1.1 Економічна суть витрат виробництва
Кожного виробника цікавить питання, скільки товару виробляти і скільки продавати залежно від ціни і витрат на його виробництво. Для виробництва продукції підприємець повинен зробити певні витрати. До таких витрат належать елементи факторів виробництва, які використовуються у виробництві. Це витрати на оплату живої праці (заробітну плату); на будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води, корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) та палива; оплату інших енергоносіїв. Виробничі витрати - це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують осягнення кінцевого результату господарської діяльності. Відсоткове співвідношення елементів витрат характеризує їх структуру. Так, наприклад, матеріаломісткими вважають галузі, у структурі витрат яких велика питома вага матеріальних витрат (харчова, легка промисловість), трудомісткими - галузі добувної промисловості, де витрати на зарплату становлять 50%. Фондомісткими вважають галузі, в структурі яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (електроенергетика). Витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) - це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо.
Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону. Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток - мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Вирізнення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми. Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний. Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами. Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів. Таким чином, економічні (вмінені) витрати - справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання ресурсів. Для фірми (виробника) дуже важливо також аналізувати витрати виробництва з огляду на чинник часу. Для фірми існують два періоди функціонування.
1. Довгостроковий період функціонування фірми - це інтервал часу, впродовж якого фірма має можливість змінити всі зайняті ресурси, зокрема й виробничі потужності. 2. Короткостроковий період - це період часу, впродовж якого фірма не може змінити обсяг (кількість) принаймні одного з наявних у неї видів виробничих ресурсів, скажімо, капітального.
Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є перемінною (природні й трудові ресурси), а друга частина - постійною. Тому короткостроковий період нерідко називають періодом фіксованих виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить постійні витрати, а друга - змінні. Постійними витратами називають такі, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов'язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва. Змінними витратами називають витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату, сировину, матеріали, паливо, електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва. Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні витрати. Граничні витрати - це витрати, котрі додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг.
Зростання граничних витрат призводить до зменшення виробництва продукції, а отже - і до підвищення їх ціни. Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься.
Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки. Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи. Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари тощо). Слід особливу увагу звернути на зниження непродуктивних витрат - штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві. В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива.
1.2. Калькулювання фактичної виробничої собівартості продукції.
Фактична виробнича собівартість продукції визначається для різних потреб: оцінки фактичних результатів діяльності господарства, ціноутворення, прийняття ефективних технологогічних та організаційних рішень, встановлення раціональних затрат тощо.
Калькулювання – це визначення розміру затрат у вартісному вираженні, які припадають на калькуляційну одиницю. За допомогою калькулювання обліковують собівартість. Метою калькулювання фактичної собівартості у виробництві є собівартість продукції.
Крім фактичної собівартості, існує планова калькуляція, за допомогою якої визначають допустимі витрати на продукцію. Вона складається виходячи із прогресивних норм витрат сировини, матеріалів, палива, витрат праці, використання обладнання і норми витрат по організації обслуговування виробництва.
Собівартість продукції розраховують за калькуляційними елементами – статтями затрат. Вони можуть бути фінансовими та галузевими. У фінансовій калькуляції є дві статті – прямі затрати та непрямі (накладні) затрати. На підприємстві застосовують галузевий, а точніше виробничий, аспект побудови собівартості. Це пов’язано з тим, що номенклатура статей затрат на різних підприємствах різна і залежить від потреб управління. Об’єктом калькуляції є собівартість продукції.
Основним вихідним елементом будь-якого виробництва є готова продукція. Водночас на виробництві можливі побічна продукція, відходи виробництва, брак. Окрім того, безперервність технологічного процесу, особливості його організації потребують врахування наявності незавершеного виробництва.
Особливу актуальність має облік випуску продукції у комплексних виробництвах, де з одного виду матеріалів виготовляють кілька видів готової продукції. Інколи разом з готовою продукцією з виробничого процесу одержують побічну, а іноді й супутню продукцію. Так наприклад на підприємстві під час виготовлення халви супутньою продукцією є жмих, який використовується для корму свиней та технічна олія, для виговлення оліфи.
За своїми технічними та іншими характеристиками побічна та супутня продукція мало чим відрізняється від основної, тому їх кількісні та якісні параметри визначають аналогічно основній продукції.
