8.6. Специфічні принципи методології управлінської діяльності

Крім розглянутої вище сукупності загальнометодологічних принци­пів, які стосуються будь-якої діяльності і носять універсальний характер, практично для кожного окремого виду людської діяльності можна визна­чити і певну сукупність своїх специфічних положень. Вони виступають природною конкретизацією загальнометодологічних принципів стосовно цієї діяльності та своєрідним відображенням і урахуванням найбільш характерних її особливостей. З позицій філософії діяльності всю мно­жину цих положень можна поділити на дві великі групи.

Положення першої групи являють собою певне узагальнення практичного досвіду виконання цієї діяльності та виступають у формі рекомендацій стосовно найбільш доцільного її здійснення. На цій підставі положення першої групи слід вважати найімовірніше технологічними.

Друга ж група включає положення, які виступають результатами узагальнення не тільки безпосередньо самого досвіду цієї діяльності, а й також: осмислення та узагальнення і самих рекомендацій щодо її поліпшення. Іншими словами, це узагальнення здійснюється на більш високому рівні абстракції і виступає результатом певного філософ­ського осмислення змісту, сутності та призначення цієї діяльності. Тому положення цієї групи і становлять сукупність специфічних принципів методології відповідного виду діяльності.

Істотна складність і навіть певною мірою унікальність, характерні для професійної діяльності керівника в сфері управління соціальними системами, а також: висока міра особистої відповідальності за можливі результати і наслідки його управлінських дій і рішень обумовили під­вищений інтерес до вивчення не тільки практичного досвіду керуван­ня, а й до результатів його теоретичного узагальнення. Серед останніх важливе місце посідають філософія управління взагалі та методологія управлінської діяльності, зокрема.

Слід зазначити, що методологія соціального управління, як і будь-якої іншої людської діяльності, ґрунтується на проаналізованих вище принципах. В той же час, для свого успішного здійснення управлінська діяльність повинна виходити також і з певних специфічних принципів, які відображають саме її характерні особливості. Являючи собою не­від'ємну частину філософії управління, загальна методологія управ­лінської діяльності разом з тим певною мірою протистоїть їй, оскільки спрямована переважно на практичне забезпечення належної ефектив­ності цієї діяльності.

Таким чином, між; цими двома, певною мірою полярними, рів­нями осмислення та узагальнення теорії і практики управління зна­ходиться ще один, який включає теоретичне осмислення суто прикладних питань управлінської діяльності, але в той же час не стосується її технологічних аспектів. Цей рівень і виступає відображенням сукупності тих положень, які вище було названо спе­цифічними принципами методології конкретної, в даному випадку управлінської діяльності.

Тому до цього рівня ми й віднесли питання і положення, які, на наш погляд, можна було б назвати прикладною методологією управління. Варто підкреслити, що ці положення відіграють значну роль, особливо при організації управлінської підготовки фахівців, при виборі та обґрунтуванні її цілей, змісту та педагогічних тех­нологій. Тому існують всі підстави вважати їх специфічними прин­ципами методології управлінської діяльності.

Такий підхід викликаний тим, що, крім розглянутих вище принципів управлінської діяльності, які носять загальметодологічний характер, особливості феномену управління вимагають, щоб його прикладна методологія включала такі специфічні принципи, як моральна домінанта управлінської діяльності, її відповідність право­вим нормам, інформаційне забезпечення, послідовність, обов'язко­вість, справедливість, довіра, гуманність тощо.

Загальну їх сукупність наочно можна показати за допомогою рис. 63.

Рис. 63. Специфічні принципи методології управлінської діяльності

Уявляється очевид­ним, що внутрішня струк­тура системи цих прин­ципів включає певну су­купність зв'язків між ним, які відображають ціліс­ність, складність і багатоаспектність самої управ­лінської діяльності та існу­ють цілком об'єктивно.

Це означає, що по­рушення чи неналежне дотримання конкретним керівником хоча б одно­го з цих принципів спри­чиняє зниження загаль­ної ефективності управління, а отже погіршує і процеси функціонування та розвитку від­повідної соціальної системи. Розглянемо кожен з цих принципів дещо детальніше.

