- •1. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України
- •1.1. Початок формування людської цивілізації на території України
- •1.2. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор’я
- •1.3. Східні слов’яни в VI—XI ст.
- •2. Київська Русь
- •2.1. Походження Давньоруської держави
- •2.2. Виникнення і становлення Давньоруської держави (кінець IX — кінець X ст.)
- •2.3. Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.)
- •2.4. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.)
- •2.5. Монгольська навала і встановлення золотоординського іга
- •2.5. Монгольська навала і встановлення золотоординського іга
- •2.6. Політичний устрій
- •2.7. Соціально-економічний розвиток
- •2.8. Етнічний розвиток
- •2.9. Хрещення Русі
- •2.10. Характерні ознаки та особливості розвитку культури Київської Русі
- •2.11. Походження і суть національного символу — тризуба
- •3. Галицько-Волинська держава — спадкоємиця Київської Русі
- •3.1. Утворення, піднесення і занепад Галицько-Волинської держави
- •3.2. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності
- •4. Українські землі у складі Литви і Польщі
- •4.1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського
- •4.2. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст.
- •4.3. Люблінська унія
- •4.4. Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі
- •4.5. Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.
- •4.6. Церковне життя. Берестейська унія
- •4.7. Культура України в XIV—XVI ст.
- •5. Виникнення українського козацтва
- •5.1. Феномен козацтва: генезис, характерні ознаки та особливості
- •5.2. Запорозька Січ
- •5.3. Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст.
- •5.4. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя
- •6. Українська національна революція
- •6.1. Причини, характер, періодизація революції
- •6.2. Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 — серпень 1657 р.)
- •6.3. Утворення Української гетьманської держави
- •6.3. Утворення Української гетьманської держави
- •6.4. Громадянська війна і поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 — червень 1663 р.)
- •6.5. Боротьба за возз’єднання Української держави (червень 1663 — вересень 1676 р.)
- •7. Україна наприкінці XVII – у XVIII ст.
- •7.1. Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст.
- •7.2. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.
- •7.3. Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.
- •7.4. Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII —у XVIII ст.
- •7.5. Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.
- •8. Україна в першій половині XIX ст.
- •8.1. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії
- •8.2. Суспільні рухи
- •8.3. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство
- •8.4. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії
- •9. Україна в другій половині XIX ст.
- •9.1. Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна
- •9.2. Суспільні течії і рухи другої половини XIX ст.
- •9.2.1. Народницький рух
- •9.2.2. Соціал-демократичний рух
- •9.2.3. Ліберальний рух
- •9.2.4. Національний рух
- •9.3. Соціально-економічний розвиток у пореформений період
- •9.4. Українська культура в другій половині XIX ст.
- •10. Україна на початку XX ст.
- •10.1. Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.
- •10.2. Національний рух на початку XX ст.
- •10.3. Україна в період першої російської революції 1905—1907 pp.
- •10.4. Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)
- •10.5. Західноукраїнські землі в другій половині XIX — на початку XX ст.
- •10.6. Українські землі в роки Першої світової війни
- •10.7. Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі XIX і XX ст.
- •11. Українська національно-демократична революція (1917—1920)
- •11.1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну
- •11.2. Проголошення автономії України
- •11.3. Проголошення Української Народної Республіки. Війна Радянської Росії проти унр
- •11.4. Гетьманат п. Скоропадського
- •11.5. Директорія унр
- •11.6. Західноукраїнська Народна Республіка
- •11.7. Політика радянської влади в Україні 1919 р.
- •11.8. Україна в другій половині 1919 — на початку 1920 р.
- •11.9. Радянсько-польська війна та Україна
- •12. Україна в складі срср (1922—1939)
- •12.1. Усрр на початку 20-х років
- •12.2. Нова економічна політика
- •12.3. Утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності
- •12.4. Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні ознаки, особливості і наслідки
- •12.5. Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 pp.
