Думи — це народні епіко-ліричны пісенні твори героїчного,соціально-побутового змісту. До наШИХ ДНІВ ДІЙШЛИ думи ХУІ-ХУИ їхня тематика зумовлена епохою .перервної всенародної боротьби з земними загарбниками українсЬ земель. Думи оповідають про народу чи його окремих преДставників-героїв, що виступили на захист своєї Батьківщини.

у думах переважає епічний (розповідний) елемент. Про це свідчать фабульність, чітка побудова сюжету, як правило, хронологічна послідовність подій. Та оповідь майже завжди подається в ліричному освітленні, чому сприяють широкі авторські відступи, пейзаж ні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів і переживань.Виконувалися думи речитативом(протяжним наспівним промовлянням). Це була своєрідна форма декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом на кобзі (бандурі чи лірі).Фабули та сюжети дум, як правило, пов’язані з історичним минулим народу, описують певні події, часто конкретних осіб. Побудовані вони за схемою епічних сюжетів, де є всі складники: заспів, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. Сюжет дум, як і в баладах, розгортається в напруженому двобої протилежних сил — добра і зла. Це, з одного боку, козаки, охоронці рідної землі, а 3 Другого — вороги-нападники.Для дум характерні риторичні запитання, оклики, звертання: «земЛе турецька», «віро бусурманська»,«браття козаки запорожці», анафора (єдинопочаток), найчастіше в думах використовуються символи сокола-козака, круків-ворогів, зозулі старої матері, вдови та ін.

За змістом цей епічний жанр поділяють на:

• думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю (Х ІУ -Х У ст. — рання козацька доба) — «Маруся Богус-

лавка*, «Утеча трьох братів з Азова», «Самійло Кішка»;

• думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення (кін. X V I -поч. XVII ст. — доба Хмельниччини і Гетьманщини) — «Хмельницький і Барабаш», «Молдавський похід Хмельницького», «СмертьБогдана і вибір Юрія Хмельницького*;

• соціально-побутові думи (кін.XVII ст. — період Руїни) — «Удова*, «Сестра і брат*, «Прощання з родиною, «Поворот сина з чужини, «Дума про сон».

«Дума про Самійла Кішку» — одна з найвідоміших і найбільших українських дум (390 рядків) з широко розгорнутим епічним сюжетом. Велика галера, на якій було 700 турків,400 яничарів і 350 козаків-невільників пливла з турецького порту Трапезунда (найбільшого невільничого ринку) до Козлова. Серед галерників був запорізький гетьман Самійло Кішка. Скориставшись випадком, УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА коли всі турки та яничари зійшли на берег, Самійло Кішка хитрощами звільнився від кайданів, визволив усіх побратимів-невільників. Козаки вбили всіх турків, яничарів та їхнього отамана Алкан-пашу, і на захопленій галері щасливо добралися до Січі. У думі оспівується сміливість і відважність Самійла Кішки, який,незважаючи на 25-річну неволю та тяжку працю галерника, залишивсяпатріотом Батьківщини, не «побусурманився».Цей твір є «поетичним літописом» української історії, відомості про С. Кішку містять давні документи, козацькі літописи (Величка, Граб’янки, Самовидця).

Дума «Маруся Богуславка» описує патріотичний учинок української дівчини-полонянки, дружини турецького паші, яка за його відсутності випустила з темниці козаків-невільників, хоч і знала, що може бути за це жорстоко покарана.Чи «дівка-бранка Маруся, попівна Богуславка» історична постать? Якщо цей образ є художнім вимислом,то він заснований на реальних фактах. У думі з історичною вірогідністю змальовано долю вродливих полонянок, які (так твердять літописи та усні перекази) часто ставали дружинами турецьких вельмож, навіть султанів (наприклад, Роксолана — галичанка з Рогатина — була дружиною Сулеймана І). Маруся Богуславка впустила в’язнів у день найбільщОГо християнського свята — Великодня засвідчивши, що вона не втратила духовного зв’язку з Батьківщиною пам’ятає звичаї своїх предків.Сюжет думи «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі теж не прив’язаний до якогось історичного факту. Він відображає типовий для того часу гостро драматичний епізод утечі з полону. Драматизм думи посилюється тим, що троє козаків, які втікають з полону, — рідні брати. Коней для втечі мають лише старший та середульший брати, а наймолодший — «піший пішаниця».Це і є основним конфліктом твору, у якому на передній план винесено моральний аспект. Молодший брат просить старших узяти його з собою.Середній брат і взяв би його, та жорстокий старший наказує покинути молодшого в чистому полі напризволяще. Дума має кілька варіантів. За першим, гинуть усі три брати (менший помирає з голоду, старших Убиває турецька засідка). За другим наймолодший гине, а старші брат повертаються додому. За третім гине наймолодший брат, а настаршого після повернення громада засуджує на смерть ^бездушність. Ця дума важлива не лиШЄ ОПИСОМ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ)І відображенням суспільних зак Усна народна творчість українського народу, його системи моральних цінностей.

Історичні пісні

Поширеним жанром героїчного поетичного епосу українського народу є історичні пісні — ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя й учинки пов’язані з подіями суспільно- політичного життя. В історичних піснях відтворено дух певної історичної епохи. Виникнення історичних пісень окреслюють Х У -Х У І ст., пов’язуючи їх з боротьбою українського народу проти турецьких і татарських загарбників. Пісні ці, у переважній більшості, змальовують загальну картину боротьби, у них виступають збірні герої.

Зажурилась Україна,

Бо нічим прожити:

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти,

Котрі молодії —

У полон забрато.

Пісні пізнішого походження містять більше конкретно-історичних Деталей. У X V II ст. створено чимало історичних пісень про козацько польські війни, події 1648-1654 рр. Доби Хмельниччини. У них оспівано:конкретні битви під Корсунем («За світ встали козаченьки»), Збаражем («О й що то за хиж ка»), під Берестечком («Висипали козаченьки високії гори»);

• подвиги історичних осіб, централь­ не місце серед яких займає постать гетьмана Хмельницького («Ч и не той то хміль», «Гей не дивуйтесь, добрії люди»), а також його сподвижників Кривоноса («О й усе лужком та все бережком»), Нечая («О й з-за гори високої»), Богуна («О й з-за гори чорна хмара»), Морозенка («Ой Морозе, М орозенку»). Ці пісні передають козацький дух, бажання волі й перемоги. Вони співаються переважно в ритмі маршу та є похідними піснями. Усна народна творчість анонімна, але інколи час повертає народові ім’я автора фольклорних творів. Так сталося з напівлегендарною Марусею Чураївною, складальницею пісень з Полтави (середина X V II ст.). Уваж ають, що саме вона створила такі перлини, як «За світ встали козаченьки», «Ой не ходи Грицю», «Віють вітри, віють буйні». Першу з них узяв Микола Лисенко до опери «Тарас Бульба», друга надихнула Михайла Старицького на створення відомої драми, а Ольгу Кобилянську — повісті «У неділю рано зілля копала», третю виконує Наталка Полтавка в однойменній п’єсі Івана Котляревського. М. Стельмах писав: «Погортайте сторінки сивих віків, вчитайтеся в прості і хвилюючі слова пісень, віднайдіть золоті ключі мелодій — і вам відкриється багато поетичних таємниць, ви почуєте голоси творців, імена яких розгубила історія, та так розгубила, що вже навряд чи й знайдемо багатьох сіячів, чия поетична нива, ставши народною, квітує й сьогодні…»

І тільки іноді, крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду постать творця.

Найпізніша група пісень козацького циклу віддзеркалює гноблення України московським царатом після Переяславської угоди.

До неї належать пісні:

• про нарікання на нерозважливий

союз з Москвою, що «занапастив

Польш у ще й нашу Вкраїну» («А вже років двісті»), на московських царів: Петра, «змію-Катерину», що сплюндрували козацький край, на надмірну довіру козацьких отаманів до загарбників («О й ви хлопці-запорож ці», «Гей на біду, на гор е»);

про московську неволю, де основними мотивами є загибель козаків у загарбницьких російських війнах чи смерть на «канальських» роботах у болотах Петербурга («У Глухові, у городі», «Ой з-за гори чорна хмар а », «Од Києва до Пітера мостили м ости » та ін.);

• про події Руїни — Підступне знищення 1775 року Запорізької Січі руйнування козацької України й розсіювання козаків за Дунай, на Кубань, запровадження рекрутчини, кріпацтва («Добре було, добре було», «В илітали орли», «Гей віють вітри» та ін.).

Наприклад:

Ой Боже наш милостивий,

помилуй нас з неба,

Зруйнували Запорожжя —

колись буде треба,

Ой з-за низу, з-за лиману вітер

повіває,

Уже москаль Запорожжя кругом

облягає.

Ой облягши кругом Січі,

покопали шанці,

Заплакали запорожці

в неділеньку вранці.

