Метелик

Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім, — мав-таки сусіда: сусід той був лилик*; та з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика,— сказано, нерівня!

Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити. Правда, тут у льоху теє світло не дуже докучало, — а все-таки часами дехто надходив зо свічкою, навіть часом і над бочкою нахилявся, набираючи капусти, — і се було дуже прикро лиликові; коли б сила, він би теє світло крилами згасив навіки.

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то є сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути. У темному куточку промінець той був ледве примітний — тоненький, як ниточка, та блідий, мов погляд недужої дитинки. Сидить було метелик та все шле свої думоньки на світ той ясний; — але де? Того ні думка, ні серце не знали, а порадитися ні з ким, бо де ж та порада? (Хіба — лилик, так знаєте самі, з нього поради було мало!) Летіти шукати того світла метелик не мав відваги і сили.

Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній, — та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло! Він затріпотів крильцями й хотів кинутися на світло, але служниця в ту хвилину взяла світло й подалася геть з льоху. Не втерпів метелик, забув своє безсилля, забув свою несвідомість. «Світло, світло!» — і полинув за ним; лилик тільки свиснув йому услід, потім заліз ще далі за бочку й заснув; нічого йому ніколи не снилось. А метелик полетів та й полетів за тою свічкою так швидко, скільки сили було в його бідних крильцятах.

Аж ось він опинився у великій кімнаті — там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа, — метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями. Хтось із товариства хотів його прогнати з стола, але він, опам'ятавшись, знов зірвався і почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити якнайближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Чи думав же він, що там життя стратить? Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться, — там світло, там тепло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла. Ох, то ж його згуба! Даремно всі відганяли його від світла. І от — метелик влетів у самий поломінь. Трісь! отеє ж йому й смерть! Лампа спалахнула, а далі знов почала горіти з такою самою ясністю, як і перше. «Дурне сотворіння! — мовив дехто з товариства. — Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!»

А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, — але він рвався на простір! Він шукав світла!

Лилик — на Поділлі і Волині місцева назва кажана.

КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ

В тридев'ятім славнім царстві,

Де колись був Цар-Горох,

Є тепер на господарстві

Мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки,

А на сажень борода,

Знає край і вздовж і вширшки,

І кому яка біда.

Чи хто правий, чи неправий,

Чи хто прийде сам, чи вдвох, -

Всіх приймав пан ласкавий,

Тільки треба мовить "Ох".

На зеленому горбочку

Спершу він людей приймав,

Потім сів у холодочку,

Звідти голос подавав.

А як зранку то й до ранку

Стали люди обридать,

Ох зробив собі землянку,

Оха більше не видать.

Але хто те місце знає,

Де трухлявий пень і мох,

Той приходить і волає,

Або й тихо каже "Ох!"

Хоч би навіть ненароком

Теє "ох!" промовив ти,

Знай, що вилізе те боком, -

Вороття вже не знайти!

Бо затягне з головою

Трясовиця мохова

І з душею, ще живою,

Під землею похова.

Під землею ж там - палати"

Де вельможний Ох сидить,

Гарні, пишнії кімнати,

Срібло-злото скрізь ряхтить;

Дорогії самоцвіти,

Наче зорі, миготять,

Скрізь заморські дивні квіти;

По клітках пташки сидять;

Золотії грають рибки

В кришталевих скриньочках;

І ведмеді ходять дибки

В рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать

Блиск і пахощі міцні,

І папуги заторочать

Приказки якісь дивні.

І безглузді очі втупить

В тебе рибка, мов чига...

Тут ведмедів гурт обступить,

Кожен лапу простяга, -

Той бере тебе за руку,

Той торкає за плече;

Боронь Боже ворухнутись!

Кров одразу потече.

Бо крізь білі рукавички

Враз проб'ються пазурі

Гачкуваті, мов гаплички, -

Так і в'ються, мов щурі.

Тож, коли вже раз попався, -

Наче в пастку бідна милі, -

То сиди, мов прикувався,

Не рушай, мовчи та диш!

Вийде Ох: "Вітай в гостині!

Чи волієш нам служить?

Чи волієш, може, ниві

Головою наложить?"

Скажеш: "Я служить не згоден",

Зараз цок тебе в лобок,

Якщо ти носить не годен

Рукавички й жупанок.

Охань на службу - подарують

Рукавички й жупанець,

Привітають, пошанують, -

Тільки ж там тобі й кінець!

Вічно будеш пробувати

У підземному дворі,

Більш тобі вже не видати

Ані сонця, ні зорі.

Де поткнешся - всюди брами,

Під замком та під ключем...

Десь далеко хтось часами

Озивається плачем.

Спів на плач відповідає,

Плач на спів, так без кінця...

Кажуть, бранка там ридає,

Жде юнака-молодця;

Коло неї там Жар-птиця

Співом душу потіша,

Та сумна міцна темниця,

Смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю дати

Хто з хоробрих юнаків,

Мусить перше розрубати

Сімдесят ще й сім замків...

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має "кладенець",

Хай замки ті розрубає, -

Буде казочці кінець!

Завдання для дітей старшого віку: Леся Українка жила й писала в часах, коли Україна була під панування;" царської Росії. "Казка про Оха-чародія" це алегорія, себто авторка має на думці одне, а пише ніби про щось інше. Чому Л. Українка послуговується алегорією?

На підставі тексту казки й ілюстрації спробуйте відповісти, що Леся хотіла сказати в цьому творі. Зверніть увагу на такі питання: хто був цар Горох, а хто Ох-чародій" Яка це країна "тридев'яте славне царство"? Хто ці ведмеді "в рукавичках, жупанцях"? Чому людина, яка відмовиться служити Охові, мусить загинути, 1 чому людина, яка стане на службу Охові, також пропаща?

Кого представляє дівчина-бранка, кого Жар-птиця, а кого юнак з мечем-"кладенцем"?

Чи льох, у якому замкнена дівчина, це справжня в'язниця, чи що Інше?

Чи цю казку можна пристосувати до сьогоднішніх часів?

Попросіть своїх учителів, щоб допомогли вам зрозуміти цю казку-алегорію.

Пояснення слів:

корх - стара міра довжини завширшки як долоня або чотири пальці; сажень - міра довжини приблизно сім стіп; трухлявий - порохнявий; волає - кличе; ряхтить - мерехтить, блищить; чигати - підстерігати; гапличок - защіпка; кладенець - чарівний меч.