Проблеми гармонійного розвитку України

Україна, як європейська держава. Також проголосила свої наміри щодо вибору сталого розвитку як стратегічної мети ХХІ Століття. Поняття сталий розвиток ще остаточно не визначено і продовжує дискутуватися. Пропонується прийняти визначення «гармонійний розвиток», що відповідає сутності процесів розвитку, який бачать екологи і яким має піти людство.

Національний шлях України до гармонійного розвитку повинен ґрунтуватися на критичному усвідомленні сучасної ноосферної ідеї як системотворної теоретичної бази сталого розвитку. Перш за все, необхідно визначитися з теоретичною і методологічною базою гармонійного розвитку, виходячи з особливостей тенденцій розвитку України.

Розробку науково обґрунтованої концепції гармонійного розвитку України стримує відсутність узгодженого системного підходу до вибору теоретико-методологічних засад його, роз’єднанність і нескоординованість українських учених у визначені місця і ролі ноосферогенезу з урахуванням національних особливостей гармонійного розвитку.

Гармонійний розвиток, як геополітичний орієнтир виживання людства на планеті – це багатофакторний і багатозначний процес, кінцева мета якого – гармонійне соціально-економіко-екологічно збалансоване співіснування Людини і Природи. Гармонійне існування означає відповідність законів і принципів життєдіяльності людей законам Природи, законам екології.

Аналіз наукових розробок українських учених стосовно майбутнього гармонійного розвитку як окремих регіонів, так і держави загалом, свідчить, що ці розробки умовно можна класифікувати як:

*філософсько-теоретичні (науково-просвітницькі, філософсько-екологічні);

* регіональні ресурсно-економічні;

* економіко-технократичні;

*біосферно-біоекологічні;

*адміністративно-директивні;

* популістські (демагогічно-гаслові).

Усе це свідчить про те, що в Україні останніми роками стихійно формується система теоретичних і практичних засад гармонійного розвитку, яку необхідно систематизувати, доопрацювати, узгодити, затвердити і втілити на загальнодержавному рівні. Необхідно сформувати національну науково-теоретичну школу гармонійного розвитку.

При визначенні теоретико-методологічних засад гармонійного розвитку необхідно зважати на негативні наслідки світового розвитку з ринковими механізмами надмірного споживання природних ресурсів. Ринкове реформування не може бути самоціллю розвитку суспільства. Всім уже зрозуміла «згубність» нерегульованого ринку.

Одне з найприорітетніших і найактуальніших завдань – це формування екологічного світогляду державних, політичних, громадських діячів України та підприємницьких кіл.

Соціально-еколого-економічні стратегії переходу України до гармонійного розвитку визначаються пакетом офіційних документів, базовим серед яких є «Основні напрями державної політики Україні у сфері охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5.03.1998 р. Нині в Україні здійснюється соціальна переорієнтація економічної політики з огляду на пріоритети гармонійного розвитку.

Тема: ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО, ЮРИДИЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ

СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ. ЕКОЛОГІЧНА ОСВІТА ТА

ВИХОВАННЯ.

Мета: Ознайомити студентів з системою природоохоронного законодавства України, державною системою управління природоохоронною діяльністю, а також з задачею і організацією в Україні екологічної освіти та виховання.

Контрольні питання теми

1. Основні блоки законодавчого та підзаконного регулювання по використанню природних ресурсів і охорони природи.

2. Основні задачі екологічного законодавства.

3. Система екологічного законодавства України і основні його вади.

4. Державна система управління охороною довкілля, трьохрівнева система реалізації державної політики, органи управління, що здійснюють реалізацію політики охорони довкілля.

5. Міжнародне співробітництво України в галузі охорони природи, державне і громадське.

6. Екологічна освіта і виховання, мета і задачі. Роль освіти і виховання в вирішенні екологічних проблем. Система екологічної освіти в Україні.

Забезпечення сталого соціально-економічного розвитку України має супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля для життєдіяльності суспільства і кожної людини, спираючись на досконалу правову систему, яка базувалась би на гуманістичних і демократичних ідеях та принципах міжнародного права.