Для визначення фактичної собівартості випущеної продукції слід мати дані про кількість якість та вартість таких факторів калькулювання: готова продукція, незавершене виробництво на початок та на кінець калькульованого періоду, відходи виробництва, побічна та допоміжна продукція, остаточний брак виробництва. Крім того потрібно визначити витрати від браку, який можна визначити. Ці дані дають змогу скласти загальну формулу, загальний алгоритм калькуляційного процесу. Отже:
ВСВф = НВп + ПЗп – ВЗВ – ВПП – ВПЖП + Вбр – НВк ,
де ВСВф – фактична собівартість усієї продукції, яка випущена виробництвом,
НВп – незавершене виробництво на початок калькуляційного періоду,
ПЗп – поточні затрати періоду (місяць, квартал, сезон, рік),
ВЗВ – вартість зворотних відходів виробництва,
ВПП – вартість побічної продукції,
ВПЖП – вартість побіжної продукції,
Вбр – втрати від технологічного браку,
НВк – незавершене виробництво на кінець калькуляційного періоду.
Розрахуємо фактичну собівартість усієї продукції, яка випущена підприємством „Сарго” на основі показників балансу за 2002 р.
У нашому випадку згідно з даними формула матиме наступний вигляд: ВСВф = НВп + ПЗп, розрахуємо:
12,0 + 1499,3 = 1511,3, отже фактична собівартість усієї продукції, яка випущена виробництвом склала 1511,3 тис. грн.
Взагалі собівартість виготовленої продукції підприємством дуже висока, це пов’язано з великими затратами, які несе підприємство для виготовлення продукції. Це пов’язано з використанням застарілого обладнання, яке потребує постійних ремонтів, висока вартість покупних матеріалів, що тягне за собою не зниження виробничої собівартості продукції, а навпаки її підвищення
Наявність супутньої продукції зумовлює необхідність обліку затрат на її одержання, а наявність побічної продукції – розмежування затрат між побічною та готовою продукцією на підставі калькуляції або виключення вартості побічної продукції. Якщо вона не калькулюється, її оцінюють на підставі облікових цін.
Відсутність будь-якого чинника калькуляційного процесу спрощує обчислення фактичної собівартості продукції.
Поєднання різних факторів визначається такими методами калькулювання фактичної собівартості продукції:
1. Підсумування затрат. Цей метод застосовують у тих випадках, коли за калькульований період мають місце такі чинники: поточні затрати, затрати на виправлення браку та незавершене виробництво на початок калькульованого періоду.
2. Виключення затрат та відходів. Застосовують тоді, коли існують такі чинники: відходи виробництва, побічна та побіжна продукція, якщо вони оцінюються заздалегідь і не обчислюються окремо, остаточний брак.
3. Розмежування затрат. Застосовується, коли крім поточних затрат мають місце такі фактори: незавершене виробництво на кінець калькульованого періоду, побічна продукція.
4. Комбінований метод. Застосовується в решті випадків. Перелічені методи калькулювання фактичної собівартості продукції є основними для всіх галузей господарювання. За цими методами обчислюють фактичну собівартість усієї продукції, яка випущена виробництвом за певний період.
Підприємством застосовується метод підсумування затрат. Тому що крім поточних затрат мають місце такі фактори, як незавершене виробництво на початок періоду.
Для обчислення фактичної собівартості окремих видів продукції необхідно застосувати додаткові прийоми. Але при цьому слід мати на увазі, що на першому етапі обліку затрат під час формування окремих елементів витрат у системі рахунків за центрами затрат застосовують два прийоми включення їх у фактичну собівартість окремих видів продукції: або прямо включають у собівартість конкретного продукту, або непрямо – через формування проміжних облікових комплексів видового групування: через рахунок накладних витрат. Для калькулювання фактичної собівартості окремих видів продукції слід врахувати методику розподілу комплексних витрат.
Отже: калькуляційний процес не охоплює всієї складності калькуляції в господарстві, оскільки, крім основної продукції, воно має також калькулювати продукцію допоміжного виробництва. Тож собівартість продукції обчислюють за допомогою окремих прийомів (способів), які не залежать від наявності або відсутності тих чи інших факторів калькулювання.