1. Філософія і світогляд. Структура світогляду.

Світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного ті, спосіб духовно-практичного 000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом,певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.

Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною). Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?

1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.

2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.

3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).

4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою.

5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

Типи Світогляду: 1)міф 2)релігія 3)

2. Світогляд — це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до світу та до самої себе.

За способом розуміння людиною свого місця в світі можна виділити кілька основних типів світогляду:

1. Міфологічний світогляд — це результат практично-духовної діяльності людини. У міфологічному світогляді людина не відокремлює себе від речей природного світу, а окрема людина не відокремлює себе від суспільства в цілому. В міфологічному світогляді не існує чіткої межі між мисленням та мовленням, свідомістю та реальністю, предметом та думкою про предмет.

2. Релігійний світогляд чітко поділяє світ та людину, природне та надприродне, земне та потойбічне. Людина, створена за образом та подобою Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. У релігійному світогляді, через віру в потойбічне, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким чином досягає гармонії з ним.

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру.

3. Філософія є теоретичною формою ставлення людини до світу. Порівняно з наукою її особливість полягає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце і становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми. Філософський світогляд дає змогу виробити таке бачення світу, яке водночас є і суб’єктивним і теоретичним, а отже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самим світом. З цим пов’язані такі особливості філософії, як і те, що вона, будучи за формою діяльності наукою, не є наукою за своїми функціями та значенням для людини. У філософії, на відміну від інших наук, не існує єдиних, загальновизнаних теорій. Образно кажучи, філософій є стільки, скільки філософів.

3. Авторство слова «філософія» приписують давньогрецькому мислителю Піфагору ( від грецького phileo — любов і sophia — мудрість.

З теоретико-пізнавальної точки зору філософія, як різновид суспільної свідомості, є формою відображення дійсності у свідомості людини. Це відображення є складним, теоретичним. Скажімо, людина відображає світ, вона бачить, насамперед, те, що очевидне, що дається у її відчуттях. Це відображення дійсності на рівні “світовідчуття”, “світосприйняття”. Для філософії як форми суспільної свідомості специфічним, притаманним їй, є “світорозуміння”, “світоз’ясування”. Останнє здійснюється людиною лише в процесі її теоретичного мислення, шляхом абстрагування, проникнення у найбільш суттєве, загальне.

Предметом філоофії є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, - відношення “людина – світ”,

Наприкінці XVIII ст. німецький філософ І. Кант окреслив предмет філософії такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смію сподіватись?

Предметом філософії є загальні, граничні засади людського мислення, пізнання, буття людини у світі.

Функції філософії.

Скажімо так: видатні філософи стояли біля джерел європейської і світової цивілізації, сучасної демократії і тоді, і тепер, в наш час. Їх діяльністю і визначався і визначається вплив філософії на суспільну думку, свідомість людини, її культуру, на формування загальнолюдських цінностей. Філософія набула, таким чином, свою важливу соціально-практичну (предметно-дійову) і виховну функції.

Важливою функцією філософії є її здатність з допомогою свого інструментарію створювати понятійний апарат, проникати в сутність явищ, з’ясовувати об’єктивні, закономірні зв’язки між ними. Тому філософія має теоретико-пізнавальну або логіко-гносеологічну функцію.

Елітною для філософії є функція загально-методологічна, котра полягає в тому, що її основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані у будь-яких сферах наукового пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ.

Світоглядна. Філософія – це цілісний узагальнений погляд на світ, людину, їх відношення, сутність походження, пізнання, а також на його межі, можливості, значення тощо. З’ясовуючи ці проблеми на теоретичному рівні, філософія має фундаментальний світоглядний потенціал.

Ф-ї: 1)світоглядна (с-ма принц, ідей, переконань, вірувань) 2)гносеолог (джерела, форми, істинність пізнання) 3)методолог (вчення про метод) 4)аксіолог (вчення про цінності) 5)праксеологічна (вз.відносини люд і природи, окр людини і сус-ва).

4. Основне питання філософії за Енгельсом – це питання про відношення мислення до буття, свідомості до матерії-природи.

Основним питанням філософії має бути саме людина в її ставленні до природи й до інших людей, тобто відношення "суб'єкт — об'єкт". Вирішення цього питання й визначає тип та характер світогляду, ставлення до природної і соціальної дійсності, життєві орієнтації.

У межах свого основного питання філософія виокремлює дві взаємопов'язані між собою сторони.

Перша сторона: що саме — матерія чи свідомість, дух є первинним, і що є вторинним? Цю сторону називають онтологічною.

Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні перешкоди на цьому шляху? Цю проблему називають гносеологічною.

Залежно від того, що ж саме визнають первинним, виокремлюють два філософські напрями — матеріалізм та ідеалізм.

Ті, хто за первинне вважав природу, приєднались до різних шкіл матеріалізму.

Ті, хто стверджував, що дух існував до природи і в остаточному підсумку визнавав створення світу, становили ідеалістичний напрям.