Як підкреслювалось на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку, «людство здатне зробити розвиток сталим – забезпечити, щоби він задовольняв потреби сучасного, не піддаючи ризику здатність наступних поколінь задовольняти свої потреби».

У цьому процесі центральне місце належить законодавству у галузі регулювання відносин по використанню природних ресурсів, охороні довкілля і забезпеченню екологічної безпеки. Екологічне законодавство України виходить з того, що сучасний стан соціально-економічного розвитку в країні характеризується різким погіршенням екологічної ситуації на місцевому, регіональному і національному рівнях.

За роки становлення незалежної суверенної України було значно вдосконалено систему екологічного законодавства, яка включає такі основні блоки законодавчого та підзаконного регулювання:

1. Конституційне регулювання екологічних правовідносин, яке закріплює найбільш важливі принципи та форми використання природних ресурсів, декларує низку екологічних прав громадян, вимоги щодо охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки у процесі реалізації функцій різних державо-правових структур розподілу влади

2. Еколого-правове регулювання, що базується на нормах Закону України від 25 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища», своєрідної «екологічної конституції», який передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки в Україні.

У його розвиток прийняті інші закони та підзаконні акти: Закон України «Про екологічну експертизу» (1995), Земельний (1992), Лісовий (1994), Водний (1995) кодекси України, Кодекс України про надра (1994), Закон України «Про тваринний світ» (1993), «Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про природно-заповідний фонд» тощо.

3. Регулювання екологічних правовідносин еколого-правовими нормами різних галузей законодавства у сфері здійснення широкого колу позитивної діяльності – законотворчої, виконавчо-розпорядчої, науковотехнічної, підприємницької, зовнішньоекономічної, тощо.

4. Міжнародно-правове регулювання за допомогою ратифікованих міжнародних конвенцій на рівні ООН, Європейського союзу, дво- та багатосторонніх угод з іншими державами світу з наданням приорітету міжнародним еколого-правовим нормам у процесі реалізації екологічного законодавства.

5. Регулювання екологічних правовідносин нормами забезпечувальних галузей законодавства, які визначають підстави та особливості притягнення винних осіб до дисциплінарної, адміністративної, майнової та кримінальної відповідальності за екологічні правопорушення.

Сучасний період систематизації екологічного законодавства передбачає необхідність врахування наступних принципів та умов:

1. Уточнення кола екологічних відносин, які підлягають врегулюванню на рівні законів та підзаконних актів;

2. Встановлення термінів підготовки, розгляду та прийняття актів екологічного законодавства;

3. Обґрунтування, розробка та прийняття нових законодавчих актів, внесення до чинних актів змін і доповнень, що випливають із потреб практики, забезпечення екологічної безпеки і екологічних прав громадян;

4. Обов’язковість наукового обґрунтування системи нормативних актів, здатних забезпечити правове регулювання відносин у галузі використання природних ресурсів, охорони природного середовища;

5. Визначена органів держави та інституцій, наукових, навчальних закладів, спроможних на рівні сучасних світових вимог розробити проекти відповідних актів екологічного законодавства.

6. Обґрунтування економічного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення розробки, розгляду, прийняття та реалізації актів екологічного законодавства;

7. Гарантування поєднання в екологічному законодавстві економічних і екологічних інтересів, врахування особливостей правового регулювання екологічних відносин в реальних умовах;

8. Спрямованість актів екологічного законодавства на послідовне і поступове поліпшення екологічного стану в Україні;

9. Визначення механізму реалізації екологічного законодавства.

В Україні нині сформовано одну з найрозвиненіших в Європі систему екологічного законодавства, визначено основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів, розроблено кілька проектів природоохоронних програм для найнеблагополучніших районів.

Для втілення основних напрямів державної політики охорони довкілля в повсякденне життя в нашій країні діють близько 250 законів і підзаконних актів, які регулюють суспільні відносини між Природою та людьми. Основним базовим законом є Конституція України, прийнята в 1996 році, відповідно до якої розробляються правові основи державної політики України у сфері охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки.

Серйозною вадою чинного на сьогодні природоохоронного законодавства нашої країни є той факт, що формується воно за по ресурсною ознакою, тобто окремому регулюванню підлягають земельні, водні, гірничі, лісові, атмосферо охоронні та інші відносини, Такий підхід не забезпечує комплексності в регулюванні відносин щодо природного середовища як єдиного організму.