Московськії генерали церкви

руйнували,

Запорожці в чистім полі,

як орли, літали-

Як зазначав М. Костомаров, У піснях про зруйнування Січі чуємо похоронні наспіви над тим старо Ураїнським козацтвом, яке, послуживши органом відродження РУси тепер мусило було згаснути, як потрібний залишок попереднього періоду народного життя. Гірк°т ’ але без відчаю пронизує ці пісні Іще одну тематичну групу становлять історичні пісні періоду Коліївщини та Гайдамаччини народна творчість половини Х У И -Х У ІІІ ст. На Правобережній Україні козацькі полки очолив Семен Палій, який почав виганяти магнатські родини із земель, окупованих Польщею. Так почалася народна боротьба, відома в історії під назвою гайдамацького руху.У другій половині X V III ст. гайдамацький рух переріс у велике народно-визвольне повстання, відоме під назвою «Коліївщина». Цієї події торкнулися:

• гайдамацька пісня «Годі, коню, в

стайні спати» (пісня про Семена

Палія);

• пісні про Коліївщину ( «Максим козак Залізняк», «Ой наварили ляхи пива» (пісня про Івана Ґонту),«Виїхав Ґонта та із Умані», «Ой за­думали та преславні хлопці» та ін.).Гайдамацький рух мав великий вплив на національне піднесення по всій Україні. Проти польської неволі на західноукраїнських землях боролись месники-опришки. Найбільшого розмаху цей рух набув у 30-40-х рр. XVIII ст., коли його очолив Олекса Довбуш. Тому до пісень другої поло­вини Х У ІІ-Х У ІИ ст. належать опРишківські пісні («Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький», «Течуть води Черемоше»).Помітною сторінкою в українському фольклорі стали пісні про селянські повстання (на Поділлі — під проводом Устима Кармалюка, на Буковині — Лук’яна Кобилиці) — «За Сибіром сонце сходить», «Ой іде Кармалюк долиною», «Кармалюка я вродився», «Ой у моїм город очку копана криниця» (пісня про Лук’яна Кобилицю), «Ой шумить Черемош», «Послухайте, люди добрі», «Гей то не вітер, то не буря» та ін.Тематично та характером зобра­ження подій гайдамацькі, опришківські пісні, пісні про Устима Кармалюка, Лук’яна Кобилицю споріднені. У них зроблено головний наголос на оспівуванні численних подвигів народних ватажків, рис їхнього характеру: мужності, відваги, непідкупності. Чітко виділяються в текстах легендарні епізоди з їхнього життя,як-от: утеча з полону, з в’язниці, перемога численного ворожого загону,безкорислива допомога убогим селя нам. Поширеним у цих піснях є мо­тив загибелі народних героїв.

Прозовий фольклорВелика й вельми істотна частина масиву народної творчості — прозовий фольклор. Крім естетичної, розважальної функції він слугує і певним пізнавальним та інформативним чинником, роль якого в минулому була для людини особливо важливою. Прозовим жанрам фольклору властивий і значний виховний заряд, утвердження гуманістичних принципів життя і людських взаємин.Носіями і розповсюджувачами творів фольклорної прози були мандрівні веселуни-розважальники і скоморохи, котрі згадуються вже у давньоруських джерелах, а також талановиті, дотепні оповідачі. Крім цього, певний репертуар творів фольклорної прози завжди побутував у колі сім'ї, в більшому чи меншому колективі. Ним забавляли дітей, розважалася молодь на вечорницях і досвітках, а також старші люди.Однією з найбільших складових фольклорної прози є казки. Вони давнього походження і сягають початками міфологічної свідомості людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини людини з природою сприймалися, уявлялися в надзвичайному, фантастичному світлі. Казкові оповідання наші далекі предки трактували так, як їх сьогодні сприймають діти. Згодом вони хоч і втратили для людини пізнавальну сутність, все-таки збереглися як захоплюючі художні оповіді. Впродовж століть казкові сюжети переходили від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи переробок. На національному матеріалі створювалися й оригінальні казки.

Народні казки поділяються на три групи:

1. Казки про тварин, в яких головними дійовими особами виступають тварини. Вони мислять, розмовляють і часто наділені алегоричним (переносним, інакомовним) змістом, що відображає життя, характери і взаємини людей.

2. Чарівні, героїко-фантастичні казки — розповідь про надзвичайні події, предмети і фантастичних людей, велетнів, силачів (Вернигора, Вирвидуб, Загативода), їхнє чудесне походження, пригоди, різні перетворення у звірів, птахів, риб, камінь, перстень, крилатих зміїв, бабу-ягу, морського царя, живу і мертву воду тощо.

3. Побутові казки, присвячені різним питанням родинного і громадського побуту. В них порівняно мало місця посідає фантастичний елемент, а основний наголос робиться на осудженні, викритті негативних явищ життя, несправедливих взаємин між людьми (про пасербицю і злу мачуху, бідну сестру і багатого брата, лукаву жінку і чоловіка, ледарів, дурнів, витівки мандрівних солдатів, циган, зажерливого багача та ін.).Легенди і перекази — друга велика група фольклорної прози. Легенди за змістом близькі до фантастичних казок, у них головна роль належить чарівному, надзвичайному елементу, але сюжети легенд більш ніж казкові, зорієнтовані на достовірності зображуваного. У них наголошується: те, про що розповідається, мало місце насправді. Чимало легенд ґрунтується на сюжетах з Біблії, вони розповідають про створення світу, перших людей, рай, пекло, Ісуса Христа, Божу Матір, апостолів, пророків, святих. Багато сюжетів походить від давніх міфологічних вірувань і уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини в дерево, птахів, уособлення холери, чуми в образі страшної жінки чи тварини). Уже в давньоруських літописах зафіксовані легенди, пов'язані з історичним минулим нашого народу (заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю, славні походи князя Ігоря, Золоті київські ворота тощо). У народних легендах відображені боротьба наших предків зі степовими кочівниками, татаро-монгольськими ордами, подвиги козацтва й інші моменти з історії визвольних змагань українського народу. Чимало легенд прив'язано до назв різних місцевостей, міст, сіл, гір, рік, озер, урочищ, дає народне пояснення їх незвичайного походження.Перекази — це народні оповідання про історичні події й особи (наприклад, про Хмельницького, Палія, Мазепу, Залізняка, Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них менша роль належить фантастиці, більша — історії, а оповідь має переважно реалістичний характер. Деякі перекази дають також пояснення місцевих назв.До легенд близькі численні фантастичні народні оповідання, основані на давніх віруваннях у "нечисту силу", різних духів, демонів (домовиків, лісовиків, водяників, русалок, мавок, чортів, упирів), людей з надприродною силою (чарівників, відьом, хмарників тощо), незвичайних мерців, які ходять після смерті, людей, перетворених чарами у вовків (вовкулака) та ін. Це так звані демонологічні оповідання.З переказами споріднені усні народні оповідання — короткі оповіді переважно у формі повідомлення, спостереження самого оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію. В новітню добу фольклорна проза поповнилась численними оповіданнями про пережите і перестраждане українським народом лихоліття світових воєн, більшовицьких репресій, жахіття голодоморів тощо.Як і в народній пісенності, у фольклорній прозі чільне місце посідають гумористичні твори — різні сміховинки, веселі оповідання, жарти і найбільшою мірою анекдоти. В анекдотах виявляються багаті засоби української народної сміхової культури, невичерпного гумору. Вони дуже оперативно відгукуються на животрепетні питання буття — суспільного і побутового. В цьому легко переконатися навіть на прикладі сьогодення, різні явища якого знаходять негайний відгук в анекдотах. Вони не лише весело трактують, висміюють ті чи інші явища дійсності, представників різних верств суспільства, а їдко, сатирично викривають істотні пороки, бездарність і злочинність влади, осуджують демагогів, бюрократів, брехунів, п'яниць, ледарів.Проміжне місце між віршовим і прозовим фольклором належить коротким народним влучним висловам — афоризмам, які в образній, зручній для запам'ятовування (часто віршовій чи напіввіршовій) формі передають глибокі і цікаві за змістом та яскраві за виразом думки. До них належать прислів'я і приказки, загадки, прокльони, формули побажання, привітання тощо.Прислів'я і приказки — стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано виражені житейська мудрість і філософія народу. Багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини. В них узагальнено багатовіковий господарський досвід народу ("Посієш вчасно — збереш рясно", "Зима без снігу — літо без хліба", "Літом хто гайнує, той зимою голодує", "Як хочеш багацько жати, то треба мало спати"), звичаєво-правові та виховні настанови, повчання ("Труд чоловіка годує, а лінь марнує", "Хліб-сіль їж, а правду ріж", "Не спитавши броду, не лізь у воду", "Вірний приятель, що найліпший скарб", "Добра жінка і лихого чоловіка направить", "Хто матір забуває, того Бог карає"), осуджуються людські пороки і вади ("Хитрого чоловіка, як потайного собаки, бережись", "Хто вино любить, той сам себе губить").Провести чітку межу між прислів'ям і приказкою нелегко. Особливістю приказки є те, що вона зазвичай додається до сказаного як афористична ілюстрація, коли прислів'я становить певне узагальнення. Часто приказка — це укорочене прислів'я. Наприклад, з прислів'я "В чужому оці і порошинку бачить, а в своєму і сучка не добачає" як приказка вживається лише друга частина: "В своєму оці й сучка не добачає". У західних областях України обидва ці підвиди народ називає одним поняттям — приповідки.Загадки (від слова гадати — думати, розмірковувати) — дуже давній і поширений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, в образних натяках якого міститься і відповідь на нього: "Що іде вперед і не вертається?", "Що горить без полум'я?", "Що сходить без насіння?" (Сонце), "Що у світі найбагатше?" (Земля), "Хто співає, свище й плаче, а ніхто його не баче?" (Вітер). Проте частіше запитання загадки виступає не у формі питального, а розповідного речення: "Без топора, без пили, а будує він мости" (Мороз), "Чорне сукно лізе в вікно" (Ніч), "Мовчить, а сто дурнів навчить" (Книжка), "Завжди їсть, а сита ніколи не буває" (Піч), "Чотири чотирнички, п'ятий Макарчик" (Пальці). Загадування і відгадування загадок — одна з форм народних розваг, засіб тренування розуму, пам'яті та кмітливості.Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, побажання, благословення, запросин, що є неодмінними компонентами побуту, взаємин, звичаїв і обрядів народу і показують його морально-етичні устої й рівень духовності.3Літописання часів княжої РусіЕпос у фольклорі представлений казками, легендами, міфами, дума­ми та історичними піснями, а в професійному письменстві княжої Русі епос — це, передусім, літописи. Літописання в усіх народів було своєрідним підручником з історії й основним жанром епосу, зокрема прози. Так само й в українській літературі. Найдавнішими пам’ятками світської літератури Київської Русі є літописи — хронологічний опис важливих історичних подій, очевидцем яких був сам літописець або про які він чув від когось з очевидців чи вичитав з письмових джерел — «військових повістей*, монастирських переказів, повчань тощо.«Повість временних літ»

