4. Кирилло-Мефодиевском братство (общество).

4.1. Создание Кирилло-Мефодиевского братства. В 1846 г. в Киеве была создана украинская политическая организация - Кирилло-Мефодиевском братство (общество). Инициаторами создания братства выступили учитель Василий Белозерский, чиновник Николай Гулак, профессор Киевского университета, историк Николай Костомаров. Общее количество членов организации достигло нескольких десятков человек. Среди них - Т. Шевченко, который вступил в братство в апреле 1846 г., писатель П. Кулиш, учитель Д. Пильчиков, помещик М. Савич, студент Г. Андрузский и др. Организация была названа именами известных славянских просветителей Кирилла и Мефодия.

4.2. Программа братства. Программные положения братства были изложены в «Книге бытия украинского народа» и «Уставе Славянского братства св. Кирилла и Мефодия», основным автором которых был М. Костомаров, и в «Записке», написанной В. Белозерским. В основу документов легли идеи украинского национального возрождения и панславизма.

Кирилло-Мефодиевское братство ставило своей главной задачей построение будущего общества на принципах христианской морали, путем осуществления ряда демократических реформ; создания демократической федерации славянских народов; уничтожения царизма и отмену крепостного права и состояний; установления в обществе демократических прав и свобод для граждан; уравнивания в правах всех славянских народов в их национальном языке, культуре и образовании.

Кирилло-мефодиевцы, соединяясь на основе общих политических взглядов, видели разные пути внедрения их в жизнь - от либерально-умеренного реформизма (Н. Костомаров, В . Белозерский, П. Кулиш) до революционных методов борьбы (Т. Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузский).

Члены братства вели активную общественно-политическую деятельность: они распространяли идеи братства через распространение его программных документов, прокламаций («К братьям-украинцам», «К братьям-великороссам и полякам»), произведения Тараса Шевченко; занимались научной работой и выступали с лекциями в учебных заведениях Киева, в которых проповедовали свои взгляды; заботились о развитии народного образования, собирали средства на открытие народных школ, написание и издание новых книг.

4.3. Разгром братства. Кирилло-Мефодиевское братство просуществовало 14 месяцев. В марте 1847 г. по доносу провокатора А. Петрова деятельность братства была разоблачена, а его члены арестованы.

Следствие по делу кирилло-мефодиевцев продолжалось с 18 марта по 30 мая 1847 г. в Петербурге. Самым трудным было наказать Т. Шевченко: которого отдали в солдаты Отдельного Оренбургского корпуса с запрещением писать и рисовать. На трехлетний срок был заключен в Шлиссельбургской крепости М. Гулак; Н. Костомаров находился в заключении один год. Других членов братства царский режим выслал в отдаленные губернии империи под надзор полиции, запретив возвращаться в Украину.

4.4. Значение деятельности братства . Историческое значение Кирилло-Мефодиевского братства заключается в том, что оно было первой попыткой украинской интеллигенции прибегнуть к политической борьбе. Братство впервые разработало широкую политическую программу национально-освободительного движения, которая стала путеводной звездой для его преемников. Принципиально важным было и то, что братство стало самостоятельным и самобытным политическим формированием, которое организационно не подчинялось, а идеологически не повторяло политических установок ни одного из общероссийских общественных течений

3. Важливою особливістю цього періоду було збереження української національної правової системи у вигляді визнаних як Росією, так і, певною мірою, Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена їх згода на застосування звичаєвого права в українських землях.

Наприкінці першої половини XIX ст. у Європіназріла нова соціально-економічна та політична криза, почався новий етап національно-визвольного руху. Українська нація разом з народами Європи перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ.

Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, оптимістичні настрої дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької революції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи відновлення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли українські таємні революційні гуртки і товариства.

У процесі зростання національної свідомості вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові, котрий плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом. Не менш важливим, ніж славетність минулого, є його давність.

Тривала історія дає людям почуття безперервності, віру, що сучасна сумна доля їхнього народу - це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було також необхідним для того, щоб спростовувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації взагалі. Оскільки ці завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що в авангарді будівництва нації як серед українців, так і серед інших народів стояли історики.