Державна система управління охороною довкілля, раціональним природокористуванням та екологічною безпекою має на меті:

- формування і впровадження державної політики в природоохоронній сфері;

- створення наукового і технічного потенціалу;

- створення ефективного законодавства в сфері екологічної діяльності;

- створення організаційно-технологічного механізму реалізації завдань у галузі природокористування;

- вирішення питань підготовки кадрів для забезпечення природоохоронної діяльності та здійснення політики регулювання екологічної безпеки.

Основною метою державної екологічної політики є створення ефективних правових, економічних та організаційних умов для надання регіонам можливостей використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів для здійснення природоохоронних заходів та проведення комплексу управлінських дій щодо зміни галузевої й технологічної структури виробництва в напрямі зменшення його негативного впливу на довкілля. Реалізація цієї політики здійснюється на трьох рівнях управління: національному, регіональному та місцевому.

На національному рівні вирішуються питання розроблення методологічного, нормативно-методичного та правового забезпечення державної політики щодо зон екологічних ситуацій, регулювання використання ресурсів державного значення, встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів, проведення єдиної науково-технічної політики, реалізації міжнародних угод і т.п.

Екологічна політики та екологічне управління – складові частини загальних систем управління (державою, галуззю, регіоном, підприємством) і мають і мають відповідні ієрархічні структури.

Державне управління в сфері охорони довкілля здійснює Кабінет Міністрів України, державна адміністрація, виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів, а також спеціально уповноважені державні органи. До останніх належить орган над відомчого управління і контролю в галузі екології Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Міністерство реалізує державну політику в галузі охорони природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту населення і навколишнього середовища від негативного впливу господарської діяльності. Серед головних завдань Міністерства – і захист екологічних інтересів України на міжнародній арені, державний контроль за додержанням вимог законодавства України з питань охорони навколишнього середовища. Крім цього Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання щодо використання природних ресурсів, організовує і проводить державну екологічну експертизу, обґрунтовує доцільність розроблення державних і регіональних екологічних програм. До складу Міністерства входить 19 структурних підрозділів.

До спеціально уповноважених державних органів також належать обласні управління екологічної безпеки, міські та районні інспекції, що входять до системи управління Міністерства, а також установи санітарно-епідеміологічної служби України, спеціалізовані органи по ресурсних Державних комітетів (водних, земельних ресурсів, з геології, з нагляду за охороною праці та інші).

Функції охорони й використання окремих об’єктів природи виконують названі відповідні відомства. Координацію діяльності всіх цих органів у сфері природокористування здійснюють органи Міністерства охорони навколишнього середовища Контроль за дотриманням санітарних норм навколишнього середовища виконує Міністерство охорони здоров’я.

В природоохоронній діяльності важливу роль мають громадські природоохоронні організації і об’єднання. Вони розробляють і пропагують власні природоохоронні програми, створюють фонди охорони природи, здійснюють разом з державними органами управління перевірки виконання підприємствами та організаціями природоохоронних заходів і планів, дотримання вимог екологічного законодавства.

Міжнародне співробітництво в галузі охорони природи. Зростаючий вплив людської діяльності на довкілля викликає небажані зміни в природному середовищі. Проблема гармонізації відносин суспільства і Природи і охорони навколишнього середовища набула глобального значення. Виникла потреба розробки ефективних міжнародних механізмів розумного використання ресурсів планети, їхньої охорони, екологічної рівноваги. Рішення всіх цих проблем можливе лише на базі міжнародного співробітництва на двосторонній і багатосторонній основах. Формами такого співробітництва є організація наукових та практичних зустрічей, створення міжнародних організацій, що координують спільні зусилля з охорони довкілля, укладання офіційних договорів та угод, а також діяльність міжнародних громадських партій та організацій.

Історія міжнародної екологічної співпраці почалася понад 100 років тому. У 1875р.Австро-Угорщина та Італія прийняли декларацію про охорону птахів. У 1897р. Росія, Японія та США уклали угоду про спільне використання і охорону морських котиків у Тихому океані.