Серед небагатьох уц іліли х книг княжої доби є «Повість временних літ» — знаменитий літопис, який дійшов до нас не в оригіналі, а в списку наступних століть.Літопис має довгу назву «се повість временних літ, звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати й звідки Руська земля постала, і як виникла Руська земля», відомий він під короткою назвою «Повість временних літ». «Повість временних літ» — це звід кількох окремих літописів, створених між 1039-1118 рр. Автори його — Нестор, ігумен Видубецького монастиря, Сильвестр та автор оповідання про осліплення князя Василька — Василь з Перемишля. Так, за 80 років була написана універсальна книга українського народу. «Повість временних літ» — це не лише систематизована історія України від най­ давніших часів до початку X II ст., а й своєрідна хрестоматія поетичних и епічних сказань, оповідань і навіть байок та філософських творів. Лише повістей тут десятки. Джерелами твору стали візантійські хроніки, народні перекази, розповіді ДРУжиВників тощо.Літопис містить розповіді про Українських святих — Антонія й Феодосія Печерських, Ольгу, Володимира, Бориса та Гліба.500«Повість временних літ» була з’єднана в Іпатіївському зводі з Київським і Галицько-Волинським літописами в один — «Руський літопис» як національне зведення української історії від найдавніших часів до кінцяXIII ст. Видатний літературознавець Валерій Ш евчук назвав «Руський літопис» «докум ентом ментальної єдності українських племен». Літопис починається розповіддю про Адама і Єву, таким чином поєднуючи українську історію з усесвітньою. На думку літописця, якщо наші предки походять від Яфета, то вони законні нащадки людської цивілізації взагалі.У цій пам’ятці подано докладні відомості про полян, деревлян, ради­ мичів, сіверян та інші племена, на які поділялися східні слов’яни, про їхні звичаї та мову. У ній описане ге­роїчне минуле Київської держави від

852 до 1110 року, походи князів і ве­ликі битви. Літописець, мабуть, ко­ ристувався поезією дружинників, бо в нього багато подробиць про Олега, про його похід на столицю Візантії Царгород, на воротах якого тойповісив на знак перемоги свій щит.Описано тут войовничого Святосла­ва, відважного Володимирароз­повідається в літописі про дерев-лянську данину, смерть Ігоря й помс­ту Ольги, про княжі чвари, вбивствокнязів Бориса та Гліба їхнім братомСвятополком і т. ін. Наприклад, за хоплено змальовує літописець хороб­ру й загартовану в походах дружину князя Святослава, який не знав, що таке страх, ніколи не відступав перед ворогом, а коли мав намір битися з ним, завжди відверто попереджав «Іду на вас». Цей князь-сміливець не злякався навіть стотисячного грець­кого війська: перед нерівним боємвідважний полководець звернувся досвоїх воїнів з такими словами: «Неосоромимо землі Руської, ляжемо туткістьми: мертві бо сорому не мають, аякщо побіжимо, то сором матимемо;станемо ж кріпко, то дбайте самі просебе». Як бачимо, провідний мотив«Повісті временних літ» — захоплен­ня героїчним минулим. Другий мо­тив — глибокий сум з приводу кня­жих міжусобиць і лиха, заподіяногоординцями. Київський літопис

Далі опис подій веде Київський літопис, у якому докладно розпові­ дається про велике лихоліття Русь­ кої землі — наскоки хижих орд, що переросли у «війну без перерви», тавнутрішнє безладдя в державі, якенастало внаслідок князівських міжу­собних війн. Князям, що дбають ли­ ше про особисту користь і сваряться між собою за княжий стіл, літопи­ сець протиставляє Володимира Мо- номаха, який турбується про єдність

______ Прадавня література501УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА усіх руських земель. Київський літо­пис охоплює події з 1118 до 1200 ррГалицько-Волинський літописУ Галицько-Волинському літописі продовжено опис подій «Повісті вре- менних літ» та Київського літопису (до 1292 року). З нього довідуємося про боротьбу за престол у Галичі між князями. У літописі яскраво описано хоробрість князя Данила та його дру­ жини в бою з татарами на річці Калці, похід проти литовських за­войовників. Далі йде оповідь про на­пад Батия, подорож князя Данила в Орду, про його відмову підкоритися римській церкві. Також описано іс­ торію князя Володимира Волинсько­го, сина Василька. Літописець іде­алізує Данила (як автор Київського літопису — Володимира Мономаха).Данило в його зображенні — фізичн й морально досконала людина, смі­ ливий полководець, мудрий, усіма шанований державний діяч. Володи­ мир Мономах — дещо інший тип кня­ зя: м’який вдачею, великий книж­ ник, філософ. Мотиви з Галицько-Волинського літопису (переказ про Євшан-зілля, розповідь про Митусу) використовува­ли українські письменники ХІХ-ХХ ст., зокрема І. Франко, М. Вороний та ін. Пишномовність викладу, напру­ женість, драматизм опису, образ­ність стилю, елементи фольклору —такі основні художні особливо^літописів.Літописи є не лише історичними йлітературними творами, вони містять вставні оповідання, в основі яких давніперекази, історичні пісні, легенди

«Слово про Ігорів похід»

Найбільша гордість давньоруської літератури, одна з найвидатнішихпам’яток світової культури — «Слово про Ігорів похід» (1198-1199 pp. —час написання) знайдена й надруко­ вана в 1800 році. Первісний рукопис поеми, писаної по гарячих слідах подій, не зберігся. Один з пізніших її списків у складі збірника, придбано­ го в архімандрита І. Биковського, потрапив до рук обер-прокурора Си­ ноду графа О. Мусіна-Пушкіна. Ста­ лося це в 1787 році, а 1800 року зу­ силлями цього мецената й учених М. Бантиша-Каменського й О. Мали- новського здійснено перше виданнятвору. На жаль, єдиний рукопис згорів у Москві 1812 року. Залиши-лася інша його копія, зроблена ДлЯКатерини II, і першодрук, які Де®° різняться й мають «темні» місця- Д дало підстави деяким ученим назв0 ти літопис учених підробкою, Я® врешті не підтвердилося: двовік°в вивчення довело безперечну авТЄ тичність (справжність) пам’ятки- ^Історичною основою поеми є далий похід князя Ігоря СвятосЛ

502

вича, його брата Всеволода, сина і найхарактерніших для певного героя

Володимира та небожа Святослава обставинах: воїна — у битві, політи-

проти половецьких ворогів Руської ка — у промові, жінки — в очіку-

землі, який закінчився поразкою ванні коханого,

русичів у битві на річці Калці. Центральний образ «Слова» —

Композиційно першою частиною Руська земля, яку автор відтворив не

«Слова…» є заспів. Обираючи в ньо- тільки в просторовій, а й у часовій

му власну творчу манеру, автор зга- перспективі, бо його цікавить не лише

дує досвід співця княжої слави віщо- конкретний епізод руської історії —

го Бояна, що «розтікався мислію по похід і поразка Ігоря. Він задумується

древу, сірим вовком по землі, сизим над історичною долею Русі, над її ми-

орлом під хмари», але для себе оби- нулим і майбутнім. Автор малює скор-

рає спосіб розповіді «за билинами ботну картину становища Русі, до

свого часу». якого призвела поразка Ігоря, розгля-

Початок твору — лаконічний, ди- дає її як результат князівських чвар, і

намічний. Замість епічно докладних говорить про них з гіркотою в серці,

описів збору раті — вислів непере- Горе Руської землі змальовується за

можного прагнення Ігоря «напитися допомогою символічно-міфологічних

шоломом» з Дону великого, здолати образів: «Невеселі часи прийшли на

хижого ворога або ж порубаним (але Русь, бо степова трава прикрила її

не полоненим) бути. Опис походу опо- воїнів. Піднялася Діва-обида і пішла

витий чорним запиналом символіки І по землі давнього бога Трояна Русі,

нещастя. Природа — повноправний Вона сплеснула лебединими крилами

учасник дії — зловісними віщуван- І біля синього моря і прогнала часи дос-

нями наче намагається затримати ру- І татку. Князі стали на себе крамолу кусичів. Але вої женуть тривогу й міря- І вати, на мале велике говорити. А тимють «чисте поле Половецьке», вос- часом погані набігли на Русь з усіх

таннє кидаючи оком у рідну сторону І боків і наносили їй поразки». Зі знан-

«О Руськая земле, уже за шеломянем І ням історичних деталей, дотримую-

(горою) єси!» І чись правди, автор говорить про те ли-Людські характери відтворені ску- І холіття, яке принесла поразка Ігоряпо, але в кожному підкреслено най- І не тільки на Русь узагалі, а й на ок- прикметнішу рису: в Ігоря — хо- І ремі її землі. Так, Київ застогнав від робрість (як і у Всеволода), у Свято- І туги, а Чернігів від нападів.слава — мудрість, у Ярославни — І Розкриттю образу Руської землі вірність. І розкриті ці властивості в | сприяють також пейзажні картини.