- •12.6. Культурне будівництво у 20—30-ті роки
- •12.7. Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин
- •12.8. Україна і процес формування тоталітарного режиму в срср
- •13. Західноукраїнські землі в 20—30-ті роки
- •13.1. Українські землі в складі Польщі
- •13.2. Українські землі в складі Румунії
- •13.3. Українські землі в складі Чехословаччини
- •14. Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)
- •14.1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України
- •14.2. Роль «українського питання» в німецько-радянському зближенні. Пакт Молотова—Ріббентропа
- •14.2. Роль «українського питання» в німецько-радянському зближенні. Пакт Молотова—Ріббентропа
- •14.4. Напад Німеччини на срср, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 pp.
- •14.5. Місце України у планах фашистів
- •14.6. Встановлення фашистського окупаційного режиму
- •14.7. Радянський партизанський рух на окупованій території України
- •14.8. Збройна боротьба формувань оун—упа в 1941—1944 pp.
- •14.9. Визволення України
- •15. Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років
- •15.1. Повоєнні адміністративно-територіальні зміни
- •15.2. Зовнішньополітична діяльність урср
- •15.3. Особливості процесу відбудови народного господарства України
- •15.4. Рівень життя і побуту населення
- •15.5. Радянізація західних областей України
- •15.6. Боротьба оун—упа з радянською репресивною машиною
- •15.7. Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція «Вісла»
- •15.8. Культурно-ідеологічні процеси в Україні
- •16. Україна в умовах десталінізації (1956—1964)
- •16.1. Суспільно-політичне життя і політична боротьба в урср
- •16.2. Соціально-економічний розвиток України
- •16.3. Духовне життя в Україні: основні тенденції і характерні ознаки
- •17. Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965-1985)
- •17.1. Соціально-економічний розвиток урср
- •17.2. «Стабілізація» і закритість суспільно-політичного життя
- •17.3. Духовний розвиток суспільства: ідеологічний диктат
- •17.4. Дисидентський рух
- •18. Україна і процес перебудови в срср (квітень 1985 — серпень 1991 р.)
- •18.1. Головні чинники, що зумовили процес перебудови
- •18.2. Етапи перебудови та її наслідки для України
- •19. Україна на шляху незалежності
- •19.1. Стартові умови розгортання державотворчого процесу
- •19. Україна на шляху незалежності
- •19.1. Стартові умови розгортання державотворчого процесу
- •19.2. Становлення владних структур
- •19.3. Конституційний процес
- •19.4. Формування багатопартійності
- •19.5. На шляху творення національної економіки (1991 — перша половина 1994 р.)
- •19.6. Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу і його наслідки (друга половина 1994 — 2005 р.)
- •19.7. Специфіка взаємодії культури і суспільства в умовах перехідного періоду
- •19.8. Основні тенденції розвитку сучасної української культури
- •19.9. Характерні ознаки релігійного життя
- •19.10. Роль національної ментальності в житті суспільства
- •19.11. Формування концепції зовнішньополітичного курсу
- •19.12. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України
- •19.13. Західний напрям зовнішньої політики
- •19.14. Україна і снд
- •Хронологічна таблиця
- •Короткий термінологічний словник
- •Література
17.4. Дисидентський рух
Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об´єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. dissident — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.
У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлюють такі етапи:
1. Виникнення і становлення (1959—1972 pp.). Початок дисидентського руху пов´язаний з утворенням у 1959 р. Української робітничо-селянської спілки (1961 р. цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув´язнення — від 10 до 15 років). У 1964 р. у Ленінграді сформувалася нелегальна організація «Всеросійський соціально-християнський союз звільнення народу», яка мала на меті встановлення демократичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.
У вересні 1965 р. було заарештовано звинувачених в антирадянській агітації і пропаганді А. Синявського та Ю. Даніеля, які надрукували на Заході свої літературні твори. Протягом 1965—1966 pp. на захист дисидентів розгорнулася петиційна кампанія. Незважаючи на протести, Верховний суд СРСР засудив А. Синявського до 7 років, а Ю. Даніеля — до 5 років таборів суворого режиму.
На цьому етапі у «самвидаві» набули значного поширення відкриті листи (так звана «епістолярна революція»). Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (квітень 1966 р.), А. Сахарова, В. Турчина, Р. Медведева (1968 р.) та ін., пройняті ідеями викриття беззаконня щодо політичних в´язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 р. починає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих событий», який тривалий час (до 1982 р.) був основним джерелом інформації про тенденції і проблеми розвитку правозахисного, релігійного, національного опозиційного рухів у СРСР.