Перша міжнародна конвенція була укладена деякими європейськими країнами у 1902 році в Парижі про охорону корисних птахів.

В наш час в межах міжнародного співробітництва в галузі охорони природного середовища вирішуються найбільш складні проблеми і конкретні проекти: спільні інженерні й технічні розробки з питань охорони атмосфери від промислових забруднень, запобігання забруднень під час проведення сільськогосподарських робіт, збереження дикої флори і фауни, створення заповідників та інше.

Особливу групу проектів складають дослідження впливу діяльності людини на клімат, передбачення землетрусів і цунамі, роботи в галузі біологічних та генетичних наслідків забруднення довкілля.

Реалізацією цих проектів займаються різноманітні спеціалізовані як урядові, так і громадські організації, в тому числі: ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища), створена в 1973 році, котра координує всі види діяльності в галузі захисту природного середовища, розробляє програми подальших спільних дій в цій галузі; ВМО (Всесвітня метеорологічна організація); ЮНЕСКО (Організація ООН з питань освіти науки і культури); ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я); ЄЕК (Європейська економічна комісія); МАГАТЕ (Міжнародна організація з радіологічного захисту); МСОП (Міжнародна спілка охорони природи, природних ресурсів( та інші.

З громадських організацій велику роботу щодо охорони довкілля проводить Грінпіс (Зелений світ), з котрою співпрацюють представники громадськості і нашої країни. Її головним завданням є недопущення радіоактивного забруднення біосфери. Ця організація утворена в 1971 році в Північній Америці. Вона діє в 30 країнах світу, в Україні працює з 1990 року.

Розвитку природоохоронного співробітництва сприяє проведення міжнародних форумів. У 1972 році відбулася Стокгольмська конференція ООН з навколишнього середовища. День відкриття її 5 червня був проголошений Всесвітнім днем навколишнього середовища. У 1075 р. в Гельсінкі відбулася Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, у 1990р. в Москві – Глобальний форум з проблем виживання, у 1992р. в Ріо-де-Жанейро – Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку.

Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку (3 – 14 червня 1992р. в Ріо-де-Жанейро) організована для підведення підсумків двадцятирічної охорони навколишнього середовища. Вона зібрала близько 15 тисяч делегатів від 178 країн. Основні ЇЇ рішення: Декларація, в якій сформульовані принципи політики охорони навколишнього середовища та розвитку; «Порядок денний – 21 століття», яка є всесвітньою програмою дій на 21 століття для забезпечення сталого розвитку; Заява щодо принципів охорони та раціонального використання лісів усіх кліматичних зон; конвенція про охорону біологічного різноманіття. Було також прийняте рішення створити комісію ООН по навколишньому середовищу та розвитку для розробки проекту Конвенції по пустинях та засушливих зонах.

Особливе значення має головний документ прийнятий на конференції – «Порядок денний – 21 століття» - всесвітній план дій з метою сталого розвитку, під котрим слід розуміти таку модель соціально-економічного поступу суспільства, коли життєві потреби людей будуть задовольнятися з врахуванням прав майбутніх поколінь на життя в здоровому та невиснаженому природному середовищі. Крім того, досягнення сталого розвитку неможливе без більш справедливого використання ресурсів природи, боротьби з бідністю, з однієї сторони, та неприпустимими розкошами – з іншої.

Одне з перших починань ЮНЕП – створення всесвітньої системи спостереження (моніторингу) за станом і змінами біосфери. Важливими документами в міжнародних природоохоронних відносинах є Всесвітня хартія охорони природи, що проголосила та взяла під захист право всіх форм життя на виживання; Конвенція про зміну клімату; Конвенція про біологічну різноманітність; Конвенція про боротьбу зі спустелюванням.

У 2002 році в Йоганнесбурзі відбувся Всесвітній саміт зі сталого розвитку, про задачі і результати роботи якого ми говорили в попередній лекції.

Таким чином екологічна проблематика все частіше виходить на перше місце в міжнародних відносинах. Українська держава бере активну участь в міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проектів. Міжнародне співробітництво у галузі охорони природного середовища займає одно з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна, як член ООН, є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод.