1 Кримський а. Чому Олекса Стороженко покинув писати по-українськи? (Пам'яті о. Я. Кониського) // Твори: в 5 т.- к- 1972.- с. 548.

"Оповідання Грицька Клюшиика" багатьма особливостями нагадують ідилію П. Куліша "Орися" (1844, надр.- 1857). Ця схожість виявляється в ідеалізації життя й побуту козацтва в ту пору, коли воно осідало чи осіло хуторами, а його старшина вже урівнювалася в правах з великоросійським дворянством. Впадають в око й такі риси цих творів, як змалювання побуту в міфологічному плані, схрещення ліричних і гумористичних тональностей в оповіді, акцентування моралізаторських настанов у християнському дусі. Романтизм О. Сторо-женка, характер його історизму відповідали напряму журналу "Основа", бо часопис часто подавав хутірську екзотику, поетизував старовинні звичаї та обряди.

Є в О. Стороженка'два оповідання, що безпосередньо стосуються сучасної авторові дійсності. Написані вони в реалістичному ключі, причому гумор в них набирав соціального звучання, переростає в сатиру. В основі гуморески "Вуси" лежить один з тих анекдотів, що активно побутували в чиновницькому середовищі (сучасники свідчили, що О. Стороженко літературно опрацював анекдот, який розповідав веселун і жартівник Животовський з Опішні на Полтавщині). Дотепно оповідаючи про курйозне становище, в яке потрапив колишній військовий, що, ставши засідателем, змушений був з примхи начальника поголити вуса, О. Стороженко зумів передати задушливу атмосферу побуту чиновників, брутальне ставлення сановника до підлеглих.

Оповідання "Голка", побудоване на анекдотах про Потоцького, передає необмежену сваволю І жорстокість магната-кріпосника. Взявши для твору незначний з першого погляду факт присікуваяня Потоцького до дрібного шляхтича, письменник зумів піднестися до далеко ширших соціальних узагальнень: перед читачем постав зловісна постать необмеженого в своїх злочинах феодала, зображуються в усій оголеності нелюдські стосунки в кріпосницькому суспільстві.

О. Стороженко визначив жанр п'єси "Гаркуша" як "драматичні картини у трьох діях", адже ж конфлікт дії майже немотивований. В центрі уваги - історична постать повстанського ватажка Гаркуші, який зі своїм загоном наводив жах на лівобережне панство. Письменник, використавши відомий факт про бунтівника (йому мав бути відомий драматизований нарис Г. Квітки-Основ'яненка "Предания о Гаркуше", надрукований 1842 р.), окреслює образ свого героя романтичними барвами, відзначає благородство вчинків колишнього запорожця, його сміливість, відчайдушність, чесність. Усі сюжетні колізії твору пов'язані з палким коханням романтичного розбійника до красуні сотничихи.

Повісті "Марко Проклятий" автор дав жанрове визначення: "По-зма на малороссийском язьіке из предании и поверий запорожской старини", що прямо вказує на фольклорні джерела, з яких вона

постала. У листах до одеського книговидавця В. сілого письменник докладно розповів Історію написання повісті. Протягом тридцяти років він збирав легенди про вічного страдника-мандрівника Марка, якого за гріхи не приймає земля. За народними переказами, пригоди Марка відносяться ще до часів Хмельниччини, і Стороженко вирішив показати свого героя на тлі визвольної війни 1648- 1654 років. Авторська концепція героя викладена в одному з листів до В. Білого: "Каждый народ имеет своего скитальца: древние греки - Одиссея, французи - Вечного жида Сантенера, испанцы - Мельмота, у немцев и англичан их не перечтешь, у русских - Кащей Бессмертньш, а у малороссиян - Марко Проклятий, но, кажется, малороссийский Марко заткне за пояс всіх скитальців". ( марення якесь, Марко- скиталець !, марення )

Перші чотири розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Такі легенди відомі дуже давно, вони походять ще з язичницьких часів. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла "Едіп-цар", у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка "Товчеться, як Марко по пеклу", поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного. Однак О. Стороженко малює Марка й на основі інших легенд, що надав образу глибшого змісту, вирізняє його серед інших легендарних постатей такого типу.

Марко Проклятий - постать трагічна. Він тяжко карається за гріховне співжиття з сестрою, за вбивство сестри, матері й інших людей. Навічно проклятий батьком, що встав з могили, Марко приречений носити в страшній торбі за плечима голови вбитих ним матері й сестри. Та, дотримуючись народної моральної Істини, втіленої в проклятті, автор дещо розвиває її. Трактуючи образ Марка, письменник проводить Ідею, що страждання вічного мандрівника легшають, якщо він здійснює добре діло для громади. Ця думка об'єднує внутрішнім зв'язком усі епізоди твору, надає гуманістичної спрямованості його пафосу.

