конспект по украинознвству / Тема 3

скіфська територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи (Палеоантропология СССР, 1948).

Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні.

Скіфо-сарматська доба. На початку І тисячоліття до н.е. хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку ремесел, промислів тощо. Міста втрачають свою провідну роль, а село завойовує пріоритети у господарстві. Історики-міграціоністи пояснюють такі зміни дещо спрощено: «скіфи витіснили кіммерійців», «сармати витіснили скіфів» і т.п., не утруднюючи себе поясненням, куди витіснили, звідки самі прийшли, і взагалі, що значить «витіснили».

Як бачимо, навіть зміни, що відбулися у ІІІ-ІІ тисячолітті до н.е., ще не говорять про повне знищення трипільської культури.

Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі і з пізніших часів Київської Русі.

Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них є напис «кіммерієць») ідентичний зображенням скіфів на їхніх мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється.

Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор'я проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї.

Отже, чіткі хронологічні межі сарматського часу встановити нелегко. Приблизно поширення сарматів в Україні датується ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. У цей період значного розвитку в Україні досягає культура античного світу. В Західній Європі в цей час поширена матеріальна культура Ла-Тен, яка з'явилась внаслідок засвоєння кельтською тубільною людністю античної грецької культури.

Слов'янська доба. Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура, генетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор'я, Подністров'я і Прикарпаття, яке пов'язують зі слов'янами – антами.

Корені слов'янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам'яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів

11

формування слов'ян, знаходять на території Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками слов'янських культур вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменськоборшевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов'язана саме з територією України.

Етнічне виділення українців з маси слов'янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а навпаки – шляхом консолідації українських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VІІ ст., і в ІХ ст. уже мали виразні українські риси. Саме так етногенез слов'янських народів розглядається і в зарубіжній славістиці, переважна більшість вчених визначає спадкоємний зв'язок українців з людністю Київської Русі.

Саме під час Великого переселення народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’ян. народів.

5. НАУКОВІ ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ

Проблема походження людини цікавила людство у всі часи. Це одна з найбільш важливих проблем природознавства. Тлумачення загадки походження людини завжди залежало від ступеня культурного та суспільного розвитку. Первісні люди вважали, що їх предки походять від тварин. Так, американські індійці з племені ірокезів вважали своїм прародичем болотяну черепаху, деякі племена Східної Африки – гієну. Індійці Каліфорнії вірили у те, що вони нащадки степових вовків – койотів.

У біблейського міфу про створення людини є, проте, і більш древні попередники. Набагато старше його, наприклад, вавілонська легенда, згідно якої людина була виліплена з глини, змішаної з кров'ю бога Біла. З глини ж виліпив людину і староєгипетський бог Хнум. Взагалі глина – основний матеріал, з якого боги ліпили людей в легендах багатьох племен і народів. Деякі з народностей навіть появу рас пояснювали кольором використовуваної богами, глини: з білої – біла людина, з червоної – червоний і коричневий і т.п.

Подібні уявлення існували серед людей століттями. І зараз існує гіпотеза, яка стверджує, що людина була створена надприродною істотою Богом.

Але одночасно ще в давнину зародилася і інша думка – ідея про природне походження людини. Спочатку вона була просто здогадкою, яка несла в собі зерно істини. Так, давньогрецький мислитель Анаксимандр з Мілета (VII–VI ст. до н.е.) вважав, що живі істоти виникли з мула, нагрітого сонцем, і що поява людей також пов'язана з водою. Їх тіла, на його думку, спочатку мали рибоподібну форму, яка змінилася, як тільки вода викинула людей на сушу.

І тоді ж, в античні часи, виникла думка про схожість людини і мавпи. Ганнон з Карфагена вважав, наприклад, що горили західно-африканського побережжя – люди, покриті шерстю. Такі уявлення цілком зрозумілі: людиноподібні мавпи здавна вражали людей своєю схожістю з людиною і

12

нерідко їх називали «лісовими людьми». І пізніше думка про спорідненість людини і мавпи приходила в голову багатьом ученим.

Відповісти ж на питання про виникнення та розвиток людини, ґрунтуючись лише на анатомічних дослідженнях і порівнянні людей з найближчими до людини ссавцями (перш за все з мавпами), було неможливо. В першу чергу слід було вирішити у всій повноті проблему закономірної еволюції природи в цілому.

