Типы застенчивости

Категория застенчивых людей неоднородна. В нее входят особо застенчивые (испытывающие напряжение, неловкость, несвободу в большинстве социальных ситуаций; исключение составляют только ситуации общения с близкими, родными, друзьями или хорошо знакомыми деловыми партнерами); адаптированные застенчивые (те, кто выработал индивидуальные способы саморегуляции и снятия напряженности и во многих ситуациях, ранее вызывавших напряжение, удовлетворительно справляется с трудностями) и — по ряду признаков (замкнутость, низкое самоуважение, аутистичность) — те люди, которых правильнее отнести к категории « псевдозастенчивых». Подробнее описать эти группы позволяют эмпирические материалы, полученные в исследовании В. Н. Куницыной (см, врезку на с. 360).

Интересную типологию подростковой застенчивости, построенную на основе большой психотерапевтической практики, дают В. Л. Леви и Л. 3. Волков (Леви, Волков, 1970). Они выделяют три типа патологической застенчивости.

1. Шизоидно-интровертированная (конституциональная): стойкая и психотерапевтически наиболее неблагоприятная; связана с изолированностью подростка в группе, его неконформным поведением, явлениями диморфофобии (правильно: дисморфофобии — В. К.), сокращением контакта с людьми («бегство от оценок»). Эта форма застенчивости наиболее близка к аутистичности, ее можно назвать аутистической застенчивостью.

2. Псевдошизоидная застенчивость: возникает из-за физической или социальной неполноценности, физических дефектов (заикание, косоглазие, ожирение, смешное имя или фамилия и т. п.). С близкими и хорошо знакомыми людьми не проявляется. Лица с псевдошизоидной застенчивостью имеют неустойчивую самооценку и пытаются компенсировать свою застенчивость в форме анти- или сверхконформного поведения, часто демонстрируют «беззастенчивость от застенчивости» — развязность. Псевдошизоидная застенчивость — это поведение закомплексованного человека, явно компенсаторная беззастенчивость.

3. Психастеническая застенчивость: характеризуется снижением уровня притязаний в старшем возрасте, отсутствием стремления к роли лидера, конформным поведением. Запущенная застенчивость может принимать различные формы бегства, в том числе и форму пристрастия к алкоголю.

Все эти три вида застенчивости, как указывают авторы, относятся к патологической застенчивости, то есть характеризуют пограничные состояния. Поэтому в качестве «средства от застенчивости» предлагается умеренный прием психотропных средств.

17. Дефектне та деструктивне спілкування.

Дефектне спілкування – це різновид ускладненого спілкування, що характеризується скороченістю контактів та спрощеністю змістовного аспекту спілкування, ненавмисним перекручуванням справжніх мотивів співрозмовника, заниженістю успішності спілкування та задоволеності спілкуванням з боку партнера. Дефектне спілкування є результатом перешкод, що створюються людиною з певними властивостями (сором’язливість, тривожність, низькоемпатичність тощо), або людиною з недостатнім рівнем вмінь та навичок ефективного спілкування.

Деструктивне спілкування – це різновид ускладненого спілкування, що визначається як суб`єктивними труднощами учасників спілкування, так і зовнішньою об`єктивованістю даних труднощів у процесі комунікації: напруженістю процесу спілкування, негативними результатами, відмовою від подальших контактів із співрозмовником. Деструктивне спілкування зумовлюється такими особистісними утвореннями суб`єкта спілкування, як конфліктність, агресивність, егоїзм тощо.

18. Акцентуації характеру та дефекти у спілкуванні. Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. Такі умови провокують вияв загостреної реакції особистості. Крайню інтенсивність певних рис людини називають їх акцентуацією.

АКЦЕНТУАЦІЯ ХАРАКТЕРУ - це надзвичайне підсилення окремих рис характеру, при якому спостерігаються відхилення в психології і поведінці людини, що не виходять за межі нормативної поведінки, але межують з патологією.

Дефекти спілкування - перешкоди, що створюються людиною, яка має певні особистісні якості; вони виявляються в згорнутості контактів і змістовної сторони спілкування, ненавмисному спотворенні дійсних мотивів співрозмовника, знижені успішності спілкування і задоволеності спілкуванням з боку партнера.

Вони не зачіпають глибинних характеристик спілкування і особистості, не викликають згубних наслідків і тривалих змін в особистості і самопочутті партнера зі спілкування, що, наприклад, властиво для маніпулятивного чи іншого виду деструктивного впливу.

