячених відкриттю пам'ятникам поетові, в Коломиї, у Снятині, с. Вовчківці, с. Скала-Подільська та ін. У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника було заарештовано, проте завдяки клопотанням Марка Черемшини невдовзі звільнено. Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості (1916 - 1933).Уважно стежив за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності. Після розпаду Російської імперії Стефаник гаряче вітав утворення УНР. 17 листопада 1917 року, виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині "в найбільшій величі встає новий світ; звідти йде до нас світло для нашого розвою". Він очолював урядову делегацію (65 осіб) ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв'язку з проголошенням Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу. Під час приїзду встановив зв'язки з діячами науки і культури, які посприяли виданню його творів: з 1919 року книжки Стефаника видаються в Харкові і Києві. Після громадянської війни і поразки визвольних змагань письменник болісно переживав крах своїх сподівань. Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, з Праги, де вони перекладалися чеською мовою. Письменник пильно стежив за подіями в підрадянській Україні, брав участь у громадському житті: очолював місцеву "Просвіту", кооперативну спілку "Сільський господар". у 1926–1927 рр. громадськість Львова, Києва відзначає 30-річчя літературної діяльності Стефаника. Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 р. персональну пенсію, а в 1931 р. в Харкові відзначив 60-ліття з дня його народження. Проте Стефаник у 1933 році відмовився від персональної пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит А. Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців. Останні роки життя письменник тяжко хворів. Помер і похований у рідному селі.

Літературна діяльність Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця», яку видавав Будзиновський В. Т., надруковано сім новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), підписаних криптонімом "С". у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Після появи "Синьої книжечки", як відзначала Леся Українка, Стефаник "став знаменитістю". Наступного року у Львові з'явилася друга збірка письменника «Камінний хрест» (1900), а на самому початку (1901) там же вийшла третя книжка — «Дорога». У 1901 році Стефаник як письменник на півтора десятиліття замовк, завершивши перший період активної літературної діяльності. Але художнє слово письменника продовжує активно діяти: про В. Стефаника пишуть відомі діячі культури українського й інших народів (В. Гнатюк, Л. Гринюк, А.Крушельницький, С. Яричевський, Х. Алчевська, В. Морачевський та ін.), його твори передруковують різні видання українською мовою. Так, у 1904 р. Катеринодарі вийшла книжка "Кленові листки", 1905 р. у Львові вийшла збірка новел "Моє слово", скомпонована, в основному, з попередніх збірок. У тому ж році в Петербурзі з'явився томик його творів українською мовою "Оповідання"; "Рассказы", а в 1911 р.- "Капли крови" (у перекладі на російську мову). У 1907 р. — у перекладі на російську мову новели друкувалися в періодичній пресі різних країн. На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами. У творах цього періоду можна виділити такі основні теми: австроцісарська рекрутчина, і її трагічні наслідки, еміграція трударів за океан, породжувані крайнім зубожінням сімейні драми у селянських родинах на межі двох століть.Події Першої світової війни стали новим імпульсом до творчої діяльності: з 1916 він пише низку новел ("Діточа пригода", Вона — земля", "Марія", "Сини"), в яких відбито криваве лихоліття, порушено гострі проблеми національної долі українців. У 1919 р. в Києві виходить книга "Оповідання", у 1924 р. в Харкові з'являється найповніша збірка новел "Кленові листки", в 1925 р. знову там же виходить книга "Оповідання", у 1926 р. виходить остання збірка «Земля», "Вибрані твори" (1927), "Твори" (1927"), "Вибрані оповідання" (1930). Із середини 20-х років письменник брав безпосередню участь в літературно-мистецьких журналах "Плужанин", "Життя й революція" та інших, друкуючи в них свої нові твори. Останні твори вже тяжко хворий письменник продиктував 1933 р., коли готувалася до видання його нова книга «Твори», куди ввійшла й решта його доробку, друкованого по журналах. Другий період творчості тривав з 1916 до 1933. Усього за цей період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. З погляду мистецьких форм у творчості Стефаника, після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове за другого періоду творчості з'являється лише в тематиці, а також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість. Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — в моїх листах»). Найповнішим виданням доробку письменника є «Повне зібрання творів» у 3-х томах, 1949–1954.Творча спадщина В. Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Він був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.« Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. »Побут покутського села і його типи послужили Стефанику для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої щоразу переживав сам автор як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»). Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим пояснюється й уживання покутського діалекту, який засобом «учуднення» передавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсності, які неможливо було б відтворити літературною мовою. Цю унікальну особливість таланту письменника прозорливо зауважив ще І. Франко:« Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську? .. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник , мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача. »В. Стефаника перекладено багатьма мовами світу (англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською та ін

Літературна творчістьПерші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 р. (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався у періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку 20 століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам'ять Котляревському», «Багаття» та інших. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності.[3] У 1901 р. в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».Музичні твори на слова Миколи Вороного

Микола Лисенко — «Нічого, нічого»

У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві, — І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 р.) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явище високої художньої цінності». Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913 р.; «Український театр у Києві», 1914 р.; «Режисер», 1925 р.; «Драматична примадонна», 1924 р. — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької.Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.

Олександр Олесь

(1878 — 1944)

