0382151_3AB3F_tyutyunnik_g_m_tvori

навкосяк старовинна одностулкова віконниця — єдина на всі четверо вікон.

Данько вже кілька днів не ходив на воловник, де працював коло бугаїв постійником, бо заслаб остаточно: ноги понабрякали так, що вже й холоші вище як до литки не підкачувалися, попід очима налилися важкі водяні міхури, руки стали негнучкі, немов отерпли. Сусіди, де були молодші й здоровіші, заносили Данькові щовечора горнятко чорної квасоляної юшки з громадського казана і, доки він їв, точніше пив, підставивши долоню під підборіддя, розповідали щораз одну й ту ж новину.

—Казали, дядьку, голова, щоб ви завтра на роботу йшли, бо всі бояться до бугаїв підходити.

Данько швидко навхилки випивав юшку, завжди рівно в три ковтки, прожовував п’ять-шість розімлілих квасолин з денця і, трохи відпочивши від ще більшого голоду, казав:

—За юшку, передай, спасибі... А на роботу — негодящий, скажи...

Скажи: ніг не подужає дядько. Мовляв, руками ще сяк-так володає, а ногам — квит...

Сусіда мовчки погоджувався, бо й сам бачив, що дядько зовсім охляли, забирав порожнє горня і йшов собі. А Данько ще довго ворочався на холодній черені, боячись заснути, бо тоді йому верзлася їжа: куліш, затірка, оладки з кукурудзяного борошна, товчена картопля, житні пироги з буряком та калиною — одне слово, те, що він їв останні два роки по демобілізації. То були тяжкі, виснажливі сни. Данько прокидався від них украй змучений, обмацував тремтячою рукою холодні простінки, коминок, широко розплющував очі, намагаючись збагнути — наснилися йому ті ласощі, а чи й справді він їв...

Та найтяжчими були сни з тих часів, коли він воював у Польщі. Тоді йому снилися й пахли інші страви — такі масні, що з них і пара не схвачувалася, і такі густі, що й ложкою не повернеш. А ще вздрівалися й пахли йому молодою живицею сиві Сандромирські сосни та по-вранішньому вологі піски на косогорах, і дими з ротних кухонь були такі голубі й прозорі, що зливалися з небом і манили кудись, немов хотіли піднести його, Данька, тоді ще не старого дебелого солдата петеерушника, кудись високо-превисоко, під самісінькі хмари...

—Дядьку, дядьку! — загукали раптом знадвору і постукали в шибку: — Чуєте, дядьку Даниле? Казали голова, щоб ви швиденько вставали та йшли в сільбуд.

—Чого? — кволо запитав Данько. Але, збагнувши, що його з-під вікна не почують, тяжко звівся на лікоть і, набравши в злежані легені більше духу, крикнув: — Чого, питаю?

571

—Хтозна, не кажуть! Звеліли тільки, щоб ви вставали та йшли мерщій...

Данько зітхнув і приліг на подушку. А перепочивши якусь хвилю, став обертатися ногами до злазу.

В сінях він довго обмацував темні закутки, доки знайшов старий навильник, що правив йому за костур, і, важко підтягуючи ноги, переступив поріжок.

Надворі було вже поноченько, хоч заграва на заході ще не згасла, а тільки опустилася нижче до землі й затужавіла над обрієм густочервоною смугою. На річці тьмяно поблискував тоненький після відлиги лід, пахло мерзлими верболозами та сухими очеретами, а по горі попід лісом синіли прикидані снігом скирти, обсмикані знизу і тому схожі на великі гриби.

Де-не-де по селу вже світилося, і ті поодинокі, негусто розкидані вогники зорили з-під стріх, як вовчі баньки з-під приметених кущів...

Однак у більшості хаток не світилося й не куріло з бовдурів, як то бувало завжди зимовими вечорами. Це трохи підбадьорило й заспокоїло Данька — не тільки йому скрутно, а й людям,— і, важко опершись на ціпок, він потяг за собою широкий, як борозна, слід у пухкому наметі.

По дорозі до сільбуду не видно було й лялечки. Данько дійшов до мосту і там пристояв трохи, зіпершись одною рукою на поручень, а другою на костур. Під мостом гули од морозу палі, тоненько дзуреміли протяги, наче хтось у порожню пляшку дув, і було трохи моторошно слухати ту вечірню зимову пісню. Данько рушив далі. Посеред мосту його разів зо два хитнуло вітром, так, що він аж заточився був, але не впав, лише сперся на костур, як старий ворон на підранене крило.