Однією з причин появи дефектів неформального спілкування може бути надмірна інтенсивність ділового спілкування, що виснажує нервову систему, знижує потребу в неформальних контактах, звужує простір і час, відведений на спілкування поза роботою (наприклад у працівників довідково-інформаційної служби). Також дефекти спілкування можуть з'являтися унаслідок тривалої примусової або добровільної ізоляції людини, різноманітних зовнішніх обставин і

наявності певних особових властивостей у партнерів по спілкуванню.

Можна виділити менш суттєві дефекти спілкування, які стосуються не змістовної його сторони, а супроводжуючої його експресії, є наслідком недостатньої комунікативної умілості і викликають легке роздратування або подив співбесідника (манера розхитуватись під час розмови, багатозначно піднімати брову, постійно саркастично кривити рот, відволікатися тощо).

Розвиток у суб'єкта психологічного захисту (використання захисних механізмів регресії, заперечення, інтелектуалізації, проекції, заміщення) неминуче робить спілкування дефектним і за змістом, і за способами взаємодії, і за кінцевими результатами цієї взаємодії. Сильний розвиток психологічного захисту завжди перешкоджає нормальному людському спілкуванню, породжує психологічні бар'єри між людьми. Певний тип психологічного захисту, сформований в дитинстві, приводить до того, що людина в групі завжди прагне грати одну і ту ж роль, бажаючи приховати під маскою невпевненість, скутість, страх.

Дефектні характеристики спілкування ірраціональні за своєю природою, не усвідомлюються повною мірою і виникають знову і знову як тільки створюється загроза самооцінці, позитивному «Я» даної людини, незалежно від партнера, ситуації, віку, досвіду, навичок спілкування. Часто дефектне спілкування межує з деструктивним або переходить ці межі.

Дефекти спілкування тісно пов'язані з акцентуацією характеру. Порушення спілкування, нездатність до глибокого психологічного контакту властиві людям з певною особистісною спрямованістю і особливою структурою характеру.

Акцентуація характеру - крайні варіанти його норми, за яких окремі риси характеру надмірно посилені і тому виявляється вибіркова уразливість до певного роду психогенного впливу при достатній і навіть підвищеній стійкості до інших.

Люди з різними типами акцентуації характеру демонструють певн особливості взаємодії, які виявляються у сфері неформального спілкування.__

19. Природа конфлікту. Психологічна структура конфлікту. По своїй природі конфлікт – це найважливіша сторона взаємодії людей у суспільстві, свого роду клітинка соціального буття. Це форма відносин між потенційними або актуальними суб’єктами соціальної дії, мотивація яких обумовлена конфронтуючими цінностями й нормами, інтересами й потребами. Істотна сторона соціального конфлікту полягає в тому, що ці суб’єкти діють у рамках якоїсь більше широкої системи зв’язків, що модифікується (зміцнює або руйнується) під впливом конфлікту

Кожна сторона сприймає конфліктну ситуацію у вигляді деякої проблеми, у дозволі якої переважне значення мають три головних моменти:

1) ступінь значимості більше широкої системи зв’язків, переваги й втрати, що випливають із попереднього стану і його дестабілізації – все це може бути позначене як оцінка доконфликтной ситуації;

2) ступінь усвідомлення власних інтересів і готовність піти на ризик заради їхнього здійснення;

3) сприйняття конфронтуючими сторонами один одного, здатність ураховувати інтереси опонента

Таким чином, основні етапи або фази конфлікту можуть бути позначені в такий спосіб:

1. Вихідне положення справ; інтереси сторін, що беруть участь у конфлікті; ступінь їх взаєморозуміння

2. Ініціююча сторона – причини й характер її дій

3. Відповідні міри; ступінь готовності до переговірного процесу; можливість нормального розвитку й дозволу конфлікту – зміни вихідного положення справ

4. Відсутність взаєморозуміння, тобто розуміння інтересів протилежної сторони

5. Мобілізація ресурсів у відстоюванні своїх інтересів

6. Використання сили або погрози силою (демонстрація сили) у ході відстоювання своїх інтересів; жертви насильства

7. Мобілізація контрресурсов; идеологизация конфлікту за допомогою ідей справедливості й створення образа ворога; проникнення конфлікту в усі структури й відносини; домінування конфлікту у свідомості сторін над всіма іншими відносинами

8. Тупикова ситуація, її саморуйнуючий вплив

9. Усвідомлення тупикової ситуації; пошук нових підходів; зміна лідерів конфліктуючих сторін;

10. Переосмислення, переформулювання власних інтересів з урахуванням досвіду тупикової ситуації й розуміння інтересів конфронтуючої сторони

11. Новий етап соціальної взаємодії