Складний життєвий шлях випав на долю Олександра Олеся (справжнє прізвище — Кандиба). Народився він в с. Крига (Білопілля) на Сумщині, закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював у Харкові та Києві (1909 — 1919). У 1907р. у Петербурзі вийшла перша книга Олеся — “З журбою радість обнялась”, що принесла славу молодому поетові. В наступні роки з'являються нові збірки — “Поезії. Книга II” (1909), “Поезії. Книга III” (1911), “Драматичні етюди. Книга IV” (1914), “Поезії. Книга V” (1917). Не набувши чітких політичних орієнтирів, Олесь після Великої Жовтневої соціалістичної революції опиняється за кордоном (1919). Еміграція стала трагедією життя Олеся. Настрої пригніченості, нудьги і самотності наповнюють першу “закордонну” збірку віршів Олеся — “Чужиною” (Відень, 1919). “В вигнанні дні течуть, як сльози...” — такими словами розпочинається один з перших віршів книги. Невдовзі, у 1921р., виходить “Перезва” — збірка гостросатиричних віршових творів, що викривають життя, побут і політичні принципи емігрантської громади. Збірку (з'явилась у світ тільки перша частина її) поет видав під псевдонімом. Верховоди емігрантських кіл стали на перешкоді публікації нових віршів такого характеру. Почуття людини, позбавленої рідного дому, поглиблюються. В одному з віршів поет уявляє себе мертвим, але похованим в рідному краю, проте доля вигнанця гірша, ніж доля мерця. Проте поет так і не спромігся на остаточні висновки чи рішення. Гостро-емоційно сприймаючи удари долі, він ладен вбачати у них непоясниме наслання, прокляття. В останні десятиріччя життя Олесь усувається від будь-якої участі в заходах, здійснюваних українською еміграцією, послаблюється активність його поетичної творчості, він займається переважно інсценізацією народних казок, написанням лібретто для дитячих опер. Помер письменник у Празі 1944р. Творча спадщина Олеся досить велика якщо врахувати, що більшу частину її становить поезія — дев'ять книг (звертався Олесь і до драматичного жанру, створивши ряд драматичних поем та етюдів). В українську літературу Олесь входить як поет, що розширив тематичний, стильовий, настроєвий діапазони лірики, підніс виражальну силу українського художнього слова. Не будучи “модерністом” ні за організаційною приналежністю, ні по суті, Олесь вніс новаторські моменти в розвиток української поезії. Не вдаючись до будь-яких маніфестів, декларацій, він своєю творчістю наголосив на естетичній цінності поетичного твору, рішуче заперечив абстрактну декламаційність, хоч би якими завданнями вона надихалась. Загалом не нова на поетичні ідеї, віршові прийоми і навіть образи (взяті номенклатурне, самі по собі), поезія Олеся уже з виходом першої збірки завоювала прихильність знавців літератури і масового інтелігентного читача. У ній були представлені безпосередність і щирість поетичного вислову, глибокий внутрішній драматизм почуття, багатство мінливих відтінків настрою. Життя природи, кохання, перипетії громадської боротьби — основна тематика першої збірки, що надовго визначила й тематику творчого доробку поета. Надзвичайно вразливе, діткливе “я” ліричного героя Олеся однаково чутливо резонує на найменші перепади у стосунках з коханою, на зміни в настроях мас, на рух у рослинному й тваринному світі, атмосфері. Всеосяжність сфер поетового почуття відбита інколи в межах одного й того ж твору (“Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй”, “Погасло сонце ласки і тепла” та ін.). Легкий, майже невагомий перехід від одного зовнішнього явища до іншого, а від них — до стану власної душі притаманний багатьом творам Олеся (“Сніг в гаю... але весною”, “Дві хмароньки пливли кудись”, “В міщанській одіжі і в рідному вінку”, “Зима... і пролісок блакитний!”, “На гори високі, на срібло снігів” та ін.). Суб'єктивне враження і сприйняття покладено і в основу його громадянської лірики. Поет відобразив народне — і водночас власне — пробудження в роки революції (“Сонце на обрії, ранок встає”, “Ти знову у мене окрилюєш мрії”, “Я більше не плачу...”), оспівав червоний прапор боротьби (“Воля!? Воля?! Сниться, може?”, “1 Мая”). Однак у віршах Олеся не знайти концептуального осмислення революційної боротьби: йдеться, звичайно, не про декларативне висунення якихось віршових “програм” (такі поетичні форми органічно чужі для Олеся), а про широкий політичний світогляд. Він у поезії Олеся відсутній навіть там, де мова заходить про кінцеву мету революції, про поетове слово у ній. Тут багато непідробного пафосу, ліричної виразності, але не досить політичної конкретності. В образній системі Олеся наявні релікти народницької символіки, окремих народницьких мотивів (зокрема, з Надсона). Проте навіть ці штампи невпізнанне трансформуються у тонкому суб'єктивному почутті. Не подаючи політичної концепції, громадянська поезія Олеся цікава як суб'єктивний документ суспільної боротьби епохи. Дуже вразлива, можна сказати, тендітна душа ліричного героя хворобливо реагує на всі перипетії цієї боротьби. Героя повергають у розпач тимчасові поразки, розправи, репресії (“Хто ви, хто ви з нагаями?..”, “Над трупами”, “Капітану Шмідту”, “Міцно і солодко, кров'ю упившись...”), йому дорога найменша надія на перемогу (“Сонце на обрії, ранок встає”, “Вони — обідрані, розбуті”). Громадянські настрої й переживання поета у найрізноманітніші способи (метафоричні асоціації, алегоричні паралелі, композиційні зіставлення в межах твору, циклу, збірки віршів) перегукуються з образами природи, поєднуються з колізіями особистого, внутрішнього життя. На відміну від ліричного героя П. Грабовського герой лірики Олеся не є безпосереднім учасником боротьби (крім інших якостей, йому бракує твердості волі), але надзвичайно співчутливо й зацікавлено її відображає. В основі художнього світу Олеся, створюваного інтимною лірикою (та й лірикою громадянського характеру), лежить неоромантичне протиставлення дійсного життя, з одного боку, і мрій та сподівань героя — з другого. Неоромантичним є популярний у творах Олеся мотив дочасного чи вражаюче-короткочасного буяння (“Айстри”, “Єсть дивні лілеї, що вранці родившись”, “Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть” та ін.). Саме цей “єдиний раз” квітування гармонійно перенесено Олесем на любовну тематику: “Квітки любові розцвітають єдиний раз, єдиний раз”. Поет воєдино зливає контрастні поняття: мовиться про біль, муки, кров, рани, і все це стає ще болючішим від того, що з них проростає “ніжність” і “жаль”, що все це здійснюється в пошуках тієї “ніжності”, відсутність якої скрушно переживається. У змалюванні любові Олесем немає різких, контрастних барв, що йдуть, як правило, від гостроти самоусвідомлення (лірика Франка, Лесі Українки, почасти й Маковея), але поза цим трактування любові в нього досить різноманітне: це й безнадійне кохання, і зовнішніми умовами спричинена недосяжність любові, і таємнича приреченість закоханих не мати одне одного, і нарешті, радісно-тріумфуюче проникнення любові в серце, що сповняє собою всю істоту і природу загалом. Природа в ліриці Олеся виступає не просто зовнішнім аналогом чи тлом переживань людини: поету притаманний своєрідний поетичний пантеїзм — розлиття почуттів (і взагалі особистості) в житті квітів, трав, сонячного проміння. Саме завдяки високому ступеневі нероз'єднаності емоцій людини й природи остання в поета мало конкретизована описово (переважають загальні назви — пташки, квіти — або ж назви, що встигли стати штампами—солов'ї, жайворонки, орли). Однак природа в поезії Олеся живе дуже виразним життям. За всієї недеталізованості описів поет тонко передає її порухи й настрої, відображення природи у нього переважно музичне, з очевидно відчутними ритмами. Кращими зразками пейзажної лірики Олеся є ряд віршів із циклу “Щороку” (третя книга), де