pavlo-zagrebelniy-divo

Борис дістав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер ось уже скільки років і він сам, поклав грубезну папку на стіл, поклав на неї долоні, зітхнув. Збирано по крихті, відтворювано історію по найменших її уламках, здавалося, ось і робота, гідна пошани й подяки найбільшої і найвищої. А прийшла жінка і…

Він згадав, як покинув усе і гайнув до Москви. Відчував тоді себе хлопчиськом, але іноді багато можна віддати за таке відчуття. Ще згадав: початок війни в Києві. Чомусь найбільше запам'яталося, як вивозили звідусюди, вантажили на машини сейфи. їх виносили з великими зусиллями, товпилося коло них завжди багато чоловіків, але підступитися не могли, бо сталеві скрині були занадто малі. Так колись обтікали хвилі людського муравлиська будовану Софію в Києві. Кожному хочеться доступитися, а місця не стачає. Але чому ті люди так прагнули вивезти з Києва передовсім сейфи, малий Борис тоді не міг збагнути. Лишали Київ, лишали собори, музеї, пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якісь незграбні, вугласті залізні скрині. Мабуть, і ті люди тоді гаразд не знали в запамороченні, що діяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потім, повернувшись до рідного міста і побачивши в ньому уцілілі собори й пам'ятники, зраділи їм, як рідним людям, і тільки тоді збагнули, що є цінністю найвищою, і то було святе почуття в їхніх душах. Бо хіба ж у час війни не звернули погляд усього народу в глибину століть і не нагадали йому великих імен, щоб зміцнити всіх у почутті патріотизму, яке виростає й формується в серцях поколінь протягом віків і віків, а не прищеплюється за одним замахом, як віспа.

Все це було так, і все це звучало тепер непереконливо. Бо на столі лежав лист від жінки, яку він покохав по-справжньому вперше в житті, а за листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду… І його ганьба, його приниження, і ота спина, і сміх, і вже ніколи не повернеться вона до нього, як ніколи не може воскреснути людина, що вмерла, і прожити ще одне життя на землі, ніколи, ніколи…

Він рішуче розгорнув свою папку, дістав останню сторінку рукопису, не глянувши навіть, на чому там обірвано речення, рішуче дописав з нового абзаца:

«Тут я припиняю розповідь про забуті й загублені події давнини, даючи змогу всім бажаючим слідом за мною дозбирувати й дописувати решту».

Зв'язав рукопис. Отак він і віднесе його видавцеві. Бракує завершення, але - не біда, не біда.

Загребельний П. А.: Диво / 581

Відійшов, збоку довго дивився на рукопис. Ціла гора списаного паперу. Якби ж то просто списаного! Там було вже не тільки життя його батька і його власне - жили там люди забуті, невідомі, але великі. Повинні були ожити. Він людина одної ідеї? Ну, так. Він нудний? Згода. Дивак? Але саме отакі диваки гримають на своїх плечах один з наріжних каменів будівлі сучасності.

Ієрогліфами було виписано в нього з єгипетського папірусу й уміщено під скло шафи: «Ті, хто будував з граніту, споруджуючи прекрасні творіння… їхні жертовні камені так само пусті, як і тих утомлених, що впокоїлися на березі, не полишивши по собі спадкоємців…»

Ніхто за тебе не дозбирає і не докінчить, не довершить!

Загребельний П. А.: Диво / 582

Рік 1037. Осінний сонцеворот. Київ

… святей Софьи, южн созда сам…

Літопис Нестора

Було в Сивоока відчуття, неначе вмирає невпинно й нестримно кожною часточкою свого тіла, кожною жилкою, умирає думкою, прагненнями, надіями. Собор здіймався вище і вище, виростав із землі велетенською рожевою квіткою, позбавленою стебла, збунтованою проти всіх відомих сил і стихій природи, проти людей, проти самого будівничого, і Сивоок ніяк не міг позбутися жахного враження, ніби оті камені

йплінфи, ніби ота рожева цем'янка, якою скріплювано стіни,- то частки його власного єства, ніби перевтілюється він у цю споруду, сам зникаючи непомітно, поступово, неухильно!

