Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

0382151_3AB3F_tyutyunnik_g_m_tvori

.pdf
Скачиваний:
9
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
3.58 Mб
Скачать

Раптом на мосту, в тумані, загуркотіли колеса, люди попід дворами заворушилися й стали дивитися в один бій, до річки, а дядько Биб та Марко-Накат-Його-Бог, що взялися звідкись і стали поруч з нами, познімали шапки.

Попереду валки та обіч неї гарцювали кінні, людей у возах було видно погано, тільки обриси їхні пропливали в тумані.

«Наталю, дочко, дивися ж пильненько, бо я нічого не бачу,— гарячково, благально шепотіла до матері бабуся, гублячи сльози мені за комір.— О господи, Марку, Явтуше, дивіться ж бо пильніше!..»

Перша підвода вже давно поминула наші ворота, а на мосту все гуркотіли й гуркотіли колеса, кашляли коні, бриньчала збруя, схлипувала мама, закусивши губу, й мовчали дядьки.

Тато їхав у останній підводі. Я не впізнав його крізь туман, а тільки побачив, що хтось стоїть у возі, видно, навколішки, піднявши вгору обидві руки, і махає ними, махає... Потім я почув його голос: «Синочку, Харитончику, любий... Наталю, мамо, прощайте, прощайте!.. Марку, друже, кланяюсь...»

Його затулив кінний, крикнув щось, і тато замовк, тільки руками махав, аж поки його не стало видно. Тоді дядько Марко ухопив мене на руки, й ми побігли попід тинами за валкою. Бабуся сковзалася, хапалася за кілки, за дерева, що росли уздовж дворів, та все казала мені, тицькаючи пальцем у туман і захлинаючись: «Дивися ж, Харитончику, оно твій тато! Он він, бачиш, бачиш?.. Дем’яне, Боже, дитино моя сердешна... Та хіба ж я на те його народила, Господи?!»

Ми бігли слідом за валкою аж на край села у поле, але дорогу нам перетнув широкий, залитий водою вибалок, і ми зупинилися, як перед морем.

«Вертаймося,— сказав дядько Биб.— Куди ж далі?» І ми вернулися. Разом з нами, тільки трохи осторонь, голосячи на

всю околицю, пленталася й Пташиха з дитинкою на руках: цією валкою повезли і Птаху.

Дядько Марко посадив мене верхи на плечі й брів, опустивши голову, раз по раз утираючи пальцями очі, а Биб усе зітхав тяжко, як зморений віл, бив руками об поли мокрого сіряка, вкритого сивою росичкою, і бурмотів: «Якщо вже Дем’яна, то тоді й мене можна і... і...

Ну, так нам і треба, так нам і треба!..» Дядьки були в нас до смерку. Биб склав у діжку татові

інструменти, загорнувши їх по одному в промащені ганчірочки, й сказав: «Якщо... то цілісінькі будуть, придадуться, словом, а як... то продайте абощо. Струмент добрий, у золотих руках був...»

А дядько Марко сидів за столом, обхопивши голову руками, й мовчав, тоді, як споночіло вже, підвівся, постояв згорблено біля порога та: «Хто ж мене тепер підстриже, га?»

351

Аж тоді я зрозумів, що тато не просто поїхав кудись, що його вже не буде, мабуть, ніколи, уткнувся обличчям у бабин фартух і заплакав...

Довгою була та осінь. Удень дощі, ночами вітер гуде в берестку посеред двору та стугонить у ворота, ніби ось-ось їх з петель зірве. А вечори сумні, як поминки. Посвітимо трохи смерком, протопимо в грубці й лягаємо. Бабуся на печі стогне, молиться пошепки, мама зітхає та дивиться в стелю моторошно-блискучими в пітьмі очима (з школи її спровадили, і вона віддала мені свої книжки гратися), а мені все вчувається, що в хатині хтось є і рубанок ніби шепоче: ч-ши... ч-

ши...

Коли підмерзло і дорога стала кращою, мама, як не було завірюхи, йшла з якимись паперами — складалися вони по кілька разів і по кілька разів переписувались — у район, і поверталася аж під вечір втомлена та збайдужіла до всього.

«Нічого з цієї писанини не вийде»,— казала бабусі.

А іншим разом пошпурила ті папери на стіл і закричала крізь сльози:

«Треба було думати, що казать! А то бач, розумака який знайшовся: «Тому, хто питає»,— перекривила тата.

