0382151_3AB3F_tyutyunnik_g_m_tvori

ним, давно пропхалися наперед. Позаду остався біля скверу лише Василь Тита. Він стояв у заметі під молодою осичкою, урочисто притуливши брудну долоню до шапки з червоною стрічкою...

— Човновий!

Їгорко проштовхався крізь натовп і став перед лінійкою поруч з майстром. Полуляк ледь нахилився до нього, зашепотів: «Що сталося, Ігоре? Що ти зробив? Ах ти ж біда... Це — Скорик... Більш ніхто. Нас допитували порізно...»

В цей час «штрафникам» скомандували праворуч і повели до складу. «Роздягати»... — зрозумів Їгорко, бо торік з двома уже так зробили, і прикусив губу, щоб не заплакати. Але сльози виступили самі, в очах стало двоїтися. І коли Їгорко озирнувся на замполіта, то йому здалося, що перед лінійкою їх стояло два — два Валерії Максимовичі...

Біля купки дощок, звідки завжди виходив директор, Їгорко спіткнувся через обапіл, що стримів з-під снігу, зашкопиртав і згубив черевик.

— Доганяй! — сердито крикнув Вітковський.

Їгорко сів під штабелем, почав гарячково натягати черевик, але руки так тіпалися і так гаряче-сліпо було в очах, що він ніяк не міг попасти шнурком у замерзле пічко. Підбіг Полуляк, присів навпочіпки помагати і тепло захекав у Їгоркове вухо:

—Нічого, Їгорію, нічого...— а ямка на лобі дихає, б’ється, як пульс: тіп-тіп-тіп.. — Зараз я побалакаю з Валерою... Він улагодить...

Нічого... Все ж таки — герой... Послухають...

—Що?! — вигукнув Їгорко, схоплюючись на ноги.— Герой?! Рвонувся до лінійка, вдарився головою об дошку і щосили

закричав.

— Ви... Ви... Чуєте... Ви?!

І в ту ж мить широка Полулякова долоня затисла Їгоркові рота.

—Цить, дурнику, цить!.. Ах ти ж біда... Захворів хлопець... Ну, що

бти робив? Захворів хлопець...

КЛЕНОВИЙ ПАГІН

Новела

Під хатою, на широкій старовинній призьбі, пообтиканій трухлими кілочками, сидить дід Христоня. Звуть його Савка. Але то тільки старі знають, що він Савка. А молоді — ні. Молоді кажуть: «Он сидить Христоня».

61

Сидить у затишку, з того боку, де кленок росте. Вірніш, не росте, а стримить із землі, бо він уже давно всох. І кора на стовбурі облупилась. Тільки один пагінець унизу остався живий, та й той листя губить — осінь почув.

На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче проціджене крізь осінній лист. З-під стріхи, що ледве не торкається дідової голови, виходять назовні різьблені сволоки — «коні», теж трухлі, побиті шашіллю, наче дробом; блищить павутина — стара, цупка, така, що вже й вітер не порве, хіба, мо’, горобець крильцем зачепить. Тоді павутина бринькне і опустить додолу дві блискучі цівки.

Христоня сивий як лунь. Лице, шия і навіть губи — білі, аж світяться неміччю. Руки теж білі. Лежать на ціпку одна на одній, мов дві пелюсточки. Тільки ніс у Савки не білий, а в чорному ряботинні, наче в нього шевських гвіздочків понабивано — вугрики вийшли.

Христоня зовсім самотній. У нього ніколи не було дітей. Жінки були

— старі люди це точно пам’ятають. А дітей — «не послав Бог». На зиму дідові дають з колгоспу пшона, олії, борошна, а сільські баби по черзі варять йому їсти, садять, полють, вибирають картоплю на грядках і зсипають її на зиму в хаті, під полом.

Отак він і живе. Взимку вигріваються на печі, в тепло — біля хати.

Аякось одного рану, коли Христоня, як завжди, сидів, куняючи, на призьбі, мимо нього йшло до школи хлоп’я. Йшло, йшло, порівнялося з дідовою хатою і зупинилося. Човги-човги черевичком об пилюгу:

— Здрастуйте, діду...

В Савчиних вухах, заснованих сивим волоссям, було тихо, а як хлопчик обізвався — зашаруділо щось, наче вода.

— Що? — сказав він.

— Здрастуйте! — вже гукнуло хлоп’я.