______— —— ————————- —- ——— —————— Прадавня література503 УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА Природні сили допомагають руським людям, попереджають про можливе лихо. Як складова частина великої Русі і як дійовий фактор виступають сили природи в плачі Ярославни. Адже вітер, до якого вона звертається, шугає попід хмарами й гойдає на морі кораблі; Дніпро пробив кам’яні гори через Половецьку землю, що дало можливість Святославові послати свої кораблі проти ворога; сонце приносить усім тепло й радість. Остання — третя частина — поеми звучить радісним оптимістичним акордом. Сказали колись знамениті співці Боян і Ходина, що важко голові без плеча, а тілу без голови. Так тепер і Руській землі важко без Ігоря. Тому Руська земля радісно його зустрічає після втечі з полону. На небі ясно світить сонце, скрізь лунають пісні дівчат, навіть на далекому Дунаї, де тоді ще зберігалися руські поселення. Під радісне вітання Ігор прибуває до Києва. Ставлення автора до Ігоря двознач­ не: Ігор — чесний, хоробрий воїн, патріот своєї батьківщини, але автор не тільки схвалює, а й засуджує кня­зя. Він уважає великою помилкою те, що Ігор виступив у похід без підтрим­ки інших князів. Жорстока поразка — це розплата за марнославство, егоїзм і нерозважливість Ігоря. Автор докоряє Ігореві не лише в «Золо­ тому слові С вятослава», увесь викла побудований так, щоб підкреслити згубність учинку Новгород-Сіверського князя. Прагнення Ігоря здобути для себе славу призвело до того, щ0 він пересів з князівського сідла в сідло рабське й загубив багато руського добра на дні К аяли. У поемі є ще один образ, про нього у творі прямо не сказано ні слова, і водночас він у кож ному рядку. Це — сам автор. Хоч до нас, на жаль, не дійшло його ім ’я, ми переконані, що він — усебічно освічена й вельми обда­рована людина, яка добре знала усну народну творчість, історію, географію, розум ілася на політиці йвійськовій справі; це був не лише вели­кий митець, а й пристрасний грома­ дянин, палкий поборник єдності руських земель. «Як геніальний витвір києво-руського письменства, — пише сучасним літературознавець Борис Яценко, — «Слово» займає чільн е місце у світо-. „ . . . ак вш літературі середньовіччя…»- героїчний епос «С лово» СТОЇТЬ поряд з такими пам’ятками, як індійський та іранський епоси, франДУзьК «Пісня про Роланда», німецька «П1Сня про Н ібелун гів », англійський еп°с «Беовульф», іспанська «Пісня ПРмого Сіда», ісландські саги та їй героїчні твори. Я к і перелічені тВ°^ в історії духовного ЖИТТЯ ЦИХродів, «Слово» є виявом м огутнь 504 Прадавня література творчого духу українського етносу, його самоствердження серед інших народів Землі, воно пройняте тривогою за долю Русі-України й сповнене високим патріотичним чуттям, а це, як відомо, притаманне творчості ли­ше сформованих народів. Щоб нав’язати Києву роль васала Московії, московські ідеологи виби­рали зі «Слова про Ігорів похід» лише те, що можна було пристосувати до провідної, імперської ідеї Росії. У російській науці цей твір пропагуєть­ся як «національний літературний шедевр».Важко повірити, зауважує Б. Степанишин, але про «Слово» вже опубліковано понад п’ять тисяч монографій і спеціальних розвідок урізних країнах світу — найбільше,звісно, в Україні. У них «Слово» аналізують авторитетні вчені (М. Максимович, О. Потебня, І. Франко,М. Грушевський, Л. Булаховський, Л. Махновець, О. Мишанич та інші)як цінне джерело з історії Київської Русі, нашої літературноїмови,фольклору, міфології, історичної географії, навіть — давньої фауни й флори України.Тема «Слова» — зображення невдалого походу Ігоревої дружини проти половців.Ідея «Слова» — заклик руськихКНЯЗІВ до єднання для спільної боротьби проти зовніш н іх ворогів.

Києво-Печерський патерик

Патерик (від латинського pater —батько, священик) — збірка оповідань та легенд, яка уславлює подвижництво ченців-самітників, самовіддане служіння вірі, їхню високу мораль. Уперше такі рукописні книги з’явилися у Візантії. Широкознані в православному світі Єгипетський та Синайський патерики.Києво-Печерський патерик оповідає про життя ченців, як і з чого по­чинався славетний Печерський монастир. Це одинадцять «житій», або«слів», повість про чудеса, пов’язаніз будовою Печерської церкви, оповідіпро перших печерських чорноризців,«Слово, від чого назвався Печерським монастир, про канонізацію Феодосія», «Слово про перенесення мо­щей». Авторами цієї книги вважають єпископа Симона, ченця Полікарпа йНестора Літописця. В основі кожної оповіді патерика— дивовижна подія, чудо, що вражаєлюдську уяву, як-от: чернець Гри­горій Чудотворець прийшов доДніпра по воду й випадково зустрівсятам з князем, який готував похід проти половців. З князем були дружин­ ники, що стали сміятися з Григорія.А чернець дивився на них і бачиву недалекому майбутньому їхнюсмерть. Сказав їм про те, чим дуже розгнівив князя, який наказав зв’я­зати старцеві руки-ноги й кинути у

505УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА воду. Григорій потонув. За три днійого знайшли в келії. Одяг Чудотвор­ця був зовсім мокрий, сам він вида­ вався всім живим. Князь з усією дру­ жиною, як те й передбачав святийГригорій, зустрів несподівану смерть — усі потонули в річці. У цих легендах та оповідях багатосюжетів з чудесними поворотами. Уних чимало й конкретного матеріалу,точних деталей про життя ченців умонастирі, про їхні щоденні заняття Це твори історичні, художні й релі­гійні водночас. Популярність Києво-Печерського патерика в Україні булабезмежною. З цією книгою виросло

чимало поколінь людей. Історик Ми­хайло Грушевський назвав її «золо­тою книгою українського письменно­ го люду» і щодо популярності серед читачів поставив патерик поряд з «Кобзарем* Тараса Шевченка.

Іван Котляревський 1769 — 1838 рр.

