Осн. л-раЕконом Іст / ЕІ_Тимочко-Пучко / tema-1-7

Теоретичною базою реформ президента Ф. Д. Рузвельта стало вчення англійця Дж. М. Кейнса про необхідність втручання держави в економіку з метою стимулювання інвестицій та пом’як­шення криз. Конгрес надав надзвичайні повноваження президенту Ф. Д. Рузвельту в проведенні реформ.

Першою акцією нової адміністрації, яка приступила до виконання своїх обов’язків у лютому 1933 р., було проголошення надзвичайного стану та закриття всіх банків на «банківські канікули» до 5 березня 1933 р., коли був прийнятий Надзвичайний закон про банки. Закон включав у себе наступні заходи: надання Федеральною резервною системою позик банкам, наділення міністра фінансів правом попереджати масове вилучення вкладів, відкриття після «канікул» лише тих банків, які будуть визнані здоровими. Через два тижні 4/5 банків — членів Федеральної резервної системи (ФРС) були відкриті. В червні було прийнято закон про розподіл банків на інвестиційні та депозитні (тепер банки не могли вкладати довірені їм гроші у ризиковані підприємства) та створено федеральну корпорацію, яка страхувала більші за 5 тис. долларів вклади у банки. А ще в квітні було прийнято закон про припинення вивозу за кордон золота та обов’язковий продаж громадянами золота державі, причому за цінами, вищими за ринкові, що дозволило не лише закупити близько 200 т золота, але й привело до штучного зниження курсу долара та дозволило підготувати його девальвацію (на 40% із встановленням нової ціни на золото — 35 дол. за унцію). Таким чином дефляцію було припинено.

Серед законів, прийнятих у перший період президентства Ф. Д. Рузвельта, найважливішими слід вважати Закон про відбудову національної промисловості (НІРА) та Закон про регулювання сільського господарства (ААА), прийняті в першій половині 1933 р.

Відповідно до першого закону було створено Національну адміністрацію відбудови, яку очолив генерал Х. Джонсон. В адміністрацію увійшли представники провідних компаній Америки («Форд», «Дженерал Моторз», «Стандарт Ойл», групи Моргана), а також керівники американської Федерації Праці.

Відповідно до закону підприємці повинні були об’єднува­тися в союзи, усередині яких діяли так звані «кодекси чесної конкуренції» — правила, які б регулювали умови конкуренції, зайнятості та найму, та захищали б інтереси споживачів. Кодекси передбачали обмеження тривалості робочого дня (не більше 8 годин), встановлювали мінімальний рівень заробітної плати (не менше 12 доларів на тиждень), розподіляли ринки збуту. Всього було прийнято 750 таких кодексів, дія яких поширювалася на 95% промислових та торговельних підприємств. Крім того, закон визначав форми відрахувань до Фонду громадських робіт та порядок використання коштів фонду. На організацію громадських робіт з цього фонду було використано більше 3 млрд доларів.

Треба зазначити, що вже в перші місяці президентства Ф. Д. Рузвельтом були зроблені й інші кроки, спрямовані на збільшення обсягу громадських робіт. За пропозицією президента створюється Громадянський корпус збереження ресурсів, головним завданням якого було створення таборів для молоді віком від 18 до 25 років, в яких молодь працювала на очищенні лісів, меліорації, створенні лісонасаджень, ремонті шляхів тощо; вони забезпечувались безкоштовним харчуванням, житлом, уніформою та отримували 1 долар на день. Щорічно в таборах було задіяно від 250 тис. до 500 тис. чол., а до 1939 р. в них побувало до 3 млн чол.

Узимку 1933—1934 рр. було створено Адміністрацію Громадських Робіт, яка забезпечила роботою більше 4 млн чол., а в травні 1934 р. приймається Закон про Федеральну надзвичайну допомогу, за яким штатам надавались великі дотації на реалізацію програм допомоги. В цілому до січня 1934 р. на громадських роботах було задіяно 5 млн осіб, а на допомогу по безробіттю існувало близько 20 млн американців. І, нарешті, в 1935 р. приймається Закон про соціальне страхування, за яким запроваджуються обов’язкові пенсії по старості (з 65 років) та обов’язкова допомога по безробіттю (в середньому 11 доларів на тиждень). Страхові фонди формувалися за рахунок відрахувань з прибутку підприємств та заробітної плати працюючих.

