Тема 9. Політичні партії і виборчі системи

Спочатку термін "партія" позначав лекальні угруповання, що відстоюють свої позиції поряд зі змовницькими групами-фракціями і клієнтелами. Згодом, у міру розвитку даного інституту і розширення його функцій у політичній думці виникла теоретична дискусія щодо розуміння його природи і функцій, структури і причин виникнення. Одні вчені вважали, що партії виникають унаслідок утілення природного для людини духу протиріччя (Гоббс); інші намагалися зрозуміти їхню сутність, розкриваючи природу "політичного" (Макіавеллі, Моска) чи "партійного" (Юм, Міхельс, Дюверже); треті, вивчаючи соціально-класові детермінанти діяльності партій (Маркс, Ленін і ін.) Однак з багатьох питань ця політика далека від свого завершення.

Чисто історично виникнення партії відноситься до кінця XVII - початку XVIII ст., до того періоду, коли почали формуватися політичні системи ранньо-буржуазних держав Західної Європи й Америки. Супрводжуючі цей процес війни за створення США, буржуазні революції у Франції й Англії, інші політичні події в Європі показують, що народження партій відбиває ранню стадію боротьби прихильників різних напрямків за владу.

Інакше кажучи, становлення цього політичного інституту знаменує собою певний етап в ускладненні політичної системи індустріального типу, є результатом обмеження влади, абсолютної монархії, а також розвитку представницької системи, пов'язаної з включенням у політичне життя "третього стану" (XVIII ст.) і формуванням загального виборчого права (XIX ст.). Потім поступово, у міру розвитку системи масової політичної свідомості, розширення і поглиблення протилежних соціальних сил, партії, що спочатку виникли як елітарні політичні угруповання і клуби, перетворюються в масові. Багато хто з аналітиків це явище пов'язують з розвитком робітничого класу і його боротьбою за свої економічні і політичні права. Такий процес починається у другій половині XIX ст., з появою партій соціалістичної спрямованості. Найчастіше такі партії характеризує велика дисциплінованість членів, досить сильна ідейна прихильність своїм принципам і ідеалам, у їхній діяльності менше виявляється вплив влади й офіційних інститутів.

З погляду політичної науки, партія є спеціалізованою організаційно упорядкованою, об'єднуючою найбільш активних прихильників тих чи інших цілей (насамперед, для вираження захисту і реалізації інтересів тих чи інших соціальних сил) і тих, хто служить боротьбі за завоювання і використання політичної влади в суспільстві.

У діяльності партії можуть бути різні цілі й інтереси (економічні, соціальні, національні і т.д.) груп населення, ідеали і цінності, утопії й ідеали. Але в будь-якому випадку партія оформляє ці владно значимі групові потреби і пред'являє їх вищим державним інститутам. Через партії населення може заявляти владі про свої групові потреби, критикувати керівників, домагатися зміни курсу і самої влади. Але одночасно і влада може використовувати партії для своєї підтримки.

Як політичний інститут партія є ланкою вертикального зв'язку держави і народу, ланкою, що бере участь у всіх фазах політичного процесу від артикуляції інтересів, до прийняття і здійснення рішень, діяльність партій є одним з найважливіших механізмів розподілу і перерозподілу владних ресурсів у державі і суспільстві.

Від інших політичних інститутів партію відрізняють властиві їй функції у відносинах влади і найбільш характерні способи їхнього здійснення, певна внутрішня організація і структура, наявність політичної програми дій і тієї іншої ідеологічної (ідейної) системи орієнтацій.

Функції партії, що найбільш яскраво демонструють її місце в політичному процесі, виражають необхідність вирішення двох груп завдань: внутрішніх і зовнішніх.

До внутрішніх функцій відносяться підбір членів, поповнення партійної каси, регулювання майнових і інших відносин між первинними структурами, партійною елітою і рядовими членами і т.д.

Здійснення зовнішніх функцій припускає: 1.) боротьбу за завоювання і використання політичної влади в інтересах тієї чи іншої групи населення на основі реалізації власної програми вирішення як внутрішніх, так і міжнародних проблем; 2.) забезпечення зв'язку мас з державними структурами, інституціоналізацію політичної участі громадян і заміну стихійних форм суспільно-політичної активності населення формалізованими, підданими контролю формами, боротьбу з політичною апатією і пасивністю громадян; 3.) добір і регулювання політичних методів на всіх етапах політичної схеми, участь з їхньою допомогою в управлінні справами суспільства; 4.) узгодження власних інтересів і цілей, програм з іншими учасниками політичного процесу; 5.) здійснення політичної соціалізації громадян.

