М-КРО-МАКРО. Конспект 2015 - 275с

допомогою державних видатків і податків. При цьому слід враховувати, що державні видатки здійснюються за рахунок коштів державного бюджету, а податки є основним джерелом цих коштів. Тому у підсумку фіскальна політика — це маніпулювання державним бюджетом, тобто знаходження раціональних рішень щодо доходів і видатків державного бюджету. До фіскальної політики входять лише такі маніпуляції державним бюджетом, які не викликають зміни грошей в обігу.

За цільовою спрямованістю розрізняють два види фіскальної політики: стимулювальну (експансіоністську) та стримувальну (рестрикційну). Стимулювальна політика застосовується для пожвавлення економічної кон’юнктури, тобто стимулювання сукупного попиту та/або сукупної пропозиції. З цієї метою уряд може збільшувати державні закупівлі, трансфертні платежі та зменшувати податки. Стримувальна політика здійснюється в умовах інфляційного зростання, коли спостерігається «перегрів» економіки. Для цього зменшуються державні видатки і підвищуються податки.

За рівнем керованості фіскальними інструментами розрізняють дискреційну (свідому) і недискреційну (автоматичну) фіскальну політику. Дискреційна фіскальна політика — це політика, в межах якої зміна державних видатків і податків здійснюється на підставі спеціальних рішень уряду і парламенту. Недискреційна фіскальна політика стосується лише податків і трансфертів, які є функцією від доходу. Тому недискреційною є така фіскальна політика, яка, встановлюючи певну залежність податків і трансфертів від доходу, забезпечує їм можливість змінюватися в автоматичному режимі в разі зміни доходу.

Монетарну політику контролює центральний (емісійний) банк. В Україні це Національний банк України (НБУ). Під монетарною політикою розуміють заходи центрального банку, які змінюють пропозицію грошей з метою досягнення цілей стабілізаційної політики.

Монетарна політика спрямована або на стимулювання економіки (монетарна експансія), або на її стримування (монетарна рестрикція). В умовах скорочення виробництва і зростання безробіття центральні банки намагаються пожвавити економічну кон’юнктуру на основі прискорення грошової емісії, зниження процентної ставки і стимулювання інвестицій. І навпаки, в умовах інфляційного зростання центральні банки намагаються протидіяти надмірній економічній кон’юнктурі на основі гальмування темпів грошової емісії, підвищення процентної ставки і стримування інвестиційної активності.

Між фіскальною та монетарною політикою існує тісний зв’язок. Це пояснюється тим, що заходи фіскальної політики безпосередньо стосуються товарного ринку. Але опосередковано вони впливають і на грошовий ринок, який є об’єктом безпосереднього впливу монетарної політики. І навпаки, заходи монетарної політики безпосередньо стосуються грошового ринку. Але через процентну ставку вони впливають і на товарний ринок, який є об’єктом безпосереднього впливу фіскальної політики. Крім того, заходи фіскальної політики, спрямовані на збільшення обсягів виробництва, мають супроводжуватися збалансованим збільшенням грошей в обігу, що є необхідною умовою адекватного збільшення купівельної спроможності національної економіки.

Наприклад, зі збільшенням державних закупівель збільшується попит на товарному ринку (сукупний попит) і на грошовому ринку (попит на гроші для угод). Якщо центральний банк не здійснить збалансоване зростання номінальної грошової маси, то можуть зрости ціни і процентна ставка. Це викличе зменшення попиту на споживчі та інвестиційні товари, що зведе ефективність фіскальної політики до нуля.

Існування тісного взаємозв’язку між фіскальною і монетарною політикою означає, що їх автономне застосування зменшує ефективність стабілізаційної політики. Тому для забезпечення високої ефективності стабілізаційної політики заходи фіскальної та монетарної політик мають узгоджуватися між собою. Стабілізаційна політика, яка поєднує заходи фіскальної та монетарної політики, називається змішаною (комбінованою). Реально чистої фіскальної чи монетарної політики не існує, застосовується, як правило, змішана політика.

