2.4. Символізація та метафоризація у казках

Робота з казками в значній мірі заснована на роботі з символами, які походять від архаїчних форм функціонування психіки.

У казках символами можуть бути персонажі, предмети, події. Холбек говорив: «Символічні елементи в казках емоційно забарвлюють персонажі, події і явища реального світу, представленого в конкретному описі» [2, с. 12].

Завдяки вивченню релігії, міфів, казок, різних форм художнього вираження почуттів і думок і завдяки вивченню наших снів і фантазій ми приходимо до переконання, що символічний спосіб пізнання і отримання досвіду для людини дуже важливий, а символічні експресії в різних культурах дуже схожі.

У роботі з казками виступають три групи символів:

1. символи, пов’язані з природою, такі як дерево, море, люди, тварини, рослини і т.д.;

2. магічні або міфологічні символи, такі як сирени, гноми, тролі, ангели і т.д.;

3. символи у вигляді речей культури, такі як ключ, лялька, золото, капелюх, магічні речі і люди, в зв’язку з якими підкреслюється культурний аспект, такі як королі, королеви, садівники і т.д.

Дивлячись, до якої із даних 3-х груп належить символ, ми дивимось на сам символ, як такий, а не його значення. Вирішити, до якої групи віднести даний символ легко, але процес інтерпретації складний і об’ємний.

Найдавнішими символами є символи, пов’язані з природою, пізніше з’являться культурні символи. Вважається, що одним із самих перших психологічних завдань, які постали перед людиною, було звільнення від інстинктів, керуючих тваринними формами життя. Що стосується релігійних і міфологічних символів, то давні греки користувалися висловом mythos, позначаючи посуд для існування істини, дуже важливої для розвитку людини.

Коли ми кваліфікували символ, який відноситься до якоїсь групи, наступний крок – знаходження його значення, спроба підібрати потрібну інтерпретацію. Коли ми розглядаємо відібрані символи і їх значення, ми іноді відносимо їх до внутрішнього світу людей, з якими ми познайомилися завдяки психотерапії. Це також засіб демонстрації асоціативної роботи, також важливої для психотерапевта [там само].

Працюючи із символами, ми, звичайно, звертаємо увагу на перцепцію, уявлення і пам’ять, аналізуючи одночасно такі відчуття як зір, слух, дотик. Зорові відчуття, такі як образ ключа, можуть стати потенційним символом інтерпретації. Цим засобом ми бачимо ключ не тільки як інструмент, але і як предмет, що має символічний підтекст. В казках символами можуть бути персонажі, речі і події. Потенційний символ має свою інформативну цінність, яка може перероблятися несвідомим у списку потягів. До них належить: інстинкт самозбереження, потягу лібідо, інтелектуальні і культурні направлення.

Інтелектуальні прагнення необхідно розглядати досить широко. Вони об’єднують як бажання до наукових досліджень, так і бажання творити музику, малювати, писати вірші, або, нарешті, вирощувати овочі.

Якщо задоволення бажань зустрічає труднощі, природною реакцією людини є злість і роздратованість. Експресію агресії можна спостерігати в маленьких дітей і у дорослих – хоча, ці маніфестації різні в залежності від віку, особистості і стилю життя. Якщо немає надії на те, що бажання будуть задоволені, необхідність жити без досягнення цілей дуже часто стає відчуженістю.

Потенційний символ може впливати позитивно і в цьому випадку вести до відчуття задоволення. Негативний вплив викликає почуття злості, страху і напруження, бажання закритися в собі. Стимуляція, що викликає конфлікти, породжує амбівалентні почуття.

Символи активізують потяги і дякуючи цьому керують нашими вчинками, навіть коли ми цього не усвідомлюємо. Вплив несвідомого на наші потяги набагато сильніший, ніж нам здається [31].

Атмосфера, в якій ми зростаємо в ранньому дитинстві, сильно впливає на те, як в подальшому житті ми будемо реагувати на зміни. При виборі казки, котра повинна слугувати підтримкою дитини, не має великого значення, чи тієї статі головний герой, що і дитина. Хлопчик може ідентифікувати себе з Білосніжкою, оскільки її проблема універсальна. Він може відчувати радість від покарання чарівника, не відчуваючи при цьому провину. Він може відчути полегшення, відпускаючи злість, яка нашарувалася по відношенню до своєї матері. Дякуючи символам, прихованим в казках, можна показати матір на несвідомому рівні, не маючи рішучість при цьому ненавидіти її на свідомому рівні. Казка дає можливість дитині виразити почуття і відчути катарсис, знижуючи рівень напруги. Таким чином, на символічному рівні можна показати дитині можливості змін її образу злої матері або допомогти побачити кращий образ матері за допомогою звільнення негативної енергії.

Емоційні якості в казках виражаються через атрибут або дію. Почуття і реакції героя виступають у вигляді речей і подій в оточуючому його світі, що Холбек визначив як «проекцію»; абстрактні поняття виявляються конкретними предметами символічного характеру. Ці символи дуже впливають на нас, оскільки стимулюють уяву, яка в свою чергу пробуджує наші почуття і емоції. Якщо героїня відчуває, що з нею погано поводяться, то це ілюструється таким чином: мати змінюється мачухою або навіть відьмою.

Казкові подарунки можуть виражати риси особистості персонажу. Гарний характер героїні ми впізнаємо, якщо вона вичісує із волосся золото і срібло, а на шиї в неї намисто із перлин, в той час як її рідна сестра плюється жабами. Це називається «екстерналізацією». Фалічні аспекти характеру героя можуть бути у вигляді молота, меча, флейти. Жіночість героїні може підкреслюватись золотими яблуками, каблучками; часто її також супроводжує мотив води.

Коли деякі аспекти тіла, речей або подій стають незалежними елементами з символічним змістом, можна говорити о pars pro toto – частини цілого. Іноді ті аспекти особистості героя, які знаходяться в конфлікті, поділяються на два тіла. В Попелюшці ми маємо уявлення доброї матері і злої. Добра – на небесах, її немає поряд, а зла мачуха поряд. Це називається «розщеплення». Інші випадки розподілу – це відділення душі від тіла. Вдень герой зустрічає принцесу в образі тварини, і лише вночі бачить її як людину. З розщепленням ми маємо справу також тоді, коли поруч із старим, добрим королем живе троль, або коли бідна Попелюшка перетворюється в королеву балу, або коли чаклунка хоче вбити Білосніжку.

Оскільки казки не користуються абстракцією, інтенсивність почуттів виражається в них за принципом квантифікації: три голови, три дракона і т.п. Часова перспектива часто передається різними змінами. Ми не багато дізнаємося про те, що відбувається на протязі 100 років сну Сплячої красуні. Це принцип «скорочення».

У казках різні символи входять в інтроспекції, посилюючи свою взаємодію. Більш того, одиночний символ повинен інтерпретуватися з розрахунком аналізу розповіді як цілісності. Той же символ може, таким чином, мати різноманітну інтерпретаційну цінність, в залежності від контексту. Тому інтерпретацію казки можна порівняти з інтерпретацією сновидінь. Необхідно знати контекст, щоб досягти розуміння. Яблуко може бути позитивним символом жіночості, але може означати отруту, потенційне знаряддя вбивства, як це відбувається в Білосніжці [2].

Проводячи терапію за допомогою казки, потрібно також бути відкритим індивідуальним символам даного пацієнта, який додатково встановлює особистісні стосунки із символічним світом. Приймаючи рішення про включення казки в психотерапевтичний процес, який потребує чуттєвості до інтерпретації пацієнта, ми можемо знайти підтримку в наших особистих почуттях, пов’язаних із казкою. Робота з казками у великій мірі є роботою із символами.

Працюючи з казкою, не можна обійти увагою її метафоричність.