Бабуся подивилася на неї злякано, приголомшено і сказала по хвилі: «Ти не ходи більше, дочко, бо добра з того мало, а тільки гріх...» Проте мама ходила. Цілу зиму. І все дарма. А весною якось

повернулася додому весела, ніби аж помолодшала за день. «Лагодиться щось. Обіщають написати клопотання у найвищі

інстанції»,— сказала бабусі. До мене ж з того часу стала уважнішою, ніжнішою, навіть гратися зі мною та казки читати вечорами почала. А як припізниться, бувало, прийде, коли вже засвітимо, то хапає на руки, цілує в щоки, в лоб, ув очі, боляче притискає до себе — як несамовита зробилася.

Бабуся Марфа спершу раділа тому — їй усе здавалося, що мама байдужа до мене, раз навіть сказала про неї пошепки дядькові Маркові так, що я почув: «Не жінка, а курій, прости господи!» Потім стала дивитися на ті ніжності з якимось острахом, а то й з прихованою злістю. Я не розумів, що трапилося, однак горнутися до мами з тою легкістю й довірою, що раніше, перестав. А одного разу, коли вона вдягалася йти, стоячи перед люстром, бабуся спитала в неї, ніби між іншим: «Чого це ти, Наталко, так наряджаєшся — в гості до когось ідеш, чи як?..»

«Що ж мені, в лахміття вдягатися?» — здивувалася мама, і я бачив у люстрі, як вона почервоніла, а рука з ваткою, вмоченою в пудру, здригнулася...

— Я-а-асно...— сказав Котя, зіскочив з саней і пішов поруч.— З ким же вона ум... ум... з’яшкалася?

352

Ко-осте!..— докірливо глянув на нього Калюжний, але я не розумів чому і охоче відповів:

Хтозна. Казала бабуся, що з тим, хто завідував прощеннями на тата...

«Та й нарадив!» —додавала вона ще, регочучи страшно, мов божевільна, а ввечері уже не молилася, а лаялася з богом, тоді, злякавшись, просила, щоб простив...

Мені стало холодно, може, тому, що засидівся в санях, а може, тому, що в грудях, тільки-но почав розказувати, нагло затремтіла якась жижка. Таке зі мною вже було — у Мелані, коли пошпурив молоток в старого Личака. Мабуть, у мене таки справді якась хвороба...

Та-ак...— промовив Котя, позираючи на Калюжного.— Ну, з матір’ю все зрозуміло... А з батьком — щось не те, брат. Щось тут бабуся твоя не домовила, або ж ти забув. Як це: раз-два — і немає чоловіка! Ні, ні, такого не може бути. Правду я кажу, Михайле Васильовичу?

Калюжний опустив голову і мовчав, посмикуючи віжки.

А якщо це так,— розпалювався Котя,— тоді... От він розказує, Михайле Васильовичу, про цих двох батькових товаришів, і виходить, що вони люди. А по-моєму,— кугути! «Хто мене підстриже...» — «Тоді й мене можна...» Ну, не кугути?! Та я... я голову скручу кожному, хто хоч пальцем ворухне проти чесної людини, якщо я знаю, що вона справді чесна, тим більше мій друг, роботяга, напарник! Ну? Ах, чорт! Шапки познімали... Це люди, га? «Человек — зто звучит гордо!» Га? К-кугути!

Калюжний невесело всміхнувся.

Ви, Косте, лицар... і не більше. До того ж лицар без щита. Але це славно, це чудово...

Під лісом намети повищали, дорога пішла поміж чагарником, придавленим до землі важкими брилами мерзлого снігу, що обтавали по краях і блищали на сонці крапельками. З-під кущів зорили круглі чорні нори — лисячі та заячі ходи, а свіжа пороша була густо помережана заплутаними разками слідів. На узліссі пообіч дороги снували якісь люди, порпалися в наметах, як гайворони, там, у степу.

Що то вони роблять? — спитав я.

Котя й Калюжний перезирнулися.

— Убитих шукають,— сказав Калюжний.— Уночі тут бій був...

Ми порівнялися з машиною, що стояла на дорозі й потихеньку гула, пострілюючи з-під кузова голубим димком. Біля відчинених дверцят кабіни, в котрій, поклавши на руль великий зошит, сидів офіцер у новенькій шинелі й швидко писав, товпилися солдати, гортали на долонях пошарпані документи й доповідали:

— Миленький Петро Федорович, номер книжки 3462800, рік народження 1922-й, рядовий...

353

Хараша-а-а...— виплямкував інший солдат у збитій на око шапці, розглядаючи фото. — Да-а, с такой не мешало би і пошшикотацца, га-га!..

Скотіна ти, Петров, животная, Вот...

А чо?

Да нічо. Улєпьотивай давай...

Ну ти!

Д-дура!..

Прєкратіть базар! — крикнув з кабіни офіцер.— Следующий...

Дятлов Інокентій, номер книжки...

Сердиті хлопці,— невесело всміхнувся Котя.

Така робота...— сказав Калюжний.

У лісі стояла храмна тиша. З дерев нечутно, мов білі птахи, спурхували й сідали на намети пухкі, легенькі кім’яхи снігу; крізь голе гілля трохи навкоси світило сонце; тут і там зяяли на стовбурах свіжі ніжно-жовті пощербини від осколків, і здавалося, що ті деревапідранки потихеньку стогнуть, приголублені теплим у затишку промінням.

Покинувши конячку на узліссі,— вона зразу ж підломила задні ноги, мовби присіла, й опустила голову,— Калюжний з Костею, провалюючись у заметах, пішли шукати сухостою.

А ти, Харитоне, побігай кругом саней та погрійся,— сказав мені Калюжний, усміхаючись так, що я аж здригнувся: в його усмішці було щось дуже знайоме, рідне мені, але забуте, так ніби снилося колись давно, давно...

«Тато! — згадав я раптом.— Так усміхався тато!» І було це в лісі, теж зимою. І в нас була така ж підтоптана конячина. І тато сказав мені тоді: «Пострибай, синку, а я піду вовчика-братика з лісу вижигаю».

А може, він сказав це іншим разом? Може. Але я напевно знаю, що це було, було...

Коли на узліссі, горблячись під довгого сухою деревиною (зріз у неї був червоний), показався Калюжний, я побіг йому назустріч, ухопився за сучок і теж підпрігся тягти, хекаючи, смикаючи дужче, ніж треба, бо хотів, щоб йому було зовсім легко. А він сказав, переводячи дух:

Не дуже, не дуже, синок (він так і сказав: «синок»!), налягай, бо мене аж убік веде. Старий уже, вхорканий кінь, еге ж?

Ні, ні!

Ну от і добре. А ти чіпкий у руках, видно, жилавенький...

Ми вмостили деревину на сани і стояли один проти одного, відхекуючись, зогріті й збуджені роботою.

Чого ти, синок, дивишся на мене так, наче тільки що впізнав?

Та...

Калюжний опустив очі, похапливо дістав з кишені тютюн, газету і став крутити цигарку тремтячими руками од недавньої напруги

354

пальцями. З-під сивого волосся на скронях викотилися дві великих крапельки поту і помережили доріжки до обвітреної, в червоних жилочках, шиї.

Нічого, Харитоне,— сказав він, утерши скроні рукавом шинелі.— От закінчиться війна, і заживемо ми з тобою разом. Хочеш?

Не знаю...

А чого ж, підеш у школу... Ти скільки класів закінчив? Чотири? Нічого, ти своє доженеш. В інститут чи технікум поступиш — у Харкові їх багато,— і будуть з тебе люде, як казав Шевченко. Знаєш, хто це?

Я й вірш знаю один.

Ану ж який?

Оцей, що:

І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї, то одинокому мені

здається — кращого немає нічого в бога, як Дніпро та наша славная країна… Аж бачу, там тільки добро, де нас нема...

А ще який знаєш?

Ну, оцей ще, у школі вчили:

Їде брат мій в армію посеред зими. Братику мій, братику, ти й мене візьми...

Калюжний слухав уважно, тоді сказав:

Ну, це не те. Не вірш, а кленовий млинок: сюди-туди крутьверть... Війна в ньому за іграшку. А хіба вона така? Ти ж бачив, знаєш. Не те, так же?

Угу...

А піти тобі звідси треба якнайшвидше, бо... фронт зараз не там,— Калюжний кивнув головою на захід,— а по боках у нас. Чув, що вночі робилося? Ну, от. Одрізати нас хотіли німці, оточити. Сьогодні не вдалося, а завтра, може, і вдасться... Отак. А прийдеш додому, перше, що зроби,— розпитай у людей або в сільраді, чи не було листа від батька: зараз усі, хто вцілів, озиваються, шукають своїх, мовчать лише ті, кого вже... Як є, напиши йому, що ти живий-здоровий, вчишся, пам’ятати і ждеш його. Веселенького, одне слово, листа пошли. А про маму, про те, що з нею трапилося, не пиши до часу. Вигадай щось. Ну, приміром, що ви розгубилися з нею десь, війна, мовляв, усякого було... Та не супся, не супся, я не про неї турбуюся, а

355

про тата... Якщо ж ніякої звістки немає, все одно нікуди з села не йди, тому що я тебе шукатиму після війни. А зараз листи писатиму. Хочеш?