Ефективність будь-якої політики залежить від її спроможності досягати поставлених цілей. Згідно з визначенням стабілізаційної політики її основними цілями, які відображують

251

загальні результати економічного розвитку, є наближення обсягів виробництва до потенційного ВВП, зменшення безробіття до природного рівня та зниження інфляції до оптимальної величини. Якщо збільшення ВВП і зменшення безробіття узгоджуються між собою, то досягнення цих цілей входить у суперечність з іншою ціллю — зниженням інфляції. Це означає, що ключовою проблемою стабілізаційної політики є знаходження раціонального співвідношення між темпами інфляції і рівнем безробіття.

Можливості стабілізаційної політики щодо знаходження оптимального співвідношення між інфляцією та безробіттям розкриває крива Філіпса у короткостроковому періоді. Згідно з її рівнянням (6.9), інфляція залежить від очікуваної інфляції, циклічного безробіття і збурень сукупної пропозиції. Очікувана інфляція і збурення сукупної пропозиції є недосяжними для політичного впливу. Отже, уряд може досягати цілей стабілізаційної політики лише, впливаючи на циклічне безробіття.

В основі вирішення цієї проблеми лежать рекомендації кейнсіанської теорії, згідно з якими циклічне безробіття свідчить про дефіцит сукупного попиту в економіці. Для усунення цього явища держава може застосовувати заходи, що стимулюють сукупний попит. Збільшуючи сукупний попит, уряд має змогу впливати на циклічне безробіття та оптимізувати співвідношення між інфляцією і безробіттям. Але знаходження цього оптимуму є не лише економічною, а й складною політичною проблемою. Її вирішення залежить від того, на яке зростання інфляції уряд здатний погодитися задля бажаного зростання обсягів ВВП та зниження рівня безробіття.

На ефективність стабілізаційної політики негативно впливають два чинники: лаги стабілізаційної політики та очікування суб’єктів приватної економіки. Сутність першого чинника полягає в тому, що стабілізаційні заходи впливають на економіку не відразу, не за правилом «сьогодні на сьогодні», а з певною затримкою в часі, тобто з лагом. Слід розрізняти лаги: внутрішні та зовнішні.

Внутрішній лаг вимірюється проміжком часу від моменту виникнення збурення в економіці до моменту прийняття відповідних стабілізаційних заходів. Існування внутрішніх лагів зумовлено тим, що суб’єктам стабілізаційної політики потрібен певний час, аби виявити та оцінити дестабілізаційні явища і розробити відповідні стабілізаційні заходи. Зовнішній лаг вимірюється проміжком часу, який необхідний для того, щоб з’явилися результати від упровадження стабілізаційних заходів. Як правило, запровадження заходів стабілізаційної політики відразу дає незначні результати, але згодом вони є відчутнішими.

У фіскальній політиці внутрішній лаг триваліший, ніж у монетарній. Це пояснюється тим, що прийняття рішення про коригування фіскальної політики супроводжується тривалою адміністративною процедурою, тоді як заходи монетарної політики можуть схвалюватися центральним банком негайно. Однак монетарна політика має триваліші зовнішні лаги порівняно з фіскальною, оскільки в її основі лежить складнішій причинно-наслідковий зв’язок між політичним рішенням щодо зміни пропозиції грошей і змінами в економіці.

Лаговий характер стабілізаційної політики свідчить про те, що її заходи — це політикоекономічні інвестиції. Тому, за аналогією з інвестиційними рішеннями підприємств, стабілізаційні заходи держави є ризикованою справою. Ризики стабілізаційної політики пов’язані, з одного боку, з екзогенними подіями, на які вона не може впливати (різке зростання або зниження цін на зовнішніх ринках, фінансова криза у торгових партнерів тощо), з іншого — із неможливістю точно передбачити реакцію економіки на стабілізаційні заходи — у майбутньому періоді вона може бути не такою, як у минулому.

Іншим чинником є очікування суб’єктів приватної економіки. Вони відіграють важливу роль у процесі прийняття рішень економічними суб’єктами. Так, домогосподарства, визначаючи обсяг споживання, виходять із очікувань щодо своїх майбутніх доходів; інвестори спираються на свої очікування майбутньої прибутковості інвестиційних проектів. На ці очікування впливає багато чинників, у тому числі й заплановані заходи стабілізаційної політики. Традиційні методи обґрунтування стабілізаційної політики, до яких належать економетричні моделі, недостатньо враховують вплив очікувань на поведінку людей, що зменшує її ефективність.