У наступних розділах твору йдеться про початок селянського повстання на Лубенщині, де жив знавіснілий кат Ярема Вишневецький. У цьому русі знаходить своє місце молодий козак Кобза, а повстанцям у вирішальну хвилину приходить на допомогу Марко. В повісті є яскраві епізоди визвольної боротьби народу, проте конкретно-історичного змалювання Хмельниччини тут не знайдемо. Письменник стверджує справедливість виступу селян та козаків, з симпатією ставиться до їхньої боротьби проти шляхти.

Проте любовна інтрига, пов'язана із коханням Кобзи до молодої дружини князя Четвертинського, заважає авторові цільно і яскраво зобразити Народних повстанців.

Хоч автор і доводив, що епізоди з Кривоносом і вовгурянцями основані на достовірних фактах, проте натуралістичне зображення повстанців і їх ватажка відмінне від уснопоетичного трактування образу одного з героїв визвольної війни. Показуючи, як Кривоніс катує полонених шляхтичів, і підкреслюючи хижі риси у його зовнішності, автор спотворює образ селянського полководця, перекручує сам характер священної боротьби українського народу проти своїх поневолювачів.

Повість лишилася незакінченою. Згодом невідомий автор дописав останні розділи її, проте не зумів дорівнятися Стороженкового твору. Він конспективно (більше розказуючи, ніж показуючи) дає свою, примітивну версію дальших блукань Марка, хоч у передмові до першого видання В. Білий вказував, що останні чотири розділи "згруповані" відповідно до викладеного автором плану твору.

Ще за життя письменника окремі твори ("Закоханий чорт", "Вуси", "Голка") були перекладені російською, німецькою, сербсько-хорватською мовами. Пізніше були надруковані в російських перекладах оповідання "Не в добрий час", "Дорош" та "Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа". Яскравий сюжет, насиченість діалогами, колоритні образи в прозі О. Стороженка не раз привертали увагу діячів театру. Так, М. Кропивницький І885 р. здійснив інсценізацію оповідання "Вуси" І за його мотивами створив однойменну комедію в чотирьох діях. Цікаво, що серед дійових осіб на перше місце висунуто поміщика "дохожалих літ", колишнього військового, І наділено його відомим на Полтавщині прізвищем Бразолій. Сам М. Кропивницький виконував у виставі головну роль. Відомі дві драматичні переробки повісті "Марко Проклятий", здійснені П. Бар-вінським у 1898 р. і В. Поповичем (Райським) у 1902 р. Залишилися в рукописах інсценізації "Не в добрий час" М. С. Тугого (Короля) і "Чорт, закоханий у відьму" невідомого автора.

Важливою сторінкою творчої біографії О. Стороженка є також переклади російською мовою трьох творів Г. Квітки-Основ'янейка ("Салдацький патрет", "Мертвецький Великдень", "Козир-дівка") та ідилії П. Куліша "Орися".

Таким чином, розгляд творчості О. Стороженка в контексті тогочасного літературного процесу спростовує бездоказові судження про нібито стихійність його літературної діяльності, нерозуміння ним суспільних завдань, тільки розважальний характер оповідань, їх повну й беззастережну асоціальність. Насправді ж, О. Стороженко свідомо ступив на шлях української літературної творчості. Про це свідчать висока оцінка письменником спадщини Г. КвІтки-Основ'яненка, захоплення високими гуманістичними ідеями Т. Шевченка, з поезій якого він не раз вибирав епіграфи до своїх оповідань, присвята творів П. Гулаку-Артемовському, М. Костомарову, П. Кулішеві, а також і той факт, що він [підтримував добрі стосунки з автором байки "Пан та Собака", редакторами та авторами журналу "Основа", в якому активно співробітничав. О. Стороженко сподівався, що українське літературне життя розвиватиметься дедалі бурхливіше, вірив у великі потенційні можливості рідного слова, сприяв його розвитку й збагаченню.