А як вас оточать?

Ну, про це ти не клопочись. Оточать — вискочимо якось, не первина.

Котя приволік аж дві деревини, на обох плечах, укинув їх у сани, втерся долонею.

Ах, яке тільки миле діло робота, Михайле Васильовичу! Оце б упрігся й ні про що більше не думав би, ні про що.

Скучили?

О-о!..

А чемодани — легкий, важкий, середньої ваги? — примружив очі Калюжний.— Ви так мальовниче, з таким знанням справи оповідали...

Чемодани? — Котя весело засміявся.— То, Михайло Васильовичу, наслідок моїх перонних спостережень вечорами після роботи. Перон і взагалі станція в Донбасі — це місце відпочинку, побачень, розваг: поїзди, пасажири, «жигулівське», машиністи із залізними скриньками

вруках... Не знаю, як десь, а в нас, у Дебальцевому, їх заведено зустрічати. Жінки, діти... Стоять у самому кінці перону, біля пакгаузів

— батько скоро приведе поїзд. Вони впізнають гудок його паровоза безпомилково, прокидаються від нього вночі. Жінки кажуть: «Це мій поїхав», батьки — «Наш Петя чи Коля», діти — «Тато свистить». У мене

вдитинстві тільки й мрії було — стати машиністом ФД і водити бронепоїзди. Старенька, потріскана шкірянка, натягнутий на брови козирок, вибухи попереду, позаду, я різко гальмую, хапаюся за поранене плече, але не кидаю важелів. «Ви поранені! — кричить мені кочегар.— Товариш Кузовчиков, дозвольте вас перев’язати!» — «Ніколи, потім, потім»,— кажу я йому крізь стиснуті зуби... Н-да... От тільки прізвище мені моє не подобалося, несерйозне для такої ситуації... Уявіть собі: Чапаєв, Голота, Жухрай, Корчагін і...

Кузовчиков! Ну, не трагедія, скажете?!

Ми поверталися назад, коли сонце вже стояло на полудні. Обіч дороги, просто посеред поля, кілька солдатів рили яму, а решта зносили вбитих, без носилок, тримаючи їх за руки й за ноги, так що поли їхніх шинелей волочилися по снігу. Машина — старенький ЗІС, як і раніше, стояла на дорозі, гурчала, здригалася од мотора, в кабіні, схилившись на баранку, спав офіцер, поруч з ним лежав на сидінні розгорнутий зошит, списаний рівними стовпчиками, й тремтів разом з машиною.

Сто вісімдесят сім душ,— сказав Котя, мимохідь зазирнувши в зошит.— І це за якихось півтори години...

356

Чорний пагорбок посеред снігів, де рили братську могилу, швидко вищав, мабуть, грунт пішов уже не мерзлий, і солдати-грабарі стояли

вямі по плечі.

Війна, Косте, та й усякі інші небезпечні, намагнічені страхом періоди в житті людей,— заговорив Калюжний, надіваючи сплюснуту поштарську сумку через плече (попереду вже виднівся путівець на станцію, де над снігами стримів темний грибок водонапірної вежі),— жахливі тим, що забирають у першу чергу громадян, людей самовідданих, що живуть за принципом: «Якщо я тільки для себе, то навіщо я?» А дрібне, егоїстичне, обережне в ім’я самого себе і тільки своїх інтересів,— обиватель, коротко кажучи, виживає, бо він, як паразит, краще пристосований до життя, має більш розвинений інстинкт самозбереження. Всяке насильство над людським духом і тілом — то найкраще добриво для обивателя, як, скажімо, гній для черв’яка, найсприятливіша атмосфера для його утвердження і процвітання. «Вижив, бо зумів» — формула обивателя, його катехізис і заповідь нащадкам. Як зумів — це не має значення. Змовчав, заховався за чиюсь спину в бою, прикинувся дурником чи, не маючи ні розуму, ні такту, як оцей Птаха,— дорвався до влади — яка, зрештою, різниця? Хто, розміркуймо, почав цю війну — Гітлер, Геббельс, Ріббентроп? Ой, ні. Обиватель, Spiessbürger. Гітлер з самого початку робив ставку на обивательський шлунок, самозакоханість і так званий патріотизм, Patriotismus, знищивши не тільки громадян, а й саму ідею громадянства... Людство знає теорію і практику класової боротьби. Це відкриття велике. Але воно ще не знає ні теорії, ні практики боротьби з обивателем, бо це не клас, не конкретно визначена суспільна одиниця, а соціальний тип. Ліквідуймо обивателя, умови, за яких він плодиться, тобто насильство, і тоді ми, люди, зможемо сказати: ми остаточно подолали в собі звіра.

