Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
3
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
507.39 Кб
Скачать

Таким чином, ряд факторів, що позитивно вплинули на економічний розвиток Німеччини на рубежі ХІХ—ХХ ст., надав їй можливість стати другою промисловою державою світу. Здійснивши швидко індустріалізацію, Німеччина випередила Францію та Англію за рівнем промислового виробництва і вийшла на друге місце в світі після США, перетворившись на індустріально-аграрну державу. Важливу роль у розвитку економіки Німеччина займала мілітаристська політика уряду.

Особливо швидкими темпами в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. розвивалася економіка США. Ця порівняно молода держава утворилася в 1776 р. внаслідок війни за незалежність англійських колоній. Надзвичайно важливою подією, яка позитивно вплинула на розвиток економіки США, була Громадянська війна 1861—1865 рр. між Півднем і Північчю країни. Головними наслідками війни було скасування рабства, що дало промисловості велику кількість дешевої робочої сили та вирішення аграрного питання. В ході Громадянської війни в 1862 р. був прийнятий закон про гомстеди. За цим законом усі бажаючі, хто воював на боці Півночі США, мали право одержати землю розміром 160 акрів (65 га), сплативши 10 доларів. Якщо той, хто одержав землю, обробляв її протягом п’яти років, то земля переходила в його приватну власність. Унаслідок прийняття цього закону в США остаточно переміг «американський» шлях розвитку в сільському господарстві. На території США утворилися десятки тисяч фер­мерських господарств. Розвиток великої кількості фермерських господарств сприяв розширенню внутрішнього ринку країни та швидкому зростанню сільськогосподарського виробництва. Фермерські господарства вимагали великої кількості машин, а це дало поштовх розвитку сільськогосподарського машинобудування та в цілому позитивно вплинуло на зростання обсягів промислового виробництва і розширення внутрішнього ринку.

Наприкінці ХІХ ст. до США почалася масова іміграція населення з Європи. За ХІХ ст. число населення в США зросло в 14 разів, у той час як у Європі тільки в 2 рази. В окремі роки населення США збільшувалося за рахунок емігрантів на 2—3 млн на рік. У США переселялися не тільки бідні, але й енергійні вольові багаті люди, які розраховували тільки на свої здібності.

Уряд США для стимулювання американської промисловості вводив високі митні тарифи, активно залучав іноземний капітал.

Піднесенню промисловості США сприяли великі масштаби залізничного будівництва. З 1870 по 1913 рр. довжина залізничних колій збільшилась у 8 разів, залізниці з’єднали всі райони країни, а це зі свого боку дало поштовх для металургійної та вугільної промисловості, транспортного машинобудування, сприяло більш високим темпам розвитку важкої промисловості, питома вага якої у випуску промислової продукції весь час збільшувалася. Так, з 1870 по 1913 рр. видобуток вугілля в країні зріс у 17 разів, а виплавка сталі — у 450 разів.

США активно впроваджували в економіку, особливо в промисловість, останні досягнення в галузі науки і техніки, що привело до розвитку нових галузей: нафтопереробної, автомобільної, гумової, електротехнічної, верстатобудівної; були піонерами запровадження масового поточного виробництва, стандартизації, різних методів інтенсифікації праці, зокрема конвеєрної системи. Промисловість США характеризувалася високим ступенем механізації та застосуванням електричної енергії. Але серед усіх галузей промисловості найбільшими темпами розвивалась автомо­більна промисловість, яка стимулювала розвиток багатьох нових галузей промисловості, відчутно впливала на життя американського населення.

Наприкінці ХІХ ст. в США дуже активно проходив процес монополізації. Монополії виникали у вигляді трестів і охоплювали, як правило, цілі галузі промисловості. Найбільшими з трестів були: «Стальний трест», «Стандарт Ойл», «Дженерал Електрик». Трести мали тісні зв’язки з банками, які, впливаючи на розвиток промисловості, тим самим прискорювали розвиток економіки. В 1912 р. в США вже було 450 трестів, вони займали панівне місце в економіці.

Отже, головним підсумком дії факторів, що позитивно впливали на економіку США, були дуже високі темпи її розвитку, унаслідок чого США швидко перетворюється на індустріально-аграрну країну, яка за обсягами промислової та сільськогосподарської продукції вже в кінці 80-х років ХІХ ст. випередила всі країни світу. Трести відігравали провідну роль в економіці. США перетворилися на країну трестів.