— А...— Христоня поворухнув ціпком. Хотів і бровами — так не вийшло. Тільки поморщився.

— Чий ти є? — спитав.

Ахлоп’я знову ботинком — човги-човги. Підшморгнуло носом. Очі віями прикрило — під ноги собі дивиться.

— Нічий...

— Ха!

— Патронацький я...

— Оно! А батько ж де — на службі? Хлоп’я посміхнулося.

— Патронацький, кажу!

— Байстрюк, значить?

Христоня довго сидів мовчки, опустивши голову, бо шия зболіла держати її прямо. А коли знову випростався, то побачив, що хлопчик стоїть, як і раніше.

62

—Ану, йди сюди,— покликав і навіть пальцем поманив.

—Чого? — спитало хлоп’я.

—Іди, брат, поцілуй діда в ніс — дам копійку...

Хлопчик зразу був посміхнувся, потім насурмився, брівчата на очі напустив і позадкував на інший бік вулички. Коли Христоня вдруге підвів голову, його вже не було.

—Хе, суч-чий син, барбос,— ніжно прошамкав старий і ще трохи посидів, гадаючи, мабуть, що хлопчик ось-ось повернеться. Потім йому стало холодно, і він помалу, ледь пересуваючи ноги, почовгав до хати. Довгенько сидів на прогнутій лаві, у темному покутку, а як смеркло, поліз на піч і вже там сказав: «Байстрюк, значить. Бач як...»

Другого дня Христоня знову сидів на призьбі і ні на кого, як і раніше, не звертав уваги. Сидів осінь і літо, і друге і третє... Ходили мимо нього люди, бігали діти, але не зупинилися напроти і не човгали черевичками — гралися собі осторонь, та її годі.

А котроїсь зими, на Різдво — старі люди точно знають, коли воно буває — прийшло до Христоні якесь хлоп’я поколядувати. Ніколи ніхто не ходив, а то пришило. Може, люди направили, а мо’, з інтересу. Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того боку, де віконце на піч умазане. Віконце низько: одне те, що хата сіла,

ато ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп’ялося, постукало пальчиком раз і вдруге:

—Чи колядувать? — загукало веселенько і вткнулося носом у шибку.

Христоня довго обертався на печі і стогнав, доки опинився лицем до віконця, і теж уткнувся носом у скло.

—А чий ти будеш? — спитав.

—Василів!

—А...— зобиджено пробелькотав Савка і хотів уже повернутися на влежане місце, однак через деякий час знову спитав:

—А той — де?

—Який, діду? — не зрозумів хлопчик.

—Патронацький... Ходив отут.

Колядник аж рота роззявив.

— Який це? Може, Ілько-патронацький?

Христоня понишпорив рукою по комині і дістав звідти два новеньких гривеники царської чеканки.

—Якщо встрінеш, скажи йому, хай приходить. Осьо дам...— показав у віконце гривеники.

Колядник засміявся.

—Ілька давно немає, діду! Він в армії служить...

Христоня затіпався од кашлю, гривеники поплигали з долоні на черінь і задзеленчали.

— Так як мені — колядувати чи не треба? — гукало знадвору.

63

— Нічого давать! — сердито одказав Савка і почав обертатися так, щоб знову потрапити на влежану місцину.

Колядувати більше ніхто не приходив. Ні в ту зиму, ні надалі...

...Бігають вуличкою діти, ховаються попідтинню — в жмурка грають. Тіні довшають та й довшають, наче кажуть людям: скоро ми станемо ніччю.

От уже й сонце навзаходи. Шибки в дідовій хаті зайнялися червоним. Вечір спускається — під стріху до сивої Христониної голови. А він сидить.

З кленового пагона зірвався широкий жовтий лист. Покружляв, покружляв кругом стовбура і поклався Христоні на плече. Але старий не бачить його. Він уже майже нічого по бачить перед собою, крім сонця...

В «конях», під стріхою, лущить шашіль, сіє на холодну призьбу пахучу дубову тирсу, посипає дідові сивину.

Все забув Христоня і царів, і службу в уланському полку під Краковом, і жінок своїх — старі люди кажуть, що в нього вони точно були, — а хлопчика, Ілька-патропацького — ні. Не забув.

Бо чого б же він ото сидів надворі восени, як призьба вже зовсім холодна, а над головою, в павутині, щось посвистує, немов узимку, а сонце вже не зігріває білих немічних рук, поскладаних на ціпок, як дві пелюсточки...

СИТО СИТО...

Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, як мати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І я знаю — хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось. Ворожити прийшли. Ну, то я вам сьогодні наворожу, раз не дали подивитися, як у печі розтоплятиметься і що на вечерю злагоджено.

— Ану, Ільку, піди одсунь,— кажуть мати, а в самих сльози з очей

—кіть, кіть: жарину в клоччі роздмухували, так воно в очі й зайшло. Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки в

дверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка! Казали колись матері дід Мурмило: кинь мені, молодице, на мого Йванька, а я вже прийду в неділю та двері тобі в лисиці візьму, бо ото ж розсохлися...

Поворожили, взнали, що Йванько живий і зараз у танкістах, та й пішли собі. А в сіни як намітало, так і намітає... От і попробуй тепер одчиняти!

— Хто там? — питаю так сердито, що миші на горі, чую, так і приснули в усі боки.

64

Аклямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг у щілини пшак-пшак... І за пазуху трохи сипнуло.

— Хто там? — прискіпуюся.

— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?

Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунув швиденько, а сам — шмиг до хати, а мороз мене — хльось по ногах: таки догнав! І тітка ж слідом.

— Добривечір, Одарко! до матері. А до мене: — Здоров, зятику...

— Драстуйте! кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги. «Зятику, зятику»! Тут ось ноги померзли, а їм — «зятику». Навприпились.

Вони завжди отак зо мною здоровкаються, та що й підморгують, як маленькому.

Ачого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на ній непримінно й женитимусь! А мо’, я не схочу, мо’, я після війни на Донбас поїду й візьму собі лікаршу, як он дядько Пилип. «Зятику!» Казали б уже: поворожіть...

— А я оце, Одарко, до тебе,— топчуться біля порога тітка, бо таки

жбачать, що ми й досі не вечеряли, а воно як на те ще й хмизок сирий, не займається, і соломи на розпал немає.

— Хіба щось погане приснилося? — питають мати і знову заходжуються дмухати в жарину.

Тітка Олена теж нахиляються до припічка і теж надувають щоки глечичком — ще дужче, ніж мати, бо мати ж заморилися, а тітка ні.

Дмуть, а клоччя курить і не займається. Куріло-куріло, тоді цоп — зайнялося. В хаті враз повиднішало, і від усього тіні поробилися: і од лави, і від мене, і од тітки з матір’ю. А вікно — як осліпло. Наче його знадвору куликом затулили...

Клоччя горить, а тітка зраділи, хапають бликунчика, світять мерщій і ставлять на карниз. І ми з матір’ю теж зраділи. Всі пораділи, бо тітці кортить швидше поворожити, матері оддихнуть, а мені тепер не бігти вдруге до сусідів по жарину.

— Так, кажеш, Олено, сон приснився поганий? — питають мати стурбовано.

Ая беру старе одпалене рогачилно і ширяю ним у хмизок: хай розгоряється швидше, бо їсти хочеться.

— Та хтозна, як тобі й сказать,— зітхають тітка.— Мені він сю ніч снився наче й непогано, а оце увечері приходила Горпина Степанівська — вона ж йому дядина — та й розказує: бачився їй Дмитро позавчора, це якраз під п’ятницю, так погано: наче стоїть, сердешний, по груди в зеленій воді, без картуза і в сорочці з червоною манишкою, а на спині в нього — крижина, тонка та широка, аж гнеться... А ламатись — чогось не ламається. Стоїть, сміється... А тоді наче обізвався: «Зніміть з мене, дядино, каже, оцю крижину, бо мені

65

ж у спину холодно...» Так я оце й прийшла до тебе, Одарочко, спитати: к чому воно отой сон?

—Ет, — стиха озиваються мити, нахиляються до печі й дивляться на вогонь.. То якби він приснився комусь із родичів по першому коліну, то що б можна було вгадувати. А дядина — що? Сказано: чужа чужина...

Тітка зраділи так, аж порожевіли. Чи, може, то од полум’я в печі? А

вматері очі смутні чогось, і жарок у них тріпочеться — теж невеселий.

—А тобі що снилося? — питаються.

Тітка похапцем зітхають і починають розказувати:

—А мені отаке: наче йду я житом, отам десь на Оліяновому ярку...

—Зелене жито чи спіле? — перебивають мати.

—Оцього вже тобі й не скажу, забула...— бідкаються тітка.— Пам’ятаю тільки, що ворушиться й ноги мені остюками лоскоче...

Воно таке вітряно, чи що, і хмарно... Іду я; та й іду. Коли це з-під ніг як залопотить крильми — перепел...

—Он диви! — радіють мати.— Це таке, як на свідання. А жито — значить, живий...

—Так вітряно ж і хмарно...— сумніваються тітка.

Тут уже, думаю, і мені можна встряти.

—Коли б не вітряно, — кажу, — й не хмарно! На фронті ж...

А тітка:

—Справді: на хронті ж...— Та до матері:

—Боже ж, розумний у тебе хлопець, Одарко! Пошли, господи, щоб воно й надалі таким росло.

Мати якусь часину примовчують — пишаються, тоді починають гладити мене по голові — раз, і вдруге, і втрете... Довгенько. А згодом:

—Якби ж воно не така лиха година, то, мо’, з нього щось і вийшло б. А то ж бачиш: ні вдягти, ні взути... Сидить цілими днями в хаті, як той пічкур у норі. Про школу вже й не нагадую, бо як тільки заїкнусь, так і в плачі... Вже й учителька разів п’ять приходила, кличе, а воно ж ні в чому...

В печі розгоряється дужче й дужче, в хаті робиться червоно, а на шибках так і виграють, так і поводять блискучими дзьобами різьблені

зкриги та інею «селезні». І сичать... Чи то пак хмизок у челюстях сичить і пускає на холодну черінь білу паруючу пінку — то з нього сирість виходить.

От і куліш закипає в горнятку — знову куліш! — а тітка не йдуть.

—Може б, ти мені, Одарко, й на сито прикинула? — питаються несміливо.

Ну от, я ж так і знав! «Зятику, зятику»! Казали б уже зразу: поворожіть... А то ще й підморгують...

66

—Чом не прикинути,— погоджуються мати.— Можна й прикинути. Лаштуй, сину, примусію.

—Там уже скоро обичайка розколеться, — бубоню сердитенько, однак таки лізу па піч за підситком і ножицями.

Лаштувати примусію недовго. Треба тільки поставити підситок напопа, затиснути між коліньми і вткнуть гостряками в обичайку трохи розчепірені ножиці. Далі мати беруться вказівним пальцем під колечко з одного боку, а я (яким схочу) під колечко з другого боку. Тоді мати кажуть: «Господи, благослови» — і починається...

В підситку, там, де я втикаю ножиці, вже й дірочки поробилися від того ворожіння, і обичайка накололась. Ну, нічого, завтра вколюватиму ще отуто, сьогодні й так обійдеться.

—Налаштував, — кажу.

Беремося з матір’ю пальцями під колечка і йдемо насеред хати. Од підситка на стіні з’являється велика довгаста тінь, крізь клітинки видно, як у печі виграє полум’я, а в піднебінні займаються дрібненькі цяточки сажі й ганяються одна за одною...

—Ну, господи, благослови,— кажуть мати. А тітка й дихати перестали, і очі в них великі-великі поробилися, до підситка так і прикипіли. От чудні! Краще б на мене дивилися, бо я, як схочу, так і зроблю: схочу — і випаде, що дядько Дмитро живі, а схочу — і випаде, що їх немає! Он учора приходила ворожити баба Шльопчиха, так я й зробив, що їхнього зятя немає... Ото щоб знали, як мене з луки проганяти! Рвав колись на їхній луці квасець, а вони побачили й прогнали... Так я їм учора й зробив!

—Чуєш, господи, благослови,— ще раз кажуть мати і починають нашіптувати причту: — Сито, сито! Ти святу муку сієш— і в добро і в недобро: на хрестини й на поминки, на весілля й на минини... Скажи

жмені святу правду: живий Одарчин Митро чи його немає... Як живий — повернись лі поруч, як немає — праворуч...

Потім ми всі принишкаємо і дивимося на підситок. Оцю хвилину я найдужче люблю, бо тепер усе залежить від мене: підштовхну колечко ліворуч — і підситок обернеться ліворуч, підштовхну праворуч — і підситок обернеться праворуч... Куди ж його зараз обернути?.. А що як зовсім не підштовхувати?.. Ч вже колись так зробив. Ото сміху було! Мити проказали причту, а я не підштовхую; мати що раз проказали, а я не підштовхую. І стоїть підситок — ні сюди ні туди...

«Чого ж він ото нічого не показує?» — питають у матері. А вони подумали, подумали та й кажуть: «Видно, у полон потрапив козак, бо якби на нашому боці остався, то вже б таки щось показало...»

Оглядаюсь на тітку, а вони, бідні, аж тремтять, аж у лиці міняться

— видно, і поворожить кортить, і бояться, щоб не випало, немов дядька їхнього немає... Ну, що от мені з ними робити? Прикидаю собі: як-не-як, а тітка Олена така хороші. Вони мені й базарового раз

67

давали (свистун опішнянський та ще й голосний), і гарбуза печеного волоського приносили восени, і санчата з пеньками отам колись, як я вже зовсім ухоркався був, помогли дотягти аж до самого двору... А лаяли тільки раз: як я вкрав у них чавунчика на дріб до рогатки. Так то ж я сам і ґаву піймав: треба було зразу ж його й потрощити, щоб ні сліду, ні виду, а я взяв та й залишив половинку про чорний день. А вони побачили і шибеником мене обізвали. Так то ж я сам і винен! Ні, хай краще дядько Дмитро остаються живі...

Сказав отак сам собі і підштовхнув колечко праворуч (це як од мене, а як од матері, то якраз і вийде ліворуч). Підштовхнув, а підситок враз тільки круть — нате вам, тітко, живі ваші дядько Дмитро!

—От бач, — зраділи мати,— я ж казала: жито — значить, живий. А тітка так і зацвіла, як маківка. Покрутились-покрутились по хаті,

атоді тиць мені в руки пакуночок з капустяного листка — та до дверей, та вже з порога:

—Спасибі ж вам, побігла я...

Розгортаю пакуночок, коли там яблуко квашене... А мати сміються:

— Бач, — кажуть, — і гостинчика заробив!

А мене — як опекло. Вибіг у сіни, відчинив двері:

—Тітко, тітко! — гукаю в ніч.— То я нарошне, тітко... Я й сам не знаю, тітко!..

А вітер хапає слова, рве прямо біля порога і штовхав мене знову в сіни; а крупа, як тертушкою, — по ногах, по ногах... Пішли тітка, не почули...

—Чого ото ти бігаєш босий! — докоряють мати.

—Двері ж засував! — кричу на всю хату, наче вони в чомусь винні,

йжбурляю яблуко на мисник: хай хто хоче, той і їсть.

...Вже й хуртовина таке як уляглась, бо не шпується в шибки й не шарудить попід стінами, а я ніяк не засну. Одно мені вздрівається: то дядько Дмитро з крижиною на плечах, то тато, заметені десь у снігу, то сито на стіні — велике й крізь нього цяточки сажі на чорному тлі...

—Мамо, чуєте, ма, — питаю потихеньку, — а чому ви ніколи на тата не ворожите?

—Ворожу, сину, й на тата, — зітхають мати і довго не озиваються потім.— Ворожу, тільки не сама, а в людей...

—Чого — в людей?

—Та все ж здається, що хтось більше знає...

—А воно?

—А воно однаково...

І ще щось кажуть, і ще щось. Так я вже не чую, бо мені тепло під ряденцями, а в хаті холодно і поночі. І темрява якась глибокапреглибока...

68

А де ж стеля? Немає стелі. Темрява — од полу й аж до неба... Нічого не думається більше, тільки одне слово ворочається десь у голові ще живе: сито, сито, сито, сито... За нього чіпляються інші слова, злипаються, як цяточки сажі у піднебінні:

Сито, сито! Ти святу муку сієш... А де наш тато?.. Скажи мені правду... Святу правду... А де наш тато?.. Сніг...

ТАЙНА ВЕЧЕРЯ

— Гей, бички! — гукаю на весь шлях, а вони наче й не чують: плентаються собі помалу, бо знають, що не додому, а з дому йдуть. А тут ще й проти вітру, і губи мені звело тик, що кричу «бички», а виходить «мички». Мо’, вони того й не слухаються, бо бички ж — це одне, а мички — інше...

— Гей, мички!

Правлю дідові Помазану солому в містечко. Він у нашому колгоспі ощіп на кузню зробив і крокви пов’язав. Так оце йому плата: сани соломи і ще, кажуть, ячменю півтора цєнтнера. Про ячмінь не знаю — може, й справді за кузню, а про солому знаю: брехня. Соломи дав бригадир за те, що Помазан йому поріжок зробив новий і чотири пари віконниць фельончастих. Так що — брехня.

А втім, яке моє діло? Моє діло привезти солому, скидать — і давайте, діду, вечеряти! Бригадирові поріжок та віконниці надурику, а мені — вечеря!

От тільки холодно дуже. Лежав на соломі — ноги мерзнуть, переліз на дишло — бики хвостами б’ються, став іти — продимає наскрізь. Якби ж воно одежина путня, а то шинеля німецька, куца: видно, німець маленький був. Та ще й без кишень. Прорізи є, а кишень нема: поодгнивали. Ото воно в прорізи й піддимає.

— Гей, мички!

А оце вже, мабуть, з півкілометра іду і майже не мерзну. Приноровився. Тулюся до бичачого боку, доки свій бік нагрію — один, правий. Тоді повертаюся спиною до вітру та грію другий — лівий. А правий тим часом дубіє потроху. Ну та нічого, якось доб’юся. Скидаю солому, увійду в хату і — розкошелюйтесь, діду, на вечерю! Ги-ги, а як же!

Он на тому тижні ми як возили солому до голови сільради з Семеном Одарковичем (батько в нього хтозна-хто, а мати — Одарка), то чого тільки й не ставлено нам на стіл: і борщу, і сала мерзлого, з червоненьким усередині, і каші молошної... Пополасували! Тільки на салі трохи не повезло, бо до нього виделки подали. А раз подали, то

69

вже ж руками в миску не полізеш. Взялися ми за виделки (важкі такі, німецькі), понаколювали по шматочку — і в рот. А сало тільки бринь

— і сприснуло. І в Семена, і в мене! От сміха! Так ми тоді руками...

Поки головиха в хатині — руками, а як увійде — знов за виделки беремося... Сяк-так упоралися і латата додому. Нікому й не розказували, бо в нас такі люди, що тільки дай порвать — враз придражнять...

— Гей, мички!

Оно вже й містечко видно. Ба, як рано посвітили... І вікна непонамерзані, ясні. А в нас у селі — жовті. Звісно, як на них криги в палець.

...Так що скидаю солому, повечеряю, ляжу в сани, накрию ноги соломкою і ньо-ньо додомцю! Назад бички бігом бігтимуть до ясел, то не встигну й змерзнути.

А може, дід що й випити дадуть. А чого? Може, й дадуть! Вони, розказують, страх які багаті. Ще б, як молодих плотників на війні побито, хлопців — у ФЗО на Донбас позабирано, а плотникувати в колгоспах то треба ж комусь. От і наймають усі діда Помазана. Йому хоч і сімдесят років, а теше хіба ж так! Без шнура — і як по струні.

Питають оце в нього жінки: «Коли помрете, діду?»

То він засміється, поплює в долоні, підморгне та й каже:

«А ви, каже, приходьте до мене вечорами по черзі, посидимо, погомонимо, тоді і взнаєте, коли я помру...»

От чудопал! Тут осьо по ділу ніяк не доберешся, а йому — «погомонимо»...

— Гей, ледачі!

Таки ж і холодно. А смеркає — враз. Кліпнеш очима, розплющишся, а воно наче ще поночіше зробилося. І ніде ж нікогісінько. Оно тільки дроти гудуть. Ач понапиналися, як не перервуться. Один, два, три, чотири... Чотири дроти. А гудуть, наче їх сто або тища ціла. І кожен по-свойому: товстий — товстенько, тонкий

— тоненько... А солома на санях і собі підпрягається: сичить, їжиться од морозу і лущиться усередині — злягається... О, мишка писнула! Мабуть, з навильником укинув. Он кому тепло та добро! І їсти є що там колосочок невим’ятий знайде, там зернятко з мишію... Хлам-хлам- хлам — уже й не голодна...

Їде в місто. Дурна... Чим ти там ласуватимеш? Це тобі не в стозі! Ну, їдь, про мене...

— Гей, мурі!

Інтересно, що дід на вечерю поставить? Ну, там — борщу, сала, каші молошної... Чи то пак ми в головихи таке їли! От набалакав: борщу, сала — то ж ми в головихи таке їли! А в діда — побачимо. Мо’, вони сьогодні холодчику наварили: як-не-як, чоловік соломи привезе.

70