pavlo-zagrebelniy-divo

Голодранці завжди міцніші в своїй вірі, бо в них не лишається нічого. Не дай народові розбагатіти - матимеш отару слухняних овець, сліпих у своїй покірливості. На цьому стояло християнство.

А Сивоок хотів показати свій народ у багатстві, серед щедрот його рідної землі, які належали колись йому без остачі та й належати мають завжди і вічно! Осінній сонцеворот. Ввижався він йому пишнішим за всі багатства й пишноти Візантії і легенд про царства минулі й навіть неіснуючі, йшов до змалювання сонцевороту через терпіння й великий труд над мозаїками, через спочинок душевний лід присадистими склепіннями веж, готувався поволі до ще одного свого вичину на рідній землі, яку хотів вославити найвище. Та чи судилося йому доконати задумане?

"Київ приймав церкву Софії дивуванням і захопленням. Ішли поглянути на диво свої люди - багаті й бідні, тупоголові й вразливі душею, приходили, приїздили, приповзали немічні в сподіванні зцілення, були тут удови, сироти, жебраки, сліпці й хромці, завзяті каліки перехожі в своїй скруті калічій. Не всі діставалися досередини, багато хто дивився на церкву зокола, та й того було досить, щоб розносити вість по всіх землях про київське диво.

- На київських торжищах схід сходився з заходом, північьі землі зустрічалися з південними тут були булгари волзькі і хутрами, німці з бурштином, і красними сукнами, та світлимі шоломами латинськими, угри з скакунами та іноходцями, степовики з скотом і кожами, сурожани з сіллю і легкими тканинами, прянощами, винами і травами духмяними, греки візантійські, багатими паволоками, дорогим одягом, килимами і сап'яном, посудом срібним і золотим, ладаном і красками, були тут і купці руські: новгородці, полочани, псковичі, смольняни, суздальці - і кожен з них т,еж ішов подивитися на храм, і котилася хвала по всіх землях»!

Серед того людського юрмовища непостереженою, мабуть, зосталася б дівчина, яка прийшла до Софії одного весняного дня, але не зникла та дівчина, як решта відвідувачів, приходила знову й знову, ставала завжди на тому оамому місці, дивилас'і завжди на те саме, здавалося, не помічала в соборі більше нічого, окрім Оранти, так ніби хотіла надовго заховати в очах її розблиск.

Хто ж то знав, що вразило дівчину в постаті богоматері? Чіі її маєстатична велич, завдяки якій панувала тут над усім? Чи, може, глибока синява, яка йшла від неї? Чи пасувала їй урочиста дикість очей, переляканих пишними шатами? Може, дл і тої

Загребельний П. А.: Диво / 601

дівчини, що прийшла, мабуть, з далекої пущі або з степу, Оранта була не богородицею-заступницею, а босоногою красунею з степового роздолля, пригніченою візантійськими знаками влади і пихи?

Ніхто не знав того.

Ніхто не зазирав дівчині до очей, а якби зазирнув, то відзначив би, що в них дикості ще більше, ніж у очах Оранти, тільки дикість та нескорена, нелякана, сизо-весела.

Помітив її Міщило. Сповнився заздрощів до Сивоока більших, ніж досі, потім, подумавши, пішов до нього в вежу, довго стояв мовчки, дивився, як той швидко пише фреску по на затужавілій ще накладці.

-Чого мовчиш? - спитав Сивоок. - Адже бачу: прийшов сказати щось лихе. Завжди приносиш мені лихі вісті.

-Коли так, то вислухай вість гарну. - Міщило радий був з несподіванки, якою вразив Сивоока. - Вже кілька день ходить у церкву дівиця вельми вродлива і показна.

-То й що мені до того?

-Дивиться на твою мусію богоматері.

-То й що?

-Серце в мені стрепенулося від тої дівиці.

-А мені яке діло?

-На твою мусію дивиться.

-Хай.

Міщило пішов. Сивоок не дуже й шкодував. Не було між ними дружби, вже й не буде. Але цей незбагненний чоловік з'явився ще через кілька день. Так ніби топтав стежку до серця Сивоокового, яку перед цим багато років захаращував покидь нами ворогування, заздрощів і підступності.