Таким чином, прогрес світової науки і техніки наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. активно вплинув на розвиток продуктивних сил у провідних країнах Західної Європи та США, сприяв завершенню їх індустріалізації, створив умови для утворення монополій. Панування монополій в економіці провідних індустріальних країн прискорило процес їх нерівномірного економічного розвитку. На нерівномірність економічного розвитку також впливали різні історичні й політичні особливості, які були притаманні окремим країнам.

Найбільш швидкими темпами в цей період розвивалася економіка відносно молодих країн — США та Німеччини — і, навпаки, відставали колишні лідери світового промислового виробництва — Англія та Франція. Нерівномірність розвитку провідних країн світу ще більш загострилася, коли в їх економіці панівне місце зайняли монополії. На початку ХХ ст. загострилася боротьба між провідними державами світу за колонії, як за джерела сировини, ринки збуту товарів, сфери впливу та експорту капіталу.

Найбільшими виявилися протиріччя між Німеччиною та Англією. Вони проявлялися у прагненні Німеччини захопити англійські колонії, заволодіти ринками Європи шляхом експорту своїх більш дешевих товарів, збільшити експорт капіталів у ті країни, де Англія мала свій вплив, особливо на Схід, побудувати великий військовий флот.

Набули значного загострення і протиріччя між Німеччиною та Францією. Німеччина намагалася захопити французькі колонії, особливо в Африці, а Франція прагнула повернути собі Ельзас і Лотарингію та заволодіти Саарським вугільним басейном. Загострилася також боротьба між німецькими та французькими товаровиробниками на світових ринках.

Досить гострими були протиріччя між двома молодими державами — Німеччиною та США. Між ними почалася боротьба за джерела сировини та світові ринки збуту товарів. На початку ХХ ст. США у світовій торгівлі займали 17%, а Німеччина — 20,1%. Особливо інтереси США та Німеччини набрали великих суперечностей в Китаї, Латинській Америці та на Близькому Сході. Таке загострення відносин між державами було пов’язане з посиленням впливу Німеччини у світовому виробництві та експорті товарів та капіталу. Прагнення силою зброї здійснити перерозподіл світу приводить до утворення двох військово-політич­них союзів держав: Антанти (Англія, Франція, Росія) та Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина). В 1914 р. між цими двома союзами розпочалася Перша світова війна (1914—1918 рр.) за переділ уже поділеного світу, яка була наслідком нерівномірного економічного розвитку провідних індустріальних держав світу в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Тема 6

Господарство провідних країн світу в міжвоєнний період

Економічні наслідки Першої світової війни для окремих країн. Версальська система. Плани Дауеса та Юнга. Світова економічна криза 1929—1933 рр. Варіанти виходу з неї

Особливості історичного розвитку Німеччини, які по­ставили її наприкінці XIX — початку XX ст. в умови боротьби з Англією за лідерство в Європі та світі, були причиною Першої світової війни, в якій Німеччина зазнала поразки. За роки війни Німеччина втратила загиблими 1,8 млн чол., 1,5 млн — пораненими, 900 тис. загинуло в результаті епідемій та голоду. В країні панував економічний хаос, матеріальні ресурси були майже вичерпані, різко впала продуктивність праці. Порівняно з 1913 р. обсяг промислового виробництва зменшився на 43%. Була підірвана й фінансова система, адже лише прямі воєнні видатки складали 150 млрд золотих марок. До того ж за рішеннями Паризької конференції Німеччина повинна була, крім значних територіальних поступок, ще й сплатити значні репарації країнам-переможницям.

Дещо кращим було становище країн-переможниць, які отримали можливість частково компенсувати воєнні видатки за рахунок переможених країн. Проте втрати кожної з них у війні були також надзвичайно великими. Так, війна досить болюче вдарила по економіці Англії, яка в роки війни втратила близько 750 тис. чол. вбитими та 1,7 млн чол. пораненими, а також близько третини національного багатства. Була знищена більша частина військового флоту та 40% торговельного, випуск промислової продукції впав на 20%. Різко погіршився стан зовнішньої торгівлі, надзвичайно зріс дефіцит торговельного балансу. Загальні видатки на війну склали більше 10 млрд фунтів стерлінгів, податки за роки війни зросли в 6 разів. Проте податки покрили менше третини воєнних видатків, решта коштів надійшла за рахунок внутрішніх та зовніш­ніх позичок, що призвело до зростання державного боргу. Внутрішній борг Англії зріс більше ніж у 10 разів, а зовнішній — майже в 1,4 раза, з яких більше 70% припадало на США. Таким чином, Англія з кредитора перетворилася на боржника американських банків і за втратою промислової монополії починає втрачати й свою фінансову перевагу, поступаючись США.