Закон про регулювання сільського господарства був спрямований на припинення подальшої аграрної кризи. З метою підтримки цін на сільськогосподарську продукцію передбачалося скорочення посівних площ та поголів’я худоби (фермерам за це надавалася компенсація за кожний незасіяний гектар або голову худоби за рахунок податку на компанії та коштів, отри­маних у результаті запровадження 30%-го податку на борошно та бавовняне прядиво). Ці заходи приймалися тоді, коли існуючі ціни на зерно робили більш вигідним використовувати як паливо саме його, а не вугілля або дрова, що і робили в деяких штатах.

Крім того, приймалися заходи, спрямовані на рефінансування фермерської заборгованості, яка до початку 1933 р. досягла 12 млрд доларів. Фермерам було надано кредити на 100 тис. доларів. У результаті припинився продаж розорених господарств. Правда, цей процес не був безболісним: було заорано 10 млн акрів уже засіяних бавовником площ, знищено до 25% усіх посівів, забито 6 млн голів свиней, 23 млн голів великої рогатої худоби. Якщо траплялися неврожаї, то це розцінювалося як щастя. Так, у 1934 р. США зазнали найжорстокішої посухи, яка супроводжувалася сильними курявами. Це істотно знизило врожай і дозволило підняти ціни на сільськогосподарську продукцію. Таким чином вдалося підтримати ціни та покращити становище в аграрному секторі: доходи фермерів в 1936 р. зросли на 50%. Більшість фермерських господарств стали на ноги, щоправда близько 10% все ж не зуміли вижити.

Здійснення програм економічного та соціального регулювання вимагало істотного зростання державних видатків, які поповнювалися за рахунок відчутного збільшення оподаткування, що викликало значне невдоволення представників великого бізнесу (Морган, Дюпон, Рокфеллер, Меллон виступали проти політики Рузвельта). Опозиція «Новому курсу» посилилася з послабленням економічної кризи, що привело до відміни законів про НІРА та ААА (1935 р.). Створена Американська Ліга свободи вимагала відмови від державного регулювання, зниження податків на великий капітал та переходу до більш жорсткого курсу стосовно трудящих.

Проте правильність політики Ф. Д. Рузвельта була підтверд­жена під час виборної кампанії 1936 р., в якій, як і в двох наступних, переміг Рузвельт. А економіка США вийшла з кризи. І хоча результати відчувалися не моментально, а лише через досить тривалий час, вони виявилися достатньо ефективними, і не лише в США, але й в інших країнах, які застосували методи, близькі до заходів «Нового курсу» (в Англії, Франції та ін.).

Інша картина спостерігалася в країнах, де застосовували політику, близьку до політики нацистів в Німеччині.

Нацистська партія під час виборів до рейхстагу висунула певну програму економічних перетворень, яка повинна була забезпечити вихід Німеччини з великої депресії. Відповідно до економічної програми передбачалося реалізувати такі заходи:

• одержавлення всієї грошової та кредитної системи та створення державної системи безготівкових розрахунків;

• одержавлення всіх усуспільнених трестів та участь держави у прибутках підприємств;

• створення здорової середньої верстви та її збереження;

• проведення земельної реформи та створення закону про безоплатне відчуження землі на громадські цілі, відміна земельної ренти та спекуляції землею;

• організація громадських робіт на 2 млн чол., та асигнування на це 5 млрд марок та ін.

Проте економічна програма, з якою нацисти прийшли до влади, дещо відрізнялася від практичних дій. Так, коли постало завдання проведення банківської реформи, усі заклики щодо знищення процентної кабали були забуті. Голова Рейхсбанку Шахт не допускав навіть думки про одержавлення приватних банків. Лозунг про безоплатне відчуження земель був також забутий, безоплатно передбачалося відчужувати лише землі, надбання яких не відповідало німецьким законам.

З приходом до влади гітлерівський уряд став швидко та рішуче проводити політику, спрямовану на встановлення «нового порядку», при якому економічний воєнний потенціал Німеччини буде максимізований, і країна таким чином відродить свою минулу міць та вплив.

Першим кроком цієї політики стало прийняття закону про примусове картелювання від 15 липня 1933 р., а також закон про підготовку органічної будови німецького господарства (27 лютого 1934 р.), завдяки чому формується система, яка повністю підпорядковує окремі підприємства інтересам фашистської військової держави.