Коли ж стало будування готове посеред київських снігів і звідусіль заквапився люд, щоб поглянути на те диво, ще й не докінчене, тоді раптом знову мовби ожив Сивоок для нового діла; довгі роки неймовірного напруження вмить відлетіли геть, їх неначе й не було, і отого виснажливого вмирання душі й тіла теж не було - народилися в ньому нові сили, нова потуга, так, певно, буває з тим сміливим птахом, який, розмахавшись, вганяється в найвищу височінь і в найкрутішому зльоті лякається, що не стачить йому снаги, і летить що вище, то важче

йважче, ось-ось упаде каменем донизу, але потім, досягнувши все ж найвищої точки, несподівано для самого себе відкриває в собі безмежні запаси легкої летючості і нестримно ширяє в блакиті, пронизаній сонцем.

Така пташина летючість з'явилася в душі Сивооковій, коли забрався він на височезні риштовання в головній бані храму іпрчав викладати найбільші софійські мозаїки. ГБайдуже йому було до всіх суперечок поміж пресвітером Ларивоном і митрополитом Феопемптом, найменше дбав про думку князеву тепер, коли їм із Гюргієм удалося стати на своєму і збудувати церкву не ромейського кшталту, а саме таку, як привиділася вона Сивоокові в години його першої зустрічі з рідною землею по довгій розлуці.Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини - квітками й листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання в творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів,

Загребельний П. А.: Диво / 583

пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце. Сонце було скрізь, воно рухалося в соборі, собор повертався слідом за ним, мозаїки мовби виступали з своїх заглиблень, вони ставали вільно між стіною і людьми, яш дивилися на них знизу, вони рухалися.по колу, оберталися слидом за сонцем, і все оберталося разом із ними в урочистій тиші й нелюдській красі. Для нього тепер головне полягало не в тему, що мав зображувати, а як. Саме мистецтво важливе, а не постаті, які воно передає. Постаті змінюються, одним подобаються такі, другим - ще якісь, а малярство, якщо воно є, зостається навіки.

Не важило, як називатимуться ті чи ті мозаїки. Пантократор, Оранта, Євхаристія з двічі намальованим Христом і апостолами, які бігли до бога за його тілом і кров'ю,-так уявлялиздоблення собору самі попи. А для Сивоока там було тільки сонце в тисячних розблисках смальти золотої, синьої, зеленої;

зелене сонце деревлянських лісів, жовте сонце ранків його дитинства, біле в розпеченості болгарських планин і свинцеве сонце в емволах константинопольської Меси перед тим, як його мали осліпити, і тихе золото сонця над вечірніми садами, і співучість променів на жіночім волоссі…

Тому Пантократор, якому навмисне надав рис Агапіта, з гіркотою в погляді, викликаною старощами й безсиллям, мав у собі щось від сизої свинцевості безжального ромейського сонця над полоненими болгарами, а велетенська постать Оранти уявлялася Сивоокові, мов тихе синє зітхання матері, якої він.так ніколи й не знав; Євхаристія ж була криком барв багряних і синіх, малинових і фіалкових, золотих і зелених; барва й рух, нестримний, жадібний, вічний рух - так людство вічно квапиться кудись, прагне чогось,- а чи й відає добре, чого саме? Хліба? Крові? «Се творіть в моє споминання»,- заповів бог. І ось женуть кудись людей, а чи й самі вони біжать, і вже нікому носила їх зупинити, а на долю художника припадає відтворення того невпинного руху - прагнення, що ним так потрафила християнська церква людській натурі.

Сивоок сам доглядав, як варилася смальта для великих мозаїк, які мав викладати. Добирав належних кольорів. Чаклував над красками. Варив, проварював, розтирав. Для золотої смальти сиісарі виковували тонюсінькі листочки золота, потім воно закладалося поміж двох платівок скла, навічно заварювалося, іноді, коли треба було тоншої смальти, золотий листочок просто прилютовувався до споду скляного кубика. Щоб урозмаїтити відтіния золотої смальти, Сивоок стосував не саме тільки золото, а й електрон, або ж біле золото, тобто сплав золота з сріблом, іноді бралися навіть листочки міді, яка давала спокійніше сяйво.