Досить істотно впливає на економіку Англії і випадіння Росії з системи капіталізму, адже це позбавило Англію одного з найбільших зовнішніх ринків, а також місткого ринку капіталів.

Надзвичайно сильно постраждала від війни Франція. Вона втратила загиблими 1,3 млн чол., 750 тис. чол. залишилися інвалідами. На території Франції протягом війни велися бойові дії, десять департаментів, найбільш промислово розвинутих, були спустошені війною. З ладу виведено 6 тис. км залізничних та 52 тис. шосейних шляхів, зруйновано 550 тис. житлових будинків та близько 23 тис. фабрик, заводів і шахт, загинула половина торговельного флоту. Загальні збитки оцінювалися в 134 млрд зол. франків. Фінанси Франції були підірвані, з країни-кредитора вона перетворилася на країну-боржника, державний борг Франції у 1920 р. складав 300 млрд франків.

Що ж до США, то Перша світова війна стимулювала їх економічний розвиток. Воєнні дії не велися на їх території, США вступили у війну лише в квітні 1917 р., а тому людські втрати не перевищували 50 тис. убитими та 230 тис. пораненими.

Сполучені Штати Америки виступили головним постачальником воєнних матеріалів, продовольства та сировини для воюючих держав, вартість американського експорту за роки війни збільшилася більше ніж втричі. До початку 20-х років США давали майже половину світового видобутку вугілля, близько 3/5 світового виробництва чавуну та сталі, 2/3 світового видобутку нафти, 85% світового випуску автомобілів. Змінюється й фінансовий статус США: вони перетворюються на основного кредитора європейських держав, а Нью-Йорк стає світовим фінансовим центром. Війна дозволила США захопити основні світові ринки збуту та джерела сировини. Війна прискорила процес концентрації промисло­вого капіталу: до початку 20-х років більше половини індустріальних робітників і більше 2/3 промислового виробництва було сконцентровано в руках найбільших монополій. Таким чином, найважливішим підсумком розвитку США в 1914—1919 рр. було подальше збільшення їх економічної потужності, посилення їх позицій у світовій економіці, закріплення за ними становища наймогутнішої держави світу.

Міжвоєнне двадцятиріччя (1919—1939 рр.) можна назвати найбільш нестабільним періодом світової історії як з точки зору економічного, так і соціально-політичного становища. Умовно цей період можна поділити на етапи: 1919—1921 рр. — повоєнний кризовий стан; 1922—1928 рр. — відносно стабільний економічний розвиток; 1929—1933 рр. — світова економічна криза; 1934—1939 рр. — етап поступової ліквідації наслідків економічної кризи та передвоєнної економічної кон’юнктури.

Перший етап визначається вкрай нестабільними показниками економічного стану країн, які ще погіршилися навесні 1920 р., внаслідок повоєнної кризи, що тривала аж до 1922 р. Вона охопила всі країни, а особливо Великобританію, США та Японію. Причина кризи полягала в якісних змінах, що відбулися в економіці країн під впливом науково-технічної революції кінця XIX — початку XX ст. та тривалої війни, в яку було втягнуто більшість країн світу. Найважливішим результатом НТР та періоду воєнної економіки стало висунення на перші позиції галузей важкої промисловості, переважання в структурі народного господарства великих підприємств, посилення монополізації та державного втру­чання в економіку.

Не менш складним та нестабільним був цей період і з точки зору соціально-політичної. Жовтнева революція в Росії вчинила детонуючий вплив на політичну ситуацію в країнах південно-східної Європи та у Фінляндії, країнах Азії; революційна ситуація в Німеччині поглиблювала економічні проблеми. А до того ж Версальсько-Вашингтонська система повоєнного світу, яка, на думку її творців, повинна була визначити шляхи економічного та політичного розвитку європейських країн, не зменшила суперечності між ними.

З цього приводу варто звернути увагу на взаємини між Німеччиною та Францією й Англією, як переможеної та переможців. Більшість положень Версальської мирної угоди, підписаної 28 червня 1919 р. державами-переможницями (США, Британська імперія, Франція, Італія, Японія, Бельгія та ін.), з одного боку, та переможеною Німеччиною, з іншого, надзвичайно вразливо відбилися на економіці останньої.