Розвиток мореплавання, великі географічні відкриття відкривали людям все новий вигляд тварин і рослин. Вперше класифікацію рослин і тварин склав шведський вчений Карл Лінней. Результати своєї роботи він виклав у працях: «Система природи» та «Філософія ботаніки». Він одним із перших звернув увагу на дивну подібність людини і людиноподібних мавп, об'єднавши їх в одне сімейство – ряд Приматів. Саме за пропозицією К. Ліннея людина одержала родову і видову назву – Homo sapiens – людина розумна. Можна сказати Карл Лінней заклав фундамент теорії Дарвіна.

Першу гіпотезу про походження людини запропонував Жан Батист Ламарк. Він висловив гіпотезу про природне походження людини від давніх мавп, які перейшли до прямоходіння. Вчений вбачав рушійну і спрямовану силу еволюційного процесу в непізнаному внутрішньому прагненні природи до прогресу. Еволюційні зміни, на думку Ламарка, мають пристосовний характер. Зокрема, пристосовні зміни рослин і тварин виникають під безпосереднім дією факторів навколишнього середовища. Свої еволюційні ідеї найбільш повно Ж.Б. Ламарк виклав у праці «Філософія зоології», яку було опубліковано в 1809 р. Ламарк виділяє два основних напрямки еволюції: градацію (східчасте підвищення рівня організації) та пристосувальну диференціацію видів. І хоча Ламарк не зміг розкрити причин людського генезису, його ідеї зробили величезний вплив на розвиток наукової думки, зокрема великого англійського природодослідника Ч. Дарвіна.

6. ЛІТОЧИСЛЕННЯ, КАЛЕНДАР ТА НАРОДНІ АСТРОНОМІЧНІ ЗНАННЯ

Літочислення всіх народів з давніх-давен календар вважався священним, адже він завжди пов'язаний із космосом: небом, сонцем, місяцем, зірками. Потреба вимірювати час виникла багато тисячоліть тому. Критеріями виміру часу служили небесні світила, які, за легендами, були надані людям саме для цього. Періодичність появи місяця і сонця складає добу (день і ніч). Зміна фаз місяця відбувається за 29,5 днів, тобто астрономічний місяць триває 29,53 доби. Зміна пір року (зима, весна, літо, осінь) становить рік.

Цілком вірогідно, що в давнину кожне плем'я мало свій календар, а відлік часу (початок тієї чи іншої ери) починали найчастіше від якоїсь реальної події: потопу, землетрусу, війни, побудови міста, приходу до влади якогось правителя, початку олімпійських ігор (у греків) тощо. Так, у Візантії й Римі час рахували від заснування Риму, а коли в 234 г). н. ч. імператором був проголошений Діоклетіан, хронологію почали вести в «роках Діоклетіана». Це

13

був 10-місячний рік, який не відповідав астрономічному річному циклові, й весняні свята щороку пересувалися: свято жнив поступово перемістилося з літа на зиму, а свято Бога Родючості – з осені на весну. Тому виникла потреба в упорядкуванні календаря.

Діонісій Малий, скіф за походженням, зробив розрахунки для встановлення християнського свята Пасхи на багато років уперед. Підрахувавши, що 532 роки тому було затемнення Сонця, яке збігалося із весняним рівноденням, він зробив висновок, що саме в цей час «воскрес» Ісус Христос. Знаючи за легендами, скільки приблизно років було Ісусу, Діонісій «встановив» рік його народження. Нині вважають, що Ісус як історична особа міг народитися ще раніше, тобто в 4–6 рр. до н. ч. Хоча сама дата народження Христоса була і є досить умовною, проте число 532 отримано з математичних розрахунків: воно є добутком від множення 28 на 19. А ці числа не випадкові: через кожні 28 років числа місяців випадають на ті ж самі дні тижня. Це так зване «Коло Сонця». Через кожні 19 років повторюються всі фази місяця – вони випадають на ті ж самі числа місяця. Це називається «"Колом Місяця».

