Семінарське заняття 5

Кількість годин -1

Тема: ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ. СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

Студент повинен знати:

• місце етносоціології в соціології та в системі соціогуманітарних наук;

• основні поняття цієї дисципліни та їх означення;

• зміст функцій етносоціології та ії роль у розвитку сучасних суспільств;

• основні теоретичні підходи до розуміння етносу народу і нації, вироблені в української та зарубіжної соціології;

• структуру, функції, класифікацію релігії;

• релігійні процеси в Україні

Студент повинен вміти:

• класифікувати головні концепції функціонування розвитку етносів і націй у XXI ст.;

• пояснити, що етносоціологія відіграє важливу роль у виробленні державної національної політики України і сприяє процесам націо - і державотворення;

• пояснити роль релігії в житті суспільства

Основні ключові поняття та терміни: предмет і об'єкт етносоціології, етнос, етнічність етапи становлення етносів, етногенез, міжетнічний конфлікт, релігія, сакралізація, секуляризація.

Методичні рекомендації до вивчення теми:

Під час вивчення цієї теми необхідно усвідомити, що термін «етносоціологія» походить від грецьких слів ет­нос — «плем'я», «народ», соціетас - «суспільство», логос — «навчання», «наука». Буквально слово «етносоціологія» мож­на розтлумачити як «галузь науки про суспільство, що присвя­чена вивченню етносів і етнічності».

Етносоціологія — це спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає соціальну обумов леність. Етносоціологія етнічних явищ. Її формування на по­чатку XX ст. на перетині етнології і соціології було обумовлено процесом індустріалізації та урбанізації (місто, на відміну від села, в першу чергу стає поліетнічним середовищем), коли ста­ло очевидно,,що в сучасному диференційованому і стратифікованому суспільстві говорити про етнічні процеси в цілому, як раніше, стало недостатньо. Відбулося розмежування етнології, яка сфокусувала свою увагу, головним чином, на доіндустріальних традиційних культурах, з одного боку, і соціології - з ін­шого, предметом її дослідження стали народи, які вступили в стадію модернізації. Подібний поділ в цілому зберігся й досі.

У такому розумінні — як самостійна наукова й навчальна дисципліна — етносоціологія почала формуватися приблиз­но на початку XX ст. Вперше термін «етносоціологія» був введений у науковий обіг німецьким вченим Р. Турнвальдом у 30-ті роки XX ст., хоча, як особливий науковий напрямок, знання про етноси почало оформлюватися ще з XVIII ст.

У цьому напрямку починаючи з XIX й протягом XX ст. працювали російські й українські, радянські вчені М. Данилевський, Л. Гумільов, М. Ковалевський, П. Сорокін, С. Широкогоров, Ю. Арутюнян, Ю. Бромлей. Українці Н. Костомаров, М. Драгоманов, В. Липинський, Д. Чижевський, П. Юркевич, Н. Шаповал досліджували особливості історичного розвитку українського етносу, його психологічні особливості в тісному взаємозв'язку з соціальними процесами і явищами.

Предметом дослідження етносоціології, притаманним лише їй, є етносоціальні спільноти і групи, які розглядаються як цілісні соціальні утворення, а також закономірності їх фор­мування та функціонування. Об'єктом вивчення етносоціології є нації та етнічні групи, процес і соціальні механізми їх станов­лення, функціонування та розвитку як суб'єктів соціального життя. Ключовим поняттям етносоціології є етнос. Слово етнос у стародавніх греків означало плем'я, народ (причому, використовувалося в основному відносно варварських народів, не еллінів, на відміну від «демосу»), У сучасному науковому значенні етнос, згідно визначенню, що дав Ю. Бромлей, — істо­рично сформована на певній території стала сукупність людей, що володіє спільними рисами й відносно сталими особливос­тями культури (насамперед спільною мовою, традиціями, зви­чаями, цінностями), спільними особливостями психологічного складу, а також свідомістю своєї єдності й відмінності від ін­ших подібних утворень(тобто, самосвідомістю), зафіксовану у самоназві (етнонімі).

Важливим, інтегративним чинником існування й збере­ження етносу є самосвідомість, самоідентифікація. Єдність території дуже важлива для зародження етносу. Однак треба мати на увазі відносність значення цього чинника: кочові пле­мена й цілі народи могли часто міняти своє місце розташуван­ня. Історія дає приклади, коли народ на сторіччя втрачав свою територію, державність, більшість його членів втрачало мову предків, але, зберігаючи самосвідомість, в умовах, що змінили­ся, знову знаходив територію, відновлював державність, віру, звичаї, знову знаходив свою мову. Одним з найбільш яскравих прикладів самосвідомості народу як основи етнічної ідентич­ності може служити доля єврейського народу.