Ви теж скучили за своїм предметом,— зауважив Котя.

Скучив, відверто кажучи,— погодився Калюжний,— Повірте, вже три роки не тримав жодної книжки з історії, а предмет, здається, знаю тепер краще, ніж до війни. Відчув!

Як я сьогодні роботу,— підхопив Котя і подивився на мене замислено-серйозними, розумними очима.— Отак, Харитоне Дем’яновичу,— додав він.— Учитися нам з тобою треба, брат, учитись...

«А Катя...— подумалося мені,— невже вона не бачить, що він — найкращий?» І я присягнувся собі, що більше ніколи не подивлюся на неї так, як цієї ночі. І мені стало раптом легко, весело від цієї першої в моєму житті таємниці. Так зі мною було тільки раз, коли віддав найкращу свою іграшку (зозулю з годинника) Птаховій дівчинці Галі, хоч бабуся й розсердилася тоді й сказала: «Знайшов, кому дарунки дарувать...»

357

На роздоріжжі, між селом і станцією, Калюжний зав’язав тривух під підборіддям — брався вечірній мороз,— сховав руки в рукави, всміхнувся нам з Котею: «Паняйте щасливо»,— і пішов заметами, притиснувши ліктем порожню сумку. Потім обернувся, кивнув головою — я зрозумів, що то він мені,— і знову рушив, невисокий, згорблений, у довгій шинелі, підперезаний нижче хлястика...

Ми були вже під селом, коли з левад, з-поміж верб обабіч дороги, виповзла довга колона людей у цивільному і посунула нам назустріч.

— Котомошників ведуть, чи що,— сказав Котя придивляючись. Ми звернули з дороги й стали.

Колона — попереду неї йшло кілька військових — швидко наближалася: старі, молоді, високі, низенькі люди; усміхнені, похмурі, ніякі обличчя; куфайки, кожухи, діжурки, злинялі брезентові плащі, нацуплені поверх теплої одежі; білі, чорні, однокольорові, смугасті, з рядна; торби — рип, рип, рип сніг під ногами.

Ану, не наступай на п’яти!

А ти йди, не лови гав.

Митько, підбери ногу!

У мене своїх дві, ха-ха!

Цитьте, цвіркуни!..

Хіба не можна?

Р р-разгаворчікі!

Чув?

То ж не я, а він почав...

І раптом:

— Дядю Косте, Харитоне! А я ось! Осьо я!

Майже в кінці колони йшов Іванько. Щоки червоні, очі збуджено блищать, і дві ямки, мов два квасоляних гніздечка, біля кутиків усміхненого рота.

Ах, чорт! — вигукнув Котя, підбіг до колони, висмикнув з неї Іванька.— Стій, як же це, га? А Стоволос? Як сталося, що тебе взяли?

А що? — весело здивувався Іванько.— Взяли, та й усе. Прийшли

вхату якийсь капітан, спитали прізвище. «Так що, орел, підемо воювать?» — сміються. Підемо, кажу. «Ну, тоді давай з вещами до школи». А Стоволос: «Ми його, товаришу капітан, собі залишаємо, при нашій частині». А вони: «Бросьте, лейтенант, цю самодєятельность». Аж полаялися. А що? Так ще краще. Обмундирують, сказали, автомати дадуть — ми всі автоматниками будемо! — а завтра після занять, кажуть, в оборону станемо.

Доганяй! — крикнули од колони.

358

Котя побіг разом з Іваньком, обнявши його за плечі, поверх білої полотняної торби, щось наказуючи йому нашвидку та жестикулюючи вільною рукою. Але Іванько, мабуть, погано слухав його, бо обернувся

йзагукав до мене:

Харитоне! Чуєш? Рашник там, у хліві, й паличка з мотузком там, над дверима. Як схочеш половить синиць — бери. Лижі теж там, бери. Чуєш?..— І голос йому зломився, затремтів.

