2. Конституція Пилипа Орлика. Обмеження російським самодержавством української державності

Смерть гетьмана Івана Мазепи була новою катастрофою для України. Старий, хворий, прикутий до ліжка, пін залишався гетьманом до кінця, силою свого авторитету стримуючи групу українців, що подалася на еміграцію, від морального розкладу і впливаючи авторитетом свого ймення на молодого короля Карла XII.

По смерті гетьмана почався серед емігрантів неспокій. Він залишив великі скарби в золотих монетах, коштовностях, гетьманських інсигніях. Поки був живий гетьман, ніхто не цікавився природою та походженням цих скарбів, бо за старими традиціями гетьман не робив різниці між «приватом» і «фіском». Після його смерті постало питання: хто має їх успадкувати? Чи вони належать державі, як державний фонд, чи персонально гетьманові і мають перейти до його єдиного спадкоємця, небожа Андрія Войнаровського.

Спеціальна, так звана Бендерська комісія, що складалась з польського генерала Станіслава Понятовського, шведського канцлера Генріха Мюллера, камергера Клінгерштірна і радника фон Кохена вирішила, на підставі свідчення родича Войнаровського, управителя Мазепиних маєтків Бистрицького, що Мазепині скарби є його приватною власністю. Пізніше Бистрицький написав був листа Карлові XII, в якому засвідчив, що подав неправдиві зізнання. Але було вже запізно. Скарби дістав Войнаровський, і в значній мірі тим була визначена дальша доля еміграції, яка залишилася без ніяких засобів.

5 квітня 1710 р. обрано на гетьмана генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один із найвидатніших діячів ХVІІ-ХVІІІ ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив боротьбі за незалежність України. Він походив із чеського роду, одна лінія якого подалася до Польщі. Він народився 1672 р. на Віленщині, вчився в Києво-Могилянській колегії і був учнем славетного вченого Стефана Яворського, що був пізніше «місцеблюстителем» патріаршого престолу в Москві. Орлик працював у Генеральній Військовій Канцелярії, де його пізнав й оцінив Мазепа. З 1700 р. став він генеральним писарем і одним із найближчих і найбільш довірених людей гетьмана. Він належав до нової формації Мазепиних співробітників, не зв'язаний з родовою старшиною (крім шлюбу з дочкою Полтавського полковника Герцика) і всім був зобов'язаний своїм здібностям та гетьманській ласці. Довгий час він єдиний був утаємничений в політичні плани Мазепи й залишився вірним йому до смерті.

Обрання на гетьмана в 1710 р. не було тільки почестю для Орлика воно було великим тягарем, тим більшим, що не дістав він нічого зі скарбів Мазепи і ввесь час повинен був витрачати власні гроші.

В день виборів Орлика (1710 р.) схвалена була державна конституція під назвою «Конституція прав і свобід Запорізького Війська». Основний пункт її — проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Другим пунктом було встановлення козацького парламенту який мав скликатися тричі на рік. Крім Генеральної старшини до нього мали входити представники від Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку

Козацький парламент обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу. Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності України. Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була «вікоповним пам'ятником української державно-політичної думки», – так характеризує Бендерську конституцію О. Оглоблин.

Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користатися гетьман. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків – «людей убогих». В цілому була вона перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом і, за виразом О. Оглоблина, була «другою поразкою гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі».

До цього можна додати, що поява її негайно після Полтавської катастрофи може в значній мірі пояснити, чому саме плани великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого ґрунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею.

Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність. Перші роки після Полтавської катастрофи Карл XII і Орлик присвятили широкій дипломатичній діяльності: Карл XII – у Царгороді, Орлик – в Криму, переконуючи Схід, що Москва – спільний ворог. 1710 р. був підписаний союзний договір між козаками і кримським ханом, яким він визнавав незалежність України і зобов’язувався не припиняти війни з Москвою без згоди гетьмана. Донські козаки мали залежати від гетьмана. Григорій Герцик, генеральний осавул, їздив на Кубань, до султана Кубанського та донських козаків з Некрасовим на чолі. Гірші наслідки мали переговори з поляками, які не погоджувалися передати Правобережжя Україні.

В листопаді 1710 р. Туреччина проголосила війну Московщині. В поході брали участь великі сили. Крім кримського хана, йшов його син. Кубанський султан. Метою походу було заволодіти Воронежем, де були корабельні, але цієї мети не досягнено. Татари забрали ясир і повернулись до Криму.

На початку 1711 р. вийшла на Правобережну Україну нова коаліція: Орлик, Гордієнко з запорожцями, польське військо під проводом Понятовського та Буджацький султан, також син Кримського хана. Союзники досягли Білої Церкви, але здобути її не змогли: буджацькі татари зрадили і, забираючи ясир та плюндруючи міста й села, пішли на свої землі. Орлик і запорожці примушені були повернутися до Бендер, до своєї штаб-квартири.