-Питає вона про тебе, - сказав Сивоокові. - Хто?

-Дівиця, що зачарували її твої мусії.

-Може, в учні хоче до мене? Але ж дівчат не беру! - Сивоок засміявся трохи вимушено. Щось стривожило його в Міщиловій настирливості. Чи справді змінився чоловік, чи сталося щось незвичайне? Але дівчина. До чого тут дівчина? Для нього тепер не існує нічого на світі. Він не належить ні своїм бажанням, ні своїм потребам. Належить без решти мистецтву. Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає s уст вибраних умільців. Я - сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені. А мене - нема.

Він так і сказав Міщилові.

-Мене - нема.

-Як то? - не зрозумів той.

Загребельний П. А.: Диво / 602

-А так. Нема. Тільки те, що по мені зостається. Комусь до вподоби мусії - хай. Що мені до того?

І знов пішов трохи знетямлений, сам не свій Міщило, а за день прийшов знову. Сивоок вже був зібрався нагримати на нього, що заважає докінчити розпис своїм швендянням, але Міщило встиг сказати:

-Привів її до тебе.

-Кого?

-Дівчину ж. Дозволиш?

Сивоок мовчав. Колотилося йому серце, било в груди, рвалося з тісноти. Ой лихо буде! Ой лихої Але мовчав. І Міщило потрактував ту мовчанку як згоду. Відсунувся вбік, пропустив дівчину поперед себе, сам не став затримуватися, зник. Зробив діло, добре, а чи лихе - мабуть, не відав сам. А може, справді, потепліла його душа до Сивоока, бо ж таке той створив!

Дівчина стояла мовчки. Сивоок швидко писав. Знав, що найголовнішене глянути на неї. Була - та й нема.

-Ти чого? - спитав її, коли вже мовчати далі було б не-гречно.

-А нічого, - відповіла вона з льоту.

-Чия? - спитав він знов, аби спитати.

-А нічия.

-Як звешся?

-Ніяк.

-Звідки така?

-Не твоє діло.

Голос мала такий, що, здавалося, можна доторкнутися до нього. Мов до м'якого коштовного хутра. І хоч відповідала задерикувато, власне, й не відповідала, а жбурляла Сивоокові його запитання назад, в нього не пропала охота вести з нею розмову далі, боявся тільки, що не стримається і гляне на дівчину. Знав тепер добре: озирнутися - пропасти.

Але дівчина не дала йому пропасти. Тихо посунулася до виходу і щезла мовчки, може, й назавжди. Сивоок озирнувся - пізно! Хотів вискочити навздогін, але стримався. Належить мистецтву. Про себе має забути. Від усіх зваб повинен утікати, не озираючись, як від Содома й Гоморри!

Проклинав Міщила. Той добре відав, що робив. Сам же скільки років одмовляв Сивоока від Ісси, приводив приклад святих Аммона, Авраама і Алексія, що втекли від своїх невіст у першу шлюбну ніч, або ж Оригена Александрійського, який оскопився, щоб уберегтися від поблазну, і тільки завдяки тому доконав великого діла: звів воєдино п'ять неоднакових списків Святого письма. Не діяло на Міщила й те, коли казано йому, що не з'явився б він на світ, не будь кохання між його отцем та матір'ю.

Загребельний П. А.: Диво / 603

Мав і на це свою відповідь. Мовляв, якби Адам у раю не відступив од бога, то розплодження людей відбувалося б іншим, достойнішим способом, приклад же найперший цьому - непорочне зачаття діви Марії.

Навіщо ж тепер цей висхлий душею святенник показав тій дівчині, де він, Сивоок? Чи, може, вона така гидь, що той хотів просто поглумитися? А Сивоок навіть не позирнув на неї, щоб плюнути погірдливо та й забути її відразу.

Вона прийшла знову. Нечутно, мов боса (а може, справді боса?), прошмигнула позад Сипоока, стала за ним, мовчки дивилася на його роботу.

-Знов прийшла? - спитав він, щоб почути її м'який голос.

