конспект по украинознвству / Тема 4
.pdfТЕМА 4.
УКРАЇНА – НАЦІЯ, ДЕРЖАВА, ПОСЕЛЕННЯ, ЖИТЛО.
Після розгляду теоретичного матеріалу студенти повинні самостійно опрацювати та вміти схарактеризувати наступні ТЕЗИ:
Національна ідея. Нація. Націоналізм.
Актуальнiсть дослiдження та вивчення проблеми нацiональної свiдомостi та самосвiдомостi в консолiдацiї української етнонацiї, становленнi державностi i подоланнi нетрадицiйних iдеологiчних впливiв i, зокрема, тоталiтарної iдеологiчної спадщини.
Роль національної свідомості на різних етапах суспільного розвитку. Стан дослiдження нацiональної свiдомостi та самосвiдомостi у вiтчизнянiй
та зарубiжнiй нацiологiї та iсторiософiї. Основнi концепцiї нацiональної свiдомостi.
Державотворення в Україні як органічний чинник предмета українознавства.
Проблема витокiв української держави та державних утворень на територiї України в сучаснiй науцi.
Зародження перших державних утворень на територiї України.
Вплив грецького, візантійського, арабського, індоєвропейського, римського та варязького чинникiв у формуваннi державотворчої традицiї.
Роль козацтва в українському державотворчому процесі.
Періодизація та тяглість процесу державотворення на українських землях. Державне самоутвердження України.
Типи поселень і забудови по регіонах. Народне житло та інтер’єр. Особливості зведення житла.
ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ
1. УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ТА ДЕРЖАВА
Держава – країна з політичним устроєм влади.
Національна ідея – поняття, уявлення, що відбивають дійсність у свідомості людини та виражають ставлення її до навколишнього світу, держави, нації, традицій, звичаїв тощо.
Нація – 1) конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних єдиною мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками, певними рисами культури і характеру; 2) держава, країна.
Націоналізм – рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва.
1
ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Стародавність. Перші археоантропи на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, понад 900–800 тис. років тому. Люди сучасного типу – Homo sapiens (кроманьйонці) сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40–35 тис. років тому. Це були представники європеоїдної раси, мисливці-збирачі, що мали родову організацію. Одним із культових центрів кроманьйонців був природний останець Кам'яна Могила. Понад 10 тис. років тому відбулося танення льодовика, що сприяло збільшенню населення. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився близький до сучасного ґрунтовий покрив. Криза привласнювального господарства поступово змусила людей приступити до відтворювальних форм: рільництва і скотарства. З появою кераміки наступив неоліт, який на території сучасної України тривав з VII до V–III тис. до н. е.
З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до Р. Х. в Україні тривала доба енеоліту. Стала виразнішою господарча спеціалізація за природнокліматичними зонами: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі. Центральною археологічною культурою на території України енеолітичного періоду була Трипільська культура (4000– 2100 рр. до Р. Х.), носії якої були першими, хто на землях сучасної України досяг значних успіхів у розвитку економіки, технологій, освоєнні нових земель – створили поселення-протоміста, зразки монументальної архітектури та вжиткового мистецтва, знакові системи, закарбовану в матеріальних пам'ятниках міфологію, складні суспільні структури. Занепад Трипільської культури позначився консолідацією скотарів і появою Ямної культури (2800– 2300 рр. до Р. Х.) бронзового віку, у носіях якої вчені вбачають аріївіндоєвропейців. Вони охоплювали територію від Криму до Київського Полісся. На базі цієї культури у Південно-Східній Україні постає Катакомбна культура (2300–1300 рр. до н. е.), носії якої перебували у контактах з хліборобською культурою шнуркової кераміки (2300–1700 рр. до Р. Х.), що займала територію Північно-Західної України. Катакомбну культуру заступила Зрубна культура (1700–1300 рр. до Р. Х.), яка асоціюється з іраномовними племенами скотарів, а культуру шнуркової кераміки на теренах України витіснила Тшинецька культура (1700–1200 рр. до Р. Х.), яку пов'язують із праслов'янсько-балтською спільністю хліборобів. На XII–X століття до Р. Х. територія України залишалася розділеною між різними культурними спільнотами. Північні ліси на заході займали праслов'яни, а на сході – прафіноугри; у лісостепу мешкали фрако-іллірійські, а у степу – північноіранські племена.
У Х ст. до Р. Х. на території України з'являються кочові племена кіммерійців. Їх витіснили скіфи (VII–III ст. до Р. Х.) які створили одну з наймогутніших держав того часу. У III ст. до Р. Х. на зміну скіфам приходять сармати. Цей союз споріднених племен проіснував до IV ст. н. е, коли їх витіснили гуни, які згодом дали поштовх до великого переселення народів. Паралельно з цими племенами починаючи з VII ст. до Р. Х. греки засновують в Північному Причорномор'ї свої міста-колонії: Тір, Ольвію, Пантікапей, Херсонес, а пізніше й Боспорську державу.
2
Середньовіччя
Київська Русь. Починаючи з VIII століття українські землі стали центром Руської землі на чолі з полянським Києвом. 882 року Київ захопив варязький конунг Олег(882–912), який проголосив його «матір'ю міст руських» й встановив владу варязької династії Рюриковичів. За князювання княгині Ольги (945–965), її сина Святослава Ігоровича (965–972) і онука Володимира Святославича (980–1015) територія Руської держави була розширена шляхом підкорення Києву сусідніх східнослов'янських, балтських і угро-фінських племен. Це була найбільша держава Європи, площа якої сягала 1,5 млн км2. Кордони Київської Русі на півночі пролягали в районах Чудського озера, Фінської затоки Балтійського моря, Ладозького й Онезького озер; на заході – в районі верхів'їв Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану і Західної Двіни; на півдні – Сули, Дону, Росі й Південного Бугу; на сході – Волги та її притоки Оки. Землі й етнічні князівства, де раніше правили місцеві князі, передавалися Рюриковичам. 988 року за правління Володимира русини прийняли християнство з Візантії, що визначило цивілізаційну приналежність українських земель на подальші тисячоліття. Процес феодальної роздробленості у ХІ-ХІІІ століттях призвів до ослаблення Русі. У 1240-х роках вона була завойована Монгольською імперією.