Незважаючи на не дуже широкий ідейний діапазон, певну суперечливість, творчість О. Стороженка все ж вирізняється в українському літературному процесі середини XIX ст. постійним інтересом письменника до усної народної творчості, самобутньою художньою інтерпретацією її мотивів та образів. Майстерність у володінні секретами сміху в усій розмаїтості його відтінків, лірична схвильованість оповіді, поетичність пейзажних картин, художня сміливість в оперуванні міфологічними образами, пристрасна напруженість діалогів, живе, барвисте слово - це ті стильові особливості творів письменника, які не старіють. О. Стороженко збагатив і розширив можливості оповіді як композиційного чинника організації художнього матеріалу, разом з іншими письменниками-"основ'янами" зробив свій внесок у подальший розвиток української прози.

Петро ХРОПКО 1989 рік

Грінчéнко Борис Дмитрович (*27 листопада (9 грудня) 1863 — †23 квітня (6 травня) 1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.

Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, а «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта».

Біографія

Борис Грінченко — народний учитель. 1883 р.

Народився на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області. Походив із дрібнопоміщицької родини, в якій розмовляли російською мовою. Рано навчившись читати, хлопець виявив нестримний потяг до книжок. Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зближується з народницькими гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти заробляти на власний хліб. Якийсь час працюючи у казематі, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою.

Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881 до 1893 р.(за винятком 1886–1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині.

В 1891 (за н. даними — 1892) Грінченко спільно з Іваном Липою, Миколою Міхновським,Юрієм Міхновським, Віталієм Боровиком, Миколою Вороним, Олександром Черняхівським заснував Братство Тарасівців. В 1884–1900 працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти І. Череватенка, організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустеля Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін). З 1902 жив і працював у Києві. З 1904 — став одним з лідерів новоствореної Української демократичної партії.

Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську радикальну партію, наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську демократично-радикальну партію. За дорученням київської Громади редагував «Словар української мови» (т.т. 1-4, 1907-09), з 1906 — співробітник газети «Громадська думка» та редактор журналу «Нова Громада». В 1906-09 очолював київську «Просвіту».

Меморіальна дошка Борису Грінченку на будівлі Чернігівської обласної державної адміністрації (2011 р.)

Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні, виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892—93).

Помер 6 травня 1910 року у Оспедалетто (Італія). Похований письменник на Байковому кладовищі, біля дочки. Дружина попросила, щоб залишили місце і для неї.

Творчість Бориса Грінченка

Літературну діяльність розпочав у 80-тих роках 19-го століття. Грінченко автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; « Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884–1900). Грінченко перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Грінченко впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Грінченко свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».

Одним з найяскравіших творів Б. Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення ставлення української псевдоінтелігенції до України.

Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімнЩе не вмерла Україна,

Але може вмерти:

Ви самі її, ледачі,

Ведете до смерті!

Не хваліться, що живе ще

Наша воля й слава:

Зрада їх давно стоптала,

Продала, лукава.

Ваші предки торгували

Людськими правами,

Їх продавши, породили

Нас на світ рабами.

Не пишайтеся ж у співах

Ви козацьким родом:

Ви раби, хоча й пани ви

Над своїм народом.

Україна вам не мати,

Є вам інша пані,

Зрадних прадідів нікчемних

Правнуки погані!

Тільки той достойний щастя,

Хто боровсь за його,

Ви ж давно покірні слуги

Ледарства гидкого.

Ви ж давно не люди — трупи

Без життя і сили,

Ваше місце — кладовище,

Яма та могили.

Як живі покинуть мертвих,

Щоб з живими стати,

«Ще не вмерла Україна»

Будемо співати.

Як живі покинуть мертвих,

Прийде та година,

Що ділами, не словами

Оживе Вкраїна.

Бібліографічна діяльність

Б. Д. Грінченко належав до активних дописувачів критико-бібліографічного відділу журналу «Зоря». Свої зведені праці з поточної бібліогріфії він публікував під назвою «Новості української літератури» і «Нові українські книжки» під псевдонімами В. Чайненко і В. Вільхівський. Це були інформаційно-бібліографічні повідомлення з побіжними оцінками видань або збірники рецензій. Такий зведений матеріал бібліограф подав за 1886 та 1889 рр. У 90-і рр. він вміщував в «Зорі» окремі рецензії, іноді оцінював і львівські книжки. Грінченко вимагав від редакції «Зорі» систематичної роботи в ділянці поточної бібліографічної інформації, вказував на недостатнє рецензування продекції галицьких друкарень, пропуски окремих творів, висловлювався за публікацію оглядів щомісячних періодичних видань. Особливою увагою Грінченка користувалася література для народного читання. Він присвятив їй спеціальну статтю «Популярні книжки», нерідко робив відгуки на новинки цієї літератури.

Пам'ять