Основним способом здійснення цих функцій є висування партією своїх кандидатів на виборах у законодавчі органи держави і боротьба за їхнє обрання.

У стабільних демократичних державах і переможці і партії, що програли, як правило, дотримують установлених правил політичної гри, зберігаючи і підтримуючи статус виборів як головного механізму визначення популярності партійних програм і цілей. Це дозволяє переможцям забезпечувати умови для необхідної політичної діяльності партій меншості, не «заганяючи їх у кут» і даючи можливість боротьби за потенційного виборця. У свою чергу, і політична опозиція, незважаючи на критику правлячого класу, зберігає повагу до політичного вибору громадян.

2. Різноманіття партійних і соціокультурних умов політичного розвитку країни і народів породило партійні інститути різного типу. Так, з погляду основ і умов придбання партійного членства фракцій, політик М. Дюверже виділив партії кадрові, масові і строго централізовані. Перші з них відрізняються тим, що партійний склад формується навколо групи політичних діячів, а в основі організаційного − політичний комітет. Така партія зорієнтована, насамперед, на участь професійних політиків і елітарних груп, що визначає вільне членство в партійній організації і певну аморфність останньої. Як правило, такі партії активізують свою діяльність під час виборів, орієнтуючись на організацію підтримки електорату.

Масові партії являють собою централізовані організації зі статутним членством. Ці партії більш організовані і дисципліновані. Хоча тут також важливу роль відіграють лідери й апарат партії, велике значення в них надається ідеології і спільності поглядів. У той же час для третього типу партій найбільш характерне перетворення ідеологічного компонента у ведуче.

Крім цього типу партій, виділяються й інші. Так, німецький політолог З. Ньюмен виділяє партії патроножні, що орієнтуються на практичну доцільність дій (у них домінує особистість), ідеологічні партії, що відстоюють свою ідейну основу (у них тон задають ідеологічні (політичні програми). З погляду домінуючих у діяльності партійних організацій цінностей і засобів, можна виділити консервативні і революційні партії; з позицією соціальних цілей і орієнтацій виділяються комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні і т.п. партії. Якщо в основі класифікації лежить спосіб взаємозв'язку партії зі своєю соціальною базою, то виділяються авангардні, парламентські і лейбористські партії. Стосовно правлячого режиму відрізняють легальні і нелегальні, правлячі й опозиційні, партії-лідери і партії-аутсайдери, партії правлячі монопольно і правлячі в складі коаліції і т.д.

Ряд партій розглядають як напівмасові - проміжний тип, що не має свого місця в класифікації. Це партії, що складаються тільки з колективних членів, наприклад, британські лейбористи в перші роки свого існування. З фінансової точки зору, це була масова партія, тому що виборні витрати покривалися за рахунок внесків членів тред-юніонів (які і входили в партію на правах колективного членства).

За характером первинних організацій виділяють чотири різновиди: партії-комітети; партії-секції; партії-осередки; партії-міліції.

1. Партії-комітети є кадровими. Це - організаційно пухкі асоціації "нотабелів", і первинні організації тут просто відсутні. Прикладами можуть служити Консервативна і Ліберальна партії Великобританії у ХІХ ст.

2. Партії-секції мають розгалужену мережу місцевих організацій. Це централізовані партії з досить твердою внутрішньою дисципліною, але в той же час вони допускають "горизонтальні зв'язки" між низовими підрозділами.

3. Партії-осередки відрізняються ще більш твердою структурою. "Осередки" створюються, як правило, на робочих місцях (за виробничою чи територіально-виробничою ознакою). Внутріпартійні зв'язки мають переважно "вертикальний" характер: "зверху" йдуть директиви, "знизу"- звіти про їхнє виконання. Фракційна діяльність заборонена, керівництво має строго централізований і часто авторитарний характер. Члени партій зобов'язані активно брати участь у їхній роботі.