змальовано річний круговорот природи. Привертають увагу інтонаційні засоби, якими передано рух. Ліричні твори Олеся, музикальні, часто “романсові” за формою, віддавна привертали увагу композиторів — М. Лисенка (“Сміються, плачуть солов'ї”, “Айстри”, “Гроза пройшла... зітхнули трави”), К. Стеценка (“Сосна”), Я. Степового (“Не беріть із зеленого лугу верби”), С. Людкевича (“Тайна”) та ін. У драматичних творах Олеся (“По дорозі в Казку”, “Трагедія серця”, “Над Дніпром”, “Ніч на полонині” тощо) ще виразніше, ніж у поезії, проявилась неоромантична концепція. Юнак, герой драматичного етюда “По дорозі в Казку”, веде юрбу безвольних людей з темного лісу в напрямі сонячної країни. Він один здатен визначати дорогу по червоних маках, що виросли з крові його попередників. Розкривши груди, проламує він шлях юрбі, але за кілька кроків до мети на мить занепадає духом, піддається сумнівам щодо вірності напряму — і цього достатньо, щоб натовп розчарувався в обожнюваному героєві і повернув назад. Цей драматичний етюд, як і інші, має сюжетно-образну спільність з драматургією М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Лесі Українки, Я. Райніса, з романтичними творами М. Горького. Відомий Олесь і як талановитий перекладач (“Пісня про Гайявату” Г. Лонгфелло, казки В. Гауфа, ліричні твори поетів багатьох країн). Творчість Олеся — визначне явище в українській літературі перших двох десятиріч XX ст. М. Рильський писав: “Нема ніякого сумніву, що поезія Олександра Олеся позначилася сильними своїми сторонами на розвитку української літератури, отже й радянської української літератури. Зі смутком визнаючи його вільні і невільні провини, хибні його кроки, в яких сам він гірко каявся, шкодуючи, що така дужа творча індивідуальність не дістала повного свого розвитку, ми повинні, проте, сказати, що поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури і що все краще з його спадщини повинно стати набутком нашого радянського читача”. ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (1878 — 1944) Ольшанське кладовище в Празі. Тут, на православній ділянці, — могила Олександра Олеся. (Його справжнє ім'я і прізвище — Олександр Іванович Кандиба). Ранньою весною 1988 року я вклонився його світлій пам'яті. Новий дубовий хрест; прокинулися минулорічні і з'явилися нові, посаджені кілька днів тому, квіти. Тиша і чистота, спокій і сум. Поруч поховані інші наші земляки, яких доля закинула по революції до Праги. Не відомі ні мені, ні усім нам — доктор Микола Галаган, директор тутешньої української гімназії, професор Іван Кобизський. А неподалік — могили російських письменників Євгена Чирикова, Василя Немировича-Данченка, Аркадія Аверченка, матері письменника Володимира Набокова — Гелени Набокової... Деякі могили доглянуті, інші поволі зникають у безвісті. Як і долі тих, хто в них знайшов останній притулок далеко від рідної землі. Могила Олександра Олеся не занедбана — в Празі живе його син Олесь Кандиба, який опікується посмертною долею батька. Живуть там і наші земляки — Зіна Геник-Березовська і Богдан Зілинський, які обов'язково відведуть вас на могилу славетного поета. Пам'ятають і піклуються про поетичну спадщину нашого митця і чеські літературознавці Вацлав Жидліцький, Вячеслав Сато, Ілона Славікова, приїздять із Братіслави дослідники його творчості Мікулаш Неврлі і Михайло Мольнар. Не оминаємо й ми, радянські українці, це місце, коли доводиться бувати в Чехословаччині, бо доля спадщини першорядного українського поета нас турбує. Навіть у трагічні десятиліття сталінщини в народі не забувалася його творчість, хоча 27 років — з 1930 по 1957 рік — вірші Олександра Олеся не друкувалися в нашій країні. Чому так сталося? Чим завинив майстер перед своїм народом? Переконаний: нічим він не завинив, народ його не карав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати поета сталінізм, відлучаючи його творчість від історії української літератури, вилучаючи із масових бібліотек його книги і забороняючи їх друк. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не розділив із ним страхіття голоду 1932 — 1933 років, жахів сталінського беззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав. Покарав тим, що 1919 року залишив рідний край і опинився на чужині. Чужина — могила, чужина — труна, Душа на чужині, як чайка сумна, — Літає і квилить в сльозах без гнізда: Навік його змила бурхлива вода. Так він писав 1927 року, коли на Радянській Україні його поезії знали, як кажуть, і старі, й малі. Адже саме тоді перевидавалися підготовлені Павлом Филиповичем “забезпечені” грунтовною його ж передмовою “Вибрані твори”. Перевидавалися тричі — в 1925, 1929 і 1930 роках. Крім того, Державне видавництво України двічі — у 1925 і 1929 роках — друкувало його збірочки поезій для дітей молодшого віку. Укладачі різних репертуарних збірників, декламатори буквально вихоплювали поезії Олеся, з неофітською одержимістю пристосовуючи їх до революційних свят шляхом заміни і назв, і уточнення смислового звучання. Вірші митця стали воістину народними завдяки мелодійності, чіткій соціальній орієнтації і багатству народнопоетичної образності. Протягом 1917 — 1930 років з'явилося в нашій країні 25 окремих видань, серед них і три книжки російською мовою. І це незважаючи на те, що поет виїхав 1919 року нібито з дипломатичним завданням від буржуазно-демократичного уряду Української Народної Республіки (УНР). Та заради істини слід сьогодні нагадати: О. Олесь не був ні політичним діячем буржуазно-демократичних урядів, ні тим паче дипломатом. Саме тоді, коли С. Петлюра почав прибирати владу до своїх рук, немало української інтелігенції під приводом дипломатичних місій емігрувало з країни. Виїхав за кордон і поет. Його лякала неконтрольована стихія революційних припливів і відпливів, він вважав, що не варто свавільно експериментувати над “живим народним організмом, обезкровленим війною і революцією”, боявся, що справа може повернутися фатально, що треба уважніше придивлятися до процесів, не поспішати, що Україні загрожує Антанта, а в цьому заплутаному лабіринті, яким є політика, мало кому вдається правильно зорієнтуватися, тим більше — вести за собою народні маси. Згодом він опиняється у Відні, де випустив чотири номери гумористичного журналу “Сміх”, у якому сатирично висміяв українську еміграцію за її претензії на народне представництво, на формування в екзилі “українських урядів”, на організацію “проводів для боротьби за визволення України” тощо. З 1923 року Олесь живе в Чехословаччині. Народну славу поетові створили і назавжи утвердили пісні та поетичні скорботи періоду революції 1905 — 1907 років і Лютневої революції 1917 року. Митець зумів з великою експресивною напругою “переплавити” народні переживання і сподівання в болісно-вразливій своїй душі і потужно, зі щирою емоційною сповідальністю вилити це в поетичних образах, символічних асоціаціях та музичних ритмах. Він пережив і світлі надії рідного народу на соціальне та національне визволення, і трагічні поразки першої російської революції, оплакав загиблих та загорівся новим, зігрітим революційними загравами гнівом супроти насильства й тиранії. Ми не зложимо зброї своєї… Дужі в нас і бажання, і гнів, Ми здобудемо землю і волю І загоїмо рани віків. 1910 року Сергій Єфремов так оцінював його творчість: “Обурення проти насильства, гніву за скривджених повно в поезіях Олеся 1905 — 1907 рр., і в них він дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо не підіймавсь на Україні. Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення”. А минуло лише п'ять років відтоді, як молодий поет дебютував в одеському альманасі “Багаття” віршем “Парубоцькі літа — то бурхливий поток”, і три роки з того часу, як побачила світ перша (1907р.) збірка поезій “З журбою радість обнялась”. Хтось ударив без жалю по серці моїм, — І забилося серце в вогні золотім... І посипались іскри ясні, І в дзвінкі обернулись пісні. Романтичне світосприйняття, щедро напоєне народнопоетичною образністю, музичним ладом народної пісні, динамічно визрівало до вершин бездоганного словесного інструментування. Читачів буквально зачаровували алітерації та асонанси поезій Олеся, а його щире, виболене й власною долею співчуття голодним, обідраним і німим рабам у царській “тюрмі народів” викликало співпереживання і довіру: Вони — обідрані, розбуті, Сліпі, голодні і німі, В кайдани, в сталь міцну закуті, В кривавих ранах і ярмі, — Сьогодні більше не раби: Лунають гасла боротьби! Поет вселяє віру й упевненість у свідомість цих таврованих рабів: Вони — гроза, вони — герої: Їх гнів героями зробив. І верх за ними буде в бої — Сам бог попереду рабів!! Ти чуєш грім? Гримлять раби: “За нами поспіх боротьби!!” Ці могутні, оптимістичні заклики пролунали 1906 року — в розпал першої російської революції. Тож можна зрозуміти митця, який так болісно сприйняв її поразку. Олександр Олесь свій талант присвятив цій революції — її переможно-величній увертюрі та її трагічному фіналові. На революцію працював поет натхненно і самовіддано, перекладаючи на українську мову “Варшав'янку”, “Марсельєзу”, “Сміло у ногу рушайте”, “В неволі скатований люд”, утверджуючи свій авторитет митця-громадянина і публіцистичними статтями, фейлетонами. Одна за одною з'являються й книги його поезій. Після згаданої “З журбою радість обнялась”, яка побачила світ у Петербурзі 1907 року, виходить книга ІІ (також в Петербурзі 1909 року), решта книг (їх поет також позначав римськими цифрами — III, IV, V) друкуються в Києві(1911, 1914, 1917 рр.). Була підготовлена до друку і книга VI. У січні 1919 року журнал “Книгар” повідомляв: “Відомий український поет О. Олесь закінчив і здав до друку VI книгу своїх поезій”. Але цю збірку читач не отримав. Жоден відомий літературний критик не оминав своєю увагою віршів поета. Микола Зеров відзначав, що лірик наділений першорядним талантом, який дозволив йому так авторитетно репрезентувати українську поезію, як Володимирові Винниченку нашу прозу. Про митця писали Григорій Чупринка і Спиридон Черкасенко, Олександр Дорошкевич і Агапій Шамрай, Борис Якубський і Володимир Коряк... Михайло Грушевський вважав, що про Олександра Олеся слід говорити як про “найбільшого з нині живущих поетів на Україні”. Олександр Олесь — талант особливої драматичної напруги і глибини. Досить вчитатися в його гнівні інвективи, спрямовані проти ненависного царського режиму, і вжитися в емоційно бурхливі поетичні переживання нової — Лютневої — революції, щоб переконатися, яким тонким інструментарієм відчуття і відтворення суспільних настроїв він володів. Закономірно, що з-під його пера з'явилася і низка драматичних етюдів — “Злотна нитка”, “По дорозі в казку”, “Над Дніпром”, “Трагедія серця”, “Ніч на полонині”. Герої цих творів синтезують духовний потенціал, видобутий із міфології, з образного переосмислення могутніх сил природи, поривання їх творця до ідеалу, краси, гармонії. Але як часто митець розпинає себе на хресті сумнівів і розчарувань! Дійсність повсякчасно вносила дисгармонію і в його особисте життя, і в ті вимріювані, сповідувані ідеали, в ім'я здобуття яких він творив і жив. Найперші після полишення батьківщини розчарування пов'язані зі спогляданням емігрантського побуту і мізерного політикування. Вони зійшлися, небораки, В ім'я найвищої мети, Щоб всім єдиним фронтом йти, І перегризлись, як собаки, Пересварились, як коти, І розповзлися знов, як раки. Це вірш із книги “Перезва” (1921р.), яку поет видав під псевдонімом В. Валентин і спорядив таким зверненням: “До читачів! (Коли будуть). Я дуже перепрошую, що випускаю першу свою книжку без портрета і критичної розправи. Повірте, це не із скромності, а із-за браку відповідних коштів. Автор” Треба було мати велику мужність, громадянську відвагу, аби із таким сарказмом знеславити своїх земляків, які товпляться по чужих містах Європи, політикують, лаються, розкошують і бідують... Невдовзі ця збірка вийшла на Радянській Україні під назвою “Емігрантська перезва”. Олександр Олесь не шкодує і себе, розчарованого, зневіреного, — то намагається виправдати свій крок бодай перед власною совістю, то впадає у відчай: О, недурно в скорботах ми плачемо На вигнанні в холодних світах, Ми своєї землі не побачимо... Тільки, може, у мріях, у снах. І чому по світах ми блукаємо, І який ми спокутуєм гріх, Ми ніколи до суду не взнаємо Від людей ні чужих, ні своїх! У мріях і в снах йому з'являлися травобуйні степи Сумщини, рідне Білопілля (Крига), де він народився 5 грудня 1878 року, село Верхосулці, де після смерті батька жив у діда разом з матір'ю і двома сестричками. Дитинство йому уявлялося “одним золотим днем”. Як писав в автобіографії: “...все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці (Сула), здається мені суцільною казкою природи”. Вчився без великого бажання. Спочатку в дергачівській хліборобській школі, згодом — у Харківському ветеринарному технікумі. Вивчав самотужки іноземні мови, писав вірші українською і російською мовами, готував рукописні збірки. Дуже любив театр, сам організовував драматичні гуртки, брав участь у виставах. Величезне враження справило на нього свято відкриття пам'ятника Іванові Котляревському 1903 року в Полтаві, особливо зустрічі з українськими письменниками — Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським... Усе, що він побачив і почув, глибоко схвилювало його вразливу натуру. Заборона українського слова, знущання з національних символів, традицій, культури обурювало його і утверджувало в необхідності боротьби за права українського народу і його культури. Неоднораз поет поривався на Україну, жив надією на повернення, але його стримували сумніви. Знав він про немилосердний голод початку 30-х років, знав, що один за одним гинули у безвісті письменники, але найбільше потрясла його трагедія родини Крушельницьких. Поет відтворив крах політичних надій старого Антона Крушельницького і його синів Івана і Тараса в драмі “Земля обітована”. Останні роки і дні життя Олеся були потьмарені фашистською окупацією Праги, важкою хворобою, звісткою про загибель у фашистському концтаборі Заксенхаузені сина Олега — також поета. Помер майстер 22 липня 1944 року. О принесіть як не надію, То крихту рідної землі: Я притулю до уст її І так застигну, так зомлію... 110 років минуло з дня народження видатного українського літератора — творця класичних мистецьких шедеврів української поезії. Як тільки зринала хоча б маленька можливість донести їх до українського народу, з'являлися книги, підготовлені Максимом Рильським, котрий вважав, що “поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури”, Олегом Бабишкіним, Борисом Буряком, Юрієм Мельничуком, Василем Яременком та іншими дослідниками. У видавництві “Дніпро” вийшло найповніше — двотомне — видання його творів. Упорядник і автор передмови Р. Радишевський включив до цього видання ненадруковану шосту книгу його поезій, розшукав близько 600 неопублікованих віршів О. Олеся, розкиданих по записниках і рукописних збірках. Його архів величезний. Понад три тисячі одиниць збереження налічує фонд Олександра Олеся в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського. Велика частина архіву є десь у Празі. Дослідження творчої спадщини видатного майстра слова тільки розпочинається. Поет повертається на батьківщину, до рідного народу. І ми сьогодні віримо, що доля творчої спадщини Олександра Олеся буде щасливішою, ніж його особиста доля. Жулинський М. Г. Із книги “Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)”. (Київ: Дніпро, 1990. — С. 92—97).

