39. «Расспросные речи» і чолобитні.

«Расспросные речи»

Терміном «расспросные речи» визначаються свідчення осіб, котрі прибули до Росії. Ці дані протоколювалися в порубіжних міста у присутності воєводи чи піддячого, а також у московських приказах. Коло «расспрашиваемых» осіб було дуже значним і охоплювало представників практично всіх класів та станів Російської імперії, України, Білорусі та інших країн. Серед них найчастіше трапляються російські агенти — «вістовщики», дипломати, купці, представники православного духівництва різних країн, українські та білоруські переселенці, шляхтичі Речі Посполитої, які рятува­лися від війни втечею в Росію тощо. Особи, які не були підданими російського царя, мали повідомити дані про себе та про мету свого прибуття до Росії. Водночас виклад «вістей» для іноземців був справою швидше добровільною, бо відомі випадки не лише при­ховання, але й відвертої відмови дати інформацію такого типу.

Звичайно «расспросньїе речи» редагували порубіжні воєводи та піддячі. Потім разом з іншими «расспросньїми речами» у ви­гляді відписок їх адресували вищим інстанціям. На жаль, кількість «расспросных речей» незначна і вони не можуть порівнюватися з відписками. Нині відомо 59 «расспросных речей», що поділяються по роках війни так: 1648 р — 8, 1649—11, 1650 — 9, 1651 — 12, 1652 — 3, 1653—10, 1654 р.— 6 документів". Десять із згаданих документів - «расспросньїе ре­чи» російських вістовщиків, 10 —грецьких та сербських ченців, 8 — українського та білоруського православного духівництва. Ін­ші «расспросньїе речи» зафіксували свідчення донських козаків, «полоняників», українських та російських дипломатів тощо. Всі ці документи різняться між собою за обсягом і тематикою. У більшості «расспросных речей» містяться детальні свідчення про все бачене та почуте авторами на шляху до Росії. Серед них особ­ливо вирізняються «речи» російських гінців Г. Богданова, Д. Мордасова, М. Антонова, І. Боярчикова, Г. Климова, Б. Салтанова, I. Тургенева, які посилалися в Україну і Річ Посполиту, посланця Б. Хмельницького грека Ю. Тафлари, російських агентів та куп­ців, які тривалий час перебували біля гетьманської ставки і зу­стрічалися навіть з Б. Хмельницьким та його найближчими спод­вижниками.

Відбиття дійсності у «расспросних речах» має ті ж особливості, що і в споріднених з ними відписках. Разом з тим цінність даної категорії джерел є більшою. Річ у тім, що в «расспросньїх речах» фіксувалися найважливіші дані, точніше відтворювалися свідчен­ня інформаторів. Вони менше редагувалися, не скорочувалися й не подавалися вперемішку з повідомленнями, отриманими з інших джерел, як це було з більшістю відписок.

Чолобитні

Терміном «чолобитні» у діловодстві Російської імперії XVII ст визначали індивідуальні або колективні прохання та скарги, які подавалися представникам центральної та місцевої адміністрацій. Вони ж були основною формою звернень до царя. Формуляр чолобитних є дуже стабільним і багато в чому збігається з форму­ляром відписок на царське ім’я, про які вже йшлося. Різняться лише кінцеві частини документів. Якщо відписка завершувалася нарацією, то в чолобитних після цього викладалося прохання або скарга. По кож­ній чолобитній приймалося рішення, що відбивалося у відповід­них позначках на чолобитних та в самостійних документах («пам'­яті» та ін.). Нерідко до прийняття ухвали чолобитчика додатково запитували про справу, що фіксувалося у вигляді спеціальних виписів, позначок та в нових чолобитних.

Серед великої кількості чолобитних, створених у Росії сере­дини XVII ст., тільки відносно невелика група (понад 50) є важ­ливою як джерело з історії Національно-визвольної війни. Річ у тім, що до укладення українсько-російського союзу 1654 р. коло осіб, які писали чолобитні, де йшлося про події Національно-визвольної війни, було дуже вузьким. За походженням, а почасти й за змістом чолобитні можна поділити на 5 груп: 1) чолобитні українських та російських дипломатів;

2) чолобитні представників українського й білоруського пра­вославного духівництва, учасників релігійно-культурних місій;

3) чолобитні українських, російських та білоруських купців;

4) чолобитні українських переселенців до Росії;

5) чолобитні російських поміщиків.