4. Партії-міліції мають воєнізовану структуру з її головною відмітною рисою - принципом єдиноначальності. Такі партії зустрічаються досить рідко. Як приклади можна навести штурмові загони в Німеччині (хоча сама НСДАП була партією секційного типу), терористичні організації й ін.

Партійні системи виражають стійкі зв'язки і відносини партій між собою, а також і з державою й іншими політичними інститутами.

З погляду характеру політичних систем, виділяють демократичні, авторитарні і тоталітарні партсистеми. З позицій панівних соціальних цінностей виділяють соціалістичні і буржуазні партійні системи і т.д.; з огляду на характер відносин між партіями і державою, виділяють конкурентні і неконкурентні партійні системи.

Італійський політолог Сорторі дає складну класифікацію, що виділяє з погляду ідеологічної дистанції між партіями. На його думку, існує сім партійних систем, що розміщаються між полюсами «однопартійної» (украй поляризованої в ідеологічному плані, ідейнорізнорідноі) системи. Проміжні типи − системи з «партією-гегемоном» і "домінуючою партією", "двопартійні", "обмеженого плюралізму" і "радикального плюралізму", що супроводжують діяльність однієї чи декількох партій.

У формуванні партсистем найбільшу роль відіграють характер соціальної структури суспільства, чинне законодавство, соціокультурні традиції.

У сучасній політичній науці розрізняють типи партійних систем за наступними критеріями:

• буржуазно-демократична партійна система.

Сформувалася в Європі і Північній Америці в ХІХ ст. У своїй діяльності керується наступними правилами:

• у суспільстві йде легальна боротьба за владу;

• владу здійснює партія чи група партій, що забезпечили собі підтримку парламентської більшості;

• постійно існує легальна опозиція;

• між партіями усередині партійної системи існує згода щодо дотримання цих правил.

У буржуазній системі сформувалася безліч видів партійних коаліцій:

• багатопартійна коаліція - жодна з партій не здатна домогтися компетентної більшості;

• двопартійна коаліція - є дві сильні партії, кожна з яких здатна самостійно здійснювати владні повноваження;

• модифікована двопартійна коаліція - не одна з двох основних партій не збирає абсолютної більшості і вони змушені кооперуватися з третіми партіями;

• двоблокова коаліція - за владу борються два основних блоки, а партії, що стоять поза блоками, не відіграють істотної ролі;

• коаліція домінування - одна партія самостійно здійснює владу протягом тривалого періоду;

• коаліція кооперування - найбільш сильні партії довго і стійко співпрацюють у здійсненні влади;

• соціалістична (фашистська) партійна система;

• існує тільки одна легальна партія;

• партія керує державою на всіх рівнях державного апарату.

Виникнення такої політичної системи пов'язано з кризою демократичних чи авторитарних систем правління.

Авторитарна партійна система.

Такий тип правління є проміжним, при цьому домінуючим фактором виступає держава, а не партія, що відіграє другорядну роль у процесі здійснення влади. Також допускається існування інших партій.

Як показує досвід політичного розвитку, оптимальною формою й одночасно умовою демократичного розвитку суспільства виступають багатопартійні системи.

3. Перша проблема в становленні багатопартійності - відсутність передумов багатопартійності (немає чіткої соціальної структури).

Друга - відсутність чіткої політико-правової бази діяльності політичних партій.

Третя - немає традицій, досвіду, політичної культури, відсутні чіткі ідеологічні орієнтири.

Четверта - нечисленність, слабкість соціальної, фінансової бази.

П'ята проблема - слабка організаційна основа, відсутність наукової програми дій.

Є такі проблеми, пов'язані з формуванням партійної системи і в Україні.

Великого значення при цьому набуває тип виборчої системи, застосовуваний при формуванні органів влади різного рівня, насамперед, парламенту.

Основне призначення будь-якої виборчої системи − формування представницьких органів влади на основі волевиявлення виборців. У цьому зв'язку відразу варто підкреслити, який виборчі системи можуть розрізнятися ступенем демократизму, що припускає загальні, прямі, таємні, альтернативні, підконтрольні громадськості вибори. Причому особливе значення має забезпечення права обирати і бути обраним, спосіб висування кандидатів.

Відповідно до технології здійснення виборів у сучасному світі розрізняють три основних види виборчих систем, кожна з яких має свої позитивні і негативні сторони: - мажоритарна, пропорційна і змішана (передбачає поєднання двох перших).

