3. Філософія Стародавнього Китаю

Іншою країною високорозвиненої стародавньої культури є Китай. Тільки засвідчена письмовими пам’ятниками історія Китаю нараховує біля чотирьох тисяч років. Матеріалізм в Китаї виник і оформився майже одночасно з виникненням прогресивної індійської філософії. Такі стародавні пам’ятники китайської літератури, як “Книга змін”, “Книга про гармонію пітьми”, показують, що навіть у ІХ-VII віках до н.е. в Китаї було поширене направлене проти релігійного світогляду філософське висловлювання про матеріальність світу. У них стверджувалося, що світ вічний і являє собою єдине ціле, що складається з п’яти матеріальних елементів: вогню, води, землі, дерева і металу. Все різноманіття предметів і явищ природи, згідно з поглядами перших китайських мислителів, є наслідок різних сполучень цих п’яти першоелементів.

Китайські філософи-матеріалісти, як і чарваки, прагнули пояснити світ, виходячи з нього самого. Відмінність їх поглядів від поглядів індійських матеріалістів на перших порах була неістотною і виражалася лише в іншому переліку матеріальних першоджерел світу. Однак вже у VII-VI віках до н.е. китайські філософи роблять крок уперед в обгрунтуванні матеріальної єдності світу, висловивши міркування про те, що субстанцією всіх речей, що складає світ, є єдина, вічна матерія, що закономірно рухається – ци. Джерело розвитку всього існуючого китайські матеріалісти бачили у взаємовідносинах властивих матерії позитивних (ян) і негативних (інь) початків. Висловлюючи свої погляди на світ, як на закономірний процес розвитку матерії, китайські філософи спиралися на відомі в той час природничонаукові досягнення: наявність місячно-сонячного календаря, знання тривалості року, застосування сонячних годин для визначення літнього і зимового сонцестояння, знання періодичності сонячних затьмарень.

У VII віці до н.е. ідея про природну закономірність розвитку світу отримала найбільш повне для того часу вираження і розвиток в філософії даосизму, творцем якого вважається китайський мислитель Лао-Цзи (VI-V віки до н.е.). Наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення Лао-Цзи стало називатися даосизмом тому, що центральним питанням, що розроблялося в ньому, було питання про Дао (шлях, закон) як природно закономірний розвиток і існування сущого.

У противагу релігійним уявленням про світ як про щось тимчасово існуюче, створене актом божественного витвору, даосисти вважали світ вічним, що знаходиться в стані безперервного розвитку і зміни. Визнаючи змінність всього існуючого і стверджуючи, що розвиток світу є необхідний процес, що викликається дао, даосисти стверджували, що суттю дао є єдність протилежностей. У головному творі даосистів – книзі “Дао де цзин”, написаній послідовниками Лао-цзы у IV віці до н.е., приводяться численні приклади єдності протилежностей, фіксується увага на тому, що такі поняття, як “буття” і “небуття”, “красиве” і “негарне”, “добро” і “зло”, “важке” і “легке”, “довге” і “коротке”, “високе” і “низьке”, являє собою не існуючі один без одного протилежності. Не обмежуючись констатацією суті ДАО як єдності протилежностей, даосисти бачили в ньому також вирішальний чинник, що зумовлює процес переходу протилежностей одна в одну, коли старе зміняється новим, неповне стає повним, криве – прямим, пусте – наповненим.

У цих положеннях книги “Дао дэ цзин” висловлена геніальна здогадка про єдність і взаємоперехід протилежних початків. Але на саме істотне в розумінні єдності протилежностей – на їх боротьбу як джерело руху і зміни предметів і явищ – у даосистів немає навіть натяку. Вони не дійшли, та і не могли дійти до розуміння суті саморуху предметів і явищ природи. Цією неминучою історичною обмеженістю в значній мірі зумовлена також і метафизичність поглядів даосистів на зміну світу як на розвиток по колу, нерозуміння ними суті розвитку як поступального руху.

Даосисти в своїй теорії пізнання проповідували споглядальне відношення до зовнішнього світу, виключали можливість зміни його людиною. Діяльність людини вони зводили лише до пізнання ДАО і до пасивного наслідування йому. Мету пізнання даосисти бачили в з’ясуванні ДАО як суті світу. Вважаючи ДАО невіддільним від речей, а речі не існуючими без ДАО, вони в той же час стверджували, що ДАО як прихована основа речей невидима, невідчутна і пізнається тільки розумом.