В сільбуді Данька, мабуть, уже давненько ждали, бо виконавець зустрів його ще на порозі й одразу ж повів у ту половину приміщення, де була сільська Рада, просто в кабінет голови. Там при світлі двох великих каганців сиділо кілька членів виконкому, бригадири й голови колгоспів. Побачивши Данька, вони привітно заусміхалися йому й один поперед одного припросили сісти, поглядаючи при цьому на молоденького уповноваженого з району, що врочисто підвівся назустріч Данькові.

—Ось і наш герой! — сказав голова сільради.

Уповноважений потис налиту Данькову руку і, швидко пустивши її, запитав:

—Ну, как жізнь, папаша?

—Та так,— намагаючись усміхнутися, одказав Данько.— Як у людей, так і в нас…

Потім запала якась незручна мовчанка, і серед тиші було чути, як важко дихає Данько і як похрипує у нього в грудях.

572

—Ну, то що, товариші, будемо починати! — звернувся голова до присутніх і вже строгіше — до виконавця: — Одарко, люди зійшлися?

—Та є душ семеро...

—Почнемо.

Всі підвелися. Данька підхопили під ту руку, в якій не було костура, і повели в зал. Побачивши урочисто освітлену сцену і стіл, накритий червоною скатертиною, Данько так захвилювався, що йому аж у ноги щось гаряче вступило, і вони пробилися ще неслухнянішими.

—Отакої, бач, ні ждано, ні гадано...— забурмотів він, часто кліпаючи очима.— Чуєш, ні ждано, ні гадано...

ІЦо саме було те «ні ждано, ні гадане», Данько не знав. Однак відчував, що вже не не даром його сюди покликано і не даром отак ловко зустрінуто.

Далі він уже майже нічого не міг затямити до пуття, бо в залі було тепло од великих потрісканих груб, і його зморило в сон. Чув тільки в напівзабутті, що промовці всяк хвалили його в своїх виступах, називали відважним воїном у недавньому минулому і кращим тваринником по сільраді на сьогоднішній день.

Потім підвівся уповноважений і прочитав бумагу, в якій говорилося, що за хорошу самовіддану працю на тваринницькій фермі Данило Якимович Глиця нагороджується медаллю «За трудову доблесть». Голова сільради покликав Данька на сцену, назвавши його при цьому повним ім’ям та по батькові, а в президії лунко заляпали долоні. Данько здригнувся від оплесків і підвів голову. Перед очима в нього закружляла червона пляма на освітленій сцені, потім одне по одному проступили обличчя тих, що були в президії.

—Йдіть же, дядьку, йдіть! — зашепотіли з залу.

—Куди? — не тямив Данько.

—На сцену, медалю получать!

—А-а...

Данько важко підвівся й рушив до президії. Східці на сцену були високі, тому Данько довго діставав до них ногою, а діставши, почав виважувати й другу, та мало не впав при цьому, бо друга нога не піддавалася — немов примерзла до підлоги.

—Може б, ви мені її сюди подали? — сказав Данько, підводячи голову до президії, але тої ж миті його підхопили попід пахви, і він опинився на сцені.

Простягнувши руку далеко вперед, уповноважений заквапився йому назустріч, ще раз, як і в кабінеті голови, швидко потис руку і, штиво всміхаючись, сказав:

—Поздоровляю вас, Даниле Якимовичу, з високою нагородою, бажаю вам здоров’я і ще більших трудових успіхів!

У президії, а за тим і в залі знову заляпали в долоні. Уповноважений дістав з маленької синьої коробочки блискучу медаль

573

і пришпилив її до засмалцьованої Данькової куфайки. Данько зняв шапку й переступив з ноги на ногу, не знаючи, що йому треба робити: йти назад чи постояти ще, бо оплески не вщухали.

—Можо, ви, Даниле Якимовичу, хочете щось сказати? — спитав голова.

В залі притихли.

—Та що ж казати? — замулився Данько.— Спасибі, звичайно. Як- не-як — почот... Одне слово, чого ж?.. І за пожелання спасибі. Аякже...

...По дорозі додому Данько одчепив медаль — навіщо ж їй теліпатися поверх куфайки? — і затис її в кулаці. Проти ночі мороз брався ще більший, ніж був звечора. Медаль не зігрівалася в Даньковому кулаці і студила старечі пальці, як крижина.

