2. Поняття територіального верховенства.

Територіальне верховенство є складовою частиною державного суверенітету. Як проголошується у ст.2 Конституції України, суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві це називається територіальним суверенітетом.

Територіальний суверенітет — це право держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо всіх осіб і предметів на своїй території, а також право не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації. Правда, у ряді випадків держава має право здійснювати свою юрисдикцію щодо осіб і дій, виконаних поза межами своєї території. Розрізняють юрисдикцію, що наказує, тобто право видавані обов'язкові норми; правозастосовну — право застосовувати урядові або адміністративні санкції до фізичних або юридичних осіб; юрисдикцію примусового здійснення — правозастосувальні заходи примусу для забезпечення реалізації норм.

Правові підстави зміни державної території — це встановлені в міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї території.

Сучасний перелік правових основ зміни державної території базується на забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що територіальні зміни не повинні піддавати загрозі чи порушувати міжнародний мир і безпеку. Виключеннями є національно-визвольні війни, ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у результаті яких можуть відбуватися територіальні зміни.

Чинне міжнародне право визнає такі загальні правові підстави зміни державної території: самовизначення, цесія, ефективна окупація, давнина володіння, оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі способи зміни державної території, як анексія, військова окупація.

Самовизначення ґрунтується на принципі рівноправності та самовизначення народів, закріпленому в п.2 ст. 1 Статуту ООН, а також у ст.1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Але будь-які спроби територіальних змін, що ґрунтуються на принципі самовизначення, викликають серйозні труднощі та нерідко закінчуються збройним конфліктом.

Основна проблема при зміні державної території на підставі самовизначення пов'язана з юридичною невизначеністю суб'єкта цього права та з колізією принципів самовизначення та територіальної цілісності держави. Ця колізія вирішена лише щодо колоніальних і залежних народів — вони мають право боротися за свободу та незалежність, вільно визначати свій політичний статус, без утручання ззовні, і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

У Декларації принципів міжнародного права сказано, що кожна держава має утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення національної єдності чи територіальної цілісності держави. Тому стає зрозумілою позиція іноземних держав на етапі розпаду СРСР: право виходу союзних республік зі складу Союзу визнавалося тільки за згодою самого СРСР. Такий підхід, звісно, суперечить природно-правовій основі права на самовизначення як права народу самостійно розпоряджатися своєю долею.

У випадку самовизначення з метою державотворення народу, що самовизначається, має належати територія, на якій він проживає й у межах якої виявляється його економічна, соціальна та культурна самобутність, що характеризує цей народ як суб'єкт самовизначення. При самовизначенні не повинно виникати питання про відплатність придбання цієї території в держави, що здійснює на ній територіальне верховенство. Право на самовизначення не може обумовлюватися згодою інших суб'єктів федерації, а також наявністю в території, на якій відбувається самовизначення, зовнішніх кордонів з іншими державами.

Цесія — це передача території однією державою іншій на підставі публічно-правового міжнародного договору. Приватноправовий договір цесії не спричиняє зміни публічного титулу державної території. Цесія може бути відплатною та безвідплатною. Відплатна цесія може мати форму купівлі-продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії презюмується рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держави. Неповна цесія (оренда) не пов'язана з безповоротною втратою державою переданої території.

Оренда території — один зі способів, що найчастіше зустрічаються в чинному міжнародному праві, тимчасової передачі території однією державою іншій на підставі міжнародного публічно-правового договору оренди. Оренда державної території в будь-якому її вигляді є хоча і специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що держава-орендодавець на час утрачає частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тимчасово його здобуває.

Окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить. Окупація була надзвичайно поширена в епоху великих географічних відкриттів. У сучасній міжнародно-правовій практиці спори, пов'язані з ефективною окупацією, досить рідкі.

Давнина володіння — це тривалий та мирний публічно-правовий контроль над територією, що можна розцінювати як здійснення суверенітету де факто при відсутності зустрічних домагань із боку інших держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають.

Протиправні зміни державної території

Не є правовими підставами для зміни державної території анексія, військова окупація. Будь-які територіальні зміни, що виникли на підставі або внаслідок анексії чи військової окупації, мають бути визнані юридично недійсними.

Анексія — насильницьке приєднання території однієї держави до території іншої. Протягом майже всієї історії людства вона була основним видом придбання територій і вважалася правом переможця. Заборона анексій пов'язана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому договорі 1928 р. і закріпленням у міжнародному праві, насамперед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної території. Проте спроби анексій у сучасному світі не зникли, хоча й зустрічаються нечасто.

Військова окупація — це тимчасове захоплення збройними силами однієї держави території іншої. Військова окупація, незалежно від її тривалості, не створює правових основ для зміни державної території.

3. Res nullius, res communis.

Міжнародною територією спільного користування є величезні простори, на які не поширюється суверенітет або юрисдикція будь-якої держави. Це відкрите море і повітряний простір над ним, морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика, космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.