Мова як вербальний носій культури, традицій виступає зовнішньою характеристикою єдності представників даного етнічного утворення. Тому роль мови, що виступає не тільки умовою формування етносу, але й підсумком етногенезу, є до­сить важливою. Останнє особливо очевидно, коли формування етносу відбувається шляхом інтеграції окремих етнічних груп. У цьому випадку мова зазвичай виступає як одна з найваж­ливіших об'єктивних властивостей етносу, а також як символ етнічної належності.

У процесі формування будь-якого етносу велике значення мають специфічні компоненти його матеріальної та духовної культури. Це, насамперед, такі явища культури, для яких ха­рактерна традиційність і стійкість: звичаї, обряди, норми по­ведінки, релігія тощо.

Культурна єдність етнічних спільностей, у свою чергу, за­вжди доповнюється особливостями їх психіки, що виявляють­ся, зокрема, у відтінках характерів людей, специфіці ціннісних орієнтацій, смаків тощо.

Інше фундаментальне поняття науки, введене в науковий обіг у XX ст. — «етнічне», «етнічність». Вони містять у собі су­купність характерних рис матеріальної та духовної культури, які поєднують певні етнічні групи й відрізняють їх від інших етнічних груп. Носіями етнічного є мова, культура, психіка, такі компоненти культури, для яких характерні традиційність, сталість, звичаї, обряди, народне мистецтво, релігія, норми по­ведінки. Етнічність проявляється в таких якостях як сталі особ­ливості характеру, специфіка ціннісних орієнтацій, смаків.

Традиційно виділяють кілька основних історичних типів етносу. При цьому мається на увазі те, що протягом десятків тисяч років людство у своїх домінуючих конкретних формах існування етносів поступово переходило від простих, невели­ких за чисельністю етносів, до усе більш складних і масштаб­них. При розвитку етнічних форм від простих до більш склад­них відбувається ослаблення чинника кровної спорідненості, відхід від чинника безпосереднього спілкування членів групи, заглиблюється розподіл праці. Ці історичні типи етносів є ос­новою суспільств (цілісних соціальних систем, що самовідтворюються). При переході на новий рівень на порядки зростає складність зв'язків усередині суспільства.

Виділяють наступні основні історичні типи етносів.

					нація
				Народність
		союз племен
	плем'я
рід

1. Рід — форма спільності людей, заснована на кровній спорідненості.

2. Плем'я — об'єднання декількох родів, що має загальну мову, територію, уподобання та звичаї. Рід і плем'я зароджу­ються та існують при первісному ладі.

3. Союз племен. На цьому етапі відбувається перше значне ослаблення принципу кровної спорідненості. Союзи утворю­ють як племена, що мають значне генетичне споріднення, так і племена, генетично далекі одне від одного. Деякі вчені вва­жають типовим для такої стадії розвитку людства союз різних племен, що мають культури, які досить розрізняються. Одна з них може бути «набіговою», для якої характерна більшою мірою не трудова, виробнича майстерність, а військова. Союз племен — це перша велика група людей, у якій вже не здійс­нюється безпосередній контакт всіх членів даної спільноти з усіма іншими. Таким чином, тут різко зростає вплив політич­ного чинника утворення спільноти.

4. Народність — форма язикової, територіальної, економіч­ної та культурної спільності людей, що складається з виник­ненням приватновласницьких відносин, характерна для рабов­ласницького та феодального суспільств. Формуванню народ­ностей сприяє більш складна й чітка організаційна структура суспільства, більш розвинені політичні форми.

Модуль II. Галузеві та спеціальні соціологічні теорії...

5. Нація — тип етносу, що виникає в період подолання фео­дальної роздробленості та інтенсивного розвитку капіталістич­них відносин. До характерних ознак нації, що відрізняють її від народностей, можна в першу чергу віднести:

• уніфікацію мови, головним чином у процесі поширення її літературної форми через систему освіти, літературу й засоби масової інформації;

• розвиток професійної культури й мистецтва;

• формування соціально-класового складу, що відповідає епосі промислово-культурного розвитку, через певну форму державності або значно розвинений рух за її досягнення, а та­кож визначення економічної спільності в рамках своїх націо­нальних держав.