Найбільше значення мають чолобитні, що належать до першої групи, бо в них висвітлюються деякі питання українсько-російських політичних зв’язків, діяльності українського та російсь­кого урядів щодо реалізації договору 1654 р. Характерно, що українські дипломати враховували існуючі традиції, дипломатич­ний етикет Росії, однак звертаючися до царя у важливих питан­нях, уникали сліпого наслідування формуляру чолобитних. Так, 14 (4) травня 1653 р. К. Бурляй та С. Мужиловський адресували цареві прохання про заключну аудієнцію та пропуск українського посольства через територію Росії у Швецію. Цей документ є швид­ше офіційним листом, ніж чолобитною, хоча в ньому можна про­стежити деякі ознаки, типові для суплік гетьманської канцелярії..

Більшість чолобитних першої групи, як і інших, містить про­хання авторів про збільшення «жалованья» або «корму». Разом з тим вже під час українсько-російських переговорів щодо до­говору 1654 р., були видані чолобитні, що значно відрізнялися від усіх створених раніше документів такого роду представниками -українського уряду. Українські православна шляхта й козацька старшина прагнуть закріпити за собою права на «маєтності», при­вілейований свій стан і домагаються у цьому підтримки від ро­сійського уряду

Чолобитні російських дипломатів, учасників посольств в Україну, звичайно містили у собі прохання про збільшення жолду. При цьому у наративній частині чолобитних наводилися дані, котрі дозволяють уточнити деякі деталі україно-російських відносин. Це стосується насам­перед чолобитних царських гінців до Б. Хмельницького у 1654 р. Г. Богданова, Г. Самарина, Л. Кузьмина, М. Чубарова, І. Ржевського, СКикина та ін 30 Інколи в чолобитних російських дипло­матів порушувалися питання, пов’язані з виконанням ними служ­бових обов’язків. Так, дяк Г. Дохтуров домагався своєю чолобит­ною «расспроса» якогось вихідця з Білорусі.

У чолобитних другої групи містяться головним чином прохання про «корм» та «жалування», про «милостиню» для ряду правос­лавних церков та монастирів України й Білорусі. Тут автори домагалися дозволу на в’їзд у ті чи інші міста, про «отпуск» на батьківщину32. У чолобитних третьої групи, складених купцями, що вели українсько-російську торгівлю, міститься відносно мало даних з історії Національно-визвольної війни. Тут йдеться пере­важно про спірні питання, які виникли в ході торговельних опе­рацій, кримінальних справ, особливо пограбування, містяться про­хання про подорожні та виїзні грамоти.

Серед чолобитних четвертої групи переважають колективні. Так, чолобитна українських переселенців до Хотмизька подана від імені 23 осіб, чолобитна українських переселенців до Корочі — від імені 400 осіб тощо34. Для документів цієї групи характерна розгорнута наративна частина, де звичайно йдеться про місце колишнього проживання переселенців, причини, що спонукали їх полишити рідні краї, про час переїзду, становище авторів чоло­битної на новому місці, їх взаємовідносини з тутешньою адміні­страцією. Звичайно у цих чолобитних містяться прохання про матеріальну допомогу, рідше— про певні пільги, розв’язування спір­них питань (головним чином через землю). Серед документів даної групи можна вирізнити чолобитну вишгородського свяще­ника Василя, який писав про злочини карателів Речі Посполитої, які вбили його батька й брата та змусили автора й 12 членів його сім’ї тікати з рідного краю.

Врешті, в нечисленних чолобитних п’ятої групи їх автори — російські поміщики—прохали царя про пошук і повернення їхніх кріпаків, що втекли в Україну в роки війни.

Слід відзначити, що чолобитні всіх п’яти груп є звичайно дуже стислими, а їхня інформація порівняно бідною й стереотипною, особливо коли документи створювалися однією й тією ж особою. Серед авторів згаданих чолобитних, за винятком 4-ї групи, немає жодного селянина, лише один документ було створено рядовим козаком, що певною мірою знижує репрезентативність даного джерела. Отже, розглянуті вище чолобитні містять у собі досить обмежений обсяг інформації, що незначно доповнює свідчення інших джерел з історії Національно-визвольної війни.