Загребельний П. А.: Диво / 584

Смальту варили довго, багато людей перепробував Сивоок на тому ділі, йшли до нього охочі, босі, без шапок, бідні, обідрані, несміливі, він учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нужді й клопотах, розповідали вони йому про нужду ще більшу, про те, як було голодно колись, а ще голодніше стало нині, бо все поглинає церква, люди кинули поля й борті, пішли на будування, а тим часом їхні хижі десь валяться, заростають бур'яном поля - і що то буде, що ж то буде? Навіть у часи ліпші хліб вживано не щодень, а тепер тільки й бачили що ріденьку затірку, та капусту, та ріпу. Сіль була розкошами, її не клали в страву, а лизали грудку по обіді, про м'ясо й не згадувано. Сивоок ділив на всіх своїх помічників і ту належність, що йому припадала від князя, але розумів, що, нагодувавши десятьох, однаково не нагодує тисяч. Повторювалося те саме, що бачив багато літ у Візантії: чим більше й розкішніше будовано, тим біднішим і обдертішим ставав народ довколишній, бо все мав винести на своїх плечах, своєю працею, своїми нестатками й обмеженнями заплатити за пиху і славу божу.

Ант'ропоси рятувалися від похмурих видінь і од відчаю в молитвах, старіші з них, не маючи більше сподівань, приймали чернецький постриг, ось уже й тут, у Києві, заснували вони коло самої Софії, на місці свого поселення, монастир святого Георгія на честь князя Ярослава, і Міщило втулився туди ігуменом, але Сивоок зостався зі своїми людьми; не міг він визнати цього жорстокого бога, від якого ціле життя тільки страждав і поневірявся, власне, по загибелі Ісси втратив замилування до щонайдрібніших радощів і вдоволень, жив тепер тільки великим ділом свого життя, жив у барвах, у їхньому світінні, у їхньому співі.

Наставало тепер те найголовніше, задля чого, на думку Сивоокову, принесено всі пожертви й зусилля: розпочиналося таємниче й незбагненне навіть для того, хто стояв коло джерел і початків. З нічого ти твориш ще одну річ для світу, додаєш до нього те, чого світ не знав і ніколи б не спромігся витворити сам у своїй байдужняві й безладді. Ти вносиш високу гармонію в склубоченість речей, ти - творець, ти - вищий за бога!

Міщило викладав мозаїку на стіні під хорами - на прославляння засновника храму князя Ярослава. Працював повільно, ретельно, припасовував кубик до кубика з такою старанністю, що готова мозаїчна поверхня зливалася в суцільний блиск, той блиск засліплював, несила було розібрати, що там зображено, - тільки сяяння, блиск, щоб знав кожен, хто підіймає очі, перед очима в нього бог, богородиця і князь, а все - всуціль світло, яріння, вогневість.

Загребельний П. А.: Диво / 585

Князь побував у соборі, і йому сподобалося, як Міщило викладає смальту, відчувалася рука майстра вправного, добре навченого, лихо тільки, що працював Міщило занадто повільно, надто ж коли порівнювати з Сивооком.

Той сидів у своєму підхмар'ї, помічники носили йому заправу для накладки на стіну, заправу теж роблено за вказівками Сивоока, до вапна додавано товченої цегли і тонкого вугільного порошку, і в оту сірувато-рожеву накладку русявий велетень, якось мовби не думаючи, навкиддя, втуляв кубики смальти й різнобарвних каменів, не дбав за пригладженість, не вилизував, як Міщило, квапився, ніби гнали його в шию, різнобарвні кубики стирчали з накладки і так і сяк, здавалося, ніякого ладу немає в отих нагромадженнях смальти й камінців; Міщило на здивований погляд князів тільки безрадно розводив руками - мовляв, дурням закон не писаний.