Слід зауважити, що Діонісій Малий не сподівався на таке довге життя свого календаря. Він створив його тільки для розрахунку Пасхалії. Напевно, про календар скіфа-мудреця забули б назавжди, якби в VIII ст. на нього не натрапив один із англійських монахів, який вирішив відновити літочислення від Різдва Христового.

Уцерковній літературі перша офіційна згадка про Різдво Христове з'явилася в 742 р., хоча до переходу на нове літочислення було ще дуже далеко. Лише з XV ст. всі папські документи мали два паралельні типи датування: від «Сотворения світу» і від «Різдва Христового».

На Русі існувала система літочислення від «Сотворения світу», а час від «Різдва Христового» запроваджено в Україні, як і в Російській імперії, після Указу Петра І – лише в 1699 р. Це за українським літочисленням був 7208 р. Отже, різниця між цими календарями становить 5508 років1.

Складність розрахунків історичних дат для України полягає ще й у тому, що з 988 р. Новий рік починався у березні, а з 1492 р. – з 1 вересня. Ці дві системи існували паралельно. У 1582 р. почали Новий рік відзначати з 1

вересня. Тому задля переведення літописної дати на сучасний календар

потрібно:

1) за березневого обчислення часу, тобто до 1492 р. для подій, які відбувалися з березня до січня, відняти число 5507, бо березневе обчислення відстає від січневого на 2 місяці;

2) за вересневого обчислення подій, тобто після 1492 р., які відбувалися з січня до серпня, віднімається 5508;

3) коли йдеться про події з вересня до грудня, віднімається 5509. Прийнявши християнство, Україна взяла календар із Візантії. Він був прийнятий Юлієм Цезарем у 46 р. до н. ч., тому зветься Юліанським. У ньому рік складається з 365 днів і 6 годин. Це перевершує астрономічний рік на 11 хвилин і 14 секунд. Ця розбіжність щороку збільшується. У 1582 р. папа Григорій XIII реформував цей календар і новий стиль отримав назву

Григоріанського. Українці довго дотримувалися Юліанського календаря

14

(старого стилю), хоча було кілька спроб запровадження нового стилю, який уже вживався у католицькому світі: в 1773, 1798, 1812 – за панування Польщі й Австрії, але ці спроби були невдалими.

УРосії новий стиль було прийнято лише за радянської влади після відділення церкви від держави: за 31 січня 1918 р. настало 14 лютого (таким чином було викинуто з календаря вже зайві 13 днів). У нас в Україні Григоріанське літочислення було введено Центральною Радою І березня 1918 р. для цивільного вжитку, а в церковному житті залишилося старе літочислення, яке нині відстає від астрономічного на 13 днів.

Але при обчисленні історичних дат слід враховувати, що в XVII ст. ця різниця становила 10 днів, у XVIII ст. – 11 днів, а в XIX ст. – 12 днів (бо за кожні 128 років набігає один день). Так, наприклад, Переяславська Рада, за літописом, відбулася 8 січня 1654 р. За сучасним календарем це відповідатиме 18 січня. Тарас Шевченко народився 25 лютого 1814 року, отже, за новим стилем (+12), тобто 9 березня.

Як бачимо, різниця між календарем церковним і громадянським буде збільшуватися і надалі. В XX столітті були спроби реформувати календар. Такі реформи пропонували Д.І. Менделєєв і Д.А. Тімірязєв, які розробили проект єдиного всесвітнього календаря, але цей, так званий, Новоюліанський календар не був прийнятий.

У1923 р. був створений Міжнародний комітет для спрощення календаря при Лізі Націй, куди надійшло близько 200 різних проектів. Один із них пропонував ділити рік на 4 квартали (всього 364 дні), а день без числа вважати днем Нового року. У високосному ж році додавати ще один день влітку як свято Миру. В такому календарі мали б збігатися дні тижня (кожного року однакові) з днями місяця. Проте цей проект був відхилений саме з релігійних міркувань, бо пересування неділі не буде збігатися із християнським святом Пасхи.