Даючи визначення виборчої системи, потрібно усвідомити сильні і слабкі сторони кожної з них.

Мажоритарна виборча система припускає, що від виборчого, як правило, одномандатного округу, вважається обраним кандидат, який набрав більшість голосів (відносне чи абсолютне). При цій системі вибори можуть проводитися в один тур (якщо досить простої більшості) чи в два тури (якщо в першому ніхто не набирає абсолютної більшості, то в другий виходять два кандидати, що набрали більшість голосів). При всіх позитивних рисах цієї системи (зв'язок з виборцями, особистісні якості кандидата, що пройшли «фільтр» передвиборчої боротьби й ін.) у ній можна відзначити ряд негативних: не враховується думка меншості; регіоналізм у діяльності депутата, що відчуває себе представником округу, а не політиком загальнонаціонального масштабу; непередбачуваність депутата, що є наслідком його самостійності і т.д.

Пропорційна система припускає, що місця у виборчому органі розподіляються пропорційно поданим голосам, при цьому створюється єдиний загальнонаціональний (у масштабах країни) виборчий округ, а суб'єктами виборчої кампанії є партії, які висувають своїх представників за «партійними списками». Причому, завойовані партією місця в загальнонаціональному, багатомандатному окрузі займають кандидати з партійних списків у строгій послідовності, тобто, якщо завойовано десять місць, то їх займають десять перших кандидатів зі списку. Щоб уникнути проникнення в орган дрібних партій, передбачається наявність, так званого процентного бар'єра, тобто партії, що набрали менше чотирьох чи п'яти відсотків голосів не одержують місць у виборному органі.

Дана система дозволяє адекватніше представити переваги виборців, при цьому всі кандидати пов'язані партійною дисципліною, а значить, більш стабільні і послідовні у своїх діях. Однак дана система призводить до збільшення ролі партапарату, відриву депутатів від виборців і т.д.

Оптимальним варіантом вважається застосування третього виду, тобто змішаної системи. Вона дозволяє використовувати позитивні й уникнути негативних моментів як мажоритарної, так і пропорційної систем. Співвідношення місць розподіляються у виборчому органі може бути різним.

Однак варто пам'ятати, що існування тієї чи іншої системи зумовлено багатьма причинами й обставинами соціально-економічного, політичного, історичного характеру.

Виборча система в будь-якій країні є важливим чинником розвитку політичної системи. При цьому її вплив позначається як на функціонуванні формованих органів влади, так і на їхній структурі, на взаємовідношенні між елементами політичної системи. Наприклад, загальновідома, відкрита і досліджена М. Дюверже залежність параметрів партійної системи від типу виборчої системи, прийнятої у державі.

Кожна із систем по-своєму впливає на розвиток багатопартійності.

Становлення визначеного типу партійної системи є важливою умовою розвитку політичного процесу в Україні. Утвердження багатопартійності припускає не тільки формування різних політичних партій, але й утворення певних чітко структурованих відносин між ними.

Партійні системи можуть бути різних типів: класична багатопартійність, двопартійна система, блокова система і т.д. Вплив виборчої системи на становлення партійної системи досить пряме і безпосереднє, що довів М.Дюверже.

Пропорційна виборча система сприяє становленню класичної багатопартійності, тому що при ній маловпливова партія має шанс завоювати певне число місць у парламенті самостійно, тобто без союзників. Дана виборча система стимулює створення цілого ряду малих і середніх за впливом і чисельністю партій. Важливого значення при цій системі набуває подолання партією так званого «процентного бар'єру».

Мажоритарна виборча система дає більше шансів великим партіям, тому що в них більше можливостей забезпечити перемогу своїх кандидатів в одномандатних округах на основі використання свого потенціалу в різних сферах. Як наслідок, при такій виборчій системі нечисленні партії змушені формувати коаліції, виборчі об'єднання, блоки. Таким чином, ця система сприяє становленню блокової, а іноді навіть двопартійної системи.

Змішана виборча система, прийнята в нашій країні, відкриває широкі перспективи партогенеза в Україні, тому що можна припустити вплив як однієї, так і іншої вищезгаданих систем.

