2) У світі панує «неправда», а тому не є злочином насильницьке запровадження «правди».

«Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо...» [4, с. 287], – щиро доводить він у розмові з Галею.

«Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою...» [4, с. 309], – з другої розмови.

«Пан з людей надрав, – суголосить з Лушнею. – У пана своє одбери...» [4, с. 353].

Це такий типовий Нечипорів вислів, що й Мотря, думаючи про сина, вживає його: «Перше «карав» тільки пана та жида, а то вже став «одбирати своє» і в свого брата – заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить»... [4, с. 357].

Отака програма «експропріації експропріаторів», як це потім буде сформульовано в гаслах ідеологів комуністичної партії, пропонується Чіпкою для виправдання своїх злочинів.

«Кривда кругом, скрізь неправда...» [4, с. 310], – це знову з розмов з Галею.

«Сказано: великий світ, та нема де дітися! Коли б можна, – увесь світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..» [4, с. 384], – це з внутрішнього монологу. Чим не програма, зафіксо­вана в комуністичному гімні «Інтернаціонал»:

Весь світ насильства ми зруйнуєм,

З корінням вирвем, а по тім

Своє, нове життя збудуєм...*.

______________________________________________________________________

* Український варіант «Інтернаціоналу» подається за виданням: Робітничі визвольні пісні. – К., 1919. – С. 3. – Автор цього перекладу невідомий. (Прим. ред.)

______________________________________________________________________

Наостанок слід зауважити, що розмови про "відбирання свого" з боку таких ледарів, як Лушня, Матня й Пацюк, а потім і Чіпка, звучать як блюзнірство, так само, як і скарги на світову кривду від тих людей, хто цю кривду лише стокротно примножує.

Отже, не обставини штовхають Нечипора Вареника на злодійство, а світогляд, філософська концепція, у котрій легко впізнаємо сфор­мульовані на рівні селянських поглядів основні соціалистичні ідеї.

3. Читаймо книгу йова

Метафоричну назву роману підказав Іван Білик, і вона замінила невибагливий заголовок Панаса Мирного «Чіпка». У вже цитованому листі від кінця 1872 року майбутній співавтор виступив як досвід­чений критик. Якщо відкинути численні приватні поради і спи­нитися на рівні філософської інтерпретації дійсності в романі, то сутність претензій Івана Білика полягала от у чому. «Прочти еще раз Чипку (...), – писав він молодшому братові, – и ты увидишь, что жизнь, выведенная в повести, ужасна. (...) Но неужели же теперешняя жизнь не представляет ничего, кроме пьянства, глупости, зависти, разбоя, убийства?» [4, с. 374]. Ні, був переконаний Іван Білик, – людство тримається не на грішниках, а на святих. «Оно держится святыми, оно держится человеческою стороною человека, а не звер­скою. Зверская сторона – злочинства – только есть протест против скверного устройства человеческой стороны. Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Іов)» [4, с. 374. Виділення Івана Білика. – І.М.]. Так була мимохідь підказана назва майбутнього роману. Несприйняття критика викликала авторська зосередженість лише на розбишацтві як на способі розв'язання проблем дійсності, відсутність

с.71

інших сторін і граней розмаїтого життя. Чи випадково він відсилав брата Панаса до книги біблійного пророка Йова? Цілком очевидно, що ні. Це посилання продеклароване в назві, пробуджу­вало в свідомості знайомого зі святою історією читача важливий змістовний ланцюжок асоціацій. Спробуймо реставрувати його...

За згодою Бога, аби осоромити сатану, на праведного Йова об­рушуються раптові нещастя. Вони не пов'язані з трагічною провиною головного героя біблійної книги, тобто не випливають з його внут­рішньої духовної організації, а є, коли можна так сказати, випробу­ванням на міцність віри. Йов вистояв у випробуваннях, але втратив душевну рівновагу, піддався розпачу. Він сказав свої друзям, що не володіє собою, смуток його тяжчий за морський пісок, отрута стріл Всемогутнього п'є дух його, і страхи Божі шикуються в бій проти нього. Тут і промовив Йов: «Чи дикий осел над травою реве? Хіба реве віл, коли ясла повні?» (Книга Йова 6, 5).

Нібито ці слова були спрямовані на виправдання невдоволеності обставинами дійсності, але з другого боку, обумовлювалися розпачливим внутрішнім станом героя, який шукає за собою гріха, аби пояснити нещастя, але не знаходить його. Дійсність втрачає розумні пояснення, перетворюється на абсурд, людський розум неспроможний ввести дійсність в систему логічних координат. Звідси й розпач нерозуміння навко­лишнього.

Бог, що з'явився перед Йовом та його друзями, упевнив їх, що не може людина осягнути своїм розумом велич Божої волі, а тому її покликання – покірливо сприймати все, що з нею відбувається, не звинувачуючи зовнішній світ, створений Богом, і не шукаючи в ньому причини своєї недолі. І визнав Йов помилковість своїх слів, у тому числі й цих: "Хіба реве віл, коли ясла повні?", і відмовився від них. «Я говорив, але не розумів… (Йов. 42, 3), – покаявся він перед Богом. – Тому я зрікаюсь говореного, і каюсь в поросі й попелі!» (Йов. 42, 6).

Після цього випробування Бог продовжив літа Йовові, він прожив сто сорок років, мав знову сімох синів і трьох дочок і помножив майно своє удвоє.

Наведення асоціацій з Книгою Йова сприяло осягненню філо­софської концепції роману. Адже в біблійного пророка були значно тяжчі випробування, аніж у Нечипора, і поважніші підстави звинува­чувати дійсність, нарікати на Бога, суспільну кривду, а ще більш підстав «відбирати своє» у тих розбійників, якими він був пограбо­ваний. Але саме така позиція й засуджувалася Богом.

Християнський читач, добре обізнаний зі святою історією, мусив був пережити складний комплекс емоційно-інтелектуальних вражень від знайомства з романом. З одного боку, він знав, що фразою «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Йов захищав своє право оскаржувати дійсність, з другого боку, він також знав, що ця позиція зазнавала поразки, визнавалася неприйнятною для доброчесного християнина. На цьому тлі перед нами постав інший образ – головного героя Нового Заповіту Ісуса Христа, – який прийшов у цей світ, щоб вдосконалити його, врятувати людство від гріха, але робив це не вогнем і мечем, а словом і проповіддю вселюдської любові.