І це, безперечно, добре й тим релігіям, які стоять на природних засадах. Адже з усієї складної історії календаря чи не найточнішими є дні тижня, які залишилися незмінними з глибини віків, і тому вони – найцінніші знання наших Предків про зв'язок небесних світил із життям людини, бо несуть інформацію про справжній стан космосу в певний день і певний час, вказують, коли і що слід або не слід робити, аби перебувати в гармонії з природою. Недарма до нашого часу зберігся стародавній прокльон, який для наших сучасників уже перетворився в незрозумілу приказку: «Щоб ти забув, який сьогодні день» – казали тому, хто не дотримувався звичаїв, забував про щоденні ритуали, пов'язані з днями тижня.

Сонячний календар. Праукраїнський рік складався із чотирьох сонячних фаз, які нині уявляються у вигляді чотирьох пір року. Астрономічні фази сонячного року за всесвітнім часом виглядають приблизно так:

1. Весняне рівнодення – 20, 21 березня.

2. Літнє сонцестояння – 21,22 червня.

3. Осіннє рівнодення – 22,23 вересня.

4. Зимове сонцестояння – 21, 22 грудня.

15

Графічно це завжди зображалося у вигляді кола, розділеного навхрест на чотири сектори. Однак у Києві весняне рівнодення настає, як правило, раніше від всесвітнього часу – 17–19 березня, а осіннє рівнодення – пізніше 25– 26 вересня.

Сонце «робить повний круг на небі», тобто проходить через усі сузір'я Зодії, за 365,256360 доби. Це має назву зоряного року. Тривалість нашого календарного року 365 або 366 днів. Але за рік Сонце не закінчує свого шляху по Зодіях на 50,2 секунди. Тому за кожні 72 роки точка весняного рівнодення перемішується приблизно на 1 градус. За 2 156 років це становитиме близько одного знаку Зодії (або 30 градусів).

Оскільки кожне сузір'я має неоднакову кількість днів, то й точка весни проходить кожну Зодію за різну кількість років. Тому цифри в популярних виданнях про календар подаються приблизно.

Те сузір'я, в якому перебуває точка весняного рівнодення, впливає на всю епоху і дає їй назву. Нині точка весняного рівнодення перебуває у сузір'ї Риб, тому ми звемо нашу епоху епохою Риби. Ось звідки на наших стародавніх писанках зображення рибок або ще давніші малюнки баранчиків (символ Овна, епоха якого була з 1721 р. до н. ч. до 20 р. н. ч.). Тепер наша Земля входить в епоху Водолія, яка, за одними гіпотезами, настане близько 2176 р., за іншими – значно раніше. За 25 870 років точка весни проходить через усі сузір'я і починає нове коло.

Наші Предки за цими знаками могли передбачати, яким буде рік. Вважалося, що рік Сонця – сухий, теплий, врожайний. Рік Місяця – мокрий і холодний. Рік Марса – сухий, спекотний, з громами, пожежами. Рік Меркурія – холодний, сухий, рідко буває врожайним. Рік Юпітера – вологий, особливо навесні й восени, але багатий на врожай. Рік Венери – туманний і холодний, але літо тепле. Рік Сатурна – холодний, неврожайний, з великими повенями.

Щоб правильно вирахувати день весняного рівнодення, слід знати, що за кожні 400 років точка весни змішується на 1,6954 доби, тому ця дата коливається від 18 до 21 березня. Точки весняного і осіннього рівнодення та літнього і зимового сонцестояння можуть бути різними у різних регіонах.

Найвизначальнішим святом Сонячного року є Великдень, який випадає в різні числа, тобто є «рухомим» святом. Найрухомішим святом завжди було Новоліття (Новий Рік), яке визначаємо за першим весняним Молодиком, що настав перед весняним рівноденням (іноді може випадати навіть на кінець лютого).

Зоряне значення праукраїнського календаря. Наші Предки вже за Трипільської доби могли з великою точністю визначати весняне рівнодення, спостерігаючи за Сонцем, Місяцем, зірками, уміли розрізняти нерухомі планети і планети, які рухаються по небосхилу, знали Зодії, мали астрономічні обсерваторії й складали календарі. Одна з найстародавніших обсерваторій (давніша від англійського Стоунхенджа, вік якого визначається близько 4 тисяч років) знайдена археологами неподалік від о. Хортиця.

Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменева зірка. Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори

16

року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній із чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення).