-Прийшла.

-Ну, постій, - він трохи попрацював, нахиляючись за краскою, кинув через плече погляд. Побачив її руку. Не висіла вздовж тіла, а мовби пливла в повітрі, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах. Тоді Сивоок глянув через плече праве і знов побачив другу її руку. Так само жила, рухалася безупинно. Ніколи він не бачив таких рук. Ще нахилявся, дивився ще. Обійняв поглядом усю її постать. Невисока, але в гнучкості своїй видавалася високою. Всього одягу - біла сорочка з якимсь гаптуванням. Але знайдено міру тій сорочці й уміння її носити.

Ніколи ще не доводилося спостерігати йому в жінок такого високого вміння одягнутися. Бачив таких, що обтискували одягом у спосіб непризвоїтий свої кшталти, показуючи відверто всім бажаючим, що мають на продаж або роздарування. Інші ховали себе у важких шатах і нагадували стовпи. Ісса відзначалася диким недбальством.

А ця мов народилася в своїй сорочці. Простежується під полотном кожен вигин тіла, ноги відкрито саме так, як треба відкрити, десь там сяйнула смужка білої шкіри, але якої ж білої.

Він ще не бачив обличчя дівчини. Тепер лякався її по-справжньому. Спитав грубо:

-Чого тобі треба?

-Нічого.

-То йди собі.

-Піду, коли захочу.

-А як вижену тебе звідси?

-Спробуй!

-Знаєш, хто я?

-Сивоок.

-Хто сказав тобі?

-Всі кажуть.

Загребельний П. А.: Диво / 604

-Мене - нема, - повторив він щасливо знайдені для діла, а найперше для самого себе слова.

Вона засміялася:

-Тебе надто багато, щоб не бути.

-Чому багато?

-Великий ти. Тілом. І роботою. Так я й знала.

-Що ти знала?

-Що ти - такий.

-Не бачила ж мене.

-А от бачу - Спину.

-Ти мене й зовсім не бачиш.

-І не хочу, - сказав він без твердості в голосі.

-Мене звуть Ярослава.

-Князівське ім'я маєш.

-Мати дала.

-А батько хто?

-Немає.

-А в мене - ні матері, ні батька.

-Тобі не страшно.

-Хіба ти боїшся чогось?

-Боюся, - пошепки призналась вона.

І тоді Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Різонула йому погляд ніжність її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливість її очей, в розхилі її уст вичитав своє призначення, мов правовірний на дереві остаточності, де на листі виписано імена. Струшують дерево, спадає листя - ті вмруть, чиї імена значаться на впалому листі, вмруть ще цього року, і хай збудеться. Ще не все було втрачено, міг ще зібратися з силами, прогнати її звідси, міг, зрештою, сам піти від неї, (однаково ж вернешся до своєї роботи!), але міг - і не міг. Найшла на нього якась.дитинність, почував себе хлопчиком з давезної пущі, а перед собою бачив Величку з напівзабутих снів-споминів, дитинність виказувалася в його обличчі, до якого тепер не пасували ні борода та вуса, ні великі, важкі, вироблені його невтомні руки. Мабуть, він отакий і уявлявся цій Ярославі, вона не злякалася його покошланості, хоч була, мабуть, удвічі молодша за нього, не відчувала себе дівчинкою, стояла перед ним як рівня, закортіло стати ще ближче до нього, викликати його довір'я, і вона сказала те, чого не казала в Києві нікому:

- Прибігла я аж -із Новгорода. Перебралася за хлопця і втекла. Він не чув тривоги, в її голосі за ту втечу, не спитав, од кого

втікала аж так далеко, нарешті пойняв його страх за Ярославу, яка ще не відала про загрозу для себе найбільшу від нього. Чи для того вибиралася аж он звідки, з лісів і мокрадел, дійшла до

Загребельний П. А.: Диво / 605

вигрітого на просонцених пагорбах Києва, щоб потрапити тут до чоловіка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям і нелюдським напруженням усіх здібностей?