Протягом тривалого часу правовий статус подібних просторів та їхніх ресурсів визначався за допомогою понять, запозичених з римського права, - terra nullius (нічийна земля) і res communis (річ, що перебуває у спільному користуванні). Використання римських цивільно-правових понять у міжнародному праві піддавалося в міжнародно-правовій науці обґрунтованій критиці, оскільки їх тлумачення і застосування до конкретних ситуацій спричинювали чимало суперечностей.

Нічийною землею (terra nullius) визнавалася сухопутна територія, що не належить жодній державі, заволодіти якою, однак, могла будь-яка держава з дотриманням спочатку правил фіктивної, а пізніше ефективної окупації. Правила фіктивної окупації нічийної землі зводилися до того, що її відкриття представниками будь-якої держави й залишення на ній символічних знаків - королівських штандартів, хрестів з написами про належність відкритої землі відповідному монархові, давали титул на цю землю. У зв'язку зі значними труднощами у визначенні пріоритету у відкритті тієї або іншої землі замість правил фіктивної окупації terra nullius були вироблені правила ефективної окупації.

Суть їх така:

1) нічийна земля може ставати частиною якоїсь держави за допомогою окупації, якщо міжнародне право допускає це;

2) окупація повинна мати не фіктивний, а фактичний характер, тобто супроводжуватися заходами, спрямованими на встановлення контролю та юрисдикції на окупованій території з боку відповідної держави;

3) держава, що окупує, повинна нотифікувати всім зацікавленим урядам про заволодіння нічийною землею за допомогою ефективної окупації. Незважаючи на те, що концепція ефективної окупації terra nullius не здобула загального визнання, починаючи з XVIII ст. вона широко застосовувалася аж дотепер у доктрині та практиці міжнародного права, а також у судових і арбітражних рішеннях.

Res communis, або territorium communis omnium, - це простір, що перебуває у спільному користуванні всіх народів, на який не може поширюватися суверенітет жодної держави, наприклад, відкрите море. Правовий режим таких просторів визначається міжнародним порядком і багатосторонніми угодами. Головна відмінність території цього виду від нічийної землі полягає в тому, що вона не може бути об'єктом окупації і поширення на неї державного суверенітету. Історії міжнародних відносин відомі випадки, коли території, визнані на основі міжнародного звичаю або договірних норм як res communis, деякими державами розглядалися як terra nullius, що призводило до непорозумінь і конфліктів. Так, Англія в XVH ст. відстоювала концепцію mare clausum (закритого моря), відповідно до якої її домініоном мали визнаватися величезні простори Атлантичного океану аж до Америки і Гренландії на заході та Норвегії на сході, включаючи Англійський канал.

Щодо арктичного архіпелагу Свальбард (Шпіцберген) до середини XIX ст. склався звичай спільного користування і неналежності його будь-якій державі. У 1872 р. цей статус архіпелагу був підтверджений в Угоді про Шпіцберген між Швеціею-Норве-гією2 і Росією. Однак у міжнародних відносинах він помилково вважався нічийною землею (terra nullius). Це дало привід Німеччині в 1898 р. спробувати анексувати архіпелаг, але протидія Росії не дозволила здійснитися німецьким планам.

У зв'язку із суперечностями в тлумаченні й застосуванні концепцій terra nullius і res communis у міжнародному праві, широке визнання в міжнародно-правовій науці здобула концепція міжнародної території спільного користування (МТСК). Юридична природа МТСК полягає в непоширенні на неї суверенітету будь-якої держави, у зв'язку з цим виникає необхідність її охорони і раціонального використання в інтересах усього людства.

У рамках МТСК є різні правові режими щодо певних територій, які визначають порядок діяльності суб'єктів міжнародного права з метою їх освоєння і використання. Ці правові режими встановлюються за допомогою міжнародного порядку або міжнародних договорів, наприклад, Договором про Антарктику 1959 p.; Договором про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 p.; Женевськими конвенціями з морського права 1958 р. і Конвенцією ООН з морського права 1982 р. Важливим положенням міжнародно-правового режиму територій спільного користування є те, що вони використовуються (Антарктика, небесні тіла) або резервуються для використання (Світовий океан) виключно з мирною метою.

Нині стало очевидно, що концепція спільного користування (res communis) застаріла. Розвиток науки і техніки відкрив широкі можливості для використання простору й ресурсів, що перебувають за межами державних кордонів. Вони набули великого значення для економіки, транспорту, зв'язку і, зрозуміло, безпеки всіх країн.

У результаті постала концепція спільного надбання людства (res communis humanitatis). З часом вона трансформувалася в концепцію спільної спадщини людства, у якій принциповим моментом є захист інтересів не тільки нинішнього, а й майбутніх поколінь. Концепція стосується просторів і ресурсів, які за самою своєю природою не можуть перебувати під суверенітетом тієї або іншої держави. Вона охоплює відкрите море, глибоководне дно, Антарктику, повітряний простір поза державними кордонами, космос. Із цього переліку видно, яка велика і значна спільна спадщина людства