Друга сторона основного питання філософії — проблема пізнаванності світу (гносеологічна) — теж вирішувалась різними філософами неоднаково.

Усі послідовні матеріалісти визнавали й визнають пізнаванність світу. Складніше визначити позицію ідеалістів з цього питання. Деякі з них вирішують це питання позитивно, хоча сутність пізнання тлумачать неправильно.

Основне питання філософії дає можливість орієнтуватись в історико-філософському процесі, визначати сутність будь-якої філософської системи. Основне питання філософії наголошує, що всі явища світу умовно поділяються на дві основні сфери — матеріальну і духовну. Вони утворюють єдність, якою характеризується все, що існує в світі. Ці сфери нерозривні, але кожна має свою специфіку і посідає своє місце, відіграє свою роль..

Не менш важливим питанням філософського світогляду є питання про те, в якому стані перебуває світ, чи розвивається він і людська сутність, чи вони незмінні. Це питання про рух і розвиток. Залежно від розв’язання цього питання виникають також дві протилежні концепції — діалектика, як вчення про розвиток, і метафізика, яка заперечує або спотворює розвиток.

5. діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання;

метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці.

В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим.Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового- діалектика.

2. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує джерело, обмежуючись уявленням про “першопоштовх” як джерело руху. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. З точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами.

4. Діалектика, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика.

5. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування.

6. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом “або-або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень виключається.

7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика – як процес.

6. Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. е., засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами.

З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.

Проблема людини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза п’ятьма групами елементів, які становлять людську особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п’ять елементів такі: свідомість, уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.

Локаята (санскр. Лона — спрямований тільки на цей світ) — давньоіндійська система матеріалізму, що пояснювала світ взаємодією чотирьох елементів (землі, води, вогню і повітря), проголошувала матеріальний світ єдиною реальністю, а метою людського існування — насолоди. Оригінальним у цьому вченні є проголошення принципу свабхави — визнання індивідуальної природи кожної речі. Несумісні з природою речі спроби вплинути на неї є марними.Згідно з етичною концепцією локаяти мета буття полягає у турботі про благополуччя людини, що зрештою виявилось у гедонізмі. Відповідно добром є все те, що приносить насолоду, злом — те, що спричиняє страждання.

Основою джайнізму як дгармічної релігії є віра в низку перероджень (дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому його прояві та, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам – ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням – таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі – це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов'язані вірити в своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів. Вихідною ідеєю філософії даосизму є вчення про Дао ( «Шлях») - першооснові і закономірності буття всього сущого. Дао є одночасно і субстанцією-основою, і одвічним, природним і загальним законом спонтанного виникнення і розвитку Всесвіту, людини і суспільства.

Мудрець не повинен, виходячи з власних суб'єктивно обмежених бажань і пристрастей, протидіяти природі оточуючих його речей і явищ. Навпаки, він повинен «дотримуватися речам» (Шунь у). Всі речі рівні між собою, тому справжній мудрець вільний від пристрасті і упередженості: він однаково дивиться на знатного і раба, з'єднується з вічністю і з Всесвіту і не сумує ні про життя, ні про смерть, розуміючи їх природність і неминучість. З іншого боку, мудрець може, використовуючи своє розуміння природи тієї чи іншої речі, поставити її собі на службу, як би «пливти за течією в потрібному напрямку».

7. конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за поход­женням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. Велику увагу він приділяв «юе» — музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив «лі» — етикету — правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» — «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповідність до їх назв.

З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао — це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно — основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.

Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону «дао», неможливості (моральної і фізичної) діяти всупереч «дао». Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія (як і ін­дійська) сповідувала захист природи, висувала принцип «ву вей» — невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

12. Філ с-ма Аристотеля.

Не прийняв теорію Платона і вважав, що ідея та річ - тотожні, тільки річ існує в реальності, а ідея - в нашому пізнанні. За будовою річ скл. з матерії (пасивний матеріал; поза формою вона лише чиста можливість) і форми. Буття конкр. речей зумовлене дією 4-х причин: матер; формал; дійова (з’єднує форму і матерію); фінальна (визнач. місце і сенс конкр. речі). Рух речей зумовл. тим, що вони всі прагнуть виконати своє призначенняФорми: пон-я; судження; умовивід. Закони мислення: закон тотож-ті предмета думки; неприпущ-я суперечності; виключного 3-ого. “Метафізика”- форми осн. закону буття: коротка (одночасно існ. і не існ. не можна) і повна (неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притам. одному і тому ж в однак. розумінні). Гносеологія - розумна душа притам. лише людині і Богу. Реальне пізнання неможливе без чут. пізнання. Предмет науки - загальне, те, що досяг-ся розумом, а щоб перевести знання загального з стану потенції в стан акту, потрібен розум.

8. Онтологія – це вчення про буття, розділ філософії у якому з’ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття “онтологія” не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково.