Не менша залежність, на наш погляд, існує між виборчою системою і структурою тих чи інших органів представницької влади, зокрема, структурою і роботою вищого законодавчого органу – парламенту.

Дійсно, депутат, обраний по одномандатному округу, найчастіше відчуває себе не політиком загальнонаціонального масштабу, що повинен приймати стратегічно значимі для всього суспільства рішення, засновані на певній політичній ідеології, а всього лише лобістом інтересів свого регіону чи навіть округу. При цьому і виборці, як правило, розглядають депутата - мажоритарщика як представника округу, а не діяча покликаного вирішувати загальнонаціональні проблеми й оцінювати його роботу в парламенті, виходячи з того, що зробив депутат саме для їхнього регіону, а не для країни в цілому. З такою ж міркою до діяльності депутата - мажоритаршика підходять і місцеві влади регіону, від яких часто залежить його висування й обрання. Як наслідок, такий депутат часто непослідовний і непередбачений у своїй парламентській діяльності і, сумне, часто виявляється не готовим до прийняття рішень із загальнонаціональних проблем, оскільки бачить їх лише з позицій свого округу.

До речі, депутати, обрані за партійними списками і пов'язані партійною дисципліною, які керуються певною ідеологією здатні приймати рішення із загальнозначущих позицій для всього суспільства, тобто займатися власне політичною діяльністю, розглядати проблеми з погляду загальнонаціональних, а не тільки регіональних інтересів.

Політичні технології виборчих кампаній (технології керування виборчими кампаніями) поділяються на загальні, фундаментальні і технології тактичного плану. Фундаментальні технології класифікують у такий спосіб: за характером дії на електорат і застосовуваним методом - організаційно-політичні, соціологічні, інформаційно-комунікативні, психолого-іміджмейкерські; за етапом організації виборчої кампанії - пошукові, базові, прогнозні, пропагандистські, поствиборчі; за типом дії на електорат - прямі і непрямі; за відповідністю етичним нормам і законодавству - «білі», «сірі», «чорні»/¹. Сукупність застосовуваних у виборчому процесі PR-технологій повинна відповідати правовим і етичним нормам, чинному законодавству і суспільній моралі. Такий підхід обумовлений широким набором легальних, напівлегальних і незаконних методів, застосовуваних на всіх стадіях виборчої кампанії.

Відповідно до своєї специфіки не завжди «чистими» можуть бути так звані «адміністративні технології». Досвід політичних і електоральних кампаній показує, що особи, які мають доступ до адміністративних, владних ресурсів, використовують можливості для застосування методів, що порушують діюче законодавство, практикують джерімендеринг (від англ. Gerrymender - передвиборні махінації) і політичні маніпуляції. Найефективнішим засобом політичного маніпулювання свідомістю і поводженням електорату є обслуговуючі правлячу еліту ЗМІ (мас-медіа). До «мас-медіальних» технологій напівлегального і нелегітимного характеру варто віднести, наприклад: технології політичного фальсифікаційного монтажу, технології замовчування цілей опозиції; технології дискредитації й ігнорування, технології блокування і нейтралізації політичних опонентів, технології конкретних дій опозиції; технології інформаційного відволікання і перекручування фактів; технології створення псевдоопозицій і т.п. Головна мета такого роду технологій полягає у формуванні в об'єкта впливу, вигідного суб'єкту світогляду і підтримка його в стійкому стані.

¹Див.: Полторак В. Політичний маркетинг і організація виборчих кампаній // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2002. - №1. - С. 76-78.

Наявність і можливість застосування «брудних» технологій зумовлена низьким рівнем правової культури населення, широким поширенням правового, у тому числі конституційного нігілізму, недостатнім розвитком інститутів цивільного суспільства, впливом норм відповідальності за здійснення конституційних правопорушень (деліктів), слабкою ефективністю політико-правової бази законодавчого регулювання виборчого процесу в сучасній Україні. Отже, проблема правового забезпечення діяльності в області PR є однією з вирішальних для подальшого їхнього розвитку.

Разом з тим PR - технології являють собою об'єктивну і постійно діючу в українському соціумі творчу конструкцію, покликану нормалізувати позитивний діалог між владою, елітою і суспільством, оптимізувати міжгрупову комунікацію, впливати не тільки на реакцію соціуму, але і на сам процес побудови суспільних зв'язків.