Якщо рік зобразити у вигляді кола, то вгорі позначимо Різдвяний цикл (Коляда), провівши від нього вертикаль, позначимо літній Купальський цикл, а

– горизонталь – весняний Великодній цикл і осіннє велике Свято Врожаю, яке наші Предки-язичники присвячували Світовиду.

На цей графічний хрест накладемо ще один косий хрест, щоб утворилась восьмипроменева зірка – так ми позначимо інші симетричні свята. Це веснянозимовий Колодій (Масляна) і літньо-осінні Боги-Спаси, весняно-літній Зільник (Русалії, Трійця) і осінньо-зимова Калита.

Кожне з цих свят має свої контрасти: якщо Великдень символізує пробудження матінки-Землі від зимового сну, то осінні свята (під впливом християнства перенесені на Покрову) символізують початок зимового сну Землі, після якого йдуть свята, що замикають осінній хліборобський цикл. Після листопадової Повні люди вже не насмілювалися копати землю, брати глину, прати білизну в річці, щоб не турбувати землю і воду, бо це могло в майбутньому зашкодити нивам (християни вже орієнтувалися на свято Введення – 21 листопада). Маємо достатньо переконливих свідчень про те, що це були найдавніші космічні знання. Із втратою та ігноруванням цих глибинних надбань народу ми лише за одне століття катастрофічно порушили екологічну рівновагу в природі.

Між великими зоряними святами було ще багато менших, які також мали свої обряди. Іноді одне й те ж Божество вшановувалось кілька разів на рік, залежно від початку чи кінця сезону і пов'язаною з ним працею. Так, наприклад, Перше свято Велеса (моління про худобу), Друге свято Велеса (освячення худоби перед вигоном на пасовище), Третє свято Велеса (вигін на пасовище і принесення жертв Богу Велесу) – всі три ритуали здійснювалися навесні та взимку. Перуна вшановували у Чистий четвер (перед Великоднем) і 20 липня (християнський Ілля), а Ладу Велику – після Великодня (22 квітня).

Усі сузір'я українського неба обожнювалися. Батьком усіх Зодій є Сварог. Він, Бог ковальства, землеробства і шлюбу, викував золотий плуг для скіфів. У досварожу еру (кам'яний вік), на думку деяких вчених, у слов'ян був груповий шлюб. Ось як описує літописець епоху Сварога: «... в час царювання його упали кліщі з неба. І стали кувати оружжя.., Сварог закон установив жінкам: виходити заміж за одного чоловіка і поводитись стримано. А якщо перелюбство чинить – він повелівав скарати, за що прозвали його богом Сварогом».

Тут маємо пізнішу народну етимологію цього імені, літописець уже не розумів значення Сварога, знаком якого є Сварга. Це був ключ до таємниць небесної Зодії. Зображення Сварги є на стінах Софійського собору в Києві. Слово «зварганити», яке нині вважають просторіччям, колись означало «створити». І це ще раз узгоджується зі святом Різдва (створення, народження світу), яке відзначається 21 грудня (Різдво Світу, День Сварога).

У цей день приноситься 12 або 13 жертв кожній Зодії. Це дари, що мають умилостивити всіх Богів на майбутній рік. Звідси й ритуальні 12 страв або 13 (у тринадцятимісячному році), які ми іі досі готуємо на Різдво.

17

За прадавніми легендами, світотворення мало три періоди: народження зоряних галактик, Місяця і Води. Християнська церква протягом цілого тисячоліття намагалася надати цим звичаям християнського вигляду, бо викорінити їх було неможливо. Тому ми повинні розгледіти за пізнішою церковною термінологією ті предковічні знання, що дійшли до нас у пам'яті народу. Як бачимо, світотворення триває 12 священних ночей. Кожна ніч символізує одну космічну епоху, яка тривала 1000 років. У день народження Місяця, відбувається ритуал ходіння з плугом – засівання. За описами Геродота, культ Золотого Плуга з'явився у скіфів близько 1500 р. до н. ч. (можливо, раніше). Нині ми забули значення цього ритуалу, проте (диво-дивне!) – ще до сьогодні в українських селах на Різдво кладуть під святковий стіл якщо не плуг, то леміш від нього. За часів Київської Русі був звичай кликати «Плуг» (сузір'я), який ніби падає у цей час на Землю (опускається низько над обрієм).

Шанування Місяця в українській землі відоме з IV тисячоліття до н. ч. Його не могли викорінити ні християнські церковники, ні войовничі атеїсти XX ст.: перші воювали з колядками та щедрівками як з «поганськими» звичаями, другі – як з «опіумом для народу». Ще в XV ст. у Києві існували заборонені церквою «Лунники» – рукописи про ворожіння. Місяць – одне з головних Божеств стародавніх колядок, які ми ще виконуємо.

Водосвяття – День головної Богині пелазгів Дани (або Лелі), яка символізувала Воду: росу. дощ. річки, криниці. Дана мати, яка дає початок усьому живому. В цей день сама природа святить воду і дає її людям як ліки від усяких недуг. Дану уявляли у вигляді юної прекрасної діви і водночас – жінкиматері, дружини Сонця, якій присвячували день тижня – п'ятницю, тому пізніше вона стала вшановуватися як Свята П'ятниця. її образи вішали над криницями. Символом Дани с дерево липа. Скульптури Данії збереглися до наших днів, а її культ сягає доіндоєвропейськпх глибин. За православним українським календарем, свято Дани перетворилося в Богоявлення і Хрещення Ісуса Христа, або, як кажуть у народі, Йордань (назване так за біблійними легендами), а його відзначання відстає від дійсного стану космосу на півмісяця.

У ці 12 днів для українців відкривається небесна брама Сварога, тому всі моління, побажання добробуту, здоров'я, щастя будуть почуті Богами. Влітку такою ж кульмінаційною точкою природи є Купайло – шлюб землі іі неба. У цю ніч земля дарує людям цілюще зілля: вогонь парує юнаків та дівчат: вода омиває тіла іі душі. Недарма наші Предки вірили в немислимі чудеса, які лає в цю ніч природа.

7. ЮЛІАНСЬКИЙ ТА ГРИГОРІАНСЬКИЙ КАЛЕНДАР

Юліанський Календар – запровадив починаючи із 1 січня 45 р. до н. е. Юлій Цезар наприкінці 46 до н. е. Спираючись на поради грецького астронома Созігена (Sosigenes) та щоб добитися того, аби певні астрономічні події на зразок весняного та осіннього рівнодення відбувалися щороку в певний цілком визначений день, Цезар узгодив тривалість року із сонячним календарем, тобто встановив її рівною 365 із чвертю дня (365.25). Четвертинки дня враховувалися

18

так: кожного четвертого року до календаря додавався ще один день, і тривалість місяця лютого ставала не 29, а 30 днів.

Свого часу Гай Юлій Цезар пожартував: «Римляни завжди перемагають, але ніколи не знають, коли це трапилося.»

Ім'я Цезаря вшановано в латинській назві сьомого місяця (тодішнього п'ятого) – Julius. Пізніше, Октавіан Август виправив конструкцію високосного року, і восьмий місяць на його честь названо Augustus. А щоб не осоромитися перед імператором-попередником, місяць серпень Augustus також отримав 31-й день, який взяли з кінця року – 29/30 лютого. Таким чином лютий вкоротився й став тривати 28 днів звичайного року й 29 високосного.

Але юліанський рік тривалістю в 365 днів і 6 годин довший за істинний сонячний рік (365.2422 днів, або 365 днів, 5 годин, 49 хвилин і 46 секунд) на 11 хвилин 14 секунд. Різниця складає близько 0.0078 дня за рік або близько одного дня за 128 років. За півтора тисячоліття календар знову відставав на десять днів. Що й стало причиною введення в 1582 році Григоріанського календаря.

Григоріа́нський календа–́календар, впроваджений в ужиток 4 жовтня 1582 року Папою Римським Григорієм XIII, і прийнятий у світі як міжнародний стандарт. Статус стандарту григоріанського календаря затверджено ISO 8601. Григоріанський календар заступив юліанський.

Календар ділить час на календарні роки тривалістю 365 або 366 днів. Роки тривалістю 365 днів називають звичайними, а роки тривалістю 366 днів – високосними. Високосним є кожен четвертий рік, за винятком років, порядковий номер яких ділиться без остачі на 100, але не ділиться без остачі на 400. Таким чином, увесь час поділено на цикли тривалістю 400 років. Середня тривалість року в григоріанському календарі складає 365,2425 днів або 365 днів 5 годин 49 хвилин і 12 секунд.

Кожен рік ділиться на 12 місяців із різною кількістю днів. Місяць лютий може тривати 28 днів у звичайні роки, і 29 днів у високосні роки. За початок календарного року вважають дату 1 січня.

Реформа календаря мала за мету ліквідувати помилку в обчисленні дат: з моменту впровадження юліанського календаря до 16 століття «набігла» різниця в 10 днів порівняно з астрономічною датою. Як наслідок, календарна дата весняного сонцестояння, важливого для визначення дати релігійних свят, зміщувалася. Згідно з нововведенням папи, одразу ж після 4 жовтня 1582 року настало 15 жовтня. Цього дня в Італії, Франції, Іспанії, Португалії та Речі Посполитій прийнято григоріанський календар – попередні десять днів були вилучені з календаря.

1583 року Григорій XIII направив Константинопольському Патріарху Ієремії II посольство з пропозицією перейти на новий календар. Наприкінці 1583 року на соборі в Константинополі пропозицію відкинуто як невідповідну канонічним правилам святкування Великодня.

В Українській Народній Республіці григоріанський календар запроваджено з 16 лютого 1918 року, цей день став вважатися 1 березня 1918 року. Закон про це ухвалено 12 лютого 1918 року (за старим стилем) на засіданні Малої ради в Коростені.

19

У Росії григоріанський календар запровадив 1918 року декрет Раднаркому, згідно з яким після 31 січня 1918 року слідувало 14 лютого 1918 року. Російська православна церква і деякі інші православні церкви не прийняли григоріанський календар, тож і далі послуговуються юліанським календарем.

8. ДОХРИСТИЯНСЬКІ ВІРУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Проблема виникнення фольклору у світоглядно-історичному плані є досить складною. Складність її вирішення криється у значному часовому проміжкові, що віддаляє нас від того періоду життя суспільства, коли виникали перші уявлення та вірування, пов'язані з ними ритуальні та магічні дії, що становлять основу народної творчості. До початку наукового зацікавлення уснопоетичною творчістю, коли почалося цілеспрямоване записування та вивчення окремих текстів та жанрів, найдавніші твори, безумовно, не дійшли. Це було спричинено їх усним побутуванням, у процесі якого вони змінювалися під впливом світоглядних та суспільно-історичних поглядів. При цьому елементи давніших епох затирались, натомість з'являлись нові. Тому відгомін найдавніших систем усної народної творчості дійшов до наших днів у формі окремих вкраплень, образів, деталей народних текстів, що відносяться до значно пізніших періодів творення. Але вони разом з археологічними, етнографічними пам'ятками давньої культури є матеріалом, що дає певне уявлення про доісторичні часи українського етносу.

Записані твори української усної словесності, які є предметом вивчення сучасної фольклористики, містять багато персонажів, образів, структурних елементів, які паралельно зустрічаються у різних жанрах – епічних, ліричних та драматичних, наявність та значення яких поза межами дослов'янського та давньослов'янського світоглядів не знаходять жодного логічного пояснення.

Багато з цих елементів наявні в пісенно-епічній творчості інших народів (при чому не тільки слов'янських). Це є свідченням певного зв'язку між суспільно-історичними процесами, що відбувались на індоєвропейській території. Вивчення історичних зв'язків давніх епох та народів виходить поза межі, окреслені фольклористикою, але в них можна знайти пояснення багатьох елементів та рис, пов'язаних виникненням усної народної творчості.

Сучасній науці важко вказати точний час зародження народнопісенної творчості. Але, ймовірно, початок цього процесу можна віднести до періоду трипільської культури, або й ще раніше. Далі система фольклору як частина життя давніх дослов'янських племен проходила різні стадії розвитку, зазнавала значних змін під впливом культури народів-сусідів чи кочових племен, що проходили через цю територію.

Фольклор виник у системі найдавніших народних уявлень та вірувань, що складалися з елементів анімізму, тотемізму та фетишизму.

Анімізм (від лат. душа) – віра у наявність душі чи духу в явищах природи, речах та предметах навколишнього світу. Анімізм полягає в

20