І знов ще не було пізно. Ще б міг гукнути: «Втікай од мене! Втікай не озираючись!» Але не гукнув. Тихо сказав: «Іди, бо заважаєш мені докінчити малювання. Коли хочеш, то приходь завтра».

Якби ж то вона образилась на таку нечемність і відповіла йому різко, з гідністю. Але сяйнула на нього пречистими своїми очима і м'яко промовила: «Гаразд. Прийду завтра».

Прийшла так само, в тій самій тонкій сорочці, тільки на шиї мала разок зелених перлів - од наврочення і пошесті.

-Була на торжищі?

-Була.

-Вподобала?

-Так.

-Хотіла б зі мною на торжище?

-А твоя робота?

-Повинен мати спочинок.

…Він купив їй візантійську тканину з крученого шовку. Взо-риста, багата, хоч і для княгині. Барва майже пурпурова. Візерунок - у великих колах по два казкових грифони, що стоять на задніх лапах спиною один до одного. Крила їхні в химерному сплетінні. В кутках поміж колами - сторожкі яструби.

Коли Сивоок платив за тканину, збіглося все торжище, бо за такі гроші можна б купити цілу волость. Ярослава непевно всміхнулася, коли він накинув на неї узороччя, повела плечем, заморська тканина зслизнула їй до ніг, а вона знов постала у своїй иепотьмарено білій сорочці, мов далеке принадливе видиво, до якого мандруєш у снах і ніколи не доходиш.

-Нащо віддав такі гроші? - спитала Ярослава.

-Дурні гроші, тому й віддав,- сказав Сивоок. - Князь Ярослав перед від'їздом до Новгорода розщедрився за мої мусії.

-Князь? - вона мовби здригнулася, але погамувала в собі щось, знов стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам і хвилюванням.

-Ну, так. Ярослав - князь. Вважає, що за гроші можна «упити мистецтво, але помиляється. Ти не знаєш про гроші, та й не треба. Ні про той обол, що платили його перевізникові в царство мертвих Харону, ні про обол, що його випрошував славетний ромейський полководець Велізарій, мабуть, не чула ні про тридцять срібняків Юдиних, ні про драхми блудниці Ла-їс, не відаєш і про ту стародавню монету, яку офірував один із приспаних у Ефесі, а також про світлясті монети чарівника з

Загребельний П. А.: Диво / 606

-арабської казки, які згодом ставали простими кружалами з кожі. Але міг би розповісти тобі про великого східного співця, який одержав од султана шістдесят тисяч монет за кожний рядок своєї пісні, та повернув їх усі назад, бо були срібні, а не золоті.

-За твою пісню навіть золота мало,- сказала вона.

-Хіба в мене є пісня? - здивувався Сивоок.

-А там? - Ярослава показала на Софію. - То все виспіване.

-Ти не знаєшся на цих справах. Всяке слово прямує до. співу. Але чи ж завжди доходить?

-Я навчилася всього, тільки глянувши. Бо нема такого ніде в світі.

-Не була ще по світах. Мало бачила.

-Знаю: нема ніде! - твердо мовила вона, і Сивоок не міг похитнути дівчину в її переконанні.

Не хотів убачати в цій дивній втікачці з Новгорода винагороду за своє ціле життя. Боявся не за себе - за неї. Поводився з нею обережно, мов була з коштовного скла. Але дівчина не відходила від нього, сміливо йшла просто на Сивоока, між ними. ще не пролунало тих найбільших слів, що їх вимовляють двоє, але й без слів вони вже знали про себе все, і обоє ждали найголовнішого, всіляко відтягуючи, віддаляючи його, але відаючи добре, що воно прийде - неухильне, відлякуюче і водночас пожадане…

Літо минало, а сонцевороту на стінах собору так і не було. Митрополит міг тільки радуватися, що цей незбагненний слов'янин, якого давно про себе прозвав не украшателем, а скверни-телем храму, нарешті втомився в своїх нестримних вигадках, облишив свої витівки, зникав на цілі тижні не тільки з Софії, але й з Києва, - так було ліпше для слави господньої.

А ті двоє, зраділі, що знайшли одне одного в людському вировинні, безжурно блукали по Києву, ходили в пущі, плавали за Дніпро і за Десну, збирали ягоди в лісах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небачені сині квітки і дарував Ярославі, давня його пристрасть до втеч зродилася знов у крові, ладен був утекти від усього, аби лиш належали йому оці нестерпно сірі до сизості очі, оці розхилені уста, оця ніжність, од якої заходилося його серце.

А літо минало. Князь Ярослав повертався з Новгорода, ішов з дружиною по Дніпру, доходив до Києва, а за князем ішов товар ': повози з припасом, з шатрами-повстанцями, з одягом, килимами, зброєю, хутрами, казною, вели коней підмінних, гнали скот. Поверталися княжі прислужники, сторожа, бояри, воєводи, блазні, розважальники, пісельники й дударі. Йшли

Загребельний П. А.: Диво / 607

попи й ченці, везли книги, куплені князем у купців західних, пергамени старі й нові, в дерев'яних дошках і срібних шатах.

Виїздив із Києва князь - повертався вже й не князь, а казали - кесар. Велено було в ковниці княжій викувати вінець золотий з смарагдами й рубінами, як у ромейських імператорів, заповідав Ярослав скоре освячення Софії, слав поперед себе гінців, квапив митрополита і пресвітера Ларивона.

Самовладця землі Руської, найбільший і наймогутніший государ в усіх сторонах між північчю, півднем, заходом і сходом бажання мав проголосити це в високій урочистості й пишноті.

З Чернігова прибув Гюргій, з'їздилися всі, хто причетний був до спорудження Софії, всі ждали великої хвилі, коли відчиняться ковані врата і запалають свічі, вдарять по всьому Києву дзвони… Тільки Сивооку, хоч найбільше спричинився до цього свята, було байдуже до всього. Навіть із Гюргієм зустрівся випадком, нічого не розпитував, ні про що не розповідав, - утікав до

Ярослави, до свого безжурного блукання.

Не було сонцевороту на стінах собору, але був він у душах цих двох, буйний, нестримний, повний захвату й знади сонцево-рот, що поєднав у собі весну й осінь, зиму й літо, всі пори року, всі барви, голоси, згуки. Безжурні й безтрнвожні жили вони, мовби лишилися тільки вдвох на цілій землі, не існувало для них нічого поза ними самими, стали вони вічними, безконечними одне для одного, потопали в шаленстві, бо створені були тільки одне для одного.

Але той самий Міщило, який з невідомих міркувань звів їх докупи, знову ж таки невідомо навіщо спробував розлякати їх тоді, коли вже все було немарне.

Він прийшов до Сивоока в його хижу, розбудив того, не дав опам'ятатися, сказав:

-Ховай дівчину, бо за нею полює боярин Ситник.

-Звідки тобі відомо? - схопився Сивоок.

-Кажу й знаю. Вчора довідався він про неї.

-Яке йому діло?

-Цього не відаю. Попередив тебе, а там як знаєш. На все воля божа.

-Хвала, - мабуть, уперше в житті спробував бути привітним з Міщилом.

Сивоок сів, обхопив голову, стривожено думав. Ситника не лякався, нічого на світі не боявся ніколи, а нині й поготів, але пересторога Міщилова викликала стривоженість у серці, відігнати якої не міг. Чом би мав зловісний нічний боярин полювати за Ярославою? Може, щоб дошкулити йому, Сивооку? Тоді звідки відомо йому все? Як довідався про Ярославу і про те,

Загребельний П. А.: Диво / 608

де вона і як? Запитання без відповідей. А що, коли справді Ярославі загрожує небезпека?… Він побіг на другий кінець Києва, де Ярослава винаймала собі хатинку. Боявся, що не застане. Бо коли Ситник довідався про когось, що той у Києві, то чом би не знав і в якій той хижі переховується? Видно, ще не встиг дізнатися. Ярослава була вдома, ніщо не видавало в ній стривоженості, мабуть, не дійшли ще до неї загрозливі вісті. Що ж, так ліпше. І не дійдуть. Він взяв її за руки, сказав:

-Ходімо.

-Куди?

-Світ за очі!