За Версальською угодою територія Німеччини скоротилася порівняно з 1914 р. на 1/8, а населення — на 1/10. Умови угоди передбачали повернення Німеччиною провінцій Ельзас та Лотарингія Франції, округів Мальмеді та Ейпен — Бельгії; Познань, частина Помор’я та Східної Прусії передавалися Польщі, яка знову виникла на карті Європи. Данциг (Гданськ) проголошувався вільним містом, Мемель (Клайпеда) передавався під протекторат Ліги Націй (з 1923 р. — Литві). За рішенням плебісциту частина Шлєзвігу перейшла до Данії (1920 р.), частина Верхньої Сілезії — до Польщі (1922 р.).

Як компенсація за зруйновані вугільні копальні північної Франції та в рахунок репарацій, Франції передається у користування Саарський вугільний басейн терміном на 15 років. До того ж демілітаризації підлягала Рейнська область Німеччини.

Німеччина втратила також усі свої колонії загальною площею 3 млн км2 з населенням 13 млн чол., які були переділені між державами-переможницями. Втрата цих територій істотно звужувала площу виробничих та сировинних можливостей Німеччини.

За Версальською угодою Німеччина позбавлялася військово-морського флоту, армія обмежувалася 100 тис. чол. з 4-тисячним офіцерським корпусом. Істотному скороченню підлягало виробництво озброєння та військових матеріалів. Із складу німецьких збройних сил повністю виключалися військова авіація та підводний флот. Заборонявся також випуск танків, військових кораблів, отруйних та інших газів.

Відповідно до Версальської угоди Німеччина повинна була також відшкодувати збитки, які понесли країни-переможниці, у вигляді репарацій. Система репарацій (пізніше визначена у розмірі 132 млрд золотих марок), економічні та фінансові зобов’язання включали виплати в золоті та товарах, поставки різного обладнання, вугілля, худоби, будівельних та хімічних матеріалів, утримання окупаційних військ, встановлення найбільш сприятливого режиму для судноплавства та торгівлі з країнами союзних держав.

Отже, умови Версальської угоди об’єктивно звужували сировинну базу Німеччини та погіршували умови розвитку галузей важкої індустрії взагалі. Адже положення щодо демілітаризації не лише позбавляло Німеччину сучасної армії, флоту, повітряних сил, але й (і це найважливіше) вимагало різкого скорочення обсягів виробництва в галузях важкої індустрії, яка традиційно була спрямована на військово-промисловий потенціал і майже повністю залежала від державних військових замовлень. Значну роль у погіршенні економічної ситуації у повоєнній Німеччині відіграла також необхідність сплати репараційних виплат країнам-пере­можницям.

В той же час певні умови Версальської угоди надзвичайно сприятливо вплинули на економіку Франції, на посилення її економічного потенціалу, сировинної бази та матеріального потенціалу важкої індустрії, що дозволило Франції, першій серед країн, що воювали, подолати наслідки війни та вийти на довоєнний рівень (1925 р.).

Надзвичайно важка ситуація в економіці Німеччини, зниження обсягів промислового виробництва у повоєнні роки, демілітаризація, зростаюче безробіття супроводжувалися зростаючими інфляційними явищами. Дійшло до того, що заробітна плата виплачувалася двічі на день: удень і ввечері, щоб люди могли якось використати зароблені гроші та встигнути хоч що-небудь купити до нового підвищення цін, яке досягало в 1923 р. 50% на день.

Відродження господарства Німеччини та необхідність виконання рішень Версальської угоди вимагали серйозного реформування економіки країни. Комплекс рішучих перетворень полягав у застосуванні заходів як внутрішнього, так і міжнародного порядку.

Серед перших нагальних завдань найголовнішим стає грошова реформа (1923 р.), в основу якої було покладено ідею припинення інфляції та стабілізації валюти. Реформа розпочалася зі створенням підприємницькими верствами автономного Емісійного банку. Проте, відбиваючи, перш за все, інтереси аграріїв, цей проект наштовхнувся на протистояння певних кіл промисловців. Тому проект піддали корегуванню і на його основі в жовтні 1923 р. був створений новий Рентний банк. Його капітал складався не з золота, а з боргових зобов’язань засновників — власників сільськогосподарських земель, промисловців, торговців та власників банків. Боргові зобов’язання обраховувалися в золотих марках, але забезпечувалися заставними листами та облігаціями в 4%-й вартості їх підприємств.