Ярослав змовчав на перший раз, але приходив до Софії ще, знов спостерігав дивну картину: один, висолопивши язика, примоцьовує кубик до кубика, що не просунути й голки, а другий, угорі, жбурляє собі смальту безладно й свавільно, і поки цей унизу клопочеться досі над одною лиш постаттю, той угорі вже докінчив Пантократора і взявся за його небесну сторожу - архангелів, і все те в нього - кострубате, розвихорене, розтріпа-'^;: не, як і він сам, і знов знизував плечима Міщило і щось шепотів осудливе. Мовляв, чи нам забракне сил на добротну роботу? Чи не можемо викласти всю смальту гладенько та рівненько?

Князь поліз до Сивоока. Нелегка то була дорога, ніколи не доводилося йому ще такого, але знав: володар не повинен відступати ні перед чим, має зазнати всього.

Та коли став позад Сивоока і глянув на його роботу, вжахнувся. Знизу було видно Пантократора у великому медальйоні, знизу архангели (два готові вже, третій недовершений) вражали своєю важкістю (про бога мови не було: він і геть був важкий якийсь, мовби викладено його з величезних камінних квад-рів, а не з легеньких сяйливих кубиків), знизу були барви, вони зливалися воєдино, хоч і не так, як у Міщила, а тут князьчіе бачив нічого, окрім сірого розчину, накладеного товстим шаром на стіну, і безладно повтикуваних у той розчин неоднакових скелець і камінців, гранями своїми повернутих врізнобіч, як попало, в дикому хаосі; найстрашніше ж полягало в тому, що Сивоок при появі князя роботи своєї не припинив, а тицяв собі й далі свої камінці, мовчки простягав до підручних то одну руку, то другу, працював мовчки, швидко, гарячково й зосереджено, мов бог у час творіння світу.

Загребельний П. А.: Диво / 586

-Ти що такеє витворяєш? - гнівно спитав князь, задиханий від виснажливого видряпування в цю підхмарність і лихий на Сивоокову неуважність, а ще більше - на несхожість його роботи до того, що показував йому внизу Міщило.

-Що бачиш, князю, - відбуркнув майстер.

-Нічого не бачу.

-Непривчене око маєш, князю.

-А ти не вчи мене! - тупнув Ярослав.

-Опріч того, на цю мусію дивитися треба лиш знизу, - заспокійливо мовив Сивоок, - вельми велика вона, щоб обійняти

їїоком зблизька.

-Чом кладеш не так, як Міщило?

-За сонцем іду. Хоч де буде сонце, знайде собі відбиття, і світитиметься мусія впродовж усього дня одинаково глибоко. А в Міщила - блисне один раз на день. Та й що то за блиск? Без тепла, без глибинності, мов холодна крига. А ще - кластиме твій Міщило свою мусію десять літ і не викінчить. Люди народжуються різно: одні для роботи дрібної, інші - для великої…

Сивоок говорив не повертаючись до князя, клав і далі смальту, робив те вміло, швидко, якось ніби аж весело.

-Вважаєш, що так воно й треба? - лагідніше спитав Ярослав.

-Оце, що роблю? А як інакше? Ніхто не взявся за великі мозаїки. Мало таких людей на землі. Мене колись відчай загнав у цю височінь, а тепер і злазити не хочеться. А злізу - то теж для діл великих.

-Чванишся чи жартуєш?

-І те, й інше. Думаю, як швидше викінчити церкву.

-Вгадав мою думку, Сивооче.

-Але з Міщилом, князю, не докінчиш до самого віку.

-Недобудований храм не хочу лишати синам і нащадкам, - сказав Ярослав, видно приставши вже на бік Сивоока в його дивно хаотичнім і незбагненнім, але впевнено навальнім Творенні. - Не хочу!

-Я теж, - весело сказав Сивоок.

-Ти ще молодий.

-Але й не маю нічого. Ні сина, ні жони, ні покрівлі над головою.

