Список основної літератури

1. Зернецька О.В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. – К.: Освіта, 1999. – 351 с. 

2. Основы теории коммуникации: учебник / под ред. проф. М.А. Василика. – М.: Гардарики, 2003. – 615 с.

3. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – К.: Видавничий центр “Київський університет”, 1999. – 308 c.

4. Dance F. The Concept of Communication // Journal of Communication. – 1970. – № 20. – P. 201-210.

5. Goban-Klas T. Media i komunikowanie masove. Teorie i analizy prasy, radia, telewizji i Internetu. – Warszawa, Kraków: Wydawnictwo naukowe PWN, 1999. – 336 s.

6. Walińska de Hackbeil H. Pojęcie “komunikacja” w amerykańskiej teorii komunikacji społecznej: автореф. докт. дис… – Uniwersytet Wrocławski, 1975. – 36 с.

Запитання до теми 1

1. Які стилі спілкування ви знаєте?

2. Назвіть способи впливу на партнерів.

3. Що ви розумієте під комунікацією та спілкуванням? Чим вони відрізняються?

4. Які ознаки передбачає спілкування?

5. Що є основними результатами успішного спілкування?

6. Чим може бути ускладнений процес спілкування?

7. Які види комунікації ви знаєте?

8. Які наукові підходи використовуються до “основ теорії комунікації”?

Тема 2. Загальні відомості про мовлення та мислення

1. З історії вивчення мовленнєвої діяльності

1.1. Витоки теорії мовленнєвої діяльності. Античні й середньовічні підходи до мовленнєвої діяльності

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) у своїй “Риториці” встановив три основні елементи спілкування: мовець, слухач і саме мовлення. Детально розглядаються в “Риториці” засоби організації мовлення (тропи). Діонісій Галікарнаський (І ст. до н.е.) звернув увагу на естетичні якості текстів, що забезпечують їх дієвість.

У трактаті індійського теоретика граматики Бхартріахарі (V-VI ст. н.е.) “Вак'япадія” розвивається думка “Рігведи” про три “приховані” кроки Мовлення і висувається ідея про три стадії розвитку Слова до його реалізації: “провідницьку” – часову, “проміжну” (що відбувається у свідомості і не сприймається іншими) і “виставлену” – яка артикулюється і граматикалізується.

Християнські філософи і теологи раннього Середньовіччя залишили цікаві роздуми із загальних проблем мовленнєвої діяльності та мови. Блаженний Августин Аврелій (354 – 430 рр.) звернув увагу на знакову природу мови, визначив асиметрію плану змісту і плану вираження, вказуючи на членованість плану вираження, неспіввідносну з членованістю плану змісту. Немесій Ефеський (V-VIст.), співвідносячи мову з творчою діяльністю, вказав на те, що мовлення є виразником розумових рухів. Виникають також уявлення про внутрішнє мовлення; Іоан Дамаскін (близько 675-до 735 рр.) писав: “Внутрішнє слово є рух душі, що відбувається при повному розумі – без всякого зовнішнього вираження. Звідси ми часто й мовчки ведемо самі з собою бесіду, а також розмовляємо уві сні”.

До XVII ст. європейська філософія і філософська думка вже підходили до ідеї про синтез і про творення текстів.

1.2. Хіх століття у вивченні мовленнєвої діяльності

Вільгельм фон Гумбольдт (німецький вчений – 1767-1835 рр.) підкреслював діяльнісний, а не предметний аспект мови, а також її творчу природу, що пояснювало мінливість мови. “Мова, – вважав Гумбольдт, – це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини”. Вчений розумів, що “мова відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності”, в її основі лежить “мовна здатність”, особливо, коли це стосується оволодіння мовою дитиною. Ідея розгортання мовленнєвої здатності пояснює і можливості двомовності, і можливості удосконалення мовної системи у свідомості її носія. Для Гумбольдта було дуже важливим вирішення питання про індивідуальне й соціальне в мовленнєвій діяльності, бо він вважав, що “мовленнєва діяльність навіть у найпростіших своїх виявах є поєднання індивідуального сприйняття із загальною природою людини”. Для теорії мовленнєвої діяльності важливим є також розуміння Гумбольдтом знакової і відображувальної природи мови.

Олександр Опанасович Потебня (1835-1891 рр.) неодноразово відзначав образний характер змісту слова і вважав, що слово є засобом розвитку думки й зміни образу в поняття. Найбільш змістовним є вчення О.О. Потебні про внутрішню форму слова, яка репрезентує “центр образу”.

Можна згадати також і Гейманна Штейнталя (1823-1899 рр.) і його книгу “Граматика, логіка і психологія” (1857), у якій автор намагався розмежувати логіку і граматику.