Капітал банку складав 3,2 млрд марок, з яких 1,2 млрд кредитувалися державі для покриття її заборгованості Рейхсбанку та збалансованості бюджету. Ще 1,2 млрд передавалися Рейхсбанку для кредитування приватногосподарського обороту і, нарешті, 800 млн марок залишалися в резерві.

З листопада 1923 р. почали випускати рентні марки (одна рентна марка дорівнювала 1 трильйону паперових марок). Стабілізація валюти дозволила досить швидко впорядкувати бюджет та протягом 1924 р. навіть досягти певного перевищення надход­жень над видатками.

У серпні 1924 р. реформу було завершено вилученням з обігу рентних марок. Рентний банк припинив своє існування, а функції його було передано реорганізованому Рейхсбанку, який випустив нові банкноти, що забезпечувалися золотом та золотими девізами на 40% і повинні були обмінюватися на золото. Реорганізований Рейхсбанк на відміну від того, що існував раніше і знаходився під контролем держави, ставав банком незалежним.

Проте найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. В серпні 1924 р. на Лондонській конференції країн-пере­можниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала назву репараційного плану Дауеса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924 р., репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд зол. марок на рік протягом перших п’яти років дії плану, та по 2,5 млрд зол. марок на рік у наступні роки. Джерелом виплат повинен був стати спеціальний репараційний фонд, який мав формуватися за рахунок митних зборів (50%), збільшення непрямих податків та спеціального репараційного податку, що встановлювався на прибутки промисловості, торгівлі та транспорту (6%). Передбачалася й допомога з боку країн-переможниць, перш за все США (уряду Німеччини було надано 800 млн марок кредиту, які дозволили зміцнити державний бюджет), а також відкривалися широкі можливості для іноземних інвестицій у німецьку промисловість, які за час дії плану (1924—1928 рр.) досягли 21 млрд марок. Над економікою Німеччини встановлювався контроль Ліги Націй.

Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% перевищила його. Наприкінці 1928 р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса. В червні 1929 р. цей план замінено новим — планом Юнга (О. Юнг, президент електротехнічного тресту Моргана, один з авторів плану Дауеса, був призначений головою комітету експертів щодо репараційної проблеми. Запропонований ним проект було прийнято за основу).

План Юнга визначав остаточну суму репарацій — 113,9 млрд марок та граничний термін її сплати — 57 років, по 2 млрд марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів ставали державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою.

Проте розгортання світової економічної кризи 1929—1933 рр. фактично відмінило новий репараційний план. Улітку 1931 р. за пропозицією американського президента Г. Гувера проголошу­ється мораторій на щорічну сплату репарацій, а в 1932 р. переглядається й сума (її встановлюють у 3 млрд марок і надають відстрочку у виплаті — 15 років).

Другий етап характеризується досить стійкими темпами економічного розвитку в провідних країнах світу, що дозволило їм не лише «вилікувати» воєнні рани, але й зробити значний крок на шляху структурної модернізації виробництва. При цьому найбільш високі показники економічного зростання притаманні США, в історію економіки країни цей період входить під назвою «проспериті», тобто період процвітання. І хоча США, як і всі країни, що воювали в Першій світовій війні, переживали повоєнну кризу на попередньому етапі, викликану, перш за все, необхідністю конверсії та переведенням економіки країни на «мирні рейки», але вже у 1923 р. індекс промислового виробництва у Сполучених Штатах на 42% перевищував довоєнний рівень. Особливих успіхів досягли такі галузі промисловості, як автомобілебудування, авіаційна, хімічна, гумова, виробництва штучного шовку та радіоапаратури. Цьому сприяли розвиток серійного та масового виробництва, його спеціалізація, типізація та стандартизація.

Успішно впроваджувалися у виробництво потокова та конвеєрна системи, велика увага приділялася раціоналізації процесу праці тощо. Також значними, хоча і менш вражаючими були досягнення інших країн — Англії, Франції, Італії, Японії та ін.

Більшість економістів вважали, що настала епоха «вічного» процвітання, але ж поза їх увагою залишалась низка факторів, як, наприклад, той, що поряд з процвітанням та прискореним розвитком нових галузей, у деяких старих — вугільній, текстильній, суднобудівній, сільському господарстві — спостерігався справжній застій. Не зверталася також увага на відносну вузькість внутрішнього ринку та недостатню інвестиційну активність населення, яка була обумовлена вкрай нерівномірним розподілом доходів.

Світова економічна криза 1929—1933 рр., відома в історії як «велика депресія», охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку на декілька десятиріч назад, іноді до рівня межі XIX—XX ст., хоча вплив її на окремі країни був різним. Найбільше постраждали від кризи Сполучені Штати, але й в інших країнах вона носила надзвичайно жорстокий та нищівний характер.