Даосисти вперше в історії китайської філософії виразно висунули питання про чуттєвий і раціональний моменти в процесі пізнання зовнішнього світу. Однак вони не дійшли до правильного розуміння ролі почуттів і розуму в пізнанні, недооцінювали значення чуттєвого пізнання і практики, перебільшували роль розуму в пізнанні.

У трактуванні ДАО даосисти не були послідовними матеріалістами. Кажучи про ДАО, вони часто характеризували його як щось самостійне і первинне по відношенню до речей і явищ природи. Дослідник древньої китайської філософії Ян Хин-шун вказує в зв’язку з цим на те, що даосисти, висунувши закон (ДАО) на перше місце, звели його в абсолют, залишивши в тіні його основу – матерію. За плутане, непослідовне розв’язання даосистами проблеми співвідношення матерії і ДАО, за тенденційне розуміння суті закону (ДАО) пізніше вхопилися містики і, витлумачивши ДАО як духовну субстанцію, створили у І віці н.е. секту даосів і так звану даоськую релігію.

Ломка традиційних відносин в Китаї, викликана економічним прогресом, появою грошей і приватної власності, зростанням наукових знань, насамперед в області астрономії, математики і медицини, створили сприятливий грунт для духовних змін. Примітно, що в Китаї першими “опозиціонерами” виступали бродячі мудреці, що підготували в епоху “Чжань го” (“царств, що борються”) настання “золотого віку” китайської філософії. Хоч окремі філософські ідеї можна виявити в ще більш древніх пам’ятниках культури, якими в Китаї були “Ши дзинь” (“Канон віршів”) і “І цзин” (“Книга змін”), філософські школи складаються приблизно у VI віці до н.е.

Відсутність чіткого розмежування буття від небуття, відображаюче домінування в стародавньокитайскої філософії положення натуралізму, позначилася на особливостях розвитку теоретико-пізнавального процесу. З “ста шкіл”, що суперничали, в найбільшій мірі епістемологією була зайнята школа моістів (фундатор Мо-цзи, 468-376 роки до н.е.), що прагнула до осмислення таких метафізичних категорій, як буття, простір, час, якість, причинність і т.д. Моїсти пробували підійти до процесу пізнання як процесу розкриття причинності, виявлення схожості і відмінності явищ, розділення речей по родах. Ними були висунені і три правила перевірки істинності знань. Перше – “основа”, під якою мався на увазі досвід і думки древніх мудреців. Друге – “джерело”, тобто “факти, які чули і бачили простолюдини”. Третє – “застосовність”, інакше практична користь.

Найбільш широко філософські терміни використовувалися як засоби класифікації, встановлення ієрархічного порядку речей. Відсутність логічної методології компенсувалися методологією нумерологічною (сян му сюэ), що складається з числових комплексів і просторових структур, пов’язаних між собою символічно, асоціативно, естетично. В основу стандартних нумерологічних схем було покладено три фундаментальних числа: 2, 3 і їх сума 5. Від народження речам властива двоїчность, троїчность і пятерічність, стверджував Мо ще в 510 році до н.е. Онтологічні еквіваленти двійці – сили інь і ян, трійці – небо, земля і чоловік, пятериці – п’ять елементів.

Одним із значних явищ китайської, в тому числі і старокитайської, філософської думки було конфуціанство, стародавньокитайська філософська школа, найвпливовіше з трьох головних філософсько-релігійних течій: конфуціанство, даосизм, буддизм. Фундатором течії був Конфуций (Кун-цзы), китайський філософ, що народився в сім’ї аристократів-чиновників, що збідніла (551-479 рр. до н.е.). Він прославився як самий знаменитий педагог Китаю, що почав з 22 років свою діяльність. У школі Конфуція викладалися чотири дисципліни: мораль, мова, політика і література. У 50 років він починає свою політичну діяльність, ставши високим сановником в царстві Лу. Пішовши зі служби, протягом 13 років подорожував по інших китайських державах, не знайшовши в них застосування своїм ідеям. У 484 р. до н.е. повернувся в Лу, викладав там, займався збиранням, редагуванням і поширенням книг. Головним джерелом відомостей про вчення Конфуція є “Бесіди і судження”, запис висловлювання і бесіди Конфуція, зроблені його учнями і послідовниками.