З «Енеїди» судилось народи­тись такому, що зрослось із на­шою долею навіки, чого не муси­мо забути, чого не занапастить ні панський егоїзм, ні госу-дарня політика: народилась ук­раїнська література.П. КулішІван Петрович Котляревський, зачинатель но­вої української літератури та нової літературноїмови народився, 9 вересня 1769 року в Полтавів сім ‘ї канцеляриста магістрату. У 1780— 1789 рр.навчався в Полтавській гімназії. З 1793 року вчи­телював у поміщицьких маєтках на Полтавщині.У 1797—1808 рр. розпочав військову ка р ’єру,брав участь у війні з турками (нагородж енийорденом).1798 року вийшли друком перші три частини«Енеїди» («піратське» видання М . П урпури),повністю поема була надрукована 1842 року.Упродовж 1818—1821 рр. І. Котляревськийзаймав посаду директора Полтавського театру,для якого написав «Наталку Полтавку» і «М ос-каля-чарівника». Був ініціатором викупуМ. Щ епкіна з кріпацтва.Помер письменник у батьківському будинку вПолтаві 10 листопада 1838 року. У цьому місті йпохований.У спільному слові від українськихписьменників, які 1903 року приїха­ли до Полтави на відкриття пам’ят­ника І. Котляревському, прозвучалаоцінка подвижницької діяльності за­чинателя нової української літерату-529УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРАри: «Ще зоря не зоріла на темномунебі захмареному, як у Полтаві з устІвана Котляревського продзвенілонатхненне поетичне слово. Воно рід­ну мову піднімало до високостейнаціонального письменства, воно жи­вило наш дух народний животворноюсилою. І слово стало ділом».На смерть І. Котляревського щировідгукнувся Т. Шевченко, безпо­милково визначивши роль автора«Енеїди» в історії українського пись­менства. Молодий поет провістив йому земне безсмертя:Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди;Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!«Енеїда»«Енеїда* (1798,1809,1842) — тра­вестійна бурлескна поема. Травестія(від італійського ігаиезИге — перевдягати) — різновид жартівливої бур­лескної поезії, коли твір із серйознимчи героїчним змістом та відповідноюформою переробляється на твір ко­мічного характеру з використаннямпанібратських, виразно розмовнихзворотів. Котляревський переодяг­нув героїв римської «Енеїди» Вер-гілія в український національнодяг і взагалі переселив їх в українсь­ке середовище, де троянці (читай запорожці) уживають українськінаціональні страви, п’ють українськінапої, тут звучать українські народн інструменти, співають українськихпісень, грають в народні ігри:Тут їли різнії потрави,І все з олив’яних мисок,І самі гарнії приправиЗ нових кленових тарілок:Свинячу голову до хрінуІ локшину на переміну,Потім з підливою індик;На закуску куліш і кашу…І кубками пили слив’янку,Мед, пиво, брагу, сирівець,Горілку просту і калганку,Куривсь для духу я ловець.Бандура горлиці бриньчала,Сопілка зуба затинала,А дудка грала по балках…Боги одягнені, як українські жін­ки та чоловіки XVIII ст.:А послі гарно нарядилась,Як би в оренду на танець,Взяла кораблик бархатовий,Спідницю і корсет шовковийІ начепила ланцюжок;Червоні чоботи обула,Та і запаски не забулаА в руки з вибійки платок.«Енеїда» Котляревського не по­в’язана з першоджерелом. Автор поставив перед собою інше завдання: Увідомому для всіх сюжеті дати опизовсім нового, маловідомого досі Длсвіту життя українського народу-530На думку Б. Степанишина,«Енеїда» Котляревського — тра­вестія, у якій не дотримано всіхправил жанру, швидше це героїко-комічна поема.Жанр бурлеску (французьке bur­lesque — від італійського hurla —жарт) вимагає зміни місць «високо­го» та «низького» стилю. Трагічне са­моспалення Дідони автор «знижує»коментарем «Послала душу к чорту вад», повелитель моря Нептун «вир-нув з моря, як карась», боги в гостяхуЗевса за столом «понадувались, мовйоржі», під час бою «враг на врагаскакав, мов блохи», Зевс — верхов­ний бог — «кружляв сивуху і оселед­цем заїдав». На зразок епічних бога­тирів (у пародійному стилі) автор ха­рактеризує силу Енея: «Махне мечем— врагів десятки лежать, повиставлявши п’ятки».Сюжет. Котляревський згідно з вимогами жанру дотримується сюжету,запозиченого у Вергілія. У цьому легко переконатися, якщо порівнятиобидві «Енеїди». Після зруйнуванняТрої греками, онук троянського царяЕней, виконуючи волю богів, на чолітроянців мандрує в пошуках Італії,Де має заснувати державу. Після семи років блукань по різних морях ікраїнах, зазнавши багатьох пригод,троянці прибувають до Італії. Зустрі­чають їх гостинно, але попереду —тривала й кривава війна троянців зрутульцями, бо цар рутульців Турн,як і Еней, хоче одружитися з дочкоюцаря Латина. І все-таки твір К отлревського оригінальний, насампередза композицією: у римського автора12 частин, в українського — 6. Н изкуепізодів (розповідь Енея про загибельТрої) Котляревський зовсім випус­кає, а деякі розгортає в ширші сцени(гостювання троянців у Дідони), пек­ло і рай описує по-своєму, інш і кар­тини теж оригінальні, бо вони в дусіукраїнського фольклору.Географічні назви в поемі — ук раїнські. Приймання гостей, полю ­вання, готування до війни у Вергіліянемає. До того ж описи побуту ук ­раїнського суспільства у Котляревсь­кого часто такі обширні, що забуваєшпро першооснову поеми. Та й авторзізнається:Я, може, що-небудь прибавлю,Переміню і що оставлю,Писну — як од старих чував.«Правдиві й мальовничі картинижиття України відтіснили античнийсвіт на другий план. Завдяки тако­му самостійному підходу до справи«Енеїда» і на запозичений сюжетвийшла оригінальним твором. По су­ті, крім імен героїв та основної ниткиподій, від Вергілієвого твору нічогоне залишилося, бо минуле тут сталосучасним, сучасне — минулим, ге­роїчне — побутовим, а побутове — під­несено урочистим» (Б. Степанишин).531_________________________Нова літ ерат ураУКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРАПроте гумор «Енеїди* — не розва­жальний. Поема зорієнтована на су­часність (ХУШ-ХІХ ст.). Ніби жарту­ючи, автор відтворив минуле й загля­нув у майбутнє. Як зауважує М. Жу-линський, міф про легендарногоЕнея, якого письменник «зобов’язу­вав* заснувати новий Рим (у націо­нальній інтерпретації) зрощується знародним уявленням про героя, якийздатен віднайти дорогу до обіцяногокраю — до нового Риму. Його мета,яка означена в поемі, полягає у від­родженні колишньої слави слов’ян­ської Трої — Києва, зруйнованоїстолиці українства, у відновленнівтраченої Батьківщини.Еней збудує сильне царствоІ заведе своє там панство,Не малий буде він панок.Він збудує сильну державу зі свої­ми порядками, зі своїм — національ­ним — устроєм, який відповідав биінтересам українців — енейців.Нехай поселить тут свій рід.Но тільки, щоб латинськеплем’яУдержало на вічне врем’яІмення, мову, віру, вид.Еней Котляревського створив новуТрою, що є, за переконанням ВалеріяШевчука, «образом Козацької держа­ви*, не випадково в поемі Еней пос­тає в героїчному ореолі козацькогопровідника, його троянці — це ук­раїнці. Вирушаючи на величнийдвобій з Турном, який підбадьорімсвоїх воїнів-рутульців російським-«Ребята», Еней звертається до ук’раїнців-троянців: «Козацтвої ЛицарЦТрояне!» — і перемагає Турна.Зображаючи сучасну йому дійс.ність, Котляревський висміює соціаль­ну й моральну нікчемність панівнихкласів, паразитизм, жорстокість, ха­барництво, пияцтво, зажерливість,пихатість. Автор української «Енеди» порушує низку суспільно важли­вих для нашого народу проблем:соціальної нерівності, захисту рідно землі від ворогів, громадського обо­в’язку, честі сім’ї, виховання дітей,дружби, кохання та ін.Проте «Енеїда» не тільки антифео­дальна сатира. У картинах бенкету­вання богів, які «забули нашихлюдських бід», маємо критичне по­цінування всього самодержавногоОлімпу. Як доречно зауважує В. Пог-ребенник, якщо в радянські часисоціально-сатиричним мотивам «Ене­їди» приділялася навіть надмірнаувага, то ще важливіші в поемінаціонально-патріотичні мотиви, нав-паки, затушовувалися. Чи не тому» що попри всю лояльність І. Котревського до панівної влади, поем»містить багато двозначних місДСкажімо, троянці-козаки прямую411до Кумської землі, співають:Про Сагайдачного співалЛибонь, співали і про Січ,532Нова літератураЯк в пікінери набирали,Як мандрував козак всю ніч;Полтавську славили шведчину…М. Павлишин зазначає: «Виника­ють питання: який саме був зміпісень про рекрутування козаківпікінери — регулярні полки російсь­кої армії — відразу після знищенняЗапорізької Січі? І далі: оспівую«полтавську шведчину», котре з двохвійськ вони прославляли — військоПетра І, з яким воювала більшістькозаків Гетьманщини, чи військоКарла XII, Мазепи й запорожців? Тка сама невиразність значення спос­терігається й у пам’ятних, часто ци­тованих рядках «Любов к отчизні дегероїть, Там сила вража не устоїть».Сам читач має право пристосуватицю сентенцію до будь-якої «отчиз-ни», яка йому дорога ».У 1775 році за наказом Катерини IIЗапорізьку Січ зруйновано. Зобра­ження Котляревським козаків в об­разах відомих троянців було спробоюнагадати про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків і відновити притлумлену ца­ризмом національну гордість ук­раїнського народу, його прагнення доволі й самостійності. Патріотичноюмрією полтавця наснажено Анхізівзаповіт Енеєві: «розплодити великий завзятий рід», по-господарськи «жити та поживати». На жаль, панівна бурлескна манера викладу, — наго­лошує В. Погребенник, — надала багатьом сторінкам поеми характеруглумливої самоіронії, глузування надпринизливим своїм становищем уРосії («Пропали! Як Сірко в базарі!Готовте шиї до ярма!»). Емоційна й естетична невідповідність такого тону до трагізму історичних подій зумовила критичність висловлюваньпро «Енеїду» зрілих Т. Шевченка(«все-таки сміховина на московськийкшталт») і П. Куліша («бурлацькеюродство»), що добре розуміли непе-рспективність дальшого саморухулітератури бурлескно-травестійнимшляхом. Однак у тім-то й полягає не­однозначність і навіть парадоксаль­ність нашої «Енеїди», що її автор підсвідомо став тим голосом народного духу, який змагався за відродження.Завдяки бурлеску Котляревськи здійснив майже неможливе. У травестії можна було вживати соціальноупосліджену українську мову й писа­ти про народні звичаї та побут, не виходячи за межі класицистичної тра­диції. Котляревський повною міроювикористав можливості мови й ство­рив україномовний шедевр комічноїпоезії низького стилю. Він увів нелі-тературну мову в літературу, вико­риставши для цього єдиний жанр,який міг послужити такому задуму.Його компетентність як поета тазнавця мови спиралася на життєздат­ність народної основи майбутньої но-533УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРАвої української літературної мови.Комічне начало, на думку М. Павлишина, прозвучало як заклик до на­ступників творити літературу шир­ших інтелектуальних та емоційнихдіапазонів. А «Енеїда», хоч би якоюжартівливою й легкою на першийпогляд здавалася, порушує надзви­ чайно серйозні проблеми національ­ного буття.

Григорій Квітка-Основ’яненко (Григорій Квітка) 1778-1843 рр.Українські повіст і Квіт ки з н а­родного ж ит т я були у всьомусвіті перш ими, у я ки х реальнозмальовано селянське жит т я.У світовому письменст ві це бувперший голос про народ, навія­ний щирою до нього прихильністю, б аж ан н ям знати, як саміря­ком людське серце б ’ється.С. ЄфремовНародився Григорій Федорович Квітка-Ос-нов’яненко 28 листопада 1778 року в с. Основа(тепер у межах Харкова) у дворянській сім’ї. По­чаткову освіту здобув удома, потім навчався укурязькій монастирській школі.У 1793—1797 рр. служив у війську, у відстав­ку вийшов капітаном. 1802 року вступив послуш­ником у монастир, перебував там із перервами4 роки.Григорій Квітка-Основ’яненко — один із зас­новників і директор професійного театру в Хар­кові, співвидавець першого в Харкові й в УкраїніУкраїнського журнала».Літературну діяльність почав критичнимизамітками «Супліка до пана іздателя».У 1834, 1836 рр. вийшли друком дві книги«Малоросійських повістей…», скомпоновані якбезпосередня оповідь простолюдина Грицька зОснови.Помер письменник 20 серпня 1843 року в Хар­кові, там і похований.Григорій Квітка-Основ’яненко —зачинатель нової української прози,драматург, культурний і громадськийдіяч. Перу письменника належать80 творів: вірші й фейлетони, п ’єсиросійською мовою, гумористичніоповідання й повісті «Солдатськийпатрет», «Мертвецький Великдень»,«Пархомове снідання», «Конотопська відьма»; сентиментально-реа-лістичні твори: повість «М аруся»,«Козир-дівка», «Сердешна Оксана»,драматичні твори українською мо­вою: «Сватання на Гончарівці»,«Ш ельменко-денщик»; романи таповісті російською мовою: «Паннасотникова», «Пан Халявский», та ін.Як народний прозаїк, він поглибивзв’язки літератури з уснопоетичноютворчістю українців, їхніми звичая­ми, мовою, створив галерею виразнонаціональних характерів.