Суперечки про те, що стало причиною кризи, в економічній літературі ведуться й досі. Зовні ця причина — перевиробництво або, як говорять деякі вчені, — «перегрів» економіки, викликаний тим, що швидкі темпи росту, притаманні світовій економіці в попередні роки, створювали численні диспропорції, які повинні були бути ліквідовані. Але на питання, чому криза була такою глибокою, попереднє пояснення відповіді не дає. Цілком можливо, що пояснення цього полягає, перш за все в тому, що до кінця 20-х років економічна система країн Заходу досягла такої складності, що механізм «незримої руки», тобто ринкової саморегуляції, перестає діяти в повну силу, і його стає недостатньо для стійкого економічного та соціального розвитку, і необхідним стає втручання держави; відсутність же такого втручання веде до поглиблення кризи та непередбачуваних соціальних наслідків.

Криза розпочалася наприкінці жовтня 1929 р. з краху на Нью-Йоркській біржі. До 1933 р. промислове виробництво в США скоротилося порівняно з 1929 р. на 46%, при цьому виробництво сталі впало на 76%, автомобілів — на 81%; криза боляче вдарила й по аграрному сектору (збори пшениці впали на 36%, кукурудзи — на 45%). Збанкрутіли десятки тисяч промислових підприємств, більше 5 тис. банків, близько 1 млн фермерських господарств. Різко впала заробітна плата, за рівнем економічного розвитку країну було відкинуто до рівня 1911 р.

Ефект перевиробництва (вироблена продукція не знаходила збуту через низьку платоспроможність) викликав дефляцію, тобто зниження цін. Особливо сильно дефляція зачепила продукцію аграрного сектору: ціни на сільськогосподарську продукцію впали у 2,5 раза. Виробники, неспроможні збути свою продукцію хоч за відносно прийнятними цінами, почали знищувати її (молоко виливали в море, зерно спалювали в топках, картоплю заливали гасом тощо).

Але найстрашнішим наслідком кризи стало все зростаюче безробіття: у пік кризи без роботи залишилась четверта частина працездатного населення.

Не менш складно криза проходила в Німеччині, викликавши надзвичайно гостру реакцію та підготувавши ґрунт для приходу до влади фашистів. До середини 1932 р. (пік кризи) промислове виробництво в Німеччині скоротилося більше ніж на 40%, причому в суднобудуванні — у 5 разів. Залишилась без роботи майже половина всіх найманих робітників, майже вдвічі скоротилося ремісниче виробництво та дрібна торгівля. Світовий характер кризи потягнув за собою скорочення кредитування промисловості міжнародними фондами, що також погіршило становище в країні.

В Англії та Франції криза розпочалася дещо пізніше, та й рівень падіння обсягів виробництва не був таким сильним: у Франції — на 30,9%, в Англії — на 16,2%. Але особливо складний та затяжний характер криза набрала в країнах, економічно та політично залежних від світових економічних лідерів. Криза охопила всі сфери господарства: світова торгівля впала майже на дві третини; надзвичайно сильно постраждав аграрний сектор економіки, який так і не зміг відновити виробництво до початку Другої світової війни; 56 країн девальвували свою валюту тощо. Величезного розмаху набуло безробіття: за офіційними даними в 32 країнах за роки кризи 1929—1932 рр. кількість безробітних зросла з 5,9 млн до 26,4 млн чол. Відбувалося масове розорення фермерів.

Боротьба з кризою, пошуки нових методів та форм протидії їй визначили генеральну лінію політики урядів усіх країн. Спочатку антикризова політика базувалася на вже відомих методах. Але досить швидко стало очевидним, що доктрина «невтручання» держави в еконо­мічне життя, заснована на концепції ринкового саморегулювання, не приносить бажаних наслідків.

З початком 30-х років головним напрямком економічної політики стає посилення державного втручання в економічне життя в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин. Проте в різних країнах державне регулювання визначалося особливостями економічного розвитку, рівнем та специфікою соціально-економічних та політичних відносин. При цьому можна виділити два основних варіанти цього процесу, свій найбільш яскравий вираз вони знайшли в антикризовій політиці «Нового курсу» президента Ф. Д. Рузвельта в США та в системі заходів, спрямованих на оздоровлення економіки у фашистській Німеччині.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в папке ЕІ_Тимочко-Пучко