252

збільшується, то безробіття та інфляція зменшуються, якщо вона зменшується — безробіття та інфляція зростають. Це означає, що зміна пропозиції викликає пряму залежність між інфляцією та безробіттям. Це дало підстави доповнити рівняння кривої Філіпса ще одним елементом, який має

відображувати інфляційні наслідки, спричинювані негативними збуреннями сукупної пропозиції

πs .

Із урахуванням зазначених змін і доповнень сучасний варіант кривої Філіпса можна подати за допомогою такого рівняння:

π πe β u un πs ,(6.9)

де e — очікуваний темп інфляції; — коефіцієнт, що показує реакцію інфляції на динаміку циклічного безробіття, яке спричинюється збуреннями сукупного попиту; s — темп інфляції, який спричинюється збуреннями сукупної пропозиції.

Згідно формулою (6.9) початковим елементом рівняння кривої Філіпса є очікувана

в наступному періоді інфляція може прискоритися або уповільнитися порівняно з попереднім періодом. Передусім це залежить від циклічного безробіття, яке знаходиться в оберненому зв’язку з інфляцією і викликається збуреннями сукупного попиту. Тому в рівнянні перед циклічним безробіттям стоїть знак «–». Зміни в інфляції, які супроводжуються змінами циклічного безробіття, є інфляцією попиту.

Іншим елементом, який може прискорити або уповільнити загальну інфляцію, є інфляція, яка спричиняється збуреннями сукупної пропозиції. Несприятливі збурення сукупної пропозиції викликають інфляцію витрат, що прискорює інфляцію, а сприятливі — спричинюють дефляцію витрат, що уповільнює інфляцію. Отже, інфляція, що викликається збуреннями сукупної пропозиції, прямо впливає на сукупну інфляцію, а тому перед s стоїть знак «+».

Згідно з рис. 6.3 розташування кривої Філіпса на графіку залежить від двох складових рівняння (6.9):очікуваного темпу інфляції ( e) і темпу інфляції, що спричинюється збуреннями сукупної пропозиції ( s). Інфляція, що дорівнює сумі цих складових, свідчить про відсутність циклічного безробіття. За цих умов рівняння кривої Філіпса втрачає циклічний компонент, тобто –(u – un), і має такий вигляд: = e + s. Інфляцію, яка формується в умовах відсутності циклічного безробіття, можно назвати інфляцією повної зайнятості. Такій інфляції відповідає безробіття на рівні природної норми (див. рис. 6.3).

Якщо інфляція повної зайнятості збільшується, то крива Філіпса переміщується вправо; якщо ця інфляція зменшується, то крива Філіпса переміщується вліво.

Зміни в інфляції, що викликаються циклічним безробіттям, відображаються на графіку через відповідне переміщення точки інфляції вздовж нерухомої кривої Філіпса. З рис. 6.3 видно, що у разі збільшення безробіття відносно природної норми до u1 інфляція зменшується до 1, а зменшення безробіття до u2 збільшує інфляцію до 2 і т. д, тобто має місце обернена залежність між інфляцією та безробіттям.

Цикли економічної політики. Спираючись на криву Філіпса, уряд може робити вибір між інфляцією та безробіттям. Це досягається за рахунок політичних заходів, які здатні впливати на циклічний компонент інфляції. Так, уряд може стимулювати сукупний попит, щоб зменшити рівень безробіття. Але ціною його зменшення є прискорення інфляції, оскільки при цьому в рівнянні (6.9) зменшується циклічний компонент, тобто величина (u – un). Або ж уряд може обмежити сукупний попит. Це викличе зростання рівня циклічного безробіття і збільшення величини (u – un) у рівнянні (6.9), що уповільнить інфляцію. Отже, ціною зменшення рівня інфляції є збільшення рівня безробіття.

Вибір між інфляцією та безробіттям існує лише у короткостроковому періоді. У довгостроковому періоді можливість такого вибору зникає. Це виявляє крива Філіпса у довгостроковому періоді (див. рис. 6.4).

254

припустимо, що уряд хоче зменшити рівень безробіття. З цією метою він стимулює збільшення сукупного попиту. У короткостроковому періоді це, з одного боку, зменшить безробіття, а з іншого — спричинить зростання інфляції у формі інфляції попиту до 2, що перемістить економіку з точки Т1 у точку Т2.