Література українського романтизму

Романтизм як один з провіднихнапрямів у літературі, науці, мистецтві виник на межі Х У ІІІ-Х ІХ ст.у країнах Західної Європи. В Україніромантизм поширюється трохи піз­ніше — у перші десятиріччя X IX ст.Цей напрям відіграв значну рольпробудженні національної свідомос­ті, обґрунтуванні історичної самобутності народу, його «духу», культур­них традицій, мови, літератури. Ро­мантизм розвивався передусім підвпливом поглибленого вивчення істо­ричного минулого й був спрямованийне так проти класицизму, як пробурлескних і травестійних традицій.Помітну роль у становленні роман­тичної течії в літературі відігралаХарківська школа романтиків(І. Срезневський, Левко Боровиков-ський, Євген Гребінка) та підготов­ані ними видання: «Українськийальманах» (1831), «Запорожскаястарина» (1833 — 1838).У Галичині провідником цьогонапряму виступила «Руська трійця*(М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Го-ловацький), яка випустила збірник«Русалка Дністровая» (1837), щопроголошував ідеї народності йслов’янського братерства.З кінця 30-х — на початку 40-х рр.XIX ст. з’явилося нове покоління ро­антиків — Київська школа (А. Мет-линський, М. Максимович, П. Ку­ліш, Т. Шевченко, М. Костомаров).У літературі цей етап засвідченийпоявою історичного роману «Чорнарада» П. Куліша, історичної драми«Сава Чалий», «Переяславська ніч»М. Костомарова, розвитком інтим­ної, пейзажної, громадянської ліри­ки (В. Забіла, Є. Гребінка, В. Петренко, О. Афанасьєв-Чужбинський),утвердженням жанрів побутової,історичної, ліро-епічної поеми, бала­ди, виробленням літературної мови йстилю, конкретно-історичних формхудожнього освоєння дійсності.На підставі розуміння естетичногоідеалу, концепції особистості, головнихрис поетики виділяють чотири тема­тично-стильові течії романтизму:

• фольклорно-побутову;

• фольклорно-історичну;

• громадянську;

• психологічно особистісну.

Тематично в романтиків виокрем­люються: мотиви розчаруванняНова літератураУКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРАчасній дійсності, неприйняття її,спроба «втекти» від неї в інший, іде­альний світ; мотиви світової туги,обґрунтування самоцінності людсь­кої особистості, милування старови­ною, оспівування та смуток за мину­лою славою рідного краю.

Левко Боровиковський 1811-1889 рр.

Романтичні впливи позначалисяна його перших творах — українській баладі «Молодиця» та російськійпоемі-билині «Пир Владимира Вели­кого* (1828). Помітним явищем українського романтизму стали українські перекази О. Пушкіна,А. Міцкевича, наслідування Горація. Літературний доробок Л. Боро-виковського становлять байки збірка «Байки і прибаютки» (1852),перенесені на український ґрунтмандрівні сюжети, відомі ще від Езо-па, та 12 романтичних балад, створе­них за сюжетами українських народ­них переказів. Найвідоміша з-поміжних балада «Маруся», написана замотивами балади німецького роман­тика Бюргера «Ленора» — про щирулюбов парубка та дівчини. Тіснимзв’язком з народною поезією, передусім із соціально-побутовою і лірич­ною піснею та історичними думами,позначені його твори, у яких зобра­жено героїчне історичне минуле(«Гайдамак», «Козак», «Бандурист»тощо). Працював Л. Боровиковськийнад літературними обробками ук­раїнських народних казок, легенд,бувальщин. Перший поет-романтикуніс в українську літературу нові те­ми, мотиви, ту, як він писав, «Серйозність, що заперечує несправедли­ву думку, начебто малоросійськоюмовою, крім жартівливого, смішно­го, писати не можна».Українську поезію збагатив новимижанрами, як-от: літературною піснею(«Убійство», «Вивідка», «Материнастріча», «Розставання»), романтич­ною баладою («М аруся», «Ледащо»,«Чорноморець»), елегійно-медитатив­ною лірикою («Ж урба», «Рибалка»),зразками перекладацької техніки.

Микола Костомаров 1817-1885 рр.

Історик, письменник, літературо- Заавець і критик, фольклорист, вида-веЦь, політичний і громадський діяч.• Костомаров був одним з найближчДРУзів, побратимів Т. Шевченка, зЯкИм познайомився весною 1846 року8 Києві. Він був засновником Кирило-Мефодіївського братства, авторомпрограмних документів цієї організа­ції («Книга буття українського наро­ду»), одним з організаторів і видавцівжурналу «Основа». Створив більш як200 праць з історії України та Росії.Головна проблематика його художнярагедія «Переяславська ніч».У прозових історичних творах М.Костомарова широко зображено життя й побут українського народурізних епох — від часів Козаччини доостаточного поневолення УкраїниМосковщиною.Повість «Холоп» (інша назва «Х о­луй») письменника викриває кріпос­ницьке свавілля часів Катерини II. Уповісті «Кудеяр» обґрунтовуєтьсядумка про те, що ніколи чужинці небудуть захищати Україну. На реаль­них історичних фактах зловживаннявладою з боку московських воєвод вУкраїні доби Дорошенка заснованаісторична повість «Черниговка».Перу М. Костомарова належитьодна з перших літературознавчихпраць «Обзор сочинений, писаных намалороссийском языке» (1842), уякій він проголосив, що українськамова не є наріччям російської, що во­на самобутня, багата.539УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРАУпродовж усього життя вченийпослідовно боровся за права україн­ської мови, виступав проти царськоїзаборони, шовіністичних цькувань іпринижень.У статті «Две русские народности»показав відмінність українського на­ціонального характеру від російського.

«Руська трійця»

«Руською трійцею» називали себчлени гуртка західноукраїнської де­мократичної молоді, що діяв у1833-1837 рр. у Львівській семіна­рії. Ядро «Руської трійці* становилитри семінаристи: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Для девізу гуртка взято слова знародної пісні зі збірки МихайлаМаксимовича «Світи, зоре, на все по­ле, закіль місяць зійде». Гуртківцівоб’єднувала ідея праці на ниві націо­нальної культури, прагнення розви­вати українську літературу в Галичині. Свою діяльність вони розпочали звивчення життя рідного народу, зби­рання фольклору. М. Шашкевич,Я. Головацький, І. Вагилевич наго­лошували на історичній, культурнійі мовній єдності українців, що опини ЛИСЯ ПО різні боки кордонів дво імперій — Австро-Угорщини таРосії.1837 року «Руська трійця» видала в Будапешті український альманах«Русалка Дністровая». Композицій­но альманах складається з чотирьохрозділів: «Пісні народні», «Складан­ня», «Переводи», «Старина». Розділ«Складання» містив десять ори­гінальних творів, авторами яких бу­ли упорядники альманаху. Серед них— громадянський вірш «Згадка», ба­лада «Погоня», ліричні поезії «Роз­пука», «Веснівка», «Туга за милою»,казка «Олена» М. Шашкевича, бала­ди «Мадей» та «Ж улин і Калина»І. Вагилевича, поезія «Два віночки»Я. Головацького.«Русалка Дністровая», — писавакадемік О. Білецький, — «першазаява народу Західної України просвоє існування, про свою національ­ну гідність».М. Шашкевич у «Передслів’ї» Д°альманаху з гіркотою писав про не­справедливість історичної долі гали­чан, яким судилося бути останніми вінтенсивному процесі відродженняслов’янських народів. Автор вислов­лював упевненість у тому, що іншінароди зрозуміють конкретну на­ціонально-історичну ситуацію, якасклалася в краї, і не судитимуть гост­ро «Русалочку з-над Дністра» за искромний убір, узятий від природи и542Нова літ ерат урасвого простодушного та добросердеч­ного народу. «Образ Русалочки й ав­тори, і читачі осмислювали широко,пише П. Хропко, — розуміючи,що йшлося про народження новогописьменства в західноукраїнськихземлях, про бажання, щоб «сест­риці», тобто інші, зріліші слов’янськілітератури, підтримували нову сло­весність, прийняли її до себе».

Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська) 1833-1907 рр.

Письменницький доробок МаркаВовчка був високо оцінений ви­датними людьми свого часу.Франко відніс ї ї твори «донайкращих перл нашої літератури», а Шевченко назвав їх«джерелом істини і краси».Марія Вілінська народилася 22 грудня 183 року в сім7 армійського офіцера в маєтку Єкате-рининське (тепер с. Козаки Липецької обл.Росія).У 1846—1848 рр. виховувалася в приватномупансіоні в Харкові. Згодом жила в м. Орлі в сім’їбагатої тітки. Тут познайомилася з відомимнографом і фольклористом Опанасом Марковчем, ідо відбував заслання за участь у КирилМефодіївському братстві.1851 року одружилася з О. Марковичем і ви­їхала в Україну. Почала вивчати її мову, фольклор. Жила в Чернігові, у Києві, Немирові таВінниччині.1857 року в Петербурзі за редакцією П. Ку-ліша вийшли «Народні оповідання» МаркаВовчка.У 1871-1872 рр. редагувала журнал «Пере­воды лучших иностранных писателей», перекла­дала з французької, англійської, німецькоїпольської (Жуля Верна, Дж. Грінвуда, Г. К. Ан­дерсена, Б. Пруса). Разом з Д. Писарєвим пе­рекладала «Походження людини» Ч. ДарвінаПомерла Марія Вілінська 1907 року на хуторіДолинськ (тепер м. Нальчик), де й похована.