25 серпня 1968 року на Красній площі у Москві відбулася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, усіх учасників якої було заарештовано та засуджено.
Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 p., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 р. серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам, громадську асоціацію — Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об´єднання звернулося з відкритим листом до ООН, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у Радянському Союзі. У листопаді 1970 р. засновано Комітет з прав людини в СРСР.
З 1967 р. до 1971 р. кількість дисидентських гуртків, груп і їх учасників постійно зростала. За даними КДБ, у 1967 р. було виявлено 502 об´єднання, у роботі яких брало участь 2196 учасників, у 1968 р. — 625 груп (2870 учасників), у 1969 р. — 733 групи (3130 учасників). Всього протягом 1967—1971 pp. було виявлено 3096 «угруповань політично шкідливого характеру».
2. Криза і спад (1972—1975 pp.). У 1972 р. розпочався фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Москвою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку 1973 р. відбувся «показовий» суд над правозахисниками П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяльності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього дисидентського руху.
На цьому етапі тоталітарний радянський режим, нарощуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» — О. Солженіцина. У серпні 1975 р. у Вільнюсі відбувся суд над С. Ковальовим, якого було звинувачено у виданні, зберіганні і поширенні «Хроники текущих событий» і засуджено до 7 років таборів, що викликало бурхливу хвилю протесту. Лист на захист С. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правозахисники, представники литовського, грузинського, вірменського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.
3. Піднесення та розширення діяльності (1976—1978 pp.). Поява у 1976 р. Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської групи) і виникнення Української, Литовської, Грузинської, Вірменської Гельсінської груп відкрили новий етап у розвитку дисидентського руху. У цей період помітно активізувала свою діяльність релігійна течія дисиденства (у 1976 р. було засновано Християнський комітет захисту прав віруючих СРСР). У 1978 р. почався черговий наступ радянського режиму на дисидентський рух, що мав своїм наслідком арешти всіх лідерів релігійного руху (О. Огороднікова, В. Бурцева, Д. Дудко, Г. Якуніна та ін.). Того року відбулися суди над заарештованими членами Гельсінських груп.
4. Помітне обмеження впливу під тиском пануючого режиму (1979—1985 pp.). У листопаді 1979 р. тиск системи на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 р. до виїзду за кордон багатьох лідерів духовної опозиції, а також ізоляції та ув´язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об´єднань. Втім, репресії так і не змогли повернути СРСР в «додисидентський» стан.
Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії:
1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У Росії воно репрезентоване А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук´яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін. (всього 37 осіб). Вона підтримувала зв´язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з Усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни Ув´язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.
2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
3. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Характерною ознакою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об´єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр цього руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).
Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, "скільки нас є" і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу».
Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 року було влаштовано маніфестацію проти репресій У Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.
Стус Василь Семенович (1938—1985) — поет, один із найяскравіших представників руху «шістдесятників». Народився в с. Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в сім´ї колгоспників. Закінчив Донецький педінститут (1959). Після служби в армії вчителював, навчався в аспірантурі. В 60-ті роки стає одним з активних учасників руху за українське національне відродження. У1972 р. засуджується на ув´язнення. З 1979 р. — учасник Гельсінського руху, за що у 1980 р. знову засуджується. Перебування в таборі особливо суворого режиму спричинило передчасну смерть поета. 19 листопада 1989 р. перепохований з табірного цвинтаря на Байковому кладовищі м. Києва.
У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім´я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім´я Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні — грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти "злочинців"»). «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології», — зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.
Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати.
«Можливо, головний із власних винаходів епохи застою, — зазначають Ю. Левада, Т. Ноткіна та В. Шейніс, — створення високоефективного, не у приклад економіці, механізму диференційованих, адресних репресій. Щоб відновити видимість "однодумства", зовсім не потрібно було вдаватися до масового терору». Цей механізм в Україні ніколи протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих обертах. Проте, 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося ЗО грудня 1971 року, на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».
У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.
Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 pp., у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони України. У 1968 p., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах і таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в´язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у психлікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв´язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%.
Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.