Ссылки по теме:

• ▶ Київська Русь: утворення, соціально-політичний розвиток та міжнародні відносини. Реферат

• ▶ Ідея Української держави в політичних товариствах та працях мислителів. Реферат

• ▶ Суспільно-політична та державна ситуація в Україні наприкінці 18 ст. Реферат

• ▶ Віче в Київській Русі: особливості, порядок та склад. Реферат

Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася зацікавленість історією, особливо історією Козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків давніх старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів. Вони в основному керувалися звичайним замилуванням старовиною чи місцевим патріотизмом і зовсім не усвідомлювали подальших наслідків своєї праці. Найбільшої уваги серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Рубан ("Короткая летопись малороссийская", 1777 р.), Опанас Шафонський ("Черниговского наместничества топографическое описание", 1786 р.), молодий патріотично настроєний Яків Маркевич ("Записки о Малороссии", 1798 р.). Усі їхні праці схвально зустріло українське дворянство.

Проте деякими з цих аматорів керували не лише альтруїстські мотиви. Десь у 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян, оскільки, за словами одного російського чиновника, "в Малоросії ніколи не було справжніх дворян". Серед української знаті прокотилася хвиля обурення й протестів, а деякі її представники, зокрема Роман Маркевич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика, Федір Туманський, заходилися збирати історичні документи. Між 1801 і 1808 рр. вони написали ряд статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після розв'язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не втратили зацікавленості історією свого краю й сприяли дальшим історичним дослідженням.

З огляду на те, що перші історики були дилетантами без спеціальної освіти, стала очевидною потреба в серйозніших і докладніших дослідженнях історії України.

У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну "Історію Малоросії", що згодом набула широкої популярності, закінчив Дмитро Бантиш-Каменський (народився у Москві в родині архіваріуса й писаря генерал-губернатора Лівобережжя князя Рєпніна). Твір Бантиша-Каменського приваблював українську знать не лише професіоналізмом, а й своїм тлумаченням українського минулого. Вірний цареві чиновник, Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на свою героїчну історію, українці є відгалуженням російського народу, а возз'єднання з Росією - визначна подія їхньої історії. Для багатьох українських дворян така інтерпретація була зручною й переконливою, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську) специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та відданості могутній Російській державі й російській нації.

На початку XIX ст. у середовищі української інтелігенції виникла своєрідна ситуація. Як ми пересвідчилися, духовні віяння, що захопили більшість країн Східної Європи й Росію, не оминули й Україну. Радикальні республіканські ідеї Французької революції були широко представлені на Україні декабристами та українськими членами Союзу об'єднаних слов'ян, водночас філософські концепції національної культури Гердера, без сумніву, надихали творчість харківських романтиків.

Проте на Україні політична активність не поєднувалася з культурною національне орієнтованою діяльністю: політичні радикали лишалися "безнаціональними" й не відводили у своїх політичних проектах місця для України, в той час як пропагандисти української національної культури були далекими від політики консерваторами, відданими цареві та існуючому ладові. Цей поділ шкодив обом ідеологічним течіям і згодом перетворився на хронічну хворобу української інтелігенції, та, здавалося, він не так вже турбував покоління 1820-х років. Проте для наступного покоління, що сформувалося у 1840-х роках, поєднання національної культури з політичною ідеологією стане першочерговим завданням.

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як історик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не Харків, а Київ, де у 1834 р. постав новий університет. Представники цієї генерації походили як із Правобережної, так і з Лівобережної України і за своєю соціальною належністю були більш різнорідними, ніж їхні попередники - вихідці з дворянства.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини - Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль "будителів народу" відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Шевченко.

"Руська Правда" - програма Південного товариства декабристів визнавала за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство об'єднаних слов'ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачили Україну як суверенну республіку в складі федерації слов'янських держав.

Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у 1846 p. з видатних представників українського народу, - М. Гулака, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін. Програма братства передбачала національне визволення України і входження її до федерації слов'янських народів. "І Україна буде непідлеглою Річі Посполитій в Союзі Слов'янськім..."

Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського братства поєднувала боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку. При цьому братчики надавали Україні провідну - месіанську - роль в організації федерації слов'янських народів.

4. На рубежі XIX-XX ст. набуває темпів процес політизації українського руху, що було пов'язано із виникненням українських політичних партій. Перша політична партія в Наддніпрянській Україні - Революційна українська партія (РУП) - була заснована на зборах студентських громад у Харкові в лютому 1900 р. Ініціаторами створення виступала т. зв. Рада чотирьох у складі ватажків студентського руху Д.Антоновича. Б.Камінського, Л.Мацієвича, М.Русова. Організаційною основою партії були "Вільні громади" - регіональні осередки в Харкові, Полтаві, Києві, Чернігові, Одесі, північні комітети в Петербурзі, Москві.

Ні програми, ні статуту РУП не мала. Політичним її маніфестом стала написана харківським юристом Миколою Міхновським брошура "Самостійна Україна", що була видана у Львові в 1900 р.

Цей документ свідчить, що перша політична партія в Східній Україні стояла на позиціях національної ідеології у формі самостійництва. Під кутом зору теорії націй автор "Самостійної України" обґрунтовує ідею самостійності державної незалежності і проголошує кінцеву мету політичної боротьби українського народу: створення міцної і незалежної Української держави, що закарбовано у ключовій формулі самостійницької ідеології - "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі".

Другим найважливішим постулатом програмного документа руховців є теоретичне та історичне обґрунтування ролі української інтелігенції у досягненні незалежності Української держави. Під словом "інтелігенція" М.Міхновський розуміє верхні, освічені, культурні стани українського суспільства, що мають "органічні зв'язки з українською нацією" і "є заступником українського народу", єдиною "свідомою частиною української нації".Кирило-Мефодіївське товариство - таємна політична організація, що виникла в кінці 1845 - на початку 1846 року в Києві. Засновниками товариства стали професор Київського університету Микола Костомаров, вихованець Дерптського університету Микола Гулак, студент Василь Белозерський. Разом з організаторами до товариства увійшли студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Афанасій Маркович, Олександр Тулуб, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пільчиков, поміщик Микола Савич, поет і художник Тарас Шевченко. Основні ідеї, організаційні та програмні положення викладені в "Книзі буття українського народу" та в "Статуті Слов' янського товариства святих Кирила і Мефодія". Товариство ставило за мету: національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті та ін. До складу слов'янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча - президенту. Члени товариства відтворювали політичний ідеал, здійснення якого принесло б, насамперед, свободу Україні. Але щоб усвідомити необхідність визволення України, треба добре осмислити минуле і сучасне.

В "Книзі буття українського народу" викладена історія розвитку України, що за певних історичних обставин втратила державність і попала у неволю до інших "державних" народів. Царі, пани, кріпаки - все це неприродне для українця взагалі. Соціальна нерівність, деспот-цар, монархія, імперський державний устрій прийшли в Україну ззовні, нав' язані народу силою. Українці визнають, люблять єдиного Бога - Ісуса Христа, Царя і Пана над небом і землею. Україна не вмерла, вона заснула глибоким сном, але має воскреснути (як воскрес Христос). На думку кири-ло-мефодіївців, Україна відродиться у формі республіки, стане складовою частиною всеслов'янської федерації. Кирило-мефоді-ївцям притаманні три основні ідеї: ідея соціальної і національної рівності, ідея українського визволення і слов' янофільство. В основі світогляду два основних орієнтири - християнство і романтизм. Нація - це духовна єдність, в її основі - народний дух, а не царі, монархи, окремі особистості, вона становить рушійну силу історії. Основа духу українців - серце, почуття, що яскраво проявляються в пісні, поезії, фольклорі.

Звичайно ж, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства для українського та інших народів, насамперед, слов' янських, які зазнавали соціально-політичного, економічного, національного гніту, але, керуючись таким принципом, відкидало всі форми гноблення, виступало проти царизму і всієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини людиною.