«Народні оповідання»

До першої книги «Народнихоповідань» (1857) увійшло 11 творів«Сестра», «Козачка», «Горпина»,«Одарка», «Сон», «Викуп», «Чумак»тощо, до другої (1862) — «Три долі»,«Не до пари», «Два сини», «Ледащиця», «Чари» та психологічна повість «Три долі».«Сестра». Як і в інш их народнихоповіданнях, розповідь ведеться відпершої особи. Сестра спокійно-ла-гідно, без гніву, не втрачаючи людсь­кої гідності, розповідає про себе, просвоє стражденне ж иття. Брат її Шрий і приязний, але його дружина »черства й скупа, несправедлива жін-ка. Безіменна жінка-оповідачка не576Нова літератураТила любові до брата і його дітей,ч зазнала кривди й приниж ень. у^е в «Сестрі» окреслилися сталіси прози Марка Вовчка. По-перше,РаНера викладу. Це оповідь від «яовідачка — проста селянка, само-зречена у вірності добрим порухамсерця т а слухняна господарям , дояких найнялася, фактично продавшисебе в добровільне рабство задля по­рятунку братової сім ’ї. П о-друге,місце ДІЇ- Це село, ще не зруйноване йзам ож не, хоч у ньому з ’являю тьсярозорені та п ролетар и зован і. Потретє, характери. Я к правило — к он трастн і: благородні й ж орстокі таневдячні, безкорисливі та ненависнідо всього «мужичого». Об’єднують «Народні оповідання» морально-етичні конфлікти, колоритні побу­тові малюнки, тонке відчуття красиприроди, багата на влучне народнеслово, приказку мова. «Козачка». Оповідання розпочатов ідилічному клю чі, я к і ряд інш их. Увільній домашній сім ’ї козака Хмаризросла дівчина О леся, я к сонечко внебі. Жила в батька-матері, лиха незнала. Та так ск л ал ася доля, щовийшла заміж по любові за кріпакаІвана Золотаренка. І гарний, і роботящий, і добрий чоловік був Іван, таДовелося Олесі випити гіркої долікРіпачки до дна. В икривальні інто-НаЦії проти кріпацької неволі переростають у гуманістичний протест,коли в Олесі відбирають спочатку чо­ловіка, потім синів.«Ледащ иця». У творі відображеноприродне бажання й право лю динибути вільною, бути господарем влас­ної долі. Без волі, я к п о к аза н о воповіданні, людина «світом нудить»,ш укає втіхи в чарці, я к Н а с т я , зам и ­кається в собі, я к Ч айчиха. Особистасвобода перероджує лю дину, що пси­хологічно передано новим світоба­ченням героїні: «Тоді я тіл ьк и поба­чила, як і в неї очі добрі, я к и й усм іхласкавий — наче то не Ч айчи ха пере­до мною мовчуща, понура».Усі «Народні оповідання» п рой ­няті гуманістичним співчуттям а в ­торки до її знедолених персонаж ів,особливо ж інок. «їхня доля оповиталіро-драматичним серпанком, я к ународних піснях» (В. Погребенник).

Пантелеймон Куліш 1819-1897 рр.

Куліш — це надзвичайно склад­

на натура, палка в почуваннях

(«гарячий Куліш», як жарто­

ма звало його товариство) і

холодно-розсудлива в прак­

тичному житті, зіткана з су­

перечностей; людина велика в

позитивнвй діяльності, велика

і в помилках, хитаннях та і в

самому занепаді.

С. Єфремов

П антелейм он О л ександ ров и ч К у л іш н ар о ­

дився 7 серпня 1819 р о ку в м. В о р о н іж (теперС ум ська о б л .) у с ім ’ї з а м о ж н и х х л іб о р о б ів , н а ­щ адків давнього ко зац ько -стар ш ин сь ко го роду. 579УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРАУ 1831-1840 рр. навчався в Новгород-Сіверській гімназії, потім у Київському універ­ситеті св. Володимира.У 1841-1847 рр. викладав у різних навчаль­них закладах України і Росії.1845-1846 рр. П. Куліш написав роман«Чорна рада».У 1847—1850 рр. письменника заарештовано,ув’язнено в справі Кирило-Мефодіївськогобратства, вироком стало адміністративне зас­лання в Тулу.Після повернення до Петербурга займаєтьсяактивною літературною, науковою, видавни­чою, освітницькою діяльністю.1860 року впорядковує альманах «Хата»,1861 — засновує український журнал «Основа».1862 року вийшла друком його поетичназбірка «Досвітки»; 1873 року — 3-томне дослідження «История воссоединения Руси».У 1883-1897 рр. усамітнюється на хуторіМотронівка для літературної праці, історичних досліджень.Помер П. Куліш 14 лютого 1897 року за ро­ бочим столом. Похований на своєму хуторі. П. Куліш — особистість багато­гранна, до певної міри суперечлива,охоплева невтомною діяльністю надпробудженням суспільно-національ­ної свідомості України. Цей «піонеркультури на Україні* (М. Зеров) бувписьменником-мислитилем, пере­кладачем українською мовою Біблії,Байрона, Шекспіра, Гете, справжнім«першим українським критиком»(С. Єфремов), видавцем, співредакто­ром першого загальноукраїнськогожурналу «Основа*, ученим-україно-знавцем широкого профілю. Як авторісторичних романів, поем, драм,лірики розвивав фольклорно-іст0.ричну течію українського романтиз­му 40-х рр. «Апостоли народної сво­боди», братчики Куліш, ШевченкоКостомаров мали на меті «видвигну-ти свою націю з темряви» насампередкультурно-просвітніми засобамипроголосили ідею спілки вільних ірівних слов’янських народів.П. Куліш розробив фонетичнийукраїнський правопис, який назваликулішівкою. Ця орфографічна систе­ма лежить в основі нашого сучасногоправопису. 1857 року вийшла його«Граматка» — один з перших ук­раїнських букварів, що також вико­ристовувався і як читанка.За висловом І. Франка, П. Кулішбув у плеяді українських літературнихкорифеїв «перворядною звіздою».Пантелеймон Куліш видав п’ятьпоетичних збірок: «Досвітки», «Ху-торна поезія», «Дзвін», «Позиченакобза», «Хуторні недогарки». Він ав­тор понад десяти великих поем: «Україна», «Маруся Богуславка», «Сторчак і Сторчаниха», «Кумейки», «Гриць-ко Сковорода», «Дон Ж уан», «Маго-метіХадиза», «Солониця», «Кулішу пеклі», «Настуся», «Великіпроводи».Традиційним для Кулішевої поезіїє використання образу кобзи або бан­дури як символу своєї творчості.«До кобзи» — «заспівний» вірш Узбірці «Хуторна поезія». Поет про­тиставляє неволі, холодному вітрові з Нова літератураівн оч і звуки ко б зи , щ о не д ав ати ­ с ь заснути б р атер с ьк и м душ амскликатимуть «рідну сім ’ю ». Ц ей н а­родний ін струм ен т ав то р н ази ває« н е п о р о ч н о юу тіх о ю » :Може, чиє ще не спідлене серцеВажко заб’ється, до серцяозветься.Як на бандурі струн а до струни

«Чорна рада»

«Чорна рада» (1846) — перш ий у к ­раїномовний істори чн и й ром ан. Уцій «хроніці 1663 року» К уліш від­творив відомі історичні події — Чор-НУ раду, яка відбулася в Н іж и н і в1663 році. Він з глибоким знаннямДоби й законів історичної ром аністи­ки зобразив у творі події Р уїн и , колина Правобережжі гетьм анував П. Те­теря, а на Л іво б ер еж ж і н аказн и мгетьманом був Я. Сомко. З ним зм а­галися за булаву п олковни к І. Золо-ТаРенко і зап о р ізьк и й кош овийІ. Брю ховецький, як и й спритно її йзахопив на Чорній раді під Н іж иному червні 1663 року й скарав супер­ників на смерть. Основним історич­ним джерелом для К уліш а став Л ітопис Самовидця, літературним зр азком — романтичні історичні романиВальтера Скотта.Описуючи час кривавого розбрату,автор «Чорної ради» раз по раз згадуєнедавнє, а то й давнє м инуле У країн ита її славетних лицарів — П етра Ко-наш евича-С агайдачного і С ам ій лаК іш ку, Тараса Т рясила і П авлю ка,Остряницю і Н аливайка, Н ечая і Мо­розенка. К уліш акцентує свою увагу на суперечносях м іж простими к о за­ками і старш иною , м іж м іщ анам и іш ляхтичами; м іж городовими коза­ками і запорож цям и. В изначальнимсюжетним «полігоном» для характе­рологічного увиразнення героїв є до­рога, у яку вируш ає свящ еник Ш раміз своїм сином П ет ром , прям ую чи зП равобереж ної У країни на Л івобе­реж ну до гетьм ана Я . Сомка. Н а цідорозі стрічаю ться їм лю ди різн і засвоїм соц іальни м п оходж ен н ям іполітичними поглядами.Автор зумів вибудувати майстернуром античну ком позицію з п ри год ­ницькими перипетіями (викраденняЛ есі, лицарський двобій, зап о р ізькі суд і кара), кульм інаційною сценоюсамої ради з її багатоголоссям . У нійпідступність демагога Івана Брю хо- 583УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРАвецького бере гору. У розв’язці Шрамрятує рідну Паволоч від Тетері ціноювласної голови. Та все ж фінал рома­ну звучить оптимістично: хоч істо­рична завірюха зламала старе дерево,та будуть рости і цвісти нащадки Пет­ра й Лесі. Найбільшу вартість романуБ. Лепкий побачив у тому «смутку-тузі за якимись кращими часами, втій охоті вискочити з ярма, в тім по­риві до героїчних учинків, котрі бу­дяться в серці українського читачапід впливом «Чорної ради…*, аскрізь розбурхані пориви присланоїдуші голосить до нас, мов арханге­льська труба, сильне Шрамове слово:«Блюдітеся, да не порабощені будете!»

Пантелеймон Куліш є автором п’яти поетичних збірок і десяти поем, великої кількості перекладів, балад, дум, байок. Такий значний поетичний доробок охоплює багато тем, але в центрі постійної і незаперечної любові поета стоїть Україна. Багато в чому поетична творчість Куліша співвідносна із творчістю Тараса Шевченка. Єдине, що він не сприймав - це радикалізм шевченківського слова. Бунтарство, гайдамаччина, повстання, всілякі народні зрушення не були властиві поезії Куліша:

На ж дзеркало всесвітнє, визирайся.

Збагни, який ти азіат мізерний,

Своїм розбоєм лютим не пишайся,

Забудь навіки путь хижацтва скверний

І до сім’ї культурників вливайся.