Важливе місце в конфуціанстві займають етико-політичні вчення, в яких центральне місце відводилося питанням моральності, етичної природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї, управління державою. Людина, наділена певними етичними якостями, повинна поступати в згоді з ними, з моральним законом і вдосконалювати їх за допомогою навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня “благородного чоловіка”, що дотримує етикет, шанобливість до старших. Центральне місце у вченні Конфуція займає проблема ідеальних відносин між людьми в сім’ї, суспільстві і державі. На базі цих переконань Конфуцій розвивав свої політичні концепції, виступаючи за суворе, чітке розділення обов’язків між членами суспільства, зразком для якого повинна служити сім’я.

Характерною рисою конфуціанства є антропоцентризм. Конфуціанство зіграло величезну роль в подальшій історії Китаю і наклало свій відбиток на всі сторони життя країни, а сам Конфуцій став об’єктом поклоніння.

Оцінюючи сократовский принцип “Пізнай самого себе”, Гегель назвав його “центральним пунктом усього всесвітньо-історичного повороту” в тому значенні, що “місце оракулів зайняло свідчення духу індивідуумів …”.¹ Аналогічний поворот спостерігався практично в той же час і в культурах Сходу. Особливості соціального буття стародавньоазіатского суспільства не могли позначитися на перевазі “коливань” в сторону несприятливу для подальшого розвитку вільної особистості. Це, в свою чергу, визначило долі розвитку філософської думки, яка протягом віків, залишаючись в замкненому просторі традиційних мислительних структур, зайнята була переважно їх коментуванням і тлумаченням.

Чому на Сході не відбулися або, принаймні, не здійснилися у всій повноті Відродження, Освіта і Реформація, чому нерозвиненими виявилися традиції раціоналізму і тому надовго залишилися не порушеними науково-технічним прогресом вогнища найвищої древньої цивілізації Індії і Китаю? Це лише незначна частина тих численних “загадок”, які задані нам Сходом і на які вчені ще мають дати відповідь.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І КАТЕГОРІЇ
1. БРАХМАНІЗМ D. Brahmanismus Е. Brahmanism, Brahminism F. Brahmanisme Es. Brahmanismo	Пануюча в Індії релігія, виступаюча в цей час в формі індуїзму, включає в себе шість ортодоксальних систем: мімансу, веданту, санкхью, ньяю, йогу і вайшешику. Основні вимоги брахманізму – дотримання принципу кастовості, терпимість по відношенню до інших політичних і теоретичних переконань
2. ВЕДИ D. Heilige Bucher von Brahmans Е. Veda F. Veda Es. Vedas	Священні книги брахманів, яким вони передбачають надприродне походження.
3. ДАОСИЗМ D. Daosismus Е. Taoism F. Daossisme Es. Daosismo	Вчення про дао або шляхи (речей) виникло в Китаї у IV-V вв. до н.е. Основоположником вчення вважається стародавньокитайский філософ Лао цзи, що закликав слідувати природі, жити природним життям.
4. ЙОГА D. Yoga, Ioga Е. Yoga F. Yoga Es. Yoga	Індійська теорія і практика споглядання, за допомогою якого прагнуть досягнути відчуженості від дійсності, містичного злиття душі і тіла, надлюдських знань і надприродних здібностей. Слово “йога” означає напруженість, тренування мислення, “з’єднання”, “злиття” з Богом.
5. КОНФУЦІАНСТВО D. Konfuzianismus Е. Confucianism F. Confucianisme Es. Confucianstvo	Стародавньокитайска філософська школа, що отримала свою назву від імені філософа Конфуція (551-479 рр. до н.е.). У центрі уваги – проблеми людини, її розумового і етичного вигляду. Розроблена концепція ідеальної людини, завдяки вихованню в собі високих етичних якостей: гуманності, людяності, любові до людей, справедливості, вірності, щирості, повазі до старших.
6. НІРВАНА D. Nirvana Е. Nirvana F. Nirvana Es. Nisvana	Стан відчуженості, що досягається за житті завдяки відмові від земних прагнень і що унеможливлює нове народження після смерті. Згідно з вченням брахманів, нірвана означає залучення індивідуального духу до абсолюту. У буддійській філософії нірвана незбагненний стан блаженства.