-А що з собою брати? - засміялася вона.

-Не треба нічого.

-Гаразд. Ходімо.

Вони справді вийшли як стояли. А дорога ж була далека - стелилася у віки. Та в своїй безтурботності обоє не відали того. Не відали навіть тоді, коли попереду в вузькій вуличці забачили трьох. Відважно йшли їм назустріч. Сивоок упізнав між тих трьох Ситника. Мабуть, знала його і Ярослава, бо сполотніла, стала першою. Ситник з двома поплічниками підбігцем кинувся на здобич.

-Утікай! - хрипко сказав Сивоок. - 3 Києва!

-А ти?

-Утікай! - повторив він і пішов на тих трьох.

Троє вже були коло нього. Видно, не велено їм вживати зброю, бо Ситник тільки стискав наголів'я меча, а його два прислужники вчепилися Сивоокові за руки.

-Утікай! - ще раз гукнув Сивоок і озирнувся, щоб побачити, чи послухала його Ярослава; та її не треба було підганяти, видно, знала, що не за ним ідуть, а за нею, недарма ж тоді казала, що втекла з Новгорода. Щось таїлося тут зловісне, ніколи більше не заводила мови про Новгород, ніколи не міг би пов'язати її імені з Ситником.

Вона вже добігала до закруту вулички, востаннє озирнулася - мабуть, певна була, що не загрожує йому ніщо, а їй грозило щось страшне, бо втікала щодуху; Сивоок глянув на її обличчя, йому належали ті сірі очі, розхилені губи, ота вигиниста постать, він увібрав її всю, запам'ятав назавжди, навіки. А Ситник, переконавшись, що не зрушать його дурні з місця, поки триматимуть Сивоока, вихопив з піхов меча, вдарив художника ззаду по шиї, коли той дивився услід Ярославі, гукнув відчаєно своїм:

-Рубайте!

Загребельний П. А.: Диво / 609

Ті відпустили Сивоокові руки; він знетямлено вхопився за рану на шиї, а вони хапливо видобули мечі, пронизали його з двох боків, ще, ще. Він упав на землю. Пітьма напливала на нього, сяйнули ще крізь пітьму сірі Ярославині очі, потім долинув до нього з далекої далечі тяжкий схлип маленького хлопчика на темному задощеному шляху - і вмер той хлопчик у великому, могутньому чоловікові, невтомне й палке серце якого втишилося навіки…

В ніч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав час, щоб прийняти в гридниці Ситника, спитав, ще той тільки з'явився на порозі:

-Де дочка? - Ситник м'явся.- Де? Питаю.

-Утекла.

-В Новгороді втекла, тут утекла.

-Сивоок…

-Що Сивоок?

-Поміг їй.

-Де він? - Ситник знов м'явся.- Кажи!

-Нема його.

-Відаєш, що мовиш?

-Так вийшло. Веління твоє, князю, було: всякого, хто…

-Убили Сивоока? - тихо спитав боярина князь, підходячи впритул.

-Ага, так.

Ярослав одійшов у темний куток, довго мовчав, потім сказав коротко, жорстоко:

- Підеш у поруб.

Ситник розтулив був губи, щоб мовити своє: «Ага, так», але вчасно схаменувся, впав на коліна.

-Князю! Служив тобі вірою і правдою… В поруб, у холод, у мокрість…

Мовби випрошував місця сухішого. Князь глянув на нього з огидою. Аж тепер зрозумів свою княгиню в її відразі до пітня-вого боярина. Гидкий у всьому. Вірний, як пес, але позбавлений розуму, навіть собачого.

-Щоб не страждав у холоднечі, велю потяти тебе мечами ще до настання зими одразу по святах, - сказав і ляснув двічі в долоні. Відчинилися двері з другого боку гридниці, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника:

-Взяти!

Коли боярина повели, князь узяв трисвічник, потримав його, поставив, узяв тільки одну свічку, мов спокутник, тихо пішов по довгих заплутаних палацових переходах, відшукав кімнату Пан-телія, розбудив того, не даючи оговтатися, звелів:

Загребельний П. А.: Диво / 610