Року 1711 Петрова армія досягла Прута, але там її оточили татари, турки, поляки й українці. Становище Петра, здавалося, було безвихідне, але йому вдалося відкупитись. На підставі мирового договору Туреччина дістала Азов, а Петро І зрікся Запоріжжя та Правобережної України. Шведи не дістали нічого. Неясні вирази договору дали можливість по-різному його тлумачити, і Орлик доводив, що Москва повинна була уступитися з Лівобережної України. Туреччина розпочала нову війну з Москвою, але Петро знову відкупився, заплативши 100.000 «червоних» за те, що Туреччина признала йому права на Лівобережну Україну. Визнання Туреччиною в 1712 р. Орлика володарем Правобічної України не дало нічого: Правобережжям заволоділа Польща.

Року 1714 Орлик виїхав з Карлом XII до Швеції. Після того жив він то в Німеччині, то знов у Туреччині, в Салоніках. Все своє життя присвятив екзильний гетьман Україні, намагаючись переконати європейських діячів, яку велику небезпеку несе для Європи зміцнення Москви. Після закінчення Північної війни Московське царство перетворилося на Російську імперію із столицею на берегах Неви, Санкт-Петербургом. Ця імперія з самого початку виявляла імперіалістичні нахили, і жертвою їх стала Україна. Російська імперія вважала себе спадкоємницею Московського царства. Орлик намагався створити коаліцію європейських держав проти Росії – із Швеції, Туреччини, Криму. Особливі надії покладав він на Францію, король якої, Людовик XV, одружився з дочкою Станіслава Ліщинського. В проектах коаліції Орлик брав до уваги Гетьманщину, Буджацьку Орду, Січ, донське козацтво, астраханських та волзьких татар.

30-річна діяльність екзильного гетьмана не мала практичних наслідків, але він багато зробив в ідеологічному відношенні: поширив в Європі ідею незалежної України, потрібної для Європи, для європейської рівноваги проти щораз сильнішої Росії. Праця Пилипа Орлика і його сина, генерала французької армії Григора Орлика, була важлива і з іншого погляду: вони створили традицію мазепинців-емігрантів, апостолів Української Незалежної Держави, які довгий час лякали могутню Російську імперію.

Негайно після того, коли Петро І дізнався про перехід Мазепи до Карла ХП, він наказав обрати нового гетьмана. Вибір його зупинився на Івані Скоропадському. Це був один із найвидатніших полковників часів Мазепи, його щирий однодумець. Навіть обраний гетьманом, він ніколи не називав Мазепу «зрадником», як було прийнято в офіційній мові, а уживав назви «бувший гетьман» або «пан антецесор». Ці дрібні риски дають промовисту характеристику нового гетьмана та його моралі.

Іван Скоропадський, коли його обрано гетьманом, мав понад 60 років. Походив він з Правобережжя, але перейшов на Чернігівщину і зробив блискучу кар'єру завдяки своїм дипломатичним здібностям. В 1709 р. мав усі права вважатися за одного з найповажніших полковників. Таким чином, обрання його на гетьмана, проведене під тиском Петра І, було цілком нормальним, і, якщо не було б цього тиску, його однаково обрали б «вільними голосами» старшини, бо мав тільки одного суперника – Чернігівського полковника Павла Полуботка.

Гетьманування І Скоропадського (1708-1722 рр.) припало на період швидкого зростання могутності Московської держави, яка офіційно перетворилася в Російську імперію, і приниження Української держави.

Треба було багато такту, вміння лавірувати між тріумфуючим переможцем, який не приховував уже свого бажання остаточно знищити Українську державу і прагненням врятувати рештки державності.

Щоб уявити собі труднощі, які стали перед Скоропадським, треба познайомитися з листом російського князя Голіцина до канцлера Головкіна. Цей лист подає політичну програму російського уряду супроти України. «Задля нашої безпеки, – писав Д. Голіцин, – треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами. Треба, щоб у всіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті».

Згідно з традицією Скоропадський після обрання звернувся до Петра І з проханням затвердити «статті». Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після полтавської катастрофи Скоропадський знову звернувся до Петра з проханням підтвердити права та вольності України і ще з такими проханнями: 1) щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів; Петро відмовив; 2) щоб повернули Україні гармати, що їх взято в Батурині, – відмовлено; 3) щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України; 4) щоб не обтяжували населення постоями московських військ. Підсумок того всього був такий: український народ не отримав нічого.

Натомість Петро І призначив стольника Ізмайлова, брутальну людину, міністром при гетьмані і дав йому дві інструкції – таємну і явну. В таємній інструкції наказував міністрові-резидентові стежити за гетьманом, прислухатися до розмов старшин та козаків і про все доносити. Гетьманську столицю перенесено до Глухова, на самий кордон з Московією.

Незабаром Ізмайлова відкликано і призначено на міністра-резидента Протасьєва, який своєю брутальністю перевищував Ізмайлова.

