«Чути голос віків»
В одному зі своїх виступів Ліна Костенко говорила, що національна свідомість пролягає через усвідомлення національних трагедій, яких у нашого народу було багато. Тому є в поетеси чимало творів історичної тематики — «Древлянський триптих», «Лютіж», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки» тощо. Більшість подібних творів у збірці «Неповторність» об’єднані в розділі з алегоричною назвою «Ікси історії». У них легенда межує з історичною достовірністю, вони ще раз засвідчують жанрову поліфонію в творчості письменниці (наприклад, «Скіфська одіссея» поема-балада, тоді як «Дума про братів неазовських» — драматична поема тощо). Характерно, що поетеса нерідко подає своє, суб’єктивне трактування відомих подій і фактів. Яскравим прикладом цього може бути вже згадувана «Дума про братів неазовських».
Високе й прекрасне, віроломне й героїчне відкривалося митцеві в багатостраждальній історії України. Так, у поемі головним є мотив зради, — фатуму нашої нації. Авторка художньо осмислює це явище в історичному
аспекті. Завжди знаходилися перевертні, прикметою вдачі яких були віроломство й підступність («легким коштом відкупитись»). Загинули не в бою, а полягли од зради відважні козацькі ватажки Северин Наливайко та Іван Сулима. Гака ж доля спіткала Павла Иавлюка, гетьмана нереєстрового козацтва, і його сподвижника Василя Томиленка: коли «шість тисяч під Кумсйками лягло», їх полякам віроломно видали свої.
Авторка послуговується «Літописом Львівським», де описано трагедію під Кумейками 1637 року, а також народною «Думою про втечу трьох братів з города Азова», уривки з якої майстерно вплітаються в художню канву драматичної поеми.
Подібність фабули поеми з відомим фольклорним твором не заважає письменниці свою думу протиставити народній: коли брати з Азова з турецької «тяжкої неволі утікали» і найменшого брата лишали, то герої Ліни Костенко йшли на смерть, умовляючи свого молодшого товариша тікати і таким чином урятуватися.
Порушуючи тему вірності і зради в «Думі про братів неазовських», письменниця загострює увагу на таких рисах українського характеру, як високий патріотизм і побратимство, почуття відповідальності за вчинки інших. Особливо вражає сміливістю і силою волі характер молодого козака Сахна Черняка, який, незважаючи на обов'язки перед дружиною і двома діточками, відмовився від запропонованої товаришами втечі і «на страту за своїх пішов». У вчинкові Черняка, прокоментованому нашим сучасником — другим програмістом, закодований головний мотив твору: «Це навіть не подвиг, це швидше відноситься до категорії подвижництва. Момент жертовності як катарсис спокути, моральна підзвітність самому собі».
Лейтмотив зради і вірності знайшов художнє продовження у віршованих романах «Маруся Чурай» та «Берестечко».
«Маруся Чурай» Жанр, фольклорна та історична основа, композиція.
Віковим у творчості Ліни Костенко став історичний роман у віршах «Маруся Чурай», в якому на національному фунті порушено важливі суспільні та філософські проблеми. /
Роман у віршах — різновид змішаного жанру, якому властиві багатопроблемність, поєднання епічних принципів розповіді з суб'єктивним началом, притаманним ліричним творам. Дія в ньому, як правило, концентрується навколо долі одного чи кількох головних героїв.
Ось уже майже три з половиною століття живе в народі легенда про Марусю Чурай — славнозвісну піснярку. Легенда про любовну помсту, тобто про те, як дівчина отруїла свого зрадливого коханого, була поширеною темою і в художній літературі. їй присвятили свої твори Михайло Старицький (драма «Ой не ходи, Грицю...»), Володимир Самійленко (віршована драма «Чураївна»), Ольга Кобилянська сюжет відомої пісні поклала в основу повісті «У неділю рано зілля копала».
Назва роману Ліни Костенко — то своєрідна легенда, національний символ, що передає і зміст епохи, і особливості українського етносу.
Уже авторський міні-пролог вказує на історичну основу твору: «Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту». В романі, де справжні факги пересипані авторськими домислами, важливий період української історії середини ХУІІ ст. відтворено в образах достовірних постатей: Богдана Хмельницького, Якова Остряниці, Северина Наливайка, Павла Павлюка, Яреми Вишневецького та інших. Твір компонують дев’ять розділів, події в яких розгортаються протягом року: судять Марусю влітку, а помирає дівчина від сухот навесні. З композиційного боку центральним є розділ «Сповідь» — три ночі Марусі, проведені в темниці перед стратою. Через спогади героїні перед нами проходять епізоди історії Полтави й України, змальовано переживання і страждання дівчини, її особисту драму.