Інфляція на рівні 2 закладається в очікування економічних суб’єктів. Тому працівники примусять підприємців адекватно підвищити номінальну заробітну плату в наступному періоді. Це, з одного боку, збільшить середні витрати, зменшить прибутковість виробництва, скоротить його обсяги та збільшить безробіття до un, що перемістить економіку в точку Т3. З іншого боку, виникне інфляція витрат, внаслідок чого інфляція зросте до 3, а короткострокова крива Філіпса переміститься в положення 2. Якщо заробітна плата знову підвищиться під впливом нового рівня інфляційних очікувань, то спіраль «ціни

Наведений варіант взаємозв’язку між ціною і заробітною платою відповідає теорії адаптивних очікувань, згідно з якою інфляційні очікування формуються на основі інфляції попереднього періоду. За таких умов у короткостроковому періоді ціни тимчасово випереджають заробітну плату, що забезпечує тимчасове скорочення безробіття.

Але за теорією раціональних очікувань ціни і заробітна плата змінюються пропорційно, оскільки робітники здатні враховувати майбутню інфляцію наперед у своїх вимогах щодо рівня заробітної плати. Якщо їхні інфляційні очікування збігаються з фактичною інфляцією, то у підприємств не виникають стимули до збільшення обсягів виробництва порівняно з потенційним ВВП. Тому безробіття підтримується на природному рівні, а крива сукупної пропозиції має вигляд вертикальної лінії і в довгостроковому, і в короткостроковому періодах.

Отже, у довгостроковому періоді між інфляцією і безробіттям не існує вибору. Тому в кінцевому підсумку стимулювальна політика уряду не може зменшити безробіття, вона здатна викликати лише зростання цін. У довгостроковому періоді проблему безробіття можна вирішувати лише із застосуванням неінфляційних методів, здатних забезпечити зростання обсягів виробництва за рахунок нагромадження капіталу і зростання потенц ійного ВВП.

3. Взаємодія монетарної та фіскальної політики

255

виникають як бюджетні дефіцити, так і бюджетні профіцити. Логіка цієї концепції виглядає так. У роки падіння виробництва держава, щоб стимулювати економіку, дискреційно зменшує чисті податки та/або збільшує державні закупівлі, що спрямовує бюджет до дефіциту. В роки інфляційного зростання, щоб стримати економіку, держава дискреційно збільшує чисті податки та/або скорочує державні закупівлі, що викликає бюджетний профіцит.

Бюджетні профіцити в період інфляційного зростання мають покривати бюджетні дефіцити під час спадання виробництва. Завдяки цьому в межах економічного циклу бюджет має балансуватися. Але практика показує, що зростання та спадання виробництва можуть бути нееквівалентні між собою за глибиною і тривалістю. Наприклад, глибоке і тривале падіння, за яким настає незначне і короткострокове піднесення, означатиме виникнення значного дефіциту у фазі спаду і невеликого профіциту у фазі піднесення. Отже, в межах економічного циклу гармонія між бюджетними дефіцитами і профіцитами, яка має збалансовувати бюджет, не є об’єктивно зумовленою.

Аналіз наведених концепцій регулювання державного бюджету показує, що одночасне виконання стабілізаційної функції і підтримання бюджету в збалансованому стані для фіскальної політики є неможливим. Тому вона має вибирати, тобто вирішувати, що для неї є пріоритетнішим — стабілізація економіки чи збалансування бюджету. Світовий досвід, нагромаджений після Великої депресії, показує, що у вирішенні цієї альтернативи перевага віддається стабілізаційній функції. Ця ідея лежить в основі концепції функціональних фінансів.

Згідно з концепцією функціональних фінансів бюджетна функція фіскальної політики має підпорядковуватися стабілізаційній функції. Це означає, що фіскальна політика має за мету підтримання макроекономічної стабільності, а державний бюджет призначений виконувати роль інструмента для її досягнення. Спираючись на концепцію функціональних фінансів, сучасна фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету, і зокрема дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною передумовою для стабілізації економіки, то держава, з одного боку, свідомо йде на його утворення, з іншого — передбачає певні джерела його фінансування.