Буття – філософська категорія, що позначає: 1) все те, що ми бачимо, що реально існує; 2) все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо); 3) все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи); 4) реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об’єктивні закони); 5) загальний спосіб існування людини, суспільства.

Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття суб’єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).

Існують такі форми буття:

Буття речей, властивостей, відносин, процесів природного і штучного походження (тобто створених зусиллями людини);

Буття людини;

Буття соціальне, в якому розрізняють соціальне життя окремої людини і буття суспільства як цілого;

Буття ідеальне (духовне), що поділяється на суб’єктивоване ідеальне (індивідуальне), об’єктивне (поза індивідуальне) і об’єктивоване ідеальне (сукупність завершених творінь духу);

Буття біосферне (земна оболонка, охоплена біологічним життям);

9. Демокріт разом з Левкіппом розробив античну атомістичну теорію побудови матерії. З точки зору цієї теорії всі речі, котрі нас оточують, складаються з неподільних частинок матерії – атомів. Останні є вічними і незмінними. Самі вони рухаються завдяки тому, що є пустота і відрізняються один від одного лише величиною, формою, порядком і положенням. Всі тіла – це різноманітне поєднання атомів. Рухаючись в різних напрямках, вони з’єднуються, утворюють нові тіла, а коли розпадаються, то тіла гинуть. Так відбувається народження всієї багатоманітності речей і світів, котрі не створені богом, а існують самі по собі, за необхідністю. “Атоми... носяться у всесвіті, крутячись у вихорі і, таким чином, народжується все складне: вогонь, вода, повітря, земля”.

У природі немає випадкових явищ – все в ній знаходиться у зв’язку і взаємодії. “Жодна річ не виникає безпричинно, все виникає на якій-небудь основі і в силу необхідності”

Така концепція Демокріта була спрямована проти релігії і теології – вчення про те, що всі явища, речі природи мають у собі цілепокладаючі начала, якісь душі. Виходить так, що нібито речі і явища мають мету і її досягають. Це, безумовно, сумнівне вчення. Лише людина здатна свідомо ставити перед собою мету і досягати її.

Не все відбувається з необхідністю, бо є випадковість. Однак, відкинувши випадковість і звівши все до необхідності, Демокріт ототожнив причинність з необхідністю і довів свій детермінізм (причину обумовленість явищ) до фаталізму – точки зору на те, що хід подій наперед визначений фатумом, долею людини, оскільки випадковостей не буває – все “передбачено”. Демокріт не розкрив взаємозв’язку необхідності і випадковості, їхньої діалектики.

Сут-ть і риси атоміст матеріалізму- вчення за яким матерія скл з окр неподіл. частинок- атомів. Заснували Левкіп і його учень Демокріт. Існ лише атоми і пустота. Атоми - неподіл матер елементи, вічні, непорушні, відрізн розміром, формою, положенням в просторі. Рух в різ напрямках. З них утв-ся різ тіла і світ вцілому. Люд їх не баче, але може відчувати. Виник-я життя - живе виникло з неживого за межами природи без творця. Людина- це тварина, яка здатна до навчання, має руки, розум, мислення. Душа- також сук-ть атомів. Вірили в смертність душі. Епікур - визнавав буття блаженно- байдужих богів в просторах між світами, але заперечував їх втручання в життя космосу та людей. Девіз Е - живи самотньо. Мета життя- відсут-ть страждань, здоровя тіла і звільнення від страху смерті. Лукрецій Кар - рим поет і філософ. Поема “Про природу речей”- матеріаліст. Ф. Лукрецій розвивав матеріалістичний погляд на природу. Вихідним для Лукреція було основне положення давньогрецького матеріалізму: "З нічого ніколи не виникає ніщо" .Лукрецій показував, що в основі речей лежать якісь дрібні матеріальні начатки. Лукрецій вважав ці вічні, неподільні, незмінні "тіла", "насіння", абсолютно щільними, непроникними, що рухаються в порожнечі. Існування тіл і порожнечі, за Лукрецієм, взаємно обумовлено. Джерелом руху тіл, за Лукрецієм, є вага "першооснов" . Розвиваючи у вченні про "відхилення" думки Епікура, Лукрецій вважав , що завдяки "відхиленню" тельця випадково, "порушуючи приписи долі", зіштовхуються і зв'язуються один з одним, утворюючи все різноманіття речей і явищ у природі.

10. Платон (427 – 347 рр. до н. ери) – найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті.

Філософія Платона відображала інтереси крупних рабовласників, котрі намагалися ліквідувати зачатки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон – засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:

1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, з роздвоєння світу, підпорядкування “світу речей” “світові ідей”.

2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї, про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об’єктивної дійсності.

3. Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.

4. Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні.

Щоб підкреслити ілюзорність, несправжність “світу речей”, Платон наводить такий приклад: уявіть собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять повз неї. Ті, що знаходяться у печері людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний світ. Отак і в житті, світ речей, як і самі тіні – недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ речей – це тіж самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю.

Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам і існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості.