1.1.1. Предмет і завдання курсу „українська мова (за професійним спямуванням”)

Головне завдання вищої школи – готувати висококваліфікованих спеціалістів, які досконало володіють державною мовою в усній та писемній формах. Курс „Українська мова” (за професійним спрямуванням)” передбачає продовження формування національної особистості, комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особливостей фахової мови.

Отже, предметом даного курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.

Завдання курсу – сформувати:

• мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;

• навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;

• вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері;

• стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку;

• навички оперування фаховою термінологією, редагування, коригування та перекладу наукових текстів.

Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоретичних знань про фахове спілкування, його етапи і роль у професійній діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомості про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, навички використання вербальних і невербальних засобів обміну інформацією.

Мета курсу – сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтоване уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері.

1.1.2. Поняття літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Хто якою мовою володіє, той до того народу належить (В.Даль).

Українська мова – єдина національна мова українського народу.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова (УМ) є державною мовою в Україні, „держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

Державна мова – „це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики”¹

На ґрунті УМ формується і розвивається українська літературна мова (УЛМ).

Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами – діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям, мовою фольклору.

Літературна мова (ЛМ)– це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадській установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Вона вважається найвищою формою існування мови. ЛМ характеризується такими ознаками:

• унормованістю;

• уніфікованість (стандартністю);

• наддіалектністю;

• поліфункціональністю;

• стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Найістотнішою ознакою ЛМ є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм, найбільш поширених, уніфікованих зразків уніфікації мовної системи.

Наддіалектність полягає в тому, що ЛМ, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність ЛМ допускає її регіональне варіювання.

Маючи усну й писемну форми вираження, ЛМ охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовно-виражальних засобів. Це і є її поліфункціональність.

У плані уніфікованості (стандартності) ЛМ зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.

ЛМ характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів.

ЛМ реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній з її форм.

Писемна форма ЛМ функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма ЛМ обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова (СУЛМ) сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української ЛМ був І.П.Котляревський – автор перших художніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка-Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником СУЛМ справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові творів Т.Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови. Традиції Т.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

Українська ЛМ постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.