Архип Тесленко — одна з найтрагічніших постатей в українській літературі. І не лише тому, що безперестану борсався в тенетах бідняцького глухого села, поневірявся по судах, етапах, тюрмах, засланнях, захворів на туберкульоз, — і прожив коротке життя: усього-то 29 років. А ще й тому, що в силу багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин письменник обрав трагічне як засіб естетичного відтворення дійсності. На початку XX століття в своїй творчості він прагнув художньо осягнути процеси, що відбувалися на селі, і відображав у своїх творах стихійний, традиційний наймитський протест проти куркульства і дрібного чиновництва. В нових умовах визвольного руху в трактуванні смислу буття й небуття соціально й естетично письменник виступив у руслі революційної демократії, хоч пошуки ідеалу давалися нелегко. В нескінченних сутичках з соціальною дійсністю, що кінчалися для нього, як правило, поразкою, А. Тесленко дедалі частіше схилявся до думки про страчене життя як протест проти цієї дійсності. Така філософія — наслідок життєвої практики саме наймитського прошарку українського села, який не мав перспективи, представники якого в переважній більшості були приречені на жалюгідне існування, і лише окремі ставали на шлях свідомої боротьби.Класовий конфлікт між багатством і бідністю поглиблювався. Політичні сили фіксували його, але радикальних шляхів виходу із становища не пропонували. До того ж сільська глибинка була відрізана від ідейно-політичних центрів. Цією політичною неграмотністю селян вміло користувалися заможні верстви і сільська старшина. А. Тесленко бере участь у революційних подіях на Лохвиччині. В поліцейських паперах його характеризують як людину крайніх поглядів. Він вірив у неминучість демократичних перетворень, боровся проти чорносотенства, не поділяв поглядів лібералів-народників.Але чому ж тоді ідейна програма А. Тесленка видається на перший погляд обмеженою? Чому життєва позиція більшості його героїв грунтується переважно на судженні: «…для чого так жить?!» і чому такі невиразні мрії його позитивних героїв про «щось гарне, велике»?На початку XX ст. селянська демократія на селі була вже серйозною суспільною силою. Письменник переймається селянським демократизмом, має зв'язки з соціал-демократами, включається в культурно-просвітницьку діяльність, створює театр для селян, розповсюджує політичну літературу.Виступи селян проти панської сваволі не були поодинокі. Вони стоголосою луною розкочувалися з краю в край, будили думку, гуртували селян до організованої боротьби за волю, проти самодержавства. Йшов 1905 рік. В села проникало слово соціал-демократів. Воно було близьким наймитству.Але певно, що були села, особливо в глибинках, де ідіотизм селянського буття був надто законсервований, де протест був мовчазний, а на ділі «ні слова, ні півслова», де люди приречені «страждати і боятися смерті, скиглити, хапатися за поли життю, аби тільки жити, не знаючи для чого і нащо...»Значення творчості Архипа Тесленка полягає в тому, що він надзвичайно проникливо відобразив ідіотизм сільського життя, трагедію класового розшарування, поривання передових селян до чогось кращого, а це краще — мрії про землю, волю, демократію і освіту. Значення в тому, що письменник поставив собі за мету показати трагізм наймитства. «Немилосердное небо судило родиться мне в заглохшей сельской глуши, от не видавших света стебельков, — напитаться их хладными, черными соками и отчуждаться от всего живого, ведущего к цели жизни — к плодотворности. Врученная мне проказница-судьба не дает ни малейшего проблеска света. Все кроет, заволакивает глаза тучами непроницаемой мглы и определила быть мне подножием величности безумной, внимать и преклоняться перед бессмысленными капризами заносчивых себялюбцев», — писав 1900 року А. Тесленко в примітці до свого першого вірша. А через десять років у одному з листів про оповідання, які надіслав до «Ради», письменник пише: «Обоє на теми, які мене цікавлять, — нікчемність буття». Трагічним було життя самого письменника, і це, безперечно, відбилося на його творах. Чи не в цьому ключ до пізнання ідейно-естетичних пошуків Архипа Тесленка?Лохвиччина — батьківщина Архипа Юхимовича Тесленка. Тут народився він 18 лютого 1882 року в селі Харківцях. Звідси його майбутні герої: наймити, селяни, писарчуки, вчителі, шукачі правди. Картини природи теж звідси: убогі хати, долини, гаї, вигони. Тут він черпав і соціальні конфлікти. На цих землях складалася філософська й естетична концепція письменника.А. Тесленко обрав для художнього дослідження тих, хто в наймах родився, у наймах ріс, у наймах і батьків поховав. «Я з тринадцяти літ у найми пішла» («Хуторяночка»). Іншого шляху дітям сільської бідноти немає. «Плач не плач, а нічого не поможеться... наймайсь та й нас будеш піддержувать» («У городі»).Наймити — це люди, позбавлені будь-яких засобів на існування. Це люди, які продають свої руки, щоб мати шматок хліба. Не найнявшись, вони знову змушені повертатися до своїх нетоплених домівок, до голодних дітей. «Чим ти годуватимеш дітей тих?.. Що ти за батько такий?» («За пашпортом»). «Ну, годувать їх, зодягать треба... а чим?» («Дід Омелько»), «Хіба ж хто повірить, що ти тільки раз учора годувала дитинку скориночками?..» («Наука»). Доля наймитських дітей особливо трагічна. «Та старшеньких було семеро, та усі ж і на тім світі... з татусем» («У схимника»), «Скільки вони вже діток поховали, повиряджали на той світ!» («Поганяй до ями!»).Зрідка кому з наймитських дітей щастило на якийсь час потрапити до школи. Тих учнів, хто докопувався до всього, цікавився, хотів знати більше, ніж давала школа, виключали. Виключали також за мудрствування: «...плевелів нам у пшениці не треба» («Поганяй до ями!»), за те, що «розсуждав, залазив у єресь» («Немає матусі!»). Інші через нестатки школу кидали. Класичним на тему школи є оповідання «Школяр». Обдарований Микола жадібно тягнеться до навчання. Та саме через школу конфлікт вдома. «Школа... школа — здирство, школа — грабіж... Школа останню сорочку стягне з тебе». Миколка змушений кинути школу і водити старців, бо «їсти нічого, топить нічим, удягтися... Так мене в поводаторі це...»Чи є якісь в житті дороги наймитам? Є. Тесленко їх простежує. Одна з них — заробітчанська. Полишає людина своє село і наймається по господарствах, по економіях. Заробітки! Це — «оди-чавіть, пірнуть у темряві, у багнюці» («Поганяй до ями!»). Багато з них у наймах поповнювали лави безробітних, старців, здобували собі хвороби, годували блощиць у нічліжках. Як правило, кінчали життя вони самогубством. Багато самогубств у творах А. Тесленка, починаючи з першого — неопублікованої п'єси «Не стоїть жить». «Поганяй до ями!», «І це зветься життям!», «Ех, життя, чорти б забрали тебе!», «Ех, не для мене цей світ, не для мене...» — так часто думають герої оповідань.Друга дорога — пошуки правди, дорога складніша, небезпечніша. На цій дорозі письменник бачить писарчуків, сільських вчителів, молодих людей, виключених із шкіл і семінарій. Суспільні погляди кожного з них окремо — невиразні. Але всі вони разом створюють колективний портрет розбурханого суспільними рухами села. Героя оповідання «Поганяй до ями!» виключили із школи за те, що в Бога не вірив і «до віри докопувавсь». А що книги читав, заступавсь за людей, то його оголошують бунтівником, «демократом, забастовщиком» і засуджують. Дорога в нього одна — до ями. Така ж доля героя оповідання «Немає матусі». В оповіданні «Прощай, життя!» кінчає з життям учитель, якого звільнили з роботи і оголосили неблагонадійним. Більш повно окреслено характери протестантів у творах «Истинно русский человек» і в «В пазурах у людини». Поява на селі нової, демократичної інтелігенції пов'язана з революційними подіями 1905 року. Такою є вчителька Оленка з повісті «Страчене життя». У змаганнях з місцевими багачами, «ситими, тупими», зламалася її ідея працювати для народу, зламалася й вона сама.Не лише окремих представників чиновництва, духівництва розвінчує письменник. Він викриває інституції: волосну старшину, сільські школи, монастирі, суди, поліцейські установи, земські зібрання, казенні палати, постоялі доми, канцелярії, тюрми, церкви, Думу — все, де не знаходить трудяща людина захисту. Саме в цьому широта програми А. Тесленка.В листі до редактора журналу «Нова громада» (1905р.) А. Тесленко захоплено переказує рішення селянського сходу: «А наше село яку штуку вдрало — приговор зробило ось який: «Мы, нижеподписавшиеся крестьяне и казаки с. Харьковец, быв сего 4 декабря на сельском сходе... постановили... голодного и обездоленного народа... нельзя накормить, просветить и упокоить штыками, пулями и нагайками... лишить народа полученных им свобод стремятся те, кто все время угнетал и угнетает народ... мы постановляем требовать немедленной отмены усиленной охраны во всей губернии, иначе спокойствия не будет и пролитая кровь падет на головы тех, кто усиленную охрану вызвал». Приговор викликаний вірою селян в царський маніфест 17 жовтня. Ідеали приговору — це ідеали А. Тесленка.Червоні світанки осяювали 1905 рік, селянські маси хвилювалися, повставали. На цей час у Тесленка вже склалась рукописна збірочка з п'яти оповідань — «Хуторяночка», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько», — він повіз її до Києва. «Киевская старина», куди звернувся він, відхилила перші твори письменника, і вони були передані журналу «Нова громада», а розчарований автор повертається в Харківці. Тут його заарештовують за поширення літератури, сидить він у лохвицькій тюрмі. Вина не була доказана, і його випускають на волю. «Не знаю, де моя воля й до вечора буде», — писав А. Тесленко в листі до Грінченків влітку 1906 року. Місцеві багатії встановили за Тесленком постійний нагляд, влаштовували обшуки, нацьковували селян і навіть рідного батька на бунтівника.Рух селян поширювався, організаційно міцнів — в гущі його був А. Теслекко. В грудні 1905 року у Лохвиці вибухнуло селянське повстання, яке зазнало поразки. Почалися масові арешти зачинщиків і підозрілих. А. Тесленко без паспорта і грошей тікає до Києва, де переховується по монастирях і нічліжках. Влітку 1906 року повертається додому, а восени його знову арештовують і висилають на заслання у В'ятську губернію. Місцеві куркулі сфабрикували на «злодія» і «підпалювача» громадський присуд, який і відіграв на суді вирішальну роль.Повернувшись з тюрми, А. Тесленко продовжує писати. В листах до Грінченків він ввесь час згадує смерть. Ні, письменник не розчарувався. Він так само викриває куркульню, темряву, надсилає до київських видань дописи, в яких захищає демократичний рух, розвінчує справжніх ворогів трудящого селянства («Демократи», «Блюстителі порядку», «На селі»). З'являються друком «Страчене життя», «Школяр», «Прощай, життя!», «Що робить?». За порадою Грінченків Тесленко записує фольклорні обрядові твори, уважно стежить за літературним життямТа здоров'я було підірване і в 1911 році Архип Тесленко помер.Біографічні моменти у творах Тесленка виходять за межі суто особистісного, бо відбивають типові обставини тогочасної дійсності, яка на порядок денний винесла питання: «Для чого так жить?» Зацькований письменник справді не бачив виходу. Особистий трагізм А. Тесленка позначився на трагізмі його художніх творів.У публіцистичних спробах Тесленка натрапляємо на задуми, які дають підставу гадати, що він у подальшій роботі міг би реалізувати їх: «Голота стала мать голос у обчестві, став робочий дорожчий», «Глитаї сільські упевняють людей, що це все «домократи», цебто хто побував на засланні за участь у визвольному рухові».Лаконізм, розмовні інтонації, розповідь від імені оповідача з народу, наповненість кожної фрази соціальністю, контрасти, драматичні діалоги — такі стильові особливості прози А. Тесленка. Хвилюють нас його образи, тримають у полоні психологічні й соціальні картини, змушують переживати людські долі.Естетика трагічного в А. Тесленка, може, не відповідає класичним літературним зразкам, в яких смерть героя проектувалася на плин (безконечність) життя взагалі і, так би мовити, додавала оптимістичного звучання творові. Трагізм у Тесленка в безвиході і як наслідок — «страчене життя», оптимізму ж у творах дуже мало. Ідейна й естетична програма А. Тесленка в гуманізмі, в ідейній і моральній чистоті простих людей.