Я зірвав з голови шапку й помахав йому. А Котя притяг його до себе, поцілував і все щось казав, казав. Далі Іванько побіг сам, раз по раз озираючись спіткнувся, зашкопертав і востаннє сяйнув посмішкою, коли вже пристав до колони.

Пропаде хлопчина,— сказав Котя, повернувшись, і мовчав аж до самого двору.

Сутінки в хаті були сумні. Кіндратівна й Катя тихо плакала, прихилившись близенько головами, вмовляли одна одну перестати вже і знову плакали.

— Загине ж він, соколичок мій, некмітливий, нерозважливий,— шепотіла Кіндратівна.— Та якби ж йому хоч товариш трапився путящий, старшенький та розумнішенький, то, може б, доглянув, наставив, коли треба...

Стоволос сидів у другій кімнаті з навушниками на скронях і нерухомими очима дивився на зелений вогник рації, що ледь помітно пульсував у півтемряві — було в ньому щось тривожне, як передчуття грози, може, тому, що станція мовчала. А в другій половині хати, через сіни, тоскно скімлив п’яний Дженджібаров:

Ка-ак я лублу а’глубіну тваїх ласкавих глас.

Ка-ак я хачу а’к нім прижацца сейчас а’губамі-і...

Котя, що досі мовчки порався біля розібраного телефонного апарата при світлі гасової лампи-трилінійки, сказав до Стоволоса не обертаючись:

Я до комдива дійшов би, до штабу фронту, а не віддав би хлопця...

Стоволос підхопився з-за радіостанції, збив навушники на потилицю й тоненько вигукнув:

Ви, товаришу Кузовчиков, можете не поважати мене, але зобов’язані поважати моє звання і не втручатися в мої дії!

Котя стенув плечима, нижче нахилився над телефоном. Вони довго мовчали. Потім Котя сказав неголосно:

Пробач, Ромо, я розумію, що ти не міг зробити нічого, пробач...

359

У хаті загусала пітьма, тупо гухкали вибухи десь не дуже далеко, й гули літаки, то завиваючи натужно, переобтяжено, то раптом стихаючи зовсім. Я виглянув у вікно: над білими примарами дерев за садком двома багряними кронами підіймалася заграва; вона швидко вищала, розливалася вшир, заповнюючи хату рухливими чорнорожевими відблисками.

...Вє-еру тебє-е-е,

а’дарагай-а па-адруга май-а-а...

О рятуйте, хоч би він замовк,— простогнала Кіндратівна.— Виє, прости Господи, як собака на пожежу... Завішуй, Катерино, вікна та світи.

Катя повільно підвелася з лави, зашаруділа ряднами, а я намацав каганець, засвітив і, не роздягаючись, присів долі біля лежанки. Котя, перегомонівши про щось упівголоса із Стоволосом, увійшов до хатини

Катя одразу нахилила голову й забігала пальцями по китицях чорної квітчастої хустки — і сказав:

Сьогодні, хазяєчко, мають повернутися наші хлопці з тилу машиною, то ви б склали свої речі, до найнеобхідніші... Старший лейтенант накаже шоферові одвезти вас звідси, у Знам’янку хоча б...

У вас немає там родичів чи добрих знайомих?

Спасибі, синок,— тихо відказала Кіндратівна.— Родичів у мене ніде немає, знайомих теж., Та хоч би й були, то нікуди я звідси не зрушу.

Розумієте,— сказав Котя суворо,— залишатися тут зараз небезпечно: з дня на день, якщо не з години на годину, тут може початися бій.

Нічого, пересидимо якось,— зітхнула Кіндратівна.— Всю війну перебули, а тепер... Іванько за версту од дому, а я поїду?

Іванько вже солдат, ви йому нічим не зможете допомогти, мамо...

По останнім слові Катя швидко зирнула на Котю і зашарілася.

Ні, ні,— похитала головою Кіндратівна.— І не клопочіться...

А ви тут зостанетесь, якщо буде бій? — ледь чутно спитала Катя.

Ми теж солдати, Катюню,— усміхнувся до неї Котя,— і будемо там, де нам накажуть.

У цей час надворі загурчала машина, почулися чиїсь голоси. Потім хтось постукав у вікно.

Відчиняйте, мамаша!

Кіндратівна відхилила кінець рядна, припала до шибки:

Зараз, голубчику, зараз,—і пішла одчиняти.

Давай, хлопці! — гукнули од вікна.

Попід хатою задріботіло багато ніг, рипнули сінешні двері.

— Сюди занось... Так, вище піднімай...

360

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]