Увійшовши в хату, Данько поклав медаль на мисник, туди, де лежали й інші нагороди, привезені ще з війни, а сам почовгав до лежанки погріти руки. В лежанці топилося вже давненько, але, прикидана всяким ганчір’ям, вона ще держала в собі утробне цегляне тепло, від якого в Данька на мить запаморочилося в голові, а по тілу пройшли приємні, схожі на судому дрижаки. Данько сунув руки ще глибше під ганчір’я, шукаючи найтеплішої місцини, і раптом натрапив пальцями на якісь гостренькі зубчики, що стриміли із шпарки в черені. Він видлубав той зубчик неслухняними одубілими пальцями і тільки тоді зрозумів, що те був соньок — повненький дорідний соньок. Данько обережно поклав його в рот і розлущив. Зернятко опинилося на язиці і вже ось-ось мало потрапити на кутні, але виприснуло і впало за щоку. Данило дістав його звідти пальцем і повагом, як жорнятами, став розтирати зубами. В роті зробилося масно й солодко, запахло теплою олією... Потім він добув і розлущив ще з півдесятка соняшничин. А коли шпарка була вже геть розколупана і з неї запахло сажею, Данько раптом відчув, що його шлунок прокинувся. Десь під грудьми народилася гаряча хвиля і покотилася все нижче й нижче, зогріваючи кожен м’яз.

Данькові стало важко дихати й зробилося душно. Він вийшов за поріг, притулився спиною до одвірка й заплющив очі, прислухаючись до того, як оживає і водночас мліє його тіло, а ноги наливаються якимось лоскітливим, неприємним теплом і підламуються...

З-за комишів над річкою сходив місяць, червоно заблищав льодок на чистоводах, порипували вмерзлі в кригу верболози, а десь на шляху басовито гули дроти. Данило розплющився — повагом, ледве розліипивши повіки — і перше, що побачив, був пухлий від снігу кущ бузини на причілку, на якому чомусь полум’ям униз горіли свічки, а тоненький голос з-під того куща солодко, мов русалка, співав знайому Данькові ще з дитинства колядку:

574

Ше-ед-ши трі-є ца-а-рі

Ко Хре-сту со дара-ми-и-и...

Данько опустився на поріжок, заплющився і, посміхаючись до

місяця, став слухати колядку...

575

СВІТЛА ДУША

До 50-річчя з дня народження В. М. Шукшина

Ті чорнобривці пахли на весь літак. Було їх не букет і не два, а сніп, оберемок.

Про те, що не стало Василя Макаровича Шукшина, дізнався по дорозі на роботу, від товариша.

З квитками на Москву важко.

Що ж сталося? Недавно йшла «Калина червона»...

Квиток таки дістав.

Лечу. Осінь. Саме ж калина вистигла... Його не стало вчора. Боюся, що не встигну.

До «Калини» прочитав двоє чи троє його оповідань. Маленькі фільми. Пластичні, здорові. Викінчена кінодраматургія. Найдужче сподобалося «Світлі душі». Закоханим серцем написане оповідання.

Я чув і раніше: Шукшин — актор, письменник і режисер.

До таких «усебічних» людей у мене недовір’я ще зі служби. У нас був старший матрос, який малював, грав на баяні і писав замітки до флотської газети «Боевая вахта». Все по нотах — і грав, і малював, і писав.

Першою побачила «Калину червону» дружина. Прийшла якась дивна. Задумливо-усміхнена.

«Піди подивися». «Який він?» «Та... Наче й не грає».

Я вже знаю: головне — не грати. Найголовніше.

Тричі дивився. З невеликими перервами — через день-два.

Єгор — ліричний, Єгор — «занозистая бестия», Єгор — добра душа, Єгор — безоглядно сміливий, солідарний, Єгор хоче «свята душі»... Все це те, але не головне. Він ховається за всім цим від головного: Єгор — нещасна душа, але не хоче — від гордості! — щоб це хтось помітив. Нещасні люди викликають співчуття. Єгор не хоче співчуття. Він гордий і нещасний. Він хоче розуміння своєї прибитої душі.

...Стюардеса оголосила, на якій висоті летимо, яка температура, тривалість польоту, і, проходячи мимо, спитала з тою молоденькою посмішкою, в якій був натяк, що не личить моїй сивині:

— Кому такий розкішний букет?

Я покликав її пальцем нахилитися ближче — турбіни ревуть — і сказав:

— Тому, кого вже немає.

576

Літак прибуває до Внуково о пів на другу. Я боявся, що не встигну на похорон, і додав:

—Я, дівчино, лечу провести Шукшина. Допоможіть мені першому вискочити з літака, щоб одразу таксі взяв.

—А-а...— Вона посумнішала.— Гаразд, я вам допоможу.

