Характеристика інтимної лірики поета Повторення не пройденого

Коли ностальгуєш за минулим, важко не згадати про золоту поетичну максиму Андрія Вознесенського, його “ностальгии по настоящему”. В минулому, яке було теперішнім – освітлена яскравим Сонцем вулиця Радянська, Валерій Бойченко, Іван Григурко поспішають в “Молоду гвардію”, книжковий магазин, на зустріч з читачами нових книжок, та раптом Валерій зазнається, що не одружений, але його пасія – найкраща дівчина в Європі.

Валерій Петрович Бойченко написав та видав багато книг, але саме книга про любов всього його життя – “Не повториться мить”, книга про любов до Лесі, про велике та справжнє кохання поета, стала його зірковою книгою. Висновком зрілих роздумів та зрілих віршів, поетичних перекладів – саме ця книга принесла йому такі бажанні лаври лауреату Всеукраїнської літературної премії імені Павла Тичини (2003). Лауреатом премії імені Миколи Аркаса він, засновник нової миколаївської “Просвіти”, став ще раніше. 

Однотомник виборчої лірики “Правий берег” у Валерія Бойченко вийшов в київському видавництві “Дніпро” ще на злеті минулої нашої країни, в розквіті нашої нової старої держави незайве було б видати двотомник віршів та перекладів відомого майстра. Бо він блискучо переклав українською і вірші класика американської поезії ХХ століття Роберта Проста, та книгу його одноплемінника, письменника-ковбоя Віла Джемма “Димок”, та безсмертну книгу Роберта Л’юіса Стівенсона “Корабельна катастрофа” (“Аварія корабля”) , та балади давніх кельтів. Можливо, і любовна, і цивільна лірика Валерія Бойченко переживає наші непрості роки, як “випадкова радість” закоханого О. Блока.

Лірика, публіцистика, переклади В. Бойченко вже тепер “тягнуть” мінімум на двотомник. Обраний двотомник . Та що б не казали його доброзичливці, їх безпліддя – заразне, творча зараженість нашого земляка - разюча. З ним – любов, цей негасимий світильник поезії.

Книга В. Бойченко “Не повториться мить”

Нелегкі шляхи наших книг до читачів, для яких вони пишуться. Ніколи не були ці шляхи легкими творчо - тепер вони перетворилися майже у хрестовий шлях на Голгофу в суто видавничому плані. Дуже багато, для поета В. Бойченко, означає книга для чарівної Лесі “не повториться мить”. Почнемо з передмови. Мало того, що на трьох з половиною сторінках Дмитро кремінь зумів образно та яскраво представити біографію та творчість, суспільну та політичну діяльність автора, так він ще й Лесю поставив поряд із поетом. Та усім стало зрозуміло: що означає вона в житті В. Бойченко та творчості. В цьому і складається справжній талант: сказати щось найсуттєвіше, не назвавши його своїм ім’ям, не ткнувши пальцем. Ця книга надто серйозна, щоб відноситися до неї по-земляцьки або дружньо поблажливо: підхвалювати та прикрашати, прибігати до натяжок. Остання справа в літературі. Поету повинен належати світ, а не тепле ліжко в рідному селі. Хоча її не можна забувати, бо з неї починається “мала батьківщина”, яка і проводжує усіх нас у великий світ, щоб ми щось понесли від неї людям. Щось неповторне та своє. Як наша Степ. 

Ця книга про життя и смерть, про недовговічність нашу тут, на цьому світі, про корені нашого роду та народу. “Моменто мори”, - закликали давні мудреці. “Думай про смерть”, щоб гідно прожити серед людей. Вірші Валерія Бойченко пронизані саме такими роздумами та міркуваннями, та їх глибока та печальна філософічність гріє утомлене серце та навіває радість. Мрійність властива поетові, стала тут суворіше, навіть порою жорсткою:

 Чому ж тебе я вчасно не спитав,

Чому завчасно не відчув,

Що повів наших гіркуватих трав 

Тебе все менше обвіває в полі?!

.........................................................

Де так буяли трави мовчазні,

Взаємності зелене й спрагле диво,

Лише на дні душі, на самім дні

Ще гріє світ надія терпелива.

Що знов політ з’єднає острови,

Що це лише диявольська реприза,

Хоч кислота іржавого заліза

Вже і в мені труїть

Гіркотний смак трави.

Саме за цим віршем впізнаємо Бойченко. Як і в попередньому вірші, яке написав ніби не Валерій Бойченко, а саме наша Степ: “Синє небо і пшеничне поле біля готелю”.

