Семінарське заняття 5 Тема: Уряд в зарубіжних країнах

Питання для усного опитування та дискусії

5.1. Уряд: поняття та місце в системі вищих органів влади.

5.2. Способи формування урядів за рубежем.

5.3. Структура та організація діяльності урядів в зарубіжних країнах.

5.4. Владна компетенція урядів за рубежем.

5.5. Форми урядової правотворчості.

Методичні вказівки

Ключовими термінами, на розумінні яких базується засвоєння навчального матеріалу теми, є: виконавча влада, уряд, структура уряду, формування уряду, контроль за діяльністю уряду, премєр-міністр, компетенція уряду, урядова правотворчість.

З метою глибокого засвоєння навчального матеріалу при самостійному вивченні теми студенту варто особливу увагу зосередити на таких аспектах:

Поняття та порядок формування урядів в зарубіжних країнах:

Поняття уряду є неоднозначним, так як в різних країнах він виконує неоднакові функції, є різним за способом формування та за місцем в системі органів державної влади.В одних країнах (більшості) уряд є органом, який очолює виконавчу владу, в інших країнах під цим поняттям розуміють весь державний механізм, який включає як виконавчу, так і законодавчу та судову владу.

Але, як правило, під урядом розуміють державний колегіальний орган, за допомогою якого здійснюється щоденне поточне керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, таким чином це є орган універсальної компетенції, який здійснює виконавчу і розпорядчу владу в країні.

Порядок формування уряду залежить від форми правління в тій чи іншій державі Розрізняють парламентський та позапарламентський спосіб формування уряду.

Позапарламентський спосіб формування уряду застосовується в основному в президентських республіках глава держави також формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань, але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата.

Парламентський спосіб формування уряду застосовується здебільшого в парламентських монархіях і парламентських республіках і заснований на виборах у парламент.

Структура урядів за рубежем:

Внутрішня структура урядів різноманітна, проте виділяють дві основні системи – континентальну та англосаксонську.

Континентальная система характеризується тим, що до складу уряду входять усі глави центральних відомств із загальнонаціональною територіальною юрисдикцією. Міністри, глави департаментів, державні секретарі, очолювані прем'єр-міністром, складають єдиний колегіальний орган. При континентальній системі організації уряду поза його рамками не залишається яких-небудь вищих посадовців, що очолюють загальнодержавні виконавчі відомства.

За аглосаксонською моделлю до складу уряду (кабінету) входять не всі політичні керівники міністерств і відомств, а лише ті, які очолюють найважливіші з них. Уряду як колегії всіх цих керівників тут просто не існує, а поняття уряду та кабінету за суттю збігаються. Тому відповідну модель називають «моделлю кабінету». Члени кабінету за своїми реальними повноваженнями у вирішенні питань урядової політики суттєво відрізняються від інших міністерств, котрі не мають такого статусу. Рішення ж самого кабінету, створеного в країнах із парламентарною та змішаною формами правління, є за своєю природою офіційними урядовими рішеннями, а за суттю-рішеннями вищого органу виконавчої влади.

Основною діючою особою уряду, формальним і неформальним центром є його глава. Найчастіше він зветься прем'єр-міністром, хоча прийняті й інші титули: голова, канцлер тощо. У президентських республіках систему органів виконавчої влади очолює президент, а посада прем'єр-міністра відсутня.

Істотним доповненням кожного уряду є допоміжний апарат, тобто різного роду комітети і комісії, які створювалися при уряді. У міру ускладнення державних функцій і розширення сфери їх дії допоміжний апарат росте і ускладнюється.

Уряд, як верхівка виконавчої влади, у більшості країнах здійснює загальне управління справами держави, керує її внутрішньою та зовнішньою політикою. У більшості конституцій цих країн положення, що стосуються предметної компетенції уряду відсутні або сформульовані досить поверхово. Законодавець керується принципом поділу влади і вважає, що межі між законодавчою, виконавчою і судовою владами

Можна констатувати, що в більшості конституцій компетенція уряду окреслюється найзагальнішим чином. Це дає підстави вважати, що компетенція уряду, що здійснює поточне управління країною, охоплює будь-які питання державного життя, оскільки вони не віднесені до ведення інших державних органів. Конституція може визначати компетенцію уряду як такого, але може і виводити її з компетенції глави уряду.

Уряди наділені, як правило, широкою предметною та функціональною компетенцією, до якої можна віднести:

• управління державним апаратом;

• повноваження у сфері політичного керівництва;

• повноваження в галузі управління;

• підготовка, внесення і виконання бюджету;

• здійснення зовнішньої політики;

• керівництво державною політикою у сфері культури, освіти, науки й техніки, соціальних справ, охорони здоров’я.

Однією з традиційних функцій уряду вважається виконання за­конів, прийнятих парламентом. Однак уряди активно втручаються в діяльність органів законодавчої влади. Уряди мають достатні можливості спрямовувати і контролювати законодавчий процес. Водночас вони самі займаються правотворчістю. У континентальній Європі до актів делегованого законодавства відне­сені лише ті, що мають силу закону. Саме ж парламентське делегування нерідко здійснюється на основі конституційних положень, хоча досить по­ширеною є фактична передача законодавчих повноважень уряду.

Підставою для передання парламентських повноважень є закон. Це може бути спеціальний закон, хоча звичайним є встановлення відповідних застережень у поточному законодавстві. Загальний зміст принципів та умов делегування іноді міститься в самих конституціях.

Поширеним різновидом урядової правотворчості є різного роду нормативні акти, введені на основі і на виконання законів. Вва­жається, що ці акти приймаються за власними повноваженнями органів виконавчої влади, зокрема уряду, і є за своїм характером підзаконними актами. Відповідна практика відома як здійснення регламентарної влади, а подібні акти, незалежно від їхніх конкретних назв, визначаються як регламентарні акти, або регламенти.