Коли попереду показалася Москва, вона підійшла й сказала, що вибачається — коло дверей крісел немає, а лиш багажний ящик. Я подякував, сказав, що це байдуже, і пішов за нею. Так і долетів.

Таксист, коли я сказав, що мені до ЦДЛ, подивився на квіти і, помовчавши, спитав:

—Шукшин? Його ще немає в Москві. Він ще в Ростові — на зйомках помер... У понеділок привезуть. На Васильєвку.— І пояснив, що це Будинок кіно.

Квіти я поклав до мармурових дощок, на яких викарбувані імена поетів і письменників, які не повернулися з війни.

Ми ось-ось мали познайомитися. Не встигли.

У понеділок я стояв у черзі, що простяглася від Васильєвки до Білоруського вокзалу. Мав у руках три холодних гладіолуси. І якийсь милий чоловік у формі підполковника додав мені гвоздику. Я. говорив

зним по-українському, і він сказав:

—Вы с Украины? Так почему же вы в очереди стоите? Идите, вас пропустят.

І міліція з дружинниками, що стояли на дверях, пропустили мене. З виразу облич, по калині, по тиші я побачив, як народ уміє шанувати свого письменника. Бачив, як несли йому калину, він увесь лежав у калині, а якийсь хлопець тримав цілий калиновий кущ — як

знамено.

Мати затуляє обличчя руками:

—Вася, Васенька! — І знову затулить і відтулить знову: — Вася! Сорок п’ять років... Не стало його раптово, як на війні. Символічно

він і вмер у формі шолоховського солдата Лопахіна.

Либонь, я вперше відчув, хто такий народ — без буденних дріб’язків, а народ як сім’ю, що ховає свого сина.

Перша година дня. Старші начальники з міліції показують знаками підлеглим, що при вході: доступ закінчено. А вони знизують плечима

— що тут, мовляв, удієш? Вони дисципліновано не слухали свого начальства. А воно й не наполягало: видно — бачили «Калину» і люблять.

Народ. Це головний герой і літературних і кінематографічних творів Василя Шукшина. Народ — не як безлика маса, а як сукупність неповторних індивідуальностей. Добрих душ і ницих. Щасливих і нещасливих. Різних.

Василь Шукшин був з тими своїми героями, що і в сонячні дні свого життя, і в лиху годину залишалися добрими, совісними,

577

справедливими. Тому легко уявити його разом з Єгором Прокудіним у ту трагічну хвилину, коли той пішов на видиму смерть, чи з дідом Нечаєм, що так тяжко переживає втрату своєї дружини, чи з шофером Гриньком, який безстрашно вів охоплену полум’ям машину... Легко, кажу, уявити, бо сам він був такий. Тому й на екрані життя його героїв було не зробленим, не зіграним, а до фізичного відчуття природним. І я зрозумів: ота різнобічність, багатогранність — письменник, актор, режисер — Василя Шукшина йшла від цільності його натури, від щедрості переповненого любов’ю до людей серця. Ця любов — у всіх його творах: вона витає над Михайлом і Ганною, цими світлими душами з однойменного оповідання, вона стає святом — нехай коротким, болісним, але святом! — для Сергія Безменова в оповіданні «Безпалий», вона ж, коли бачить безпричинне хамство, черствість, підлість, з тривогою запитує: «Що з нами діється?»

Але, як слушно зауважує Сергій Залигін, у Василя Шукшина «не було й тіні розчуленості чи запобігливості ні перед своїми героями, ні перед самим собою. Більше того, він був дуже суворий і щодо них, і щодо себе тією суворістю, яка неминуча, якщо письменник знає і розуміє людей і не робить особливого винятку для себе, якщо він хоче, пристрасно прагне, щоб не тільки їм було краще, але щоб і вони були кращі».

До болю сердечного любив він рідну землю, свою Росію. Міг би услід за Сергієм Єсеніним повторити:

Но более всего Любовь к родному краю Меня томила, Мучила и жгла.

З любові й муки народжується письменник — іншого шляху в нього нема.

578

ІНФОРМАЦІЯ

Сервіс @print пропонує наступні послуги:

створення електронних книг у форматі pdf та djvu;

літературне редагування російською та українською мовами;

виправлення граматичних і синтаксичних помилок російською та українською мовами;

переклади з російської на українську, з української на російську.

верстка книг, журналів, газет и т.п.;

художнє оформлення;

дизайн обкладинки;

реставрація зображень;

комп’ютерний набір тексту будь-якої складності;

сканування та редагування відсканованих книг.

www.at-print.blogspot.com