Биография

Родился в семье безземельного крестьянина-сапожника. В 1888-1893 годах учился в Ичнянской начальной школе. Два года готовился к поступлению в учительскую семинарию. В 1895 году поступил в Коростышевскую учительскую семинарию, которую закончил в 1898 году. Получил направление в одноклассную министерскую школу в с. Потоки на Каневщине. Вскоре был перевёден в Богуслав. Учительствовал на Киевщине и Полтавщине. Проявлял повышенный интерес к народному творчеству, к поэзии Шевченко, мировой классике, — всё это способствовало обогащению жизненного и художественного опыта будущего писателя. Во времена учительства (1898—1904) вёл дневник «Записки учителя». 19 декабря 1903 (1 января 1904) впервые напечатал рассказ «Не устояли (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете».В 1904 году поступил в Глуховский учительский институт, который покинул в 1905 году. Выехал в Донбасс, учительствовал в с. Щербиновка (ныне г. Дзержинск Донецкой области). В 1906 году был арестован за участие в рабочих забастовках. Сидел в тюрьме. В 1908 году больного тифом Васильченко полевой суд оправдал из-за недостачи доказательств, освободил из Бахмутской тюрьмы, категорически запретил учительствовать. После этого Васильченко возвратился в Ичню, зарабал на жизнь частными уроками. В 1910—1914 — был заведующим отделом театральной хроники газеты «Рада».Во время Первой мировой войны был мобилизован в армию, являлся (до Февральской революции 1917) командиром сапёрной роты на Западном фронте. Тогда увидели свет первые сборники новелл — «Эскизы» (1911), «Рассказы» (1915).В 1919 году жил в Каменец-Подольском, где написал рассказ «Про жидка Марчика, бедного кравчика». Тогда же написал сатирическое произведение «Про казака Ося и москаля Ася». В 1920 году путешествовал с хоровой капеллой «Думка» по городам и сёлам Левобережной Украины. В 1921 году работал в Киеве воспитателем и заведующим детского дома, 1921—1928 — учителем школы имени Ивана Франко.11 августа 1932 года Степан Васильченко умер. Похоронен на Байковом кладбище[2].

Творчество[править]В литературный процесс Васильченко включился уже зрелым художником с собственным поэтическим голосом. Именно тогда появились на свет его оригинальные произведения — «Мужицкая арихметика», «Ужин», «У господ», «На чужбину», «Цыганка» и другие, проникнутые любовью к человеку труда, утверждением веры в победу справедливости.Не случайно одной из ведущих тем творчества Васильченко оказалась жизнь народных учителей, которое было ему — педагогу по специальности и призванию — особенно близким. «Записки учителя» (1898—1905) и другие дневниковые записи, куда Васильченко, по его признанию, систематически «заносил свои учительские сожаления и обиды», стали впоследствии документальной основой многих реалистических новелл и рассказов.В 1910—1912 Васильченко пишет и печатает цикл новелл и рассказов, посвященных учительской теме[3] («Ужин», «С самого начала», и др.). Проблема воспитания нового человека в значительной мере обусловила обращение Васильченко к художественной обработке детской тематики, органически связанной с произведениями об учителях. Глубокое понимание детской психологии позволило Васильченко показать поэтический духовный мир ребёнка.Волнуют читателя и психологические этюды писателя — «Дождь», «Дома», «Васильки», «Петруня», рассказ «Роман», «Вечером», «Свёкор», «Басурмен» и др. Оптимизм Васильченко особенно отчётливо проявился в одном из лучших его произведений, посвященных детям, — «Цыганка».Небольшой цикл в творчестве Васильченко составляют рассказы, в которых говорится об одарённых типах с демократических низов, о судьбе народных талантов («На хуторе», «У господ», «На роскоши» и др.).Жестокую правду жизни крестьянской бедноты раскрывает Васильченко в новелле «На чужбину». Отдельный цикл в художественном наследии Васильченко составляют произведения, написанные под непосредственным впечатлением от Первой мировой войны, в которой писатель принимал участие с 1914 года вплоть до Февральской революции. В «Окопном дневнике», рассказах «На золотом лоне», «Под святым шумем», «Ядовитый цветок», «Чёрные маки» и других Васильченко изображает ужасы войны, печальные будни людей в серых солдатских шинелях.Интересной страницей наследия Васильченко являются драматические произведения, преимущественно одноактные пьесы, которые по тематике и многими художественными средствами органично близки с его прозой.Много работает Васильченко в советское время и над произведениями о прошлой жизни («Талант», «Окошко», «Осенние новеллы» и др.). Показательным в этом плане является цикл «Осенние новеллы», который Васильченко писал, начиная с 1923 года, почти 10 лет. Одна из художественно совершенных новелл цикла — «Мать» («Чайка»).Васильченко написал драматические произведения («Проходят дни», «Кармелюк» и другие), киносценарии с фольклорными мотивами, фельетоны, цикл «Крылатые слова», переводы произведений русских писателей Гоголя, Лескова, Короленко, Серафимовича.Особого внимания заслуживает замысел Васильченко создать большую биографическую повесть о Тарасе Шевченко. Из пяти запланированных частей он успел завершить только первую — «В бурьянах», которая вышла посмертно в 1938 году[4].

Винниченко Владимир - даровитый украинский писатель. Родился в 1880 г. в крестьянской семье. В 1902 г. был исключен из Киевского университета и отдан в военную службу, но дезертировал за границу. Первые же рассказы и новеллы Винниченко обнаружили в нем свежий художественный талант и боевой темперамент искателя социальной правды и новых моральных ценностей. На первом плане стоят у него вопросы об индивидуализме и общественности, а также проблема пола. Он пристально вглядывается в то темное и стихийное, что безжалостно разрушает нашу душевную целостность. Товарищи-друзья, заключенные в одной камере ("Нечто большее нас"), сначала так обрадовавшиеся друг другу, в вынужденном безделье тюрьмы, шаг за шагом переходят от раздражения к необузданной ненависти. В рассказе "Глумление" трагизм свидания приговоренного к смерти с его невестой оказывается не в том, что оно последнее, а в том, что у "смертника" болят зубы и его невеста бессильна "взять его от того маленького, отвратительного, что глумилось здесь перед лицом Смерти и Любви". По мере того, как "проблема пола" получает для Винниченко решающее значение, она заслоняет собой все другие, и в свете ее решается другая, основная для всего творчества Винниченко - об индивидуализме и общественности. Он низвергает "Великого Молоха" - общественность, связывающую человека обязанностями. Во имя полного освобождения провозглашается стремление к внутренней правде, достигаемой "честностью с собою". Герой драмы "Ступени Жизни" - с гордостью говорит о себе: "Ну да, я животное, и ты животное, что же в этом? Когда, наконец, люди перестанут пугаться этого?" Как полемический ответ критикам пьесы "Ступени Жизни", Винниченко пишет повесть "Честность с собою", доводящую до конца проповедь животных инстинктов. Эту повесть он начал писать, как и другие свои произведения, по-украински, но затем написал ее по-русски, узнав от редакции "Лiтературно-наукового Вiстника", что многие читатели его начали отказываться от подписки на журнал из-за безнравственности писаний Винниченко. Она была помещена в IV выпуске сборника "Земля". Лучшие рассказы Винниченко согреты тонким лирическим юмором ("Зина", "Купля"), идеализмом героической юности, претворяющим в поэзию даже самые ошибки. Боевая активность скрывает глубоко пессимистическое мироощущение. Острые углы своеобразной "идеологии" прорывают художественную ткань, главным образом, в драмах Винниченко, где наряду с схематической прямолинейностью художественная неуравновешенность писателя нередко ведет к отсутствию чувства меры. Из пьес Винниченко выделяются драмы "Брехня", "Черная Пантера" и "Белый Медведь". При всех ошибках морального суждения, встречающихся в них, они выдвигают крупные задачи и захватывают напряженностью и страстностью искания. Они проникнуты убеждением в необходимости бодрого, энергичного жизнестроительства. Всеми своими блужданиями во тьме страстных исканий, страстными парадоксами и софизмами Винниченко неустанно поет "осанну" жизни, защищаясь от поднимающегося со дна души пессимизма и неверия, больше всего скрываемого им от самого себя. В произведениях Винниченко встречаем все слои украинского народа, от его низов в пролетаризуемой деревне, от земледельческих рабочих, живущих на экономической кухне и "заробитчан", отправляющихся в поиски за работой, через средние буржуазно-мещанско-чиновничьи слои, до цвета интеллигенции в лице партийных деятелей социально-политической борьбы. Социальные противоречия ("Голытьба", "Возле машины") и духовные запросы ("Раб красоты") обездоленной массы в одинаковой мере привлекают внимание художника. Легкий налет романтизма нередко роднит его героев с героями Горького ("Куз и Грыцун"). В творчестве Винниченко можно проследить влияние Достоевского и Ибсена. В целом Винниченко - один из наиболее ярких и талантливых писателей "молодой Украины", писатель вполне современный, мастер рассказа и новеллы, несколько расплывающийся в повести и романе, нередко умеющий захватить интенсивностью драматической коллизии в драме. Язык Винниченко недостаточно обработан и изобилует русицизмами. Поскольку это относится к разговорному языку его персонажей, правда живой действительности дает тому достаточное оправдание. Произведения Винниченко изданы отдельными сборниками: "Краса i Сила" (Киев, 1906), "Дрiбнi оповiдання", (Киев, 1907), "Треття книжка оповiданнiв" (Киев, 1910), "Твори" (т. IV, Киев, 1911). Собрания драматических произведений Винниченко еще нет; они появлялись в различных журналах (главным образом, в "Лiт.-Н. Вiстн.") и сборниках. Отдельно вышли: "Дисгармония" (Киев, 1907) и "Великий Молох" (Киев, 1907). На русском языке в авторском переводе "Рассказы" Винниченко изданы в 1911 и 1912 годах. Роман "На весах жизни", написанный на русском языке, помещен в IX сборнике "Земля". - Ср.: С. Ефремов , "История украинского письменства" (СПб., 1911); его же "Литературный намул" (Киев, 1908); его же "Гнучка чеснiсть" (Киев, 1909); М. Данько "Вол. Винниченко" ("Лiт.-Н. Вiстн.", 1910, VII); А. Омельченко "В поисках социалистической морали" (СПб., 1909); К. Арабажин "В. Винниченко", "Новая жизнь" (1911, IX). Михаил Могилянский.

Творчість

Ольга КобилянськаУ Південній Буковині, заселеній переважно румунами й українцями, українських шкіл чи культурно-освітніх закладів у 1860–1880 рр. не було. Німецька школа не могла дати Кобилянській знань з історії та культури українського народу. Перші її літературні твори, написані німецькою мовою ще без чіткого уявлення, "що значить слово «література», припадають на початок 1880-х років («Гортенза, або Нарис із життя однієї дівчини», «Доля чи воля?»). Ранні неопубліковані твори Кобилянської («Гортенза», «Малюнок з народного життя на Буковині», «Видиво», «Людина з народу» та ін.) сьогодні зберігають переважно пізнавальне значення, відображаючи окремі сцени з життя містечкової інтелігенції, людей із народу.Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті й творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Але для утвердження Кобилянської як української письменниці треба було глибоко знати не лише українську мову, а й надбання української літератури. Цю істину вона все ясніше усвідомлювала й з кінця 1880-х років наполегливо вивчала культурну спадщину свого народу, виявляла дедалі більший інтерес до його життя.Під впливом свого оточення — письменниці й діячки жіночого руху Наталії Кобринської, першої української жінки-лікарки в Австро-Угорщині Софії Окуневської (стала праобразом героїні твору «Доля чи воля?»), художниці Августи Кохановської (ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом») — вона почала писати рідною мовою. Одним із імпульсів до цього стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської.Тоді ж вона взяла активну участь у феміністичному русі. Ставши у 1894 однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська обґрунтувала мету цього руху в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за право жінки на гідне життя.Ці думки виявилися в ранніх творах письменниці. У деяких з них («Гортенза», «Вона вийшла заміж» та ін.), змальовуючи духовний світ своїх героїнь, письменниця робила наголос на їхніх пошуках особистого щастя. В «Людині» (а ще більше в «Царівні») особисте щастя героїнь Кобилянської більш чи менш пов'язується з соціальними проблемами, активною позицією людини в житті, з необхідністю боротися з несприятливими обставинами.Продовжуючи проблематику «Людини», повість «Царівна» (1895) свідчила про розширення світобачення письменниці, поглиблення її реалістичної манери, засобів психологічного аналізу. Повість має складну творчу історію. Її творення й доопрацювання було тривалим (1888–1893), первісний текст був німецький, пізніший — український. Надруковали повість у газеті «Буковина» (1895) і того ж року вона вийшла в Чернівцях окремим виданням.