Принцип моральної домінанти у здійсненні управління соці­альними системами являє собою одне з фундаментальних положень методології управлінської діяльності. Він виступає відображенням загальносвітових процесів зростання ролі особистісного чинника, демократизації суспільного життя та широкого усвідомлення істот­ного регулятивного значення норм суспільної моралі для всіх сфер життєдіяльності соціуму, у тому числі й для управління ним.

Сутність цього принципу полягає в тім, що в будь-яких своїх діях керівник повинен не тільки дотримуватися насамперед вимог визначених морально-етичних норм, а й виходити з цих вимог при підготовці, прийнятті та реалізації відповідальних управлінських рішень. Іншими словами, він повинен постійно відчувати свою особистісну відповідальність перед Богом, людьми і своєю совістю за можливі наслідки цих рішень.

Більш того, ми глибоко впевнені, що аморальна людина в принципі не може бути справжнім успішним керівником, оскільки вона ніколи не матиме ані належної поваги своїх підлеглих, ані морального авторитету серед ділових партнерів. А це неодмінно обов'язково негативним чином позначатиметься як на безпосередніх результатах виробничої діяльності організації, якою вона керує, так і її іміджі та навіть на конкурентоспроможності. Недарма сьогодні у світовому бізнесі така велика увага приділяється питанням ділової етики та моральності ділових відносин.

Надзвичайно важливе значення в методології управлінської діяль­ності має і принцип обов'язкової відповідності її змісту і харак­теру системі правових норм, що діють в конкретній державі. Сут­ність цього принципу полягає в необхідності забезпечення такого положення, коли і процес функціонування відповідної соціальної системи в цілому, і дії окремих її працівників, і управлінська діяльність керівника у цілому в жодному разі не виходили б за межі положень Конституції і чинного законодавства.

Це означає категоричну неприпустимість будь-яких порушень правових норм, прийняття рішень і здійснення дій, які заборонені, переслідуються законом і передбачають цивільну, господарську або карну відповідальність. У протилежному випадку ці порушення здатні завдати відчутних економічних чи моральних збитків самій організації, серйозно зашкодити її іміджу та особистому авторитету керівництва.

У практиці управлінської діяльності, на жаль, ще трапляються ви­падки невідповідності окремих дій та рішень чинному законодавству. Найчастіше сферою його порушення виступають накладення дисцип­лінарних стягнень або звільнення працівника з роботи без достатніх підстав. Мають місце також корупція і зловживання керівників чи інших працівників системи управління своїм службовим становищем тощо. Цілком природно, що такі випадки завдають непоправної шкоди самому винуватцю порушень, ведуть до моральних і матеріальних збит­ків організації, яка змушена виплачувати заробітну плату за виму­шений прогул тим, кого суд відновив на роботі.

Для усунення подібних порушень та їх запобігання необхідні відповідна правова підготовка керівників, стабільність законодав­чого поля, система належного інформування про зміни у законодавстві та чітка робота юридичних служб підприємств та організацій.

Дуже важливу роль в успішному здійсненні управлінської діяльнос­ті відіграє методологічний принцип належного її інформаційного забез­печення. Сутність цього принципу полягає в тому, що кожне рішення стосовно необхідності застосування того чи іншого управлінського впли­ву на відповідну систему та щодо його характеру має бути всебічно обґрунтованим і прийматися тільки на підставі достовірної інформації про реальний стан цієї системи та режим її функціонування. Мається на увазі, перш за все, інформація про наявність неприпустимих її відхилень від заданого чи бажаного стану чи режиму функціонування та про фактичні значення цих відхилень.

В той же час обов'язково необхідно враховувати, що управління завжди здійснюється в умовах певної інформаційної неповноти та невизначеності. При цьому вона може виникати і внаслідок простого загаяння з надходженням належної інформації через інерційність як самих процесів, що відбуваються в системі, так і процесів контролю та діагностування її стану і режиму функціонування. Крім того, на якість управління може негативно впливати надмірність інформації, коли другорядні дані (своєрідний інформаційний шум) заважають і ускладнюють оперативний аналіз дійсно необхідних даних.