Петро обіцяв амністію старшині, що повернеться від Мазепи, але після полтавської перемоги цю амністію скасував. Чуйкевича, Максимовича, Зеленського, Кандибу, Кожуховського, Гамалію та інших «мазепинців» заслано до Сибіру, а маєтки їх конфісковано. Не рахуючись з правами України, Петро сам призначав полкову та сотенну старшину. На полковників Стародубського, Чернігівського, Ніжинського були призначені москалі. Призначав він на різні посади сербів, німців, волохів; роздавав маєтки, конфісковані у «мазепинців», росіянам та іншим чужинцям. Призначені поза гетьманом, усі ці люди не рахувалися з ним, а визнавали тільки владу царя. Вони переселяли з Московії кріпаків і тим вносили кріпацтво, якого в Україні не було. Жодні скарги на них не мали наслідків. Так, на полковника Гадяцького призначено серба Милорадовича; на полковника Прилуцького – Гната Галагана, який допоміг зруйнувати Січ; на полковника Новгород-Сіверського – колишнього священика Лісовського. Багато українців також, минаючи гетьмана, діставали посади та маєтки безпосередньо від царя. Значення та влада гетьмана сходили нанівець, руйнувалася система державної влади Гетьманщини.

Петро вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей – козаків та посполитих – виряджалося на спорудження фортець, копання каналів біля Ладозького озера (тому такі примусові роботи називали в Україні «канальськими»), будування нової столиці Санки-Петербурґу на фінських болотах, тяжкому, особливо для українців, кліматі. Вони ж будували укріплення над Каспійським морем, над Тереком, на Кавказі, копали канал між Волгою і Доном, коло Царицина. Кожного року, на місце померлих, покалічених козаків, висилали нових – і знову тисячі їх умирали з холоду, голоду та епідемій, а додому верталися каліки. Тяжко підрахувати, скільки втратила Україна своїх людей, своєї молоді. На ладозьких каналах загинуло 30% усіх, що там працювали. Мабуть, не буде помилкою поширити цей обрахунок на загальну кількість усіх працівників. До цього треба додати вислання козаків на війну з Персією. 1721 р. – під Дербент, а особливо в так званий Гилянський похід, де загинуло їх величезне число не від куль, а від хвороб. За офіційними відомостями в 1725 р. з 6.800 козаків тільки 646 повернулося додому.

Одночасно, коли козаки та посполиті гинули на роботах, їхнє господарство руйнувалося: йшла реквізиція коней, волів, збіжжя, а по селах стояли російські полки на повному утриманні населення. Наслідком цієї політики Україна за 20 років після упадку Мазепи збідніла. Це стали помічати навіть московські воєводи, які перекидали один на одного відповідальність за зубожіння. Ця політика мала й моральний наслідок: протягом 20 років козаків уживали як звичайних чорноробів, і козацький, військовий дух їх почав підупадати. На це скаржився в 1735 р. фельдмаршал Мініх.

Українська старшина бачачи, як політичний провід виходить з її рук, щоб зберегти своє становище, звертає увагу на економічний стан: поширює земельні посілості, забезпечує себе робітними руками, включається в торгівлю.

Торговельні інтереси наприкінці XVII і на початку XVIII ст. зв'язували Україну з Польщею, Німеччиною та Туреччиною, а не з Московщиною. Петро І вирішив спрямувати українську торгівлю на Московщину, і тому з 1701 р. лише туди наказано було вивозити деякі продукти; року 1711, коли завойовано Ригу, дозволено вивозити продукти до Риги; року 1714 додано дозвіл вивозити й до Петербургу. Всі ці обмеження дуже гальмували експорт. Ще гірше було з імпортною торгівлею: Петро примушував купувати певні товари на російських фабриках і забороняв ввозити їх з-за кордону. До цього треба додати регламентацію торговельних шляхів, якими треба було везти товари, і тяжку митну політику. Все це руйнувало українську торгівлю.

Деморалізація дедалі більше охоплювала вищі верстви суспільства. Гетьман втрачав свій авторитет, і не тільки чужинці, але й українці, звертаючись до московських бояр, виходили цим брудним шляхом на поверхню життя – здобували вигідні посади і маєтки. Гетьман не почував себе в силах вести з ними боротьбу. Російське начальство охоче приймало скарги на українську старшину та на самого гетьмана, і Петро І цинічно грав роль «захисника» гнобленого старшиною народу.

Року 1722 засновано так звану Першу Малоросійську Колегію (1722-1727 рр.) із шістьох московських старшин з президентом-бриґадиром Степаном Вельяміновим на чолі. Вона мала приймати від населення скарги на українські суди.

Таким чином Малоросійська Колегія позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка йому залишалася. Старий гетьман І. Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс численних принижень і знущань з боку російських чиновників і незабаром – 3 липня 1722 р. – помер.