Любов і зрада, пісня й історія ось ті найголовніші ідейно-естетичні начала, що визначають багатство поліфонії твору. Сюжетні колізії потрактовуються у двох площинах — особистісній і суспільній. Тобто [сцени особистого життя Марусі Чурай органічно вплітаються в драматичні колізії національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти.
Твір багатий на пейзажні картини, портретні характеристики героїв тощо.
Художні образи. Центральним у творі с образ легендарної піснстворки Марусі Чурай. її вважають авторкою 23 відомих пісень, що давно стали народними: «Летить галка через балку», «Засвіт встали козаченьки», «Сидить голуб на березі», «Віють вітри, віють буйні» та інші. Досі невідомо, чи Маруся Чурай реальна історична особа, бо документів, які б це підтвердили, не знайдено. Художня біографія Марусі складається здебільшого за народними переказами та піснями, які їй приписують. Горда й лірична, гарна й розумна, дівчина подобалася багатьом Однак Маруся вибрала Гриця Бобренка, сина хорунжого Полтавського полку і свого молочного брата, поклявшись йому у вірності. Маруся, як і всі героїні Ліни Костенко, без любові не може жити:
Я навіжена Я дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий.
Любов героїні тим сильна і прекрасна, що сплетена з особистих і суспільних почувань в одну цілість. Однак саме кохання приносить дівчині найбільше горя, бо її «любов чолом сягала неба, / а Гриць ходив ногами по землі».
Любов підносить її до вершин поезії, вона ж штовхає Чураївну на злочин. І хоч за версією Ліни Костенко Маруся не отруїла Гриця («Я не труїла. Те прокляте зілля / він випив сам. Воно було моє»), дівчина глибоко переживає, почуваючи свою провину за смерть коханого.
Спроба перемогти зраду обертається для дівчини трагедією. «Нерівня душ», несумісність життєвих цінностей і моральних критеріїв закоханих призводить до катастрофи: Гриць помирає, а дівчина опиняється на лаві підсудних. Таким чином, любов Чураївни, як у Шевченкової Катерини, із джерела радості обернулась на страждання. її кохання дорівняли до злочину.
Монологи і невласне пряма мова в романі, портретна характеристика дають
змогу поетесі досягти глибшої психологічної індивідуалізації персонажів, художньої вмотивованості їхньої поведінки, краще відтінити полярні характери. Так, у сцені, коли Чураївну ведуть на страту, поетеса дає волю своїм почуттям, малюючи портрет Марусі вустами інших персонажів: « Ну от скажіте, людоньки, навіщо / такій убивці та така краса?»; «ота голівка точена, ті плечі, / той гордий обрис чистого чола». Тоді як портрет Галі поданий у зневажливому, іронічному тоні: «статура кругла, наче карахонька», «глуха до пісні, завжди щось спотворить», «нагуляна теличка» і т.п.
В образах Марусі та Галі втілено роздуми автора про жіночу долю, про роль і місце жінки в сім' і та державі. Характеристика героїнь, зокрема емоційно забарвлена лексика, а також їхня самохарактеристика засвідчують спротив поетеси патріархальному порядкові, коли жінка в щоденному житті була мало не власністю чоловіка, адже «На неї можна нагримать, і можна її побити. / Вона иростить, приголубить, розсолу тобі внесе». Любов Марусі відмінна від Галиної: «Мене потрібно любити. / А там треба тільки женитись».
Один з провідних мотивів роману аргумент на користь участі жінки як у вирішенні власної долі, так і майбутнього нації. Двоїстість жіночої долі уособлено саме в чураївському і вишняківському началах. Ідею емансипації, духовного розкріпачення жінки несе в собі Маруся Чурай — хранителька національних оберегів, інтелектуальна і незалежна жінка. В її образі втілено кращі риси українського жіноцтва — багату духовність, співучість, ліризм, романтичну вдачу і незалежність натури, що засвідчують незнищенність національного духу.
Зовнішність Гриця Бобренка («Грицько був красень, очі — як терночки») не гармонувала з внутрішньою суттю героя — заземленої, пересічної особистості. Парубок перебував під впливом матері, яка хотіла бачити своєю невісткою дочку осавули Федора Вишняка Галю, найбагатшу дівчину на всю округу, а не бідну сироту Марусю. До того ж інтереси і поведінка привітної, хазяйновитої Газі, закоханої в Грицька, цілком зрозумілі його матері.
Водночас вона не схвалює безгосподарну Марусю, яка замість того, щоб працювати з ранку до ночі й складати копійку до копійки, — складає пісні.
На відміну від Чураївни, Грицько досить практичний, розсудливий, прагматичний («Любов любов'ю, а — життя життям»). Тож поміркувавши, він скорився волі матері: «своїм коханням поступився / заради грошей і багацьких нив».
Із загального кола проблем роману неможливо не виокремити таку надзвичайно важливу тему, як вірність і зрада. Авторка переконана, що всяка зрада є злочинною: «Зрадити в житті / державу — злочин, а людину можна?!» Глибше розкрити тему, допомагають історичні постаті Остряниці, Наливайка, а також батька Марусі — Гордія Чурая, подвиг якого обезсмертив народ: «пішов у смерть і повернувся в думі, / і вже тепер ніхто його не вб'є».
Ідею української державності подано в романі через реальні ознаки козацької держави, зокрема її демократичну судову систему. Поетесою звеличено не лише історично-конкретні монументальні постаті ватажків — Северина Наливайка, Павла Павлюка, Богдана Хмельницькою, а й рядових козаків: Івана Іскру, Леська Черкеса та інших.
Талановитим полководцем і мудрим державним діячем, на чиї плечі покладено відповідальність за долю народу і кожної людини зокрема, зображено у романі Богдана Хмельницького. Вражений голосом і талантом полтавської пісняр-ки та володіючи правом карати й милувати, гетьман рятує дівчину від шибениці, справедливо розсудивши, що «Вчинивши хю, вона не є злочинна, / бо тільки зрада є тому причина», і стратити Марусю — означає позбавити Україну пісеньА
Серед козаків особливо вирізнявся реєстровий козак Полтавського полку, син гетьмана Остряниці Іван Іскра. Це мужній і сміливий козак, про що свідчить і його портрет:
... не щедрий на слова.
Таке обличчя, зразу і не звикнеш, —
різке, як меч. Тонке, як тятива.
Він щиро кохає Марусю і боляче переживає її трагічну історію. Саме йому судилося двічі порятувати дівчину від смерті. Такі чисті й щирі почуття глибоко шанує Маруся, прощаючись із козаком у заключній сцені твору: «Прощай, Іване, найвірніший друже» / шляхетна іскро вічного вогню!»
Хоробрим і відважним змальовано й Іванового побратима Леська Черкеса. Молодий козак розрубував у бою «шоломи турські й панцирі шляхетські», а тепер шаблею готовий захищати кохану свою товариша перед суддями.
Легендарна постать Чураївни відтіняє в творі ще одну важливу проблему: митець і народ. Складаючи пісні, Маруся виливала в них болі й радощі, думки і сподівання Своїх сучасників. «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це
голос наш. Це пісня. Це душа», говорить про неї один із героїв. Творчу вдачу дівчини, органічну єдність її натури з піснею підтверджує самохарактеристика героїні («Слова самі на голос навертались», «А я піснями біль тамую», «У мене душа, було, піснями аж бринить» тощо).
«Царівна пісень Чураївна» є голосом національної історії:
Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!
У помилуванні дівчини вирішальну роль відіграли два чинника: зарахування заслуг її батька, що в боротьбі за національне визволення українців був «розп'ятий у Варшаві», та чудові Марусині пісні, які співав народ. ГІісні Чураївни, як і твори самої Ліни Костенко, натхнені Україною. Образ України доби козацьких воєн героїчної, поруйнованої і своїми ж зрадженої — постає передусім у розділі «Проща», розповіді про подорож Марусі після смерті матері на прощу до Києва: вітчизна бачиться очима мандрівного дяка. На думку критика Анатолія Макарова, він є прообразом Григорія Сковороди, людини освіченої, великого патріота своєї землі. Тому учений муж прекрасно обізнаний з національною історією, веде зі своєю супутницею розмови про подвиги Наливайка, Остряниці і ГІашікжа, засуджує
Московію трубить. / Лиш нам чомусь відмовлено у праві / свою вітчизну теж отак любить». Водночас — це й посил у сьогодення, пророцтво- застереження. І осмислення ще одного уроку національної історії: «поразка це наука. / Ніяка перемога так не вчить».
Драматична українська доля представлена не лише козацьким, збройним началом, віковічною боротьбою за волю:
Віки ідуть, а нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
Усе життя — між шаблею і плугом.
У романі висловлено думку про потребу правдивого об'єктивного відтворення національної історії: «Вмирати вмієм, по степах гасати, / але себе не вмієм написати».
Написаний з позицій нашого сьогодення, роман Ліни Костенко «Берестечко» став подією знаковою: цим видатним твором українська література, як зауважив критик Михайло Слабошпицький, «завершує драматичне XX століття, яке стало століттям запитань нації до себе, століттям надій на завтра».