Тому принцип інформаційного забезпечення, цілком природно, включає й вимоги необхідної інтелектуальної підтримки процесів підготовки і прийняття управлінських рішень, яка реалізується за 342

допомогою відповідних математичних моделей, методів, алгоритмів і технологій обробки інформації.

Методологія управлінської діяльності була б неповною і без принципу послідовності при здійсненні управлінських функцій. В практиці соціального управління цей принцип полягає у наявності та послідовному використанні чітко продуманої і логічно взаємозумовленої системи підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень і дій. Це означає, що колене прийняте рішення є достатньо обґрунтованим, логічно і неминуче випливає з усієї, заведеної в організації, системи роботи і не підлягає скасуванню або перегляду ще до завершення повного виконання його основних положень, тобто до досягнення тих цілей, які й переслідувало його прийняття.

Винятки, цілком природно, можуть допускатися тільки у тих ви­падках, коли це рішення вже виконано повністю або коли обставини, що викликали необхідність його прийняття, настільки істотно змінилися, що вимагають розробки і прийняття, узгодження, ухвалення та реалізації принципово нового рішення.

При такій організації управлінська діяльність здійснюватиметь­ся чітко, без метушливих непослідовних дій, без безглуздого смикан­ня та метушні, які дезорганізують роботу людей, помітно знижують ефективність функціонування організації та істотно підривають ав­торитет її керівника. При цьому ще й істотно погіршується соці­ально-психологічна ситуація в колективі, що також: зменшує коефі­цієнт його корисної дії.

Природно, що цей принцип зовсім не виключає і необхідності рі­шучого скасування дійсно помилкових рішень, коли виявляється їх хибність та невідповідність вимогам конкретної ситуації. Однак неухиль­не дотримання методологічних принципів управлінської діяльності та рекомендацій науки, використання кращих здобутків мистецтва ефек­тивного управління практично виключають можливість подібних помил­кових рішень та дій.

В системі специфічних принципів методології управлінської діяльності дуже важлива роль належить і принципу обов'язковості. Його глибинна сутність означає необхідність неухильного виконання прийнятих рішень, зобов'язань за досягнутими домовленостями з ді­ловими партнерами та обіцянок, які дає керівник іншим людям, незалежно від їхнього соціального і психологічного статусу чи поса­дового стану.

Водночас цей принцип передбачає належну виваженість при прийнятті управлінських рішень, певних зобов'язань чи даванні обі­цянок. У цьому відношенні він виявляється досить тісно пов'язаний з принципом моральної домінанти управлінської діяльності та з вимо­гами особистої відповідальності керівника за можливі результати і наслідки його дій і рішень.

Порушення цього принципу також; здатне завдавати серйозної шкоди його особистому діловому авторитету та іміджу всієї організа­ції. Тому набагато краще утримуватися від непродуманих обіцянок, ніж; потім перепрошувати за неможливість їхнього виконання. Норми етики ділових відносин і сама практика управлінської діяльності переконливо свідчать про те, що обов'язковість керівника являє собою один з центральних елементів формування його високої організаційної культури як важливої частини філософії управління у її вузькому роз­мінні та сприяє забезпеченню високої ефективності спільної діяльності керованого ним колективу та кожного виконавця.

В сучасних умовах, коли істотно ускладнюються цілі, зміст і харак­тер управлінської діяльності, винятково важливого значення набуває методологічний принцип довіри. Зміст цього принципу полягає не тіль­ки у можливості, а й у необхідності широкого використання керівником ефективних управлінських технологій делегування повноважень безпосе­реднім виконавцям.

Це означає, що вони одержують не тільки заздалегідь визначені завдання та обов'язки, але й отримують необхідні для їхнього успішного виконання права і повноваження і водночас несуть за результати виконання цих завдань повну відповідальність.

Застосування цього принципу не тільки відкриває широкі мож­ливості для реалізації творчого потенціалу кожного працівника, але й, що є надзвичайно важливим, дозволяє істотно підвищити загальну продуктивність і якість праці самого керівника. Дійсно, звільняючи його від виконання безлічі рутинних функцій, практика делегування повноважень дозволяє керівникові зосередити свою увагу, час та енергію, свій інтелектуальний та емоційний потенціал на успішному вирішенні питань стратегічного характеру.