Куліш багато розмірковував над природою бунтарства козаків і дійшов висновку, що козаччина була, мовляв, тільки «буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу». Така позиція Куліша викликала до нього одверту ворожість навіть з боку недавніх прихильників, але Пантелеймон Олександрович прийшов до неї через важкі роздуми, а тому відстоював своє бачення ролі козаччини в історії України із запалом, незважаючи ні на чиї авторитети. У своїх висловлюваннях, у поетичних рядках він розглядає Україну значно ширше і намагається відійти від думки, що історія розвитку держави - це історія розвитку Запорозької Січі. Неприйняття козаччини не заважає Кулішу висловлювати повагу до історичного минулого України. У поемі «Настуся» поет згадує Дмитра Гуню, який між Сулою і Славутом бився «п’ять неділь з ляхами»; хороброго Опанаса Обуха, який, помираючи за «рідну Вкраїну» заповідав нащадкам, «щоб ізнов воскресла козацькая сила і шляхетським клятим трупом Дніпро загатила».

Куліш, попри своє неприйняття бунтарства, бачив, що єдиною силою, як могла протистояти знищенню України, були козаки, а тому називає їх «коза ченьки, батьки мої, крилатії орли мої!», «козаченьки-небожата, молоді мої орля та!». Поет закликає українців не забувати про численні жертви, про кров, я була пролита заради Батьківщини:

Нехай знають по всім світі,

Як ми погибали

І, гинучи, свою правду

Кров’ю записали.

На думку поета,

Немає для серця

Більшої утіхи,

Як пишатись славним родом

Вовіки і віки.

Багато поетичних творів Куліш присвятив Україні. У них він висловлював свою синівську любов до рідної землі. Але його вражала пасивність українського народу, якась тупа байдужість до власної долі. «Невже повіки будеш спати й спати?» - з розпачем запитує він. У вірші «Стою один» Куліш називає народ «стадом без’язиким», «понурим вахлаєм», «недолюдком». Та всі ці різкі вислови і негативні оцінки - це тільки з великої любові до волелюбного колись народу, якого загнали в глухий кут життєві обставини. Але не зневіритися у житті поету допомагає Муза, яка кличе його «в левади, в поля, в луки, в гаї широкошумні», де Піснями ми тут з Богом розмовляєм, Вселенна серцю нашому відкрита, І області ми ширші осягаєм, Ніж та біднота, золотом окрита.

Муза пригорталася до поета, як сестра, разом з ним обходила всю Україну, щоб словом вітати добру людину:

І де слова наші в душу святу западають,

Там віковічно пахущі квітки розцвітають

Раєм Господнім на мучене серденько віють

І животворні, великі події в нім сіють.

Пантелеймон Куліш прожив довге життя, зазнав багато розчарувань, але Бог наділив його великим даром - умінням кохати. Чутливе серце поета бриніло від високого почуття і народжувало дивні рядки:

Я згадую той день і час благословенний,

Як дух твій молодий мене з землі підняв

І побут хуторний, захмарений, буденний,

Огнем твоїх очей живущих осіяв. Що та вода в казках живуща і зцілюща?

Жизнь в тебе у очах, блаженна - невмируща.

(«Видіннє»)

Кохання вносить відраду у пошматоване серце поета, робить його лагідним і чутливим до краси. «Українська словесність - діло велике, се нове слово між народами», - писав Пантелеймон Куліш. І кожним своїм твором він шліфував це слово, захищав його від забуття і знищення. Тож попри все критиканство, якого зазнала творчість Куліша, попри всі заборони, слово славного сина України назавжди залишиться з його народом.

Історія

Написаний у 1861–1862 роках, роман «Люборацькі» побачив світ лише 1886 року, тобто через чверть століття. Іван Франко писав: «Анатолій Свидницький, може, і сам не здогадувався, що написав твір, який надовго залишиться однією з найкращих оздоб української літератури».

Роман на той час був новаторським і за жанром, і за змістом. У ньому розкриваються проблеми суспільного життя України у 40—60-ті роки XIX століття. Широке тематичне полотно твору дало підставу І. Франкові назвати його «першим реалістичним романом на побутовому тлі».

Загальна характеристика

Роман має підзаголовок «сімейна хроніка». Письменник ніби витрусив з власного серця події і переживання дитячих днів, коли він жив із батьком та матір'ю та навчався в бурсі. Окремі персонажі повісті А. Свидницького «Люборацькі» ніби змальовані з реальних людей, які були йому особисто знайомі. Наприклад, образ отця Гервасія великою мірою списаний із батька Анатолія Свидницького — Патрикія. Так само і образ матушки нагадує матір письменника, добру, роботящу, глибоко віруючу жінку.

Сюжет

Персонаж Антося — це втілення, характеру, звичок і уподобань самого Анатолія Свидницького у дитинстві. Доля Антося у романі має трагічний відтінок, як і доля самого Свидницького, котрий, певно, сам підсвідомо передчував свою дочасну смерть.

Для зображення сестер Масі і Орисі прототипами послужили його сестри Марія і Юлія. Марія дійсно навчалася в пансіоні польки пані Вернер у Тернівці. Вчителька пані Вернер і сталапрототипом пані Печержинської, у якої вчилася Мася. З життя було взято й інших персонажів. Наприклад, чоловік Орисі, піп Тимоха Петропавловський, відтворений із особи священика села Соболівки, який був п'яницею і грубіяном.

Дія роману розпочинається змалюванням пейзажу подільського села Солодьки, в якому й живе попівська родина Люборацьких, що складається з отця Гервасія, паніматки і їхніх дітей: Антося, Масі, Орисі і Теклі. Жити їм дуже сутужно, бо село небагате, а тому й подаяння на церкву скупі. Проте сім'я Люборацьких живе у злагоді. Повага молодших до старших, культ татуся передаються через постійні посилання в розмові з домочадцями на його мудрість і обізнаність з релігійними догмами. Любов і взаємну повагу спостерігають діти і у стосунках батька та матері: панотець Гервасій звертається до паніматки ласкавим словом — серце.

Далі о. Гервасій відвідує польського пана Росолинського, який у спілкуванні з панотцем постійно переконує його, що все українське — то «мужиче, низьке й некультурне». І таким чином нарешті переконав отця віддати найстаршу дочку навчатися до «польського пансіону».

Центральне місце у романі займає образ сина Люборацьких Антося, який є композиційним центром роману. Від природи Антось щирий, дотепний і сміливий. Він намагається протестувати проти схоластики, нелюдських знущань над бурсаками: за кожну провину били різками так, що іноді учні втрачали свідомість.

Але що міг зробити один юнак проти цілої системи з антилюдськими законами? Система знищила Антося. Його, одного із найздібніших учнів, випускають із семінарії «вне разряда» та ще й насильно одружують з підстаркуватою дівкою, а Галя, яку кохав Антось, не буде з ним. В розквіті сил, вкрай спустошений безнадією і смутком, Антось помирає. «Не своєю смертю я вмираю: мене вбила семінарія та…» — промовив він перед тим, як дихнути востаннє. Коли це все діялося, вже не було на світі отця Гервасія. Паніматка ледве зводила кінці з кінцями. Ніхто з дітей не порадував її старість, тільки прикрість та біда. Гіркотою і болем сповнені думки матері, коли ще був живий Антось: «Господи, Господи! — подумала мати,— попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляховка вийшла, та така, що з голими руками не приступай, а цей монахом став».

Одруживши Орисю з попом Тимохою, паніматка думала зажити щасливо, при внуках. Але самодур зять глумиться над старою жінкою, виганяє її з хати і, зрештою, осиротив єдиного внука, малого Фоню: вбив його матір, свою дружину Орисю, коли та одного разу вступилася за парафіян.

Попри окремі комічні епізоди, твір сумний, сповнений трагізму. І кінцівка його теж трагічна: стара Люборацька помирає в дорозі, і її, віруючу людину, ховають неподачік корчми, «і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята— прибіжить, тупне ногою, плюне й назад, аж поки й не заорали його». Теклю— наймолодшу з Люборацьких— віддають у монастир. Лише Галя, колишня кохана Антося, живе щасливо, одружившись з підлим донощиком Робусинським. Вона зневажила і кохання, і пам'ять про Антося.

Літературна діяльність Олекси Петровича Стороженка (1806 - 1874) припадає на 50 -60-І рр. XIX століття - переломний, складний І суперечливий період у суспільно-політичному, економічному та духовному житті українського народу. Це були часи боротьби проти кріпацтва, коли, за словами В. І. Леніна, "передова думка Росії під гнітом небачено дикого і реакційного царизму жадібно шукала правильної революційної теорії..." '.

Широкий антифеодальний рух, у якому брали участь, крім уярмленого селянства, представники інших класів та станів тогочасного суспільства, призводить до скасування кріпосництва, а також до буржуазних реформ у суспільній, економічній та адміністративній сферах. Одночасно пожвавлюється національно-визвольна боротьба та культурно-мистецьке життя усіх народів, що населяли Російську імперію. Після примусового "десятирічного антракту", пов'язаного з розгромом у 1847 р. Кирило-МефодІївського товариства, в умовах революційної ситуації другої половини 50-х рр. знову відроджується громадська і культурна діяльність на Україні.

Досягнення фольклористики ("Записки о Южной Руси" П, Куліша, видані у двох томах у 1857-1858 рр.), поява альманаху "Хата" (1860), журналу "Основа" (1861 - 1862), тижневика "Черниговский листок" (1861 - 1863), організація західноукраїнських періодичних видань ("Вечерниці", "Мета", "Русалка", "Нива* та ін.), культурницько-освітня діяльність "Громад" активізують український літературний процес. У Петербурзі виходять друком нове видання "Кобзаря" Т. Шевченка (1860), "Народні оповідання" Марка Вовчка (1857), роман "Чорна рада" П. Куліша (1857), у періодичних виданнях публікуються байки Л. Глібова, нариси А. Свидницького, поезії Ю. Федь-ковича, В. Кулика, Я. Щоголева, оповідання П. Куліша, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, М. Олельковича, О. Кониського, П. Кузь-менка, М. Чайки, Д. Мордовця. На новий рівень підноситься українська літературна критика.