Вершиною німецької економіки стає Національна економічна палата, яка координувала та керувала діяльність національних груп індустрії, що формувалися як за територіальним, так і за функціональним принципом. Крім традиційно притаманних картелям функцій з обмеження та визначення обсягів продукції, встановлення цін та умов торгівлі, розподілу ринків, картелі фашистського періоду здійснювали контроль над розподілом сировини та зовнішньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування, встановлювали рівень заробітної плати та процента. Проведення політики примусового картелювання означало практично повну ліквідацію системи вільної конкуренції та ринкового господарства.

Головна мета фашистського уряду — досягнення найбільшого економічного та воєнного потенціалів — робила надзвичайно важливим питання про самозабезпечення Німеччини, перш за все продовольством та стратегічною сировиною. Для досягнення цього було запроваджено ряд заходів:

• традиційну для Німеччини ще з часів Бісмарка політику протекціонізму — захисту німецького сільського господарства від зовнішньої конкуренції шляхом підвищення митних тарифів, заборони ввезення товарів, регулювання валютного курсу тощо, щоб зробити ціни внутрішнього ринку незалежними від коливань на ринку зовнішньому. В результаті ціни внутрішнього ринку були в 2—3 рази вищими, ніж світові. Підвищення цін стимулювало розширення посівних площ та зростання виробництва сільськогосподарської продукції;

• пряме регулювання, розповсюдження принципу примусового картелювання на сільське господарство;

• так звану реагреризацію, спрямовану на збільшення патріотичного, відданого режиму селянства;

• переселенську політику, яка полягала у внутрішній колонізації, створенні сільських поселень, особливо у східних провінціях. Вона була покликана дещо задовольнити «земельний голод» селянства.

У вересні 1933 р. видається закон про так званий «спадковий двір», який повинен був забезпечити зміцнення середньої верстви селянства. За новим законом спадковий двір не міг бути закладений, проданий або переділений між спадкоємцями, на нього не поширювались правила судового стягнення за борги Але проблеми, які виникли з кредитуванням подібних господарств, призводять до створення так званого Рентного банку, який став посередником між селянином та кредитором; селянин повинен був платити в банк ренту. Селянин, який не сплатив ренту державі, позбавлявся звання «чесний селянин», а його господарство могло вже продаватися з аукціону.

Пряме регулювання та контроль над сільським господарством відігравали в аграрній політиці фашизму найважливішу роль. За законом 1933 р. «Про тимчасову структуру імперського стану харчування та заходи щодо регулювання ринку і цін на сільськогосподарську продукцію» в життя запроваджується той же принцип примусового картелювання, що й у промисловості. Міністр сільського господарства міг установлювати мінімальні ціни на продукцію, а селянин повинен був здавати не менше 30% урожаю за цими цінами. Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продовольства було вповноважене регулювати виробництво, ціни, прибуток, умови торгівлі.

Крім продовольства величезного значення надавалося самозабезпеченню Німеччини сировиною та стратегічними ресурсами. Їх нестача призводить не лише до прямого розподілу наявної сировини, але й до прийняття курсу на розробку та виробництво ресурсів-замінників, що активно стимулює розвиток хімічної промисловості. В 1935 р. приймається чотирьохрічний план мобілізації ресурсів, спрямований на нагромадження стратегічних ресурсів та валюти, вивіз якої був фактично заборонений.

Трансформація трудових відносин у 30-ті роки була також спрямована на досягнення тієї ж головної мети — досягнення максимального економіч­ного та воєнного потенціалу. Праця розглядалася виключно як ресурс, який треба використовувати з найбільшою віддачею. У зв’язку з цим спочатку власникам підприємств надаються необмежені права щодо організації праці на підприємстві. Проте, коли розширення виробництва підвищило попит на робочу силу, цей порядок був замінений на систему централізованого контролю над умовами праці, запроваджено єдині тарифи заробітної плати.

Зі встановленням фашистського режиму найголоснішим із закликів став лозунг боротьби з безробіттям. Його реалізація привела до розгортання системи «громадських робіт», примусових за своїм характером, які використовували працю як дармовий ресурс. Це означало перехід до прямого державного обліку та розподілу трудових ресурсів.

Починаючи з 1933 р. запроваджується обов’язкова трудова повинність для молоді від 18 до 25 років, яка пізніше (1938 р.) стала загальною.

В результаті такої політики вже через рік у Німеччині було ліквідоване безробіття, показники економічного зростання різко пішли вгору. Це зростання йшло, головним чином, за рахунок розвитку воєнного виробництва, всього комплексу пов’язаних з ним галузей, які отримували величезні гарантовані державні замовлення. Що ж стосується виробництва предметів споживання, то воно в 30-ті роки істотно відставало від виробництва засобів виробництва, і розрив цей мав тенденцію до збільшення. В результаті аграрних перетворень було усунуто «ножиці цін» на промислову та сільськогосподарську продукцію, а сукупні доходи сільського господарства збільшилися в 1935—1936 рр. порівняно з 1932—1933 рр. на 38%.

Отже, така модель виходу з кризи давала моментальний позитивний ефект. Але, на думку більшості дослідників, незважаючи на високі економічні показники, Німеччина стояла перед катастрофою, адже в основі її процвітання лежала штучно розкручена воєнна кон’юнктура. Політика мілітаризації економіки не лише не розв’язувала проблему відбудови оптимальних господарських пропорцій, розширення внутрішнього та зовнішнього ринків, оздоровлення фінансової системи, а навпаки, заганяла ці питання в глухий кут. І розв’язання зовнішньої агресії — єдине, що могло відстрочити економічну катастрофу. Саме тому, починаючи вже з 1935 р. Німеччина все більше втягується у воєнні конфлікти і, в кінцевому підсумку, починає наймасштабнішу за всю історію людства війну.

Тема 7

Господарство провідних країн світу після Другої світової війни

Економічні наслідки Другої світової війни. План Маршала. Основні тенденції повоєнного економічного розвитку США, Японії, ФРН, Франції та Англії. Економічна інтеграція та «Спільний ринок». Другий етап сучасної НТР та структурні зрушення в світовій економіці

До нової світової війни призвели ряд причин, серед них найголовнішими слід вважати забуття умов Версальської угоди, всебічна підтримка з боку Заходу німецького реваншизму та мілітаризму, а також найгостріші протиріччя та суперництво між країнами-лідерами. Друга світова війна стала найбільшою економічною катастрофою XX сторіччя. До неї було втягнуто більше 70 держав і більше ніж 4/5 населення планети. Людські жертви перевищили 50 млн чол.; було знищено національне багатство на 316 млрд дол. Майже всі країни-учасниці вийшли з війни економічно знесиленими. Руйнування зачепили не лише Європу, але й Північну Африку, Далекий Схід та Південно-Східну Азію. Надзвичайно сильно постраждав світовий транспорт: зруйновано мости, залізничні колії, численні порти (за свідченням історика-еконо­міста Ван-дер-Веє здатними до експлуатації залишалися в Європі лише Бордо та Антверпен). Не вистачало й рухомого складу залізниць, істотно скоротився торговельний флот.

Численні жертви, моральне та фізичне виснаження населення, зруйнована інфраструктура створювали надзвичайні перешкоди в справі відбудови світового господарства і перш за все Європи, жертви якої були найбільшими. До того ж надзвичайний занепад сільського господарства, обумовлений нестачею знарядь праці, скороченням поголів’я худоби, нестачею добрив, знищенням великої кількості господарств у ході воєнних дій ще більше загострював ситуацію. Відродженню промисловості перешкоджала також відсутність сировини, напівфабрикатів, знищені транспортні зв’язки. Обладнання більшості підприємств за роки війни застаріло, деякі заводи були зруйновані або демонтовані. Промислове виробництво скоротилося більше ніж на третину порівняно з довоєнним рівнем.

За роки війни значно впав життєвий рівень, що призвело до високої смертності населення від недоїдання. Безумовно, завершення війни принесло певні позитивні зміни, проте через падіння рівня продуктивності праці та інших негативних явищ (недовантаження обладнання, неефективне використання земельних ресурсів тощо) бідність залишалася надзвичайно поширеною у повоєнному світі.

Надзвичайно негативним фактором став підрив національних валют. Країни, які воювали, фінансували свої видатки за рахунок збільшення кількості паперових грошей та емісії державних позик. Відразу після війни ситуація ще більше погіршилася, адже країни, які звільнилися від окупації, фінансували відбудову власного господарства також за рахунок випуску нових грошей та додаткових позик. Усе це призводило до зростаючих інфляційних явищ. У переможених країнах ситуація була ще гіршою. Для покриття видатків окупації та збитків, завданих війною, вони застосовували ще більшу емісію, в той час коли нестача матеріальних благ тут була ще більш відчутною.

Лише США, займаючи більш вигідну позицію в роки війни, зуміли отримати певні вигоди. Промислове виробництво тут за ці роки подвоїлося, ряд стратегічних галузей різко збільшив обсяги свого виробництва: алюмінієва промисловість — у 6 разів, літакобудування — в 16, виробництво штучного каучуку — в 400 раз тощо. США виробляли 2/3 світового промислового виробництва, володіли майже 2/3 світового золотого запасу.