Князь промовчав! Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не на себе - за державу. Завжди й найперше.

-Сини в тебе гарні, князю, - знов заговорив Сивоок. - Про дочок не кажу, негоже мені мовити про княжих дочок, а сини вельми гарні. Є в мене думка. Хочу помогти Мищілові в його роботі.

-Своєї ж маєш іще он скільки! - здивувався князь жадібності цього чоловіка до клопотів.

Загребельний П. А.: Диво / 587

-Докінчу своє вчасно. Міщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб швидше - можна поєднати з його мусією фрескові образи твоїх синів і доньок з княгинею. Ото я взявся б і зробив швидко й охоче.

-Чи ж пасуватиме? Князь - у мусії, а родина його - в простому малюванні.

-Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусією. На все є спосіб. Колись жона карійського царя Мавзола Артемізія поставила йому по смерті надгробний пам'ятник і стіни прикрашено фресками такими гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. І в еллінів та римлян були такі майстри. В заправу додавали порошок мармо-ряний, поверхню накладки розгладжували гарячим залізом, а писали яєчною краскою, яка в звичайній фресці не вживана. Після викінчення живопису його покривали пунійським воском і водили коло самої поверхні розпеченим залізом, не приторкуючись. Ще потім натирали сукном - і ось блиск, як у відполірованого мармуру або й смальти.

-Маю досить державних справ, - сказав князь, - щоб забивати собі голову твоїм пунійським воском та ще чимось. Ти майстер - тобі й знати.

-А тим часом втручаєшся в те, як мені класти смальту, - нагадав Сивоок.

-Бо незвично кладеш.

-Ото тільки й мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки тоді сподіватися може на непохитність. А краса - лише

внеодинаковості. Візьми таке, князю: кожна рослина має свою квітку, не схожу на інших. А якби всі квітки та стали однакові?

-Багато балакаєш, - спробував перевести розмову на жарт Ярослав.

-Бо багато працюю. - Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув на князя і не перервав своєї роботи. Стояв на дерев'яному помості, широко розметавши руки, так ніби підпирав вигинисту стіну бані, голова, задерта назад, міцно влягалася на плечі, зрослася з ними назавжди від оцього напруженого вдивляння вгору, на склепіння; князь спробував полічити, скільки днів, тижнів і місяців стоїть отут Сивоок, викладаючи мозаїки, вийшло так багато, що він вжахнувся, а попереду ж було ще більше! І цей чоловік думає не про спочинок, а шукає собі ще роботи, береться за нове, і киплять у ньому якісь незбагненні пристрасті, вмить зачіпається він до сперечань із самим князем.

Загребельний П. А.: Диво / 588

Отрок, що супроводжував Ярослава, розіклав для князя переносний стільчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися і вести перемови з будь-ким при свідках. На все життя запам'яталося йому новгородське віче, перед яким вивертав свою душу після розправи над'воями Славенської тисячі, зненавидів одтоді всі принародні рядіння й обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його до себе в палати, слухав, з вирішенням своїм не квапився, лишався для співрозмовника загадковим, а отже - мудрим.

Тому почувався зле отут, під самим склепінням головної бані собору. Було враження, мовби отой повітряний стовп, що виповнював баню на всю височінь, враз перевернувся і став тиснути на людей знизу, загрожуючи приплющити їх до грізно наставлених безнадійно-чорних очей Пантократора. Ярославові забракло повітря в грудях, стало млосно, він підняв руку, щоб розхристати ферязь, пошкріб пальцями по золотому шиттю, облизав пересохлі губи. Відчув себе геть старим і немічним. Дурне діло: дертися на таку височінь, щоб устрявати в сперечання з цим непокірливим чоловіком. Та й нащо? Художники - люди, владці - теж люди, але в кожного своє життя, своя мета і своє призначення. Може, слід позоставити кожному робити своє і не втручатися? Але ж тримається держава на князеві, а тому повинні підкорятися йому всі людове в державі. Хто не кориться - ворог або підозрілий чоловік. Тоді хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свій бік, тепер знов, так, видно, націляється чинити й далі. Може, правду мопив Ситник?

