філософія / 31.Антропологія класичного романтизму

31.Антропологія класичного романтизму

Романтизм, засновниками якого стали діячі ієнського гуртка філологи Ф. Шлегель та А. Шле-гель, поети Л. Тік, Ф. Гарденберг (Новаліс), до яких приєднались філософ Ф. Шеллінг і берлінський проповідник та філолог Ф. Шлеєрмахер, постав як реакція на обмеженості класицизму. На формування романтизму мали значний вплив німецькі письменники і поети Й. Гердер, Г. Лессінг, Й. Шіллер, Й. Гете, І. Гаман, які внесли ідею розвитку, єдності органічного світу, історичний підхід до природи і культури, суспільного розвитку, розуміння суспільства як органічної цілісності, сукупності індивідів, відповідальності людини перед людством.

Романтизм виступив за свободу життя, звернення до живих конкретних людей, право кожного вірити в те, у що він вірить, бути щасливим на свій лад. Для романтиків природа постала як абсолютна реальність, об'єкт поклоніння, а не результат уявлення і покори. їх стихія — поезія, афоризм, буяння думки, сміх та іронія. Поезія, мистецтво для романтиків стали засобами проникнення в таємниці природи без порушення першо-заданої природної гармонії, де таємниця буття знаходиться поруч з нами, в простому почутті любові, яка є не тільки поетичною, а й релігійною, моральною.

Вимога любові відносно вказаних моментів полягає в тому, щоб любити світовий дух, радісно сприймати його дії, адекватно реагувати на них. Звернувшись до життя, вони зазначали, що об'єднує людей культура як продукт їх діяльності і водночас стимул цієї діяльності. Своє вираження вона знаходить в народній творчості, де народ є носієм, творцем культури.

Дещо по-іншому проявився романтизм при зверненні до політичних реалій. Як зазначають О. Білецький і В. Бурлачук, реальний об'єкт політичного управління, індивід в його культурних, національних, економічних ситуаціях тут знищувався, замінювався ірраціональним міфологічним об'єктом — народом, "народною душею". Коли авторство тієї чи іншої ситуації все-таки встановлювалось, то, зазнавши певних трансформацій, індивід перетворювався на поняття "індивід геніальний" як корелят народної душі.

У політичній свідомості "геніальний індивід" трансформувався на символ суверена, ставав земним фатумом, що ототожнював закон з волевиявленням своєї особистості. Ця індивідуальна подоба держави лише одна бачила картину в цілому з правильної точки зору, тому що саме в ній втілювався дух етносу, його загадкова національна душа.

Неспроможність античності відіграти роль першотексту такого розуміння державності повертається створенням романтичного міфу держави, витвореного школою історичного права гейдельберзьких романтиків. Романтична держава протиставляється тут державі правовій, постає боротьбою символічних прекрасних і безстрашних героїв. В її основі лежить не віра в закон, а віра в політичного діяча — героя, здатного докорінно змінити умови існування.

Ідею романтичної держави визначає поняття політичної чесноти, яка передбачає, що у політика немає іншого щастя, як служити громаді-державі, віддавати їй усі сили своєї постави, все своє життя. Ентузіазм минулого, світової культури, виголошених словом національної мови, шукають політичну чесноту в історичному минулому національної культури або в авторитетах і аналогіях світового логосу.