Досить складна ситуація в Європі, надзвичайно повільний рух щодо відбудови її економічного потенціалу робив цілком необхідним надання певної допомоги. Таку допомогу могли надати лише США. Спеціально створена при президенті комісія, діяльність якої була спрямована на аналіз допомоги іноземним державам, підтвердила катастрофічний стан західноєвропейської економіки, відзначила значне зниження її довоєнного виробництва і високу потребу в імпорті та втрату Європою практично всіх джерел отримання іноземної валюти. Комісія також підтвердила існування «ножиць цін» між промисловістю та сільським господарством, руйнування єдиної системи внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Було очевидним, що без відповідної допомоги, яку могли надати лише США, Європа не зможе вийти з повоєнної кризи.

Але ані західноєвропейським, ані американським інтересам не відповідала роль США як постачальника сировини та товарів першої необхідності на доброчинних засадах. Тому на перший план виходить програма співробітництва, яка повинна була базуватися на таких критеріях: більша самоокупність економічного відрод­ження Європи, підвищення віддачі від американської допомоги та відповідність до чергового оновлення технологічної бази, яке розпочалося наприкінці 40-х років у США. За таких умов США виступили своєрідним «спонсором» повоєнної відбудови Європи.

5 червня 1947 р. держсекретар США Дж. Маршал, виступивши в Гарварді, представив зміст програми, спрямованої на відбудову та розвиток Європи. Програма була розрахована на чотири роки і передбачала розв’язання таких завдань: модернізація інфраструктури; збільшення обсягів виробництва (зокрема в енергетиці та металургії); більш рівномірне розміщення важкої індустрії (зконцентрованої традиційно в зоні Руру); раціоналізація виробництва сільського господарства та легкої промисловості і, нарешті, забезпечення грошової та фінансової стабілізації. До послуг європейських країн надавався американський економічний досвід та професійні експерти.

Основний принцип плану передбачав, що Європа повинна сама взяти на себе ініціативу його перетворення в життя: країнам, зацікавленим у поєднанні зусиль, спрямованих на відбудову економіки, необхідно було виробити узгоджену програму, яка б спиралася на процес багатосторонньої координації та кооперації зусиль.

З метою реалізації плану в квітні 1948 р. було створено Європейську організацію економічного співробітництва, до складу якої увійшло 16 країн, яка й координувала заходи щодо реалізації плану. За чотири роки дії плану Маршала (1948—1951 рр.) США надали допомогу європейським країнам на суму близько 17 млрд дол. з якої близько 2/3 припали на частку чотирьох провідних європейських країн: Великобританії, Франції, Італії та ФРН, більша частина з яких дісталася саме ФРН.

Досить цікавим аспектом реалізації плану Маршала було вирішення питання щодо джерел фінансування окремих елементів плану.

Усі поставки було розділено на три складових:

• предмети найважливішої життєвої необхідності — продукти харчування, паливо, одяг, з умовою, що щорічний приріст ресурсів європейських країн супроводжувався відповідним скороченням американських асигнувань. У зв’язку з тим, що більшість європейських країн була не в змозі оплатити відповідні поставки, більшість з них йшла у вигляді дотацій, а власна валюта, отримана за реалізацію американських продуктів, використовувалася урядами європейських країн для скорочення дефіциту бюджету (а отже, і темпів інфляції), для нарощування виробництва таких важливих продуктів, як сталь, цемент, шахтне, енергетичне, текстильне обладнання, калійні добрива, нафтопродукти тощо;

• промислове обладнання, у фінансуванні поставок якого переважали міжнародні позики;

• сировина, сільськогосподарські машини, промислові товари, запасні частини фінансувалися під гарантії американського уряду через спеціальне відділення експортно-імпортного банку США.

Таким чином, план Маршала був перш за все орієнтований на забезпечення «вузьких місць» у постачанні західноєвропейського виробництва, імпорт сировини та матеріалів, необхідних для європейської економіки, на відбудову та оновлення основного капіталу.

Але треба пам’ятати, що умови для країн-учасниць цього плану були досить жорсткими: відмова від націоналізації промисловості та надання повної свободи приватному підприємництву, що супроводжувалося помітним гальмуванням тих галузей західно­європейської індустрії, які були конкурентами США, зниження тарифів на імпорт американських товарів, обмеження торгівлі з соціалістичними країнами тощо.

Досить висока результативність плану Маршала разом з реалізацією власних економічних програм повоєнного відродження проявилася в істотному зростанні випуску продукції в базових галузях країн-учасниць за 1948—1951 рр. більше, ніж уполовину, а за окремими видами продукції ще більше: калійних добрив — на 65%, сталі — на 70%, цементу — на 75%, транспортних засобів — на 150%, нафтопродуктів — на 200%. Прогресивні зміни зачепили й експорт, який в цілому зріс на 49 пунктів.

У 40 — середині 60-х років одним з провідних факторів економічного піднесення став перший етап третьої науково-техніч­ної революції, пов’язаний із розвитком хімії та нафтохімії (синтетичні волокна та пластмаси), реактивної авіації, атомної енергетики, телебачення, виробництва транзисторів та ЕОМ. Затверджуються «жорсткі варіанти» автоматизації, напівавтоматичні технології, інтенсивне розширення НІДДКР.

Меті повоєнного відродження служила широка система заходів, яка визначала зміст багатьох національних економічних програм. Так, у ряді країн пройшла націоналізація промисловості, банків, фінансових установ, транспорта, запроваджено адміністративний, а з середини 50-х років й економічний контроль за цінами та заробітною платою. Широко застосо­вувалися найрізноманітніші методи державного регулювання, яке до кінця 60-х досягло найвищого рівня, державне підприємництво, пряме та непряме регулювання, програмування.

Надзвичайно важливо розглянути національні програми та мо­делі економічного відродження та повоєнного розвитку провідних держав, з’ясувати основні тенденції та його напрямки.

Сполучені Штати Америки вийшли з Другої світової війни наймогутнішою державою. Хоча вони й понесли досить істотні людські втрати (до 500 тис. чол.), але матеріальні втрати були мінімальними. Промисловість у роки війни зазнала надзвичайного піднесення, обумовленого переведенням економіки на воєнні рейки, що забезпечило не лише зростання інвестицій, але й підвищення зайнятості та продуктивності праці. Завдяки цьому національний дохід США за роки війни зріс більше ніж вдвічі; у 1945 р. в США вироблялося половину світового національного продукту. В той же час війна значно ослабила основних економічних суперників США: Німеччина та Японія зазнали поразки і не могли змагатися із США за ринки збуту й сировини, їх промисловий потенціал був знекровлений і майже знищений, а союзники — Франція та Англія, хоч і перемогли у війні, але потрапили у фінансово-економічну залежність від США.

Відразу після війни США зуміли швидко та ефективно переорієнтувати свою економіку на випуск мирної продукції: до середини 1947 р. перехід був фактично завершений, чому сприяли ряд державних заходів, серед яких слід зазначити програми реконструкції для солдатів, що повернулися з фронту, зростання приватного спо­живання, прискорений розвиток, обумовлений урядовою політикою, спрямованою на розширення експорту. Взагалі політика уряду в цей період була спрямована на забезпечення більшої зайня- тості населення. В 1948 р. було збільшено мінімальну заробітну плату, прийнято програму будівництва дешевого житла.

У політиці уряду США в 40-ві роки важливу роль відіграли початок холодної війни (що дало можливість обґрунтувати необхідність зростання воєнних витрат у державному бюджеті, а отже, і великих державних замовлень) та план Маршала. Саме за рахунок прибутків від воєнних замовлень були переобладнані підприємства, збільшено зайнятість, піднято заробітну плату. Війна в Кореї, яка розпочалася в 1950 р., дозволила ще збільшити воєнні видатки, що також забезпечувало зростання зайнятості населення. Але війна виявилася невдалою для США, в ній загинуло 54 тис. американців, та перемоги не було. Наступна адміністрація (президент Д. Ейзенхауер) змушена була її припинити. А піднесення економіки, обумовлене цією війною, виявилося нетривалим.

Після завершення війни в 1953 р. економіка США опинилася в кризовому становищі, яка повторилася в 1957 р. Ці кризові ситуації пояснюються зниженням купівельної спроможності населення, хоча уряд і робив певні кроки для її підтримки. Але подальше зростання воєнних видатків, спрямованих у промисловий комплекс, хоч і давало деякі можливості збільшення зайнятості, призвело до негативних наслідків. Уряд змушений був іти на скорочення золотих та валютних резервів, збільшення внутрішнього боргу, скорочення соціальних витрат тощо. В результаті економіка США втрачає динамізм, на деяких напрямках на початку 60-х років стало помітним відставання.