Сьогодні у світі співіснують різні історичні типи етносів. На­самперед це нації (ця форма домінує), народності, збереглися подекуди й більш давні форми — племена та рудименти роду.

При визначенні етносу ми звернули увагу на ті ознаки, чин­ники, які впливають на утворення етносів. Однак що лежить в основі механізму формування етносу? Якими є головні причини їх виникнення та розвитку? Відомо кілька концепцій, що дають відповіді на питання про причини і механізми виникнен­ня, формування та розвитку етносу.

Концепції причин формування етносів
Теорії примордиалістського (об'єкти­вістського) підходу	Ет­нічна ідентичність ґрунтується на природ­ному зв'язку людини з групою або відповідною культурою. Етнос і етнічність є реально існуючими феноменами, що мають об'єктивну основу в природі або суспільстві.
Природний напрям	Етнос являється первозданним утворенням, заснованим на спільних предках, належності до однієї раси, функціонуванні певних біологічних механізмів. Пояснює етнічність за допомогою еволюцій­них ідей, тобто як явище, детерміноване генетичними та геогра­фічними чинниками, інтерпретуючи етнічність як «розширену родинну групу» або як «розширену форму родинного відбору та зв'язку».
Еволюційно-історичний напрям	Ет­нос — це група людей, які говорять на одній мові та визнають своє єдине походження. Етнос має загальні, відносно стабільні цінності культури і психіки. Мова виступає не тільки умовою формування етносу, але і підсумком етногенезу.
Теорія конструктивізму	Етнічне почут­тя свідомо формується в масі людей інтелектуальною елітою: політиками, письменниками, вченими. У цьому підході особли­ва увага приділяється ролі свідомості й мови як ключового сим­волу, навколо якого формується розуміння етнічної відмінності та підкреслюється роль розбудови національної держави.
Психологічна концепція	Акцент ро­биться на психологічних передумовах формування й розвитку етносів: на волі, бажанні належати до етнічної спільності.. Головне тут — внут­рішня психологічна єдність людей, що дає можливість відчува­ти себе активно діючим суб'єктом історичного процесу
Марксистка теорія	Фундаментальне значення для зародження й розвитку етносів матеріальних, насамперед економічних чин­ників, у першу чергу вміння й необхідності для людей тими або іншими способами добувати, виробляти й розподіляти матеріальні блага. При цьому визнається виняткове значення людської свідомості, психіки, мислення, але вони розглядають­ся як похідні від матеріальних чинників.

Під час вивчення другого питання необхідно усвідомити , що соціологія релігії — один з напрямів загальної соціології, завданням якого є вивчення релігії як соціального феномена. Вона досліджує релігію як одну із соціальних підсистем, як соціальний статут, як важливий чинник мотивації соціальної поведінки людей.

Основоположниками соціології релігії є Е.Дюркгейм і М. Ве­бер. Так, Дюркгейм вважав релігію одним із соціальних інститутів, який виник для задоволення певних соціальних потреб. Тому для її дослідження необхідно застосовувати соціологічні методи і критерії оцінки.

Сенс і призначення релігії, за думкою Дюркгейма, поля гас в культивації соціальних (суспільних) почуттів і уявлень, ритуалів і культових дій, які стають обов'язковими для усіх членів суспільства і, в уяві окремих індивідів (груп), є об'єктивною реальністю.

М. Вебер також розглядав релігію як соціальний інститут. Але, на відміну від Дюркгейма, він не вважав, що релігія як об'єктивна реальність повність підкоряє своєму авторитетові і владі окремого індивіда чи групу. За думкою Вебера, релігія є основою системи цінностей і норм, які надають сенсу і значення поведінки і спосо­бу мислення кожного індивіда, кожної соціальної групи, сприяючи таким чином індивідуальній самореалізації.

Значний внесок в розвиток соціології релігії зробили такі вче­ні, як Г. Зіммель, Б. Малиновський, Т. Парсонс, Т.Лукман, Р. Бель, Л. І.Ільїн, М.О.Бердяєв.

Релігія (від лат. religio — набожність, святиня, предмет куль­ту) — система вірувань в існування певної трансцендентної інстанції (надприродної світоглядної структури), яка оцінює (контролює) дії і думки індивіда, групи, соціальної спільноти.

Трансцендентний (від лат. transcendens — що виходить за межі) — недосяжний для пізнання; такий, що виходить за межі пізнання природними методами. Тому релігійні догми, звичайно, не підля­гають науковому аналізу. Вони або сприймаються на віру, або ж відкидаються.