Вплив фіскальної політики на державний бюджет. Проведений вище аналіз показав,

що стан державного бюджету залежить як від дискреційних заходів фіскальної політики, так і від економічного циклу. Наприклад, стимулювальна фіскальна політика, збільшуючи державні видатки або знижуючи податкові ставки, може спрямовувати бюджет до дефіциту. Але аналогічні наслідки виникають і під час циклічного падіння виробництва, в процесі якого відбувається автоматичне скорочення податкових надходжень і збільшення видатків, пов’язаних із трансфертними платежами. Стримувальна фіскальна політика та інфляційне зростання економіки викликають протилежні наслідки. З метою розмежування впливу на державний бюджет фіскальної політики і циклічних коливань у сучасному макроекономічному аналізі крім фактичного бюджету виділяють бюджет за повної зайнятості. Останній часто називають структурним бюджетом.

Фактичний бюджет відображує фактично отримані надходження та здійснені видатки. Бюджет за повної зайнятості — це умовний бюджет, в якому надходження і видатки визначаються на базі припущення, що економіка функціонує за параметрами повної зайнятості, тобто коли безробіття дорівнює природній нормі, а обсяг виробництва — потенційному ВВП.

Найбільшою проблемою для фіскальної політики є бюджетні дефіцити, які ми визначаємо на базі співвідношення між чистими податками і державними закупівлями:

Оскільки вирізняються два бюджети (фактичний і за повної зайнятості), то в макроекономіці їм відповідають два способи обчислення бюджетного дефіциту. Фактичний дефіцит (дефіцит фактичного бюджету) виникає тоді, коли фактично отримані державою чисті податки менші за державні закупівлі. Такий дефіцит обчислюється на базі фактичного доходу за формулою

257

де t — середня податкова ставка; Y t — чисті податки (фактичні).

Фактичний дефіцит залежить як від фіскальної політики, так і від економічного циклу. Але вплив економічного циклу на дефіцит бюджету можна не враховувати, якщо за податкову базу прийняти не фактичний, а потенційний дохід, тобто потенційний ВВП (Yp). Завдяки цьому виникає аналітичний показник — дефіцит бюджету за повної зайнятості, або структурний дефіцит. Структурний дефіцит показує, якою б могла бути різниця між чистими податками і державними закупівлями, коли б економіка перебувала в умовах повної зайнятості і виробляла ВВП на потенційному рівні. Цей показник можна визначити за формулою

Стр у кту р ний Y p t G. (11.4) дефіцит

Фактичний дефіцит відрізняється від структурного дефіциту на величину втрат, які несе державний бюджет в умовах неповної зайнятості, тобто коли виникає циклічне падіння виробництва. Ці втрати відображує циклічний дефіцит. Він обчислюється як різниця між фактичним і структурним дефіцитами:

Врахуємо, що фактичний дефіцит дорівнює Y t – G, а структурний дефіцит — Yp t – G. Підставимо ці величини в рівняння (11.5):

Як випливає з рівняння (11.6), циклічний дефіцит породжується відставанням фактичного ВВП від потенційного ВВП, яке виникає за неповної зайнятості, тобто в умовах рецісійного розриву.

Графічну інтерпретацію залежності бюджетного дефіциту від рівня зайнятості наведено на рис. 12.5. При цьому індикатором рівня зайнятості слугує ВВП. Тому на горизонтальній осі графіка відкладено два рівні ВВП: Yp відображує ВВП в умовах повної зайнятості, тобто потенційний ВВП; Yc характеризує ВВП в умовах неповної зайнятості і циклічного безробіття. Бюджетний дефіцит, як і раніше, визначається за допомогою співвідношення між чистими податками і державними закупівлями. Чисті податки презентує лінія Т, а державні закупівлі — лінія G. Лінія Т має додатний нахил, який свідчить про пряму залежність чистих податків від доходу, а лінія G горизонтальною, що свідчить про незалежність державних закупівель від ВВП.