Ярослав одкашлявся.

-Дихати в тебе тут нічим, - сказав Сивоокові.

-А я не дихаю, - відмовив той. Непокірливий. Зухвальний.

-Пришлю до тебе бояр своїх, ліпших людей.

-На шої вони мені? Прислав би, князю, втрачені літа, людей дорогих, навіки втрачених, але не можеш. '

-Усе в волі божій.- Князь відступився од Сивоока, ладнався до спуску, лаяв себе в думці за необачливість і безглузде бадьоріння. В старощах дертися в таку височінь! Закортіло побути коло самого бога, діткнутися рукою божої десниці! Безглузда звичка самому все 'перевіряти й оглядати. Однаково 'земля така велика, що не стачить життя на те, щоб усе побачити, мабуть, треба вірити й чужим очам. Але яким, чиїм?

-Зоставайся з богом, - сказав Сивооку.

Той мовчав. Не повернувся до князя. Наставляв і далі на нього свою розкучману, прикам'янілу до плечей в неприродному

Загребельний П. А.: Диво / 589

задерті голову, нестомно клав смальту й камені, аж тепер запримітив Ярослав, що не розкидає художник різнобарвні кубики як попало, що є твердий і гармонійний лад у розбігові смальти по ввігнутій поверхні, смальта йшла мовби колами, пів-дужжями, в ній було щось від кшталту небесних сфер, був невпинний рух, було кружляння, од якого йшла обертом голова, князь заточився, важко обіперся об плече отрока, сказав глухо:

- Зводь мене звідси.

Потім стали приходити бояри, городські старці, мужі ліпші й нарочиті, статечно впливали в церкву, плуталися поміж риштованнями, перечіпалися об дошки й обаполи, задирали голови, вдивляючись в роботу мовчазних антропосів Агапітових, які, попритулявшись повсюди, писали фрески; Міщило спускався щоразу вниз і давав пояснення, замовчуючи про свою мусію, яка посувалася надто повільно, найбільше показував угору, де трудився невидимий Сивоок, де зблискувало синім і золотим у про-зирах поміж риштованням, щось пошепки говорив чи то гнівне, чи то пробачливе, а поважні гості стояли, дерли голови, зітхалня.

Що то буде перед ними? Незвичне, дивне і чи й потрібне? Бо як живуть люди, чим? Той воює. Той викорчовує ліс. Той упольовує звіра, а той сіє хліб а чи варить сіль. Кожен щось робить і вважає, що то єдино необхідна робота, і так воно насправді є. А тут якийсь чоловік роки витратив на те, щоб наготувати собі різнобарвних скелець і камінчиків, а тепер викладає їх на стіні. Нащо? Кому від того користь? Князеві? Але сам князь мовить: ідіть, дивіться. Церкві, богові? Але що каже їм цей чоловік, який має на собі хламиду слуги божого?

І так дивилися, слухали Міщила, хитали головами, зітхали:

- Нащо воно все? Гріхи наші тяжкії… Охо-хо!… Сивоокові згори видно було їхні голови, а під головами - клешнясті руки і розставлені ноги, позбавлені тулубів, у химерно зрізаному вимірі, бояри нагадували щось павуче, кортіло плюнути туди вниз, ненароком зрушити важкий цебрик з запра-кою або скинути на павучі голови дерев'яне корито, але й того видавалося жаль, і майстер лиш зиркав зневажливо на розпластаних унизу і робив своє діло далі.

Нащо воно їм? А чи для них він творить? Для отих дрібних душею, пиховитих, мстивих, темних, як вода-нетеч, у своїх думаннях. Знав кожного з них. Один хизувався силою. Хвалився, що в один замах може відпанахати мечем голову лютому вепрові, а насправді міг хіба що відрубати свійському підсвинкові, та й то припнутому до пакола. Другий показував усім своє здоров'я. Двір мав коло Бабиного торжка і щодня, за

Загребельний П. А.: Диво / 590