4. Грошові реформи
Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового обігу особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення чи поліпшення механізму регулювання грошового обігу стосовно до нових соціально-економічних умов.
Грошові реформи, що проводилися в різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялися за своїми цілями, глибиною реформування діючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо. їх можна класифікувати таким чином:
1) створення нової, грошової системи. Ці реформи проводилися при переході від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперовогрошового обігу чи кредитного обігу в умовах створення нових держав, як це мало місце в період розпаду колоніальних імперій чи після виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР. Прикладом таких реформ є грошова реформа Вітте в 1895— 1897 рр. у Росії і грошові реформи в країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, та ін.;
2) часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі ЇЇ елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії і характер забезпечення та ін. Прикладом таких реформ є зміна порядку емісії і забезпечення банкнот в Англії згідно з Актом Роберта Піля (1844 р.), грошові реформи в СРСР у 1922—1924 і 1947 рр. тощо;
3) проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою отримання інфляції чи подолання її наслідків.
Нерідко окремі грошові реформи мають ознаки всіх трьох типів, як наприклад, грошова реформа 1922—1924 рр. у СРСР. Створення по суті принципово нової держави спричинило виникнення і нової грошової системи. Глибока інфляція в країні вимагала проведення ефективних стабілізаційних заходів. Все це визначило кардинальне реформування по суті всіх елементів попередньої грошової системи.
Чим би не викликалася необхідність проведення грошової реформи, найголовнішою її метою завжди є стабілізація грошового обігу. Для досягнення цієї мети недостатньо прийняти ті чи інші законодавчі акти, а необхідно підготувати відповідні економічні передумови. Без цього гроші і після реформи можуть знецінюватися. Тому успішне проведення грошової реформи вимагає відповідної підготовки: нагромадження золотовалютних і матеріальних резервів, припинення чи значне зменшення темпів зростання грошової маси в обігу, оздоровлення державних фінансів, поліпшення структури суспільного виробництва, збалансування ринку тощо.
Нерідко грошовій реформі передує деномінація грошових знаків, тобто обмін усіх старих знаків на нові в певній пропорції з одночасним перерахуванням у цій пропорції всіх грошових показників: цін, тарифів, заробітної плати, балансової вартості фондів тощо.
Крім підготовки економічних і організаційних передумов грошової реформи, важливе значення для її успіху має правильний вибір методу стабілізації валюти в процесі реформи. Особливо актуальною ця проблема була в епоху функціонування дійсних грошей, коли держави шляхом реформи намагалися поновити систему металевого обігу чи обігу розмінних на метал грошових знаків. З переходом до систем обігу нерозмінних знаків чіткі грані між альтернативними методами стабілізації валют дещо стерлись і шляхи проведення реформ уніфікувалися, хоч проведення їх від цього не стало легшим.
Світовий досвід грошових реформ знає три методи стабілізації валют: нуліфікацію, ревальвацію (реставрацію) і девальвацію.
Нуліфікація—оголошення державою знецінених паперових грошових знаків недійсними. Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші. В такій крайній формі зустрічається рідко. Зокрема, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними повністю знецінені асигнації і вилучені з обігу без всякого викупу. Частіше знецінені гроші вилучаються з обігу шляхом обміну на нові знаки в надзвичайно низькій пропорції, так що плата за них має суто символічне значення. Так, у СРСР у 1922—1923 рр. 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн крб. старими, в 1924 р. у Німеччині 1 нова рейхсмарка —на 1 трлн старих марок, у 1944 р. у Греції — 50 млрд старих драхм на 1 нову. У всіх цих випадках по суті проводилася нуліфікація знецінених грошей, хоч за формою вона нагадувала девальвацію.
Девальвація — офіційне зниження державою металевого вмісту та курсу (чи тільки курсу) національних грошей щодо іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Поки держави фіксували золотий вміст своїх валют, вона означала одночасне зниження його та курсу валюти і приблизно однаковою мірою. Після відміни золотих паритетів девальвація зводиться тільки до зниження офіційного валютного курсу. Рівень її в обох випадках визначався рівнем знецінення валют, тобто нові золотий вміст і курс встановлювалися на рівні фактичної вартості валюти, яка формувалася внаслідок інфляційного знецінення. На першому етапі (до 1929—1933 рр.) девальвація приводила до поновлення розміну банкнот на золото тільки за зниженим паритетом. На другому етапі розмін на золото не поновлювався, проте зниження валютного курсу дещо сприяло стабілізації внутрішнього ринку і грошового обігу, оскільки стимулювало експорт і зміцнювало конкурентоспроможність національних підприємців на світовому ринку, а також здорожчувало імпорт.
Після відміни розміну банкнот на золото значно змінився зміст і механізм девальвації валюти. Девальвації стали рідше проводитися в межах грошових реформ з метою стабілізації внутрішнього грошового обігу, а передусім як метод валютної політики для регулювання зовнішньоекономічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності, врегулювання платіжного балансу тощо. У цих умовах девальвацією стали називати будь-яке законодавче зниження офіційного фіксованого валютного курсу. З введенням режиму плаваючих курсів валют зміст девальвації ще розширився, і цим терміном стали називати навіть тривале зниження ринкового курсу валют.
Ревальвація— це офіційне підвищення державою золотого вмісту та валютного курсу або тільки валютного курсу національної валюти країни.
У першому варіанті ревальвації валют проводилися в епоху вільного обміну банкнот на метал. Ними закінчувалися зусилля держави по відновленню купівельної спроможності валюти після періоду інфляції. У результаті ревальвації, як правило, відновлювався обмін банкнот на метал за паритетом, який діяв до початку інфляції. Одночасно відновлювався і попередній курс валюти. Тому такий засіб називають інколи в літературі реставрацією.
Грошові реформи на основі ревальвації проводилися рідко, оскільки вони можливі при незначному знеціненні грошей та швидкого розвитку економіки і відновлення стабільності ринку. За таких умов у країні швидко розширюється товарооборот і зменшується бюджетний дефіцит, що само по собі сприяє підвищенню вартості грошових знаків і може поступово довести її до доінфляційного рівня. Щоб прискорити цей процес, держави вилучали частину знецінених знаків, обмінявши їх на нові і поновивши обмін останніх на золото. Так були проведені грошові реформи в Англії в 1821 і 1924 рр., у США— в 1879 р.
Після відміни обміну банкнот на золото механізм ревальвації значно змінився. Він став торкатися тільки співвідношення національної валюти з іноземними, не впливаючи на її вартість всередині країни. Тому проведення ревальвації здійснюється без будь-яких змін елементів грошової системи і не супроводжується грошовою реформою у прямому розумінні.
Поки діяв режим фіксованих валютних паритетів на основі офіційного золотого вмісту валют (бреттон-вудська система), ревальвації підлягали відносно сталі (сильні) валюти. Для цього підвищувався їх курс по відношенню до знецінених валют з одночасним збільшенням золотого вмісту. Так, у 1973 р. марка ФРН була двічі ревальвована — в березні її золотий вміст і офіційний курс були підвищені на 3 %, а в червні —ще на 5,5 %. Проте обмін марки на золото не поновлювався. Таким способом проводилися ревальвації швейцарського франка, японської ієни.
Необхідність ревальвації відносно сталих валют визначалася тим, що їх офіційний валютний курс і золотий вміст виявився заниженим порівняно з паритетом купівельної спроможності. Це ставить у невигідне становище експортерів і фірми-боржники та приносить невиправдані наддоходи імпортерам і кредиторам. Щоб виправити такі «перекоси» в зовнішньоекономічних відносинах, держава підвищувала офіційний валютний курс.
З відміною бреттон-вудської системи і введенням режиму плаваючих валютних курсів останні стали автоматично вирівнюватися за паритетом купівельної спроможності валют, викликаючи виникнення розглянутих вище курсових відхилень. Тому відпала необхідність у ревальвації валюти як офіційному державному заході. Проте якщо плаваючий (ринковий) курс валюти по відношенню до інших валют чи міжнародної розрахункової одиниці тривалий час підвищується, то цей процес теж називається ревальвацією.
У нових умовах ревальвація в такому розумінні може відбуватися одночасно з інфляційним знеціненням валюти всередині країни. Потрібно лише, щоб внутрішнє знецінення її відбувалося повільніше за інфляцію в інших країнах. Тому ревальвація всіляко стимулюється .державами із сильними валютами в межах регулювання зовнішньоекономічних відносин і не означає проведення грошової реформи.
Смуга глибокої інфляції, яку переживає наша економіка, викликає гострі дискусії навколо проблеми грошової реформи. Вже на першому етапі інфляції деякі економісти пропонували замінити знецінені грошові знаки на нові і таким шляхом оздоровити грошовий обіг в колишньому СРСР. Проте такі пропозиції цілком слушно не були прийняті. Адже економічна криза продовжувала поглиблюватися, рівень бюджетного дефіциту зростав, швидко посилювався спад виробництва і продуктивності суспільної праці.
Заміна в таких умовах старих грошей на нові з метою зменшення їхньої маси дала б незначний ефект, а разом з тим призвела б до ряду серйозних негативних наслідків. Нові гроші продовжували б так само швидко знецінюватись, як і старі, оскільки для їхньої стабілізації не було створено ніяких економічних передумов. Більше того, інфляція могла б ще більше посилитися, бо поглиблювалася економічна криза та зростала недовіра до центральних (союзних) структур державної влади, послаблювався їх організуючий вплив на економіку, фінанси і грошовий обіг внаслідок розвитку в союзних республіках руху за суверенітет та економічну самостійність, за вихід із Союзу.
За таких умов заміна одних знецінених грошових знаків на інші не могла б зупинити інфляцію навіть на короткий строк. Проте вона спричинила б прискорення «втечі від гарячих грошей», затримала б процеси економічної перебудови в надії на ефект грошової реформи, призвела б до значних фінансових витрат на її проведення, тобто до посилення бюджетного дефіциту та поглиблення соціального напруження в країні. Про недоцільність будь-яких реформуючих заходів у грошовій системі в умовах економічного спаду свідчить безрезультатність заміни в обігу купюр номіналом 50 і 100 крб., яка була проведена на початку 1991 р. за рішенням союзного уряду. В 1991 р. становище на ринку значно погіршилося, темпи інфляції підвищилися, посилилася недовіра до органів державної влади, тобто мали місце наслідки прямо протилежні тим, які очікувалися.
Після розпаду СРСР проведення грошових реформ та створення власних грошових систем в колишніх його республіках — об'єктивна необхідність, що зумовлена як економічними, так і політичними факторами, пов'язаними з забезпеченням повної державної незалежності. Україна одна з перших нових держав стала на шлях створення власної грошової системи, першим кроком до якої було введення купонів багаторазового використання. Становлення національної грошової системи одночасно із здійсненням комплексу заходів щодо стабілізації економіки сприятимуть утвердженню економічної незалежності України як держави, захисту її внутрішнього ринку, проведенню реальної антиінфляційної політики.