Проблема метафори знаходить своє відображення у численних літературознавчих пошуках у контексті дослідження поетичних тропів. У психологічних дослідженнях метафора розглядається в декількох планах: в аспекті поведінки і спілкування метафора означає форму комунікації, відображення почуттів та передачі ідей; у глибинно-психологічному – виступає як механізм маскування несвідомого змісту психіки; у практичному аспекті – як терапевтичний засіб і прийом навчання [6]. Виникнення метафори традиційно пов’язують з історичним процесом абстрагування конкретних уявлень від нерозчленованої міфологічної свідомості, що зумовлює народження художнього образу, створення символічної системи, яка є метафоричною. Слово «метафора» (від грецької – іномовлення, інослів’я) означає: перехід від прямого значення до опосередкованого, прихованого, яке ґрунтується на принципі схожості; явище мовлення, коли «певні слова і словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю; вона може бути скороченим порівнянням…», одним із засобів посилення образності і виразності мовлення, «…який може розгортатися у внутрішній сюжет, не сприйнятий з погляду раціоналістичних концепцій» «вид семантичної неправильності, яка виникає в результаті навмисного порушення закономірностей смислового поєднання слів». З наведених визначень видно, що метафора несе креативну функцію, пов’язуючи поняття, віддалені у часі і просторі, створює реальність, якої фактично не існує. Істотною у дослідженні даного феномену є думка, що метафора базується на асоціативності людського мислення. «У живій метафорі є образ, «проекція» вихідного значення», що передбачає перехід інтуїтивного осяяння у сферу раціональних понять. Метафора подібна до загадки, але не підлягає декодуванню, вимагаючи визнання за собою нової реальності, побудованої за естетичними принципами. Суб’єктивна метафоричність породжується актуалізацією індивідуального початку людини, який виступає не менш значущим, аніж оточуючий світ» [21, с. 218]. Загалом можна стверджувати, що метафора інтегрує емоційне та когнітивне сприйняття, актуалізує мисленнєві можливості суб’єкта: сприйняття речення як хибного дозволяє надати йому статус метафори і спонукає суб’єкта відшуковувати глибинні імплікації.

У психоаналізі проблема метафори нерідко зводиться до питання віднаходження та застосування адекватної психоаналітичної термінології, яка окреслюється категорією метафоричних описів. Існує думка, що введені З. Фрейдом терміни-метафори були засновані на його переконанні в ізоморфізмі, тотожності явищ, що порівнюються [5]. Д. Арлоу загалом називав психоаналіз метафоричною процедурою, яка ґрунтується на переносі змісту однієї ситуації у іншу. У контексті психоаналізу було заявлено питання ролі метафори у психоаналітичному діалозі: вона дозволяє об’єктивувати як конкретний зміст, так і абстрактний, оскільки «переносить зміст з первинного (знайомого) об’єкту на вторинний (незнайомий) об’єкт». При цьому відбувається встановлення аналогічних зв’язків за принципом порівняння: чим яскравіше, більш вдале порівняння, тим адекватніше розкривається схожість понять. Заслуговує на увагу поняття сили метафори, яка не залежить від особливостей інтерпретації. «Вирішальним критерієм інтерпретації метафори є рівень та спосіб організації поняттєво-семантичної структури» [там само, с. 16]. Тому можна говорити, що метафора має як самостійне значення, так і значення, яке привноситься інтерпретатором.

Вважаємо, що метафора, забезпечуючи відрив від конкретної реальності, дозволяє виявити усталеність шляхом прояснення характеру взаємозв’язків між окремими елементами спонтанного поведінкового матеріалу суб’єкта у психокорекційному процесі. Вона сприяє також виявленню в учасників тенденцій до проекції та перенесення [41]. При цьому відбувається звуження виявленого змісту, акцентування уваги на істотних характеристиках психіки як того, хто продукує метафору, так і того, кого вона стосується. Таким чином, вона забезпечує віддалений відступ від конкретної реальності, що виражає прихований смисл в образі чи символі. Відступ від реальності, який міститься у самій метафорі, відкриває можливість пізнавати істотні характеристики несвідомої сфери психіки. Деякі дослідники ототожнюють феномени символізації і метафоричності через розширення функцій метафори: вона, на їх думку, включає в себе персоніфікацію, алегорію, уособлення, гіперболізацію. Ми вважаємо, що символ не тотожний метафорі. Метафора виступає інструментом свідомості, символ – засобом прояву несвідомого у свідомості. При цьому символ потребує розшифровки, інтерпретації, метафора ж виступає конкретним засобом дешифрування символу, так і інтегральним феноменом, що гармонізує свідоме і несвідоме. Якщо архетип – це універсальний механізм візуального синтезування змісту свідомої і несвідомої сфер психіки в символічній формі, то метафора виступає засобом вербального прояснення символу, не втрачаючи при цьому зв'язок із несвідомим. Трактування символу у процесі практичної психокорекційної роботи є необхідною передумовою пізнання несвідомого і виступає певною мірою переходом від абстрактного до конкретного. Спільність функційного навантаження символу та метафори полягає у емоційній значущості, що вказує на причетність даних феноменів до сфери несвідомого, зміст якого важко пізнати зусиллям волі самого суб’єкта [там само].