T, G

Рис. 11.2. Бюджетний дефіцит в умовах повної та неповної зайнятості

Згідно з рис. 11.2 в умовах повної зайнятості, коли обсяг виробництва дорівнює потенційному ВВП (Yp), фактичний і структурний дефіцити збігаються і дорівнюють відрізку A1 A2. Тепер припустимо, що економіка ввійшла у фазу спаду і ВВП, що відповідає неповній зайнятості, зменшився до Yc. Внаслідок цього відбудеться автоматичне скорочення чистих податків. Тому за незмінності державних закупівель фактичний дефіцит бюджету збільшиться

258

на відрізок B2 B3, який відображує величину циклічного дефіциту. Але структурний дефіцит залишається без змін: відрізок B1 B2 дорівнює відрізку A1 A2.

Щоб усунути циклічний дефіцит і повернути економіку в стан повної зайнятості, держава має застосувати стимулювальну фіскальну політику. Для цього можна зменшити чисті податки, що перемістить лінію Т вгору. Наслідком зазначених дискреційних фіскальних заходів буде тимчасове збільшення структурного дефіциту. За рахунок цього тимчасово зросте і фактичний дефіцит. Але з перебігом часу, коли стимулювальна фіскальна політика виведе економіку із стану неповної зайнятості, циклічний дефіцит зникне. Спираючись на такий бюджет і враховуючи темпи економічного зростання, держава може усунути і структурний дефіцит, якщо дискреційно збільшить чисті податки та/або зменшить державні закупівлі. За цих умов лінія Т має переміститися вгору, а лінія G — вниз настільки, що забезпечить їх перетин в точці, в якій фактичний і потенційний ВВП збігаються.

Підсумовуючи аналіз рис. 11.2, зазначимо, що відмінність між структурним і циклічним дефіцитами зумовлена відмінністю між дискреційними заходами фіскальної політики та дією автоматичних стабілізаторів. Змінюючи дискреційно чисті податки та/або державні закупівлі, держава безпосередньо впливає лише на структурний дефіцит. Циклічний дефіцит безпосередньо не залежить від держави, а зазнає змін внаслідок автоматичного скорочення або збільшення чистих податків. Усі ці зміни інтегрує в собі фактичний дефіцит.

Оскільки фактичний дефіцит відображує як структурний, так і циклічний дефіцит, він не може слугувати надійним індикатором ефективності фіскальної політики. Натомість структурний дефіцит, який характеризує бюджет без циклічного компонента, набуває здатності відображати вплив лише дискреційної фіскальної політики. Вона може вважатися ефективною, тобто антициклічною, лише в тому випадку, коли під час падіння виробництва стимулює економіку, але ціною тимчасового збільшення фактичного дефіциту за рахунок зростання структурної складової. Якщо в умовах падіння виробництва держава не вдається до стимулювальних фіскальних заходів і не збільшує структурний дефіцит, то така фіскальна політика є неефективною, тобто не виконує стабілізаційну функцію.

Фінансування бюджетного дефіциту. Як було визначено вище, особливість сучасної фіскальної політики полягає в тому, що її метою є не збалансування бюджету, а стабілізація економіки. Тому в умовах економічного спаду застосовується стимулювальна фіскальна політика, яка породжує два взаємопов’язаних наслідки. З одного боку, державний бюджет стає дефіцитним, з іншого — виникає необхідність залучення коштів для фінансування бюджетного дефіциту.

Існує три основних джерела фінансування бюджетного дефіциту: внутрішні державні позики, зовнішні державні позики та грошова емісія . Для отримання внутрішньої позики уряд виходить на відкритий ринок як продавець державних боргових зобов’язань, які називаються облігаціями внутрішньої державної позики (ОВДП). Покупцями ОВДП можуть бути фізичні та юридичні особи, тобто домогосподарства і підприємства, у тому числі комерційні банки або інші фінансові установи, які мають тимчасово вільні кошти. За рахунок виручки від продажу ОВДП уряд отримує в борг необхідну суму грошей. Зовнішні позики можуть надаватися уряду міжнародними фінансовими організаціями, іноземними урядами та приватними одиницями як у формі прямих кредитів, так і через закупівлю облігацій зовнішньої державної позики (ОЗДП).

Дефіцитне фінансування, яке спирається на державне запозичення, називається борговим фінансуванням. Відносна перевага боргового фінансування полягає в тому, що воно не є інфляційним. Але вадою боргового фінансування є те, що воно створює державний борг, який з часом необхідно повертати та ще й сплачувати проценти, що пов’язані з його обслуговуванням.