Торкнувшись морально-етичних проблем життя інтелігенції в новелах, як «Аристократка» (1896), «Impromptu phantasie», Кобилянська продовжила розробляти їх у наступних творах і створила три цілісних образи жінок-інтелігенток в оповіданні «Valse melancolique» (1898). Згодом вона повернулася до цієї теми в повістях «Ніоба» (1905), «Через кладку», «За ситуаціями» (1913).Книга Ольги Кобилянської «Малоруські новели» з ілюстраціями Августи Кохановської. Мінден. 1901.Тема інтелігенції проходить через усю творчість Кобилянськоі — від її ранніх оповідань та повістей до «Апостола черні».Зображення життя села, його соціально-психологічних і морально-етичних проблем — друга провідна лінія творчості Кобилянської. «Щоденники» письменниці переконливо свідчать, що в 2-й половині 1880-х рр. вона замислювалася над долею народу, пов'язуючи проникнення в його життя з опануванням соціалістичних ідей. В новелі «Жебрачка» (1895) письменниця вперше показала людину з народу, яка опинилася без засобів до існування, живе з милостині. У середині 1890-х рр. письменниця поглибила знання селянського життя, чому сприяли її тісні контакти з мешканцями сіл, зокрема Димки (згодом це село ввійшло в її творчість картиною страшного братовбивства в повісті «Земля»).Глибоко правдиві картини з життя села Кобилянська дала в новелах «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна». Визначним досягненням української літератури, вагомим внеском письменниці у розробку теми землі у світовій літературі є повість «Земля».На початку 1890-х рр., розробляючи проблеми, накреслені в ранніх творах, письменниця прагне розширити сферу своїх художніх пошуків, звертається до абстрактно-символічних тем і образів («Акорди», «Хрест», «Місяць» та ін.), пише ряд поезій в прозі, серед яких є майстерні художні мініатюри. Кобилянська публікувала окремі твори в модерністських журналах «Світ», «Українська хата».Реалістичні й романтичні тенденції творчості Кобилянської своєрідно поєдналися в одному з її найкращих творів — повісті «В неділю рано зілля копала», в основі якої — мотив романтичної балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», неодноразово опрацьованої українськими письменниками, зокрема Ммихайлом Старицьким — в однойменній драмі. Повість перекладена багатьма мовами, була інсценізована, з успіхом йшла на сцені.Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр., коли Буковина опинилася під владою Румунії, проходила у складних умовах. Українська мова й культура була об'єктом переслідувань, проте й у таких умовах Кобилянська налагоджувала контакти з українською літературною молоддю журналу «Промінь» (1921–1923), з місячником «Нові шляхи» (Львів), з видавництвом «Рух» (Харків), де протягом 1927–1929 вийшли її «Твори» в 9 томах.У творах Кобилянської періоду першої світової війни та часів румунського панування з'явилися деякі нові мотиви. В оповідання письменниці ввійшла тема війни («Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі» (1917), «Зійшов з розуму» (1923) та ін.) — подібно до творів Василя Стефаника, Марка Черемшини, Осипа Маковея, Катрі Гриневичевої та ін.У деяких оповіданнях та новелах повоєнного періоду Кобилянська повернулася до тих морально-етичних проблем, що були предметом художнього аналізу в її творах кінця 19 — початку 20 ст. Так, мотиви «Землі» знайшли своєрідне продовження та поглиблення в оповіданні «Вовчиха».Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр. підпадала під вплив символізму («Сниться», «Пресвятая Богородице, помилуй нас!»). У романі «Апостол черні» письменниця наділила буковинське духовенство, зокрема таких духовних пастирів, як о. Захарій, багатьма громадянськими й християнськими чеснотами.Кобилянська протягом майже півстоліття створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, лишила значне за обсягом листування. Частина її творів написана німецькою мовою. З них лише деякі були надруковані в періодичних виданнях; у 1901 р. вони вийшли окремою книжкою під назвою «Kleinrussische Novellen».Найкращі твори письменниці вийшли у перекладах багатьма мовами, зокрема слов'янськими.

Основні літературні угруповання першої половини XX століття

XX ст. для української літератури, з одного боку, дуже плідна пора, бо дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з іншого — це період трагічного винищення величезного культурного пласта, яке відкинуло українську літературу в її розвитку на кілька десятиліть назад. Перші два десятиліття XX століття дали можливість водночас працювати таким майстрам літератури, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, та новим, ще невідомим поетам і письменникам: П. Тичині, М. Рильському, М. Семенку. Повалення в 1917р. царського режиму і проголошення Української Народної Республіки пробудило надії на вільний демократичний розвиток українського народу. Після встановлення в Україні більшовицької радянської влади частина демократичної української інтелігенції, яка не сприйняла поразки УНР, опинилася в політичній еміграції за кордоном, а друга половина прагнула розвивати нову радянську українську літературу на Батьківщині. Початок 20-х pp. XX ст. ознаменувався появою великої кількості літературних угруповань, які бажали самовиявлення і творчої свободи.

У квітні 1925 p. M. Хвильовий виступив у додатку до газети «Вісті» з великою статтею «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», наполягаючи на тому, що література не має бути примітивно-масовою та надто заполітизованою. Він поставив перед літераторами питання: «Європа чи просвіта?» — і закликав відкинути примітивізм, опановувати європейську культуру, зайнятися професійною діяльністю.

З цієї статті М. Хвильового розпочалася «гаряча» дискусія, яким шляхом має далі розвиватись література. Коли ж М. Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр всесоюзного міщанства»), а навчатися у «психологічної Європи», дискусія з літературної площини перекинулася в політичну, бо в неї втрутилося Політбюро ЦК КП(б)У (Центральний комітет комуністичної партії більшовиків України). Це й призвело до створення такого становища, яке існувало з початку 30-х років: твір письменника оцінювався не з позицій талановитості написаного, а з позицій соціально-політичної боротьби з класовими ворогами (а звідси необхідність прославлення дій партії, провідних партійних діячів, поява в творах позитивного героя-пролетарія тощо). Усі незгодні з таким станом речей оголошувались ворожим для пролетаріату класом і підлягали фізичному знищенню. Тому перелічувати імена членів будь-якої української літературної групи — це називати письменників, які були заслані, розстріляні, наклали на себе руки, померли від хвороб на засланні, не витримали жорстоких умов і суворого північного клімату або ж збожеволіли: повісився Б. Тента, застрелився М. Хвильовий, були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський, Г. Косинка, живим був спалений поет В. Свідзинський. Цей трагічний список можна продовжувати і продовжувати...

Усі українські літературні організації припинили існування на початку 30-х pp. Але жодна з цих організацій не була заборонена, бо радянська-влада не могла вдатись до дій, що могли б здатись недемократичними: всі організації припинили існування в зв'язку з тим, що найактивніші члени цих угруповань «виявились контрреволюціонерами, які мали бути знищені заради світлого майбутнього країни». Зрозуміло, що після подібної розправи бажаючих продовжити справу репресованих не знаходилось. У процесі послідовного розгорнення репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або попереджальний характер (приміром, розстріл Чупринки, арешт Рильського, Івченка і Старицької-Черняхівської). Зосереджений, масовий удар, завданий більшовизмом українській літературі, припав на 1934 р. Більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій припинили своє існування саме цього року.

Аспанфут

Асоціація панфутуристів — літературна організація, що утворилась у 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Комкосмос» з ініціативи М. Семянка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Ю. Шпол, О. Слісаренко, Мирослав Ірчан, Марко Терещенко, М. Бажан, Ю. Яновський, А. Чужий та інші. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. У 1924 р. «Аспанфут» було перетворено на «Асоціацію комункульту».

«Неокласики»

На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925— 1928 pp.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).

«Плуг»

Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пилипенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, Д. Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко та інші.

З квітня 1922р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що «революційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції».

Позитивним в діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літорганізацій, допомагав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді.

Негативним в діяльності організації було те. що плужани намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.

«Гарт»

Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакитним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М. Йогансен, В. Поліщук, І. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П. Свашенко), М. Майський, П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом О. Слісаренко, М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та інші. У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». З волі В. Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об'єднав чи не найбільше число талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної партії. Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді 1925 p., незадовго до смерті В. Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки, і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.

«Ланка

Організація, створена 1924 p., об'єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність; до неї входили: В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Івченко, Г. Косинка, Я. Качура, Я- Савченко та інші.