Методологічний принцип справедливості в управлінській діяль­ності означає перш за все наявність чіткої продуманої системи дисцип­лінарної практики в організації та послідовне і неухильне дотримання її основних положень. Це означає, по-перше, що розподіл доручень працівникам здійснюється у повній відповідності до їхніх функціо­нальних обов'язків та посадових інструкцій, індивідуальних здібностей, можливостей, прагнень та інтересів. При цьому обов'язково слід врахову­вати рівень інтелектуального і фізичного розвитку працівника, рівень його освіти, ділової кваліфікації, загальної і професійної культури.

По-друге, заохочення і покарання мають здійснюватися у строгій адекватності з кількістю та якістю виконаної роботи, або з характером провини. При цьому, як рекомендує теорія і практика менеджменту, заохочення повинні оголошуватися привселюдно і служити стимулом подальшої творчої праці людини, а покарання - тільки наодинці, щоб не принижувати людську гідність винуватця.

Слід зазначити, що само по собі поняття справедливості є досить складним і суперечливим. Його філософський аналіз має враховувати, що за своєю сутністю справедливість являє собою не правову, а мо­ральну категорію. Крім того, у кожного члена соціуму існує своє інди­відуальне розуміння справедливості. Цілком природно, що у керівника і виконавців уявлення про справедливість також; дещо відрізняються.

У зв'язку з цим ми цілком свідомо обмежуємо свій аналіз з усього можливого простору застосування поняття справедливості виключно специфічною сферою методології управлінської діяльності. Тому і в розуміння сутності принципу справедливості ми вкладаємо зазначений вище сенс.

Надзвичайно важливого значення набуває сьогодні й методоло­гічний принцип гуманності управлінської діяльності. Він означає, що будь-яка управлінська діяльність повинна бути спрямована на­самперед на людину з її особистою гідністю, її індивідуальними праг­неннями, цілями та інтересами.

Тому завдання керівника і практики управління взагалі полягає у всебічному урахуванні цих чинників та у створенні сприятливих умов для можливості максимально повної самореалізації працівника, для розкриття його творчої особистості, реалізації інтелектуального та професійного потенціалу кожної людини та їх спрямування на успішне досягнення цілей організації.

Мистецтво керівника повинно полягати у його умінні мобілізувати індивідуальні мотиви й інтереси кожного працівника та спрямовувати їх на вирішення стратегічних завдань. При цьому людина повинна одер­жувати задоволення не тільки від результатів своєї праці та рівня її оплати, але й від можливості своєї самореалізації в процесі її виконання, від свого соціального та психологічного статусу в організації, від тієї поваги, яка виявляється до її особистості.

Вважаємо за необхідне підкреслити, що методологія управлін­ської діяльності аж ніяк не повинна розглядатися як певний набір інструкцій або якихось універсальних положень і правил. її визна­чальна мета полягає в тому, щоб давати керівникові лише загальні орієнтири, за допомогою яких він міг би свідомо й осмисленно фор­мувати свою управлінську політику та свій власний стиль керів­ництва, міг би чітко та послідовно їх реалізовувати. В дійсності керівник має це здійснювати з обов'язковим урахуванням конкрет­них цілей і завдань організації, особистісних характеристик, здібнос­тей і особливостей як своїх власних, так і своїх працівників.

Надзвичайно важливого значення набуває також організація моніторингу і аналізу стану зовнішнього відносно організації середо­вища, процесів, що відбуваються в ньому, та їхнього впливу на дану систему. Це стосується також: і багатьох інших обставин, повністю врахувати які заздалегідь неможливо в принципі. Саме ця обстави­на, по суті, і робить управління не тільки наукою, а й справжнім мистецтвом, вимагає від керівника інноваційного мислення і твор­чого підходу до здійснення управлінської діяльності. Однак у будь-якому разі успіх цієї діяльності значною мірою ґрунтується на дотри­манні проаналізованих вище основних методологічних принципів.