Кожній релігії властиві свої певні специфічні ритуальні дії, які, за думкою віруючих, сприяють встановленню прямого і зворотного зв'язку з предметом культу. Наприклад, обряд хрещення в християнстві, обрізання в іудаїзмі і ісламі, медитація в буддизмі та індуїзмі тощо.

Ранні форми релігії

магія (чаклунство, чародійство)

тотемізм (спорідненість з певними тваринами)

фетишизм (культ неживих предметів)

анімізм (віра в душу і духів)

Причини виникнення релігії
Соціальні і соціально-кліматичні	незахищеність людини пе­ред природною стихією і соціальними катаклізмами (війнами, голо­дом, епідеміями та ін.); бажання знайти захист в надприродному.
Гносеологічні (пізнавальні)	здатність людської свідомо­сті в процесі пізнавальної діяльності наділяти надприродними (трансцендентними) властивостями предмети і явища, які людина не в змозі пізнати дослідним шляхом; абстрактні уявлення про ті чи інші явища базуються не на знаннях, а на вірі.
Психологічні	— пов язані з впливом культових дій на психіку людини. Зокрема, у індивіда під час релігійного обряду можуть ви никати видіння (галюцинації), сильне емоційне збудження і т.д.
Соціально-психологічні	єдина віра і сумісні культові дії сприяють інтеграції людей в рамках певної культурної спільнот (Дюркгейм).
Історичні	обумовленість існуючої релігії її попереднім розвитком, тобто історичними коренями.

Елементи структури соціальної системи «релігія»
Релігійна свідомість	Специфічна форма суспільної свідомості, головні ознаки якої — віра в надприродне.
Релігійна психологія	Складова частина релігійної психології, яка охоплює різні властивості психіки людей, що мають пряме або посереднє відношення до релігії, наприклад, міфи, традиції, уявлення, установки, передсуди, емоції, настрої, думки тощо.
Релігійна ідеологія	Складова частина релігійної психології, яка уявляє собою теоретичний рівень. Вона передбачає систематизоване теоретичне обґрунтування релігійних догм і культових відправлень, є основою (керівництвом до дії) для об єднання віруючих і створення релігійної організації.
Релігійний культ	Система символічних форм і дій, за допомогою яких віруючі намагаються висловити приверженість до тієї чи іншої релігії або впливати на надприродне.
Релігійні організації	Форма об'єднання і управління віруючими. Існують чотири види релігійних організацій: церква, секта, деномінація, культ.
Церква («будинок бога»)	Відкрита, масова, релігійна організація, яка має тісні зв’язки з широкими суспільними масами і діє всередині них.
Секта	Особлива релігійна організація (група віруючих), що відкидає основні цінності «офіційної церкви» і основної маси віруючих.
Деномінація	Особлива релігійна організація, яка займає проміжне становище між церквою і се­ктою. Вона більш відкрита і багаточисельна, ніж секта, але по суті є релігійною організацією, яка відкололась від «офіційної церкви». Наприклад, такі протестантські деномінації, як баптисти, пресвітеріани, методисти та ін. виникли в результаті «відбрунькування» від християнської церкви.
Культ	Закрита релігійна організація (крайня форма секти), в основі якої знаходиться поклоніння якомусь вигаданому «месії» (наприклад, «біле братство» і Деві-Марія Іісус).

В основу соціологічного методу дослідження релігії покладе­но вчення про соціальну сутність релігії. Всі релігійні відносини в кінцевому рахунку є одним з видів соціальних відносин, а релігія по суті уявляє собою складну соціальну систему, яка регулює від­носини між людьми.

Основні функції релігії
Ілюзорно-компенсаторна	надає людині надію в ре­альному житті і в потойбічному бутті.
Світоглядна	віра в існування певної трансцен­дентної інстанції, яка в значній мірі визначає систему ціннісних орієнтацій, способів мислення віруючих і їх світосприймання.
Регулятивна	утворення і функціонування певної системи цінностей і норм, що мотивує поведінку віруючих
Інтегративна	віруюча людина ідентифікує (ото­тожнює) себе з певною соціальною спільністю людей, які дотриму­ються аналогічних релігійних поглядів
Функція розмежування (ідеологічна)	в сучасному світі ре­лігія перетворилася на могутній засіб ідеологічного впливу на лю­дей. Амбіціозні політики і терористичні організації використовують релігію для досягнення своїх корисливих задумів.