4. Argumentom ad hominem

Найважливіше філософське питання, яке постає при аналізі ро­ману, таке: визнаючи Нечипора Вареника продуктом епохи, чи підтримують автори його спосіб вдосконалення світу, винищення в ньому «кривди» і насадження «правди»? с.72

Часткову відповідь ми вже дали, показавши скомпрометованість самого поняття «правди» в концепції Нечипора й недостатність зовнішніх підстав для кривавого «бунтарства».

Але щоб поставити остаточну крапку, слід розглянути проблему авторитетності персонажів і в першу чергу головного героя в романі.

Для художньої літератури виключного значення набуває argumentum ad hominem (аргументація до людини), на відміну від науки, де переважає argumentum ad rera (аргументація до справи). Для першого типу аргументації – ми розглянемо лише його – істотного значення набуває характер персонажа-мовця, ситуація і обставини конкрет­ного висловлювання, його, героя, моральні, інтелектуальні, психічні, соціальні ознаки. У читача в процесі сприймання літературного твору складається певне ставлення до персонажів, ніби до навколишніх знайомих людей. Це ставлення й формується характером героїв, їх поведінкою в певних ситуаціях, вибором того, чи іншого вчинку тощо. Читацьке ставлення вирішальним чином впливає і на сприй­няття філософської концепції, представленої даним персонажем. Іншими словами, авторитетний у читацькій уяві герой викликає симпатії й прихильність до репрезентованої ним філософської сис­теми. Неавторитетний, скомпрометований герой спростовує пред­ставлену у його поглядах ідеологічну конструкцію.

Про скомпрометованість трійці Нечипорових друзів уже йшлося, як і про неавторитетність Пороха. Але слід мати на увазі, що дружба з такими людьми найбільше компрометує самого Чіпку як головного героя, адже, по суті, він лише використовує ідеї, послужливо підсуну­ті для самовиправдання його негативним оточенням.

Водночас Нечипір оточений і авторитетними персонажами, які тягнуть його з прірви розбишацтва на Божу дорогу. Такою є його матір Мотря – взірець працелюбності й покори. Такою є його кохана, а згодом і дружина Галя – взірець краси, джерело розради. Таким є його товариш Грицько – приклад досягнення селянського ідеалу через наполегливу працю й терпіння.

Вони не просто негативно ставляться до Нечипорового ремесла, але в силу своїх можливостей бунтуються проти нього. Так слід розуміти переселення Мотрі в підсусідки до чужих людей, аби лише не бути свідком п'яних бешкетів у власній хаті і не благословляти своєю присутністю те, що зовсім неприйнятне для її натури. І коли до неї звертається по допомогу єдина вціліла з Хоменкової родини дівчинка, то Мотря й хвилини не вагається, рішення в неї готове, продиктоване її народною мораллю, за законами якої вона жила цілий вік. «Я знаю, хто ті розбишаки... – говорить вона дівчинці. – Мовчи!.. То мій син клятий!.. Цить... а то як почує – не животіти тоді ні тобі, ні мені...» [4, c. 366]. Вона вже знову, вдруге, відділила себе від сина й зрозуміла, що він не спиниться й перед найтяжчим злочином матеревбивства.

Галя, побачивши зв'язаного чоловіка і «об'юшену кров'ю дівчину», – «Так оце та правда?! Оце вона!!! – скрикнула не своїм голосом – і несамовито залилась божевільним сміхом» [4, с. 367]. «Правда» – це головне, опорне слово у виправдальній філософії Нечипора. У вустах Галі перед смертю – дізнаємося, що вона з розпачу повісилась, – це слово звучить з особливою силою, бо те жахливе розбишацтво, до якого він вдається, не є ніякою правдою. Відбувається остаточне зруйнування Чіпчиної ідеологічної системи, і стає зрозуміло, що вона

с.73

була лише щитом для приховування власного ледарства, розпусти, прагнення жити чужим коштом.

Відкидають Чіпчину «правду» й Грицько з Христею. А разом з ними – і все село. Коли після суду вели арештантів на Сибір, і спинилися вони в Пісках, Чіпка «як той сич насуплений, стояв (...) нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, – тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний по­гляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його – попрощалася...» (4, с. 369].

Автори роману непомильно відчули, що чужа філософія «правди» та «виполонення» світу, аби виростити новий, пропагована Нечипором, українському ідеалові суспільного життя, неприйнятна во­на для українського народу, несумісна з його моральним світом.

Кінцівка роману цілком заперечувала концепцію розбишацтва, ви­словлену в нарисі «Подоріжжя від Полтави до Гадячого», де воно романтизувалося. У ньому Панас Мирний героїзував Василя Гнидку, писав, що «народна фантазія почина обвивати хоч грізним, а все ж поетичним словом свого лютого ворога. І хто знає, хто поручиться, що років через 20-30 Гнидка-розбишака не займе рядом місця з яким-небудь Гаркушею, Засориним і іншими розбишаками післягайдамадької пори, котрі уславилися по всій Україні, яко боронителі убогих і безталанних од заздрості і пригніту багатих і щасливих?» [4, с. 27].

Така можливість для Вареника в романі не передбачалася, як не справдилося в дійсному житті здогадне припущення автора нарису – бо народна свідомість чутливо розрізнила Гнидку-розбишаку і «боронителів убогих» Гаркушу, Засорина, Кармелюка...

Осуд Нечипора, як знищеної самим у собі особистості, «пропащої сили», викриття й заперечення його філософії розбишацької «прав­ди» – цілком очевидні в романі. А те, що Нечипір є «продукт епохи», ніскільки не виправдовує його, бо про своє право бути «продуктами епохи» голосно заявляють і Мотря, і Галя, і Грицько з Христею. Отже, справа не в епосі, а в тій внутрішній моральній опорі, яка або є, або її немає в певної особи, у тій концепції дійсності, яку сповідує конкретна людина.

Панас Мирний та Іван Білик показали ту прірву, у яку затягує людину філософія вседозволеності, «віднімання свого», винищення світу в ім'я побудови на порожньому місці нового, створеного за умоглядними, утопічними теоріями.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – це роман-перестрога, роман-передбачення того, до чого можуть довести у майбутньому людину і світ утопічні соціалістичні теорії.

***********