В маленькім готелі у центрі села

В широке вікно безконечність зоріє:

Гойдається марево, мов ковила,

На рівні душі, сподівання й надії.

Немов поплавок на широтах морських, 

Гойдаються, вражений, в теплому світанку: В безмежному полі всесвіт притих І хвилі пшеничні котить до ганку. Один серед безвісті часу й широт, Німію відчайно, не здатний збагнути, За що серед інших життєвих щедрот Дарована й ця... Особливо ж уражають “Запорозький Гард”, “Екскурсія по місту”, “Вулиця Потьомкинська” :

Радійте, лицарів-січовиків потомки!

Імперському орлу кричіть “Віват!”

Іде по Миколаєву Потьомкін –

Припудрений і двоєдушний кат.

Тут він козацтво гнав у гречкосії.

Під тінню двоголового орла

Прирощував імперію російську – 

“Где я ступил – там русская земля!”

А ви – з якої, власне, оперетки?

Всю вашу землю, милі землячки,

В порохівниці позсипали предки 

Та й на Кубань понесли Козаки!..

Просто зачаровують глибиною почуттів та роздумів чудові мініатюри: “Доля”, “Жаль”, “Злякано в нірку заб’ється звіря, тихе й невинне планетне створіння”, “Відцвіта під леготом зілля”, “Сніжок легкий вкриває сіножать”, “Осіння елегія”, “Південь” – все це таке рідне, таке наше, таке степове! Замислене и печальне. Мудре та затаєне. Мрійне та ніжне. Так що поневолі думається: “Так ось за що його любить найпрекрасніша та найкраща з жінок нашого краю!”. 

Жив із тобою тисячу літ.

Буду з тобою жити безлітно.

Річка клекоче – козацький рід

Тепло синіють скелі гранітні.

Хай обсипаються прахом віки

Не перейняти їх навіть душею.

Скотиться день мій з долоні в піски,

В річку впаде, попливе з течією.

Так і пребудемо тисячу літ,

Через літа перейдем Через Лету.

...Світ озира кам’яний Світовид:

Від київських брам по сибірський лід

Дивляться вгроблені очі поетів.

Та вже зовсім у іншому ключі написані вірші “Музейний трельяж”, “Історичний пейзаж з АЕС” – тут гіркі роздуми про світ давній та сучасний, про роль поезії в ньому, про долю теперішніх поетів. А над всіма цими роздумами-муками – надія: 

 Ще вода хлюпотить,

Ще водиця живе,

Ще при березі хвиля з камінчиком грає.

Ще вода ця жива, ще водиця пливе

До лиману, в якому ще греблі немає...

(“Ще жива вода”).

Прикрасою сучасної української поезії, яка збідніла на патріотизм, стануть (або вже стали) вірші “Храм”:

 О степе український, давній храме,

Просторий і високий – аж замру,

Коли твоя летюча діорама

Возносить мовчки вікову журу..., 

Або “В Очакові”, присвячене Миколі Вінграновському:

Отут, де загубилися сліди

І дій, і помислів Сірка і Наливайка,

Кричить надривно чорноморська чайка

Над холодом солоної води.

На кручі нас розгубленість гойда.

Ми бредемо по вуличках завмерлих – 

Хоча б слідок...

Все вигризла, все стерла

Байдужості бульдозерна хода.

Лиш Головатий крізь імлу століть

І крізь строї владичні та вельможні

Останнім у ряду непереможних

На нас із бронзи крізь сльозу глядить.

Особливо хвилює вірш “Крик трави”. Воно аж проситься привести його повністю. Хоча цитування – не найкраща форма аналізу нової книги поета:

Голубіє ген Інгулу тепле маєво.

Трави хиляться, а пахне сіножать.

На старому кладовищі в Миколаєві

Запорожці із шаблюками лежать.

Поезія здобуває особливу пружність та силу впливу, коли вона не абстрактна, а конкретна, як в цьому циклі:

Ні калини, ні тополі, ані каменя, - 

Лиш перекази та пошуми вітрів,

Лиш у слові залишилось спогадання,

Лиш у слові час той не згорів.

Як діждалися потьомкінської милості,

Подались: хто за Дунай, хто – в чумаки.

Ці ж – в земельці прадідівській залишилися,

І грудками стали їхні кулаки.

Лиш весна за торжествує над могилами,

Пробивається травою крик землі – 

Того крику із чорнозему не виламать,

Хоч би як топтали пам’ять в бугилі.

Тільки в слові залишився корінь спогаду

Прастарі бузки торкаються плеча.

Наздогад трава кричить – луна до овиду

Корить відгук гайдамацького меча.