Згідно з Бюджетним кодексом України, державний борг — це загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань уряду, включаючи

йті боргові зобов’язання, що виникають у результаті виданих гарантій за кредитами, та інших

Тимчасовим джерелом дефіцитного фінансування є доходи від продажу державних активів, зокрема доходи від приватизації державних підприємств.

259

зобов’язань, які бере на себе уряд. Тому в Україні розрізняють державний прямий борг і гарантований борг.

Оскільки державні позики є внутрішніми і зовнішніми, то і державний борг складається із внутрішнього та зовнішнього боргу. Внутрішній державний борг являє собою заборгованість уряду домогосподарствам і підприємствам даної країни, які володіють державними борговими зобов’язаннями, тобто ОВДП. Зовнішній державний борг — це заборгованість уряду перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями. Абсолютний обсяг державного боргу не може повною мірою відображати рівень боргового тягаря держави. Здатність держави нести борговий тягар залежить і від масштабів національної економіки, які проявляються через обсяг ВВП. Тому для визначення рівня державного боргу застосовуються відносні показники: відношення борг/ВВП і відношення суми обслуговування боргу (процентні платежі) до ВВП. Процентні платежі, пов’язані з обслуговуванням державного боргу, переобтяжують державний бюджет, оскільки відносяться на його видатки.

Як зазначалося, іншим джерелом фінансування бюджетних дефіцитів є грошова емісія. Саме тому такий спосіб дефіцитного фінансування називається емісійним або грошовим. За цим способом фінансування бюджетного дефіциту здійснюється за рахунок того, що уряд продає свої боргові зобов’язання не суб’єктам приватної економіки, а центральному банку, тобто іншій державній інституції. Для купівлі боргових зобов’язань центральний банк просто продукує (емітує) додаткові гроші, які не забезпечені товарною масою. Внаслідок емісійного фінансування бюджетного дефіциту сукупний попит починає випереджати сукупну пропозицію, що породжує інфляцію. За цих умов уряд отримує емісійний дохід, що дістав назву «сеньйораж», сума якого дорівнює реальній вартості грошей, емітованих центральним банком.

Вибір раціонального співвідношення між окремими джерелами дефіцитного фінансування

— гостра проблема фіскальної політики. Загальновизнаним є те, що найбільшою загрозою для економіки є грошова емісія, яка прискорює інфляцію з відповідними негативними соціальноекономічними наслідками. Тому з метою обмеження емісійного фінансування бюджетного дефіциту в багатьох країнах конституцією закріплюється незалежність національних банків від уряду.

Державні запозичення є менш загрозливим для економіки джерелом дефіцитного фінансування. Але й вони можуть спричинювати певний негативний вплив на економіку. Поперше, якщо державний борг досягає великих обсягів, то може виникнути «вибухове» збільшення процентних платежів, пов’язаних з його обслуговуванням. У такому випадку видатки пов’язані з обслуговуванням державного боргу, можуть стати надто завеликими, що перетворить їх в обтяжливу статтю видатків державного бюджету й обмежить вплив фіскальної політики на економіку. По-друге, запозичуючи кошти, уряд стає вагомим «гравцем» на грошово-кредитному ринку. Якщо його попит на цьому ринку досягає значних обсягів, то це спричинює зростання процентної ставки і викликає певний ефект витіснення приватних інвестицій.

Отже, безболісних джерел фінансування бюджетних дефіцитів не існує. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою держава повинна постійно коригувати видатки свого бюджету з урахуванням змін в його доходах, а до державних позичок вдаватися лише за умов, якщо вони стратегічно обґрунтовані, тобто здатні в прогнозному періоді створювати джерела для їх окупності.

4. Концепції макроекономічного регулювання. Крива Лаффера

Передатний механізм монетарної політики. Заходи в сфері грошового обігу можуть забезпечувати економіку грошима на незмінних умовах або на умовах стимулювання чи стримування ділової активності. Незмінні умови передбачають, що пропозиція грошей змінюється на збалансованій основі, тобто відповідно до змін попиту на гроші. Але, як правило, у монетарну політику вносяться певні зміни, покликані стимулювати економіку в період рецесії

260