Галицько-Волинська держава. Після занепаду Київської Русі політичний, економічний і культурний центр українських земель перемістився до Галицько-Волинської держави. До її складу входили Волинь, Галичина, Берестейщина, Холмщина, Підляшшя, Белжщина, Туріво-Пінщина, Чорна Русь, західна Київщина та Закарпаття. Незалежні князівства в Галичині, де правили Ростиславичі, виникли починаючи з 1084 з центрами в Перемишлі, Теребовлі та Звенигороді. 1141 р. Володимирко Володарович об'єднав їх в єдине Галицьке князівство, яке досягло найбільшого розквіту за правління Ярослава Осмомисла. 1199 р. Роман Великий об'єднав Галичину і Волинь в єдину Галицько-волинську державу. 1245 року його син і спадкоємець Данило, на часи правління якого припала татаро-монгольська навала, визнав свою залежність від Золотої Орди, проте сподіваючись на допомогу католицької Європи у боротьбі за незалежність, уклав таємні союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, і 1253 року прийняв знак самодержця – корону короля Русі від папи Інокентія IV. Близько 1256 року, після перемог над монголами Куремси, Данило заснував місто Львів. 1259 року, через відсутність військової допомоги з Заходу, король був змушений повторно визнати верховенство Орди. Його наступник Лев І постійно брав участь у походах ординців на Польщу і Литву. 1303 року Данилів онук король Юрій І домігся створення Галицької митрополії. 1308 року держава перейшла до його синів Андрія і Лева II, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди в союзі з тевтонськими лицарями і мазовецькими князями. Проте після їхньої смерті останній монарх Юрій II знову визнав себе васалом Золотої Орди. 1340 року його вбивство дало привід Польщі та Литві – сусідам, які мали династичні права на руський престол, – розпочати війну за Галицько-волинську спадщину.
3
1392 року Галичина з Белзькою землею і Холмщиною остаточно увійшла до Польського королівства, а Волинь – до Великого князівства Литовського.
На кінець XIV столітті українські землі перебували у складі різних держав. Литва ще раніше опанувала землі Києва, Чернігова і Волині. Польща керувала в Галичині і Поділлі. Південна степова Україна перебувала під зверхністю Кримського ханства, утвореного 1447 року, а Закарпаття – Угорщини. 1569 року Литва і Польща об'єдналися в Річ Посполиту для протидії сусідам, в результаті цього центральні українські землі Литви (Київщина, Чернігівщина, Волинь та Поділля) перейшли під польський контроль.
Новий час
Козаччина. Наприкінці ХV століття на межі кордонів Литви, Московії та Криму, у «диких степах» Запорожжя, з'явилося угруповання вояків, що звали себе козаками. З ХVІ століття їхнім військовим осередком стала Січ. Козаки Війська Запорозького формували окремий суспільний стан, що брав участь у війнах на боці Речі Посполитої: Лівонській війні 1558–1583 років, польськомосковській війні 1605–1618 років, Хотинській війні 1620–1621 років, Смоленській війні 1632–1634 років. Крім цього козаки самовільно ходили з грабіжницькими походами у Молдавію, Московію, Крим, Чорноморське узбережжя Болгарії і Малої Азії, а також активно займалися найманством, особливо під час Тридцятирічної війни 1618–1648 років. Через правовий і соціальний гніт з боку шляхти козаки неодноразово піднімали повстання, найбільшими з яких були повстання Косинського 1591–1593 років, повстання Наливайка 1594–1596 років, повстання Жмайла 1625 року, повстання Федоровича 1630 року, повстання Сулими 1635, повстання Павлюка 1637 року й повстання Острянина 1638 року. Козаки неодноразово відстоювали права українського населення в Речі Посполитій, що зазнавало релігійних та національних утисків.
У 1648–1657 роках козаки під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького підняли велике повстання у Речі Посполитій, результатом якого стало створення в Наддніпрянщині самоврядної української держави – Війська Запорозького або Гетьманщини. 1654 року для продовження війни з поляками козацька Україна прийняла протекторат московського царя, а 1656 року, через підписання московитами сепаратного миру, уклала союз із Швецією і Трансільванією. 1657 року, після обрання новим гетьманом Івана Виговського, всередині України спалахнуло антигетьманське повстання, що розвинулося у козацько-московську війну. Незважаючи на перемогу гетьмана під Конотопом в 1659 році, він втратив підтримку козацької старшини через союз із поляками. Стартував період козацьких міжусобиць – руїни, в результаті якої козацька держава розкололася по Дніпру на Лівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. Правобережна Україна опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя – під впливом Московії. 1667 року цей поділ був затверджений Андрусівським миром. Козацькі намагання об'єднати Україну під проводом гетьмана Петра Дорошенка за допомоги Осмаської імперії у 1672–1676 роках закінчилися поразкою і закріпленням попереднього поділу. 1689 року Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Наприкінці ХVІІ століття
4
поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити зберегли його на Лівобережжі. 1709 року, під час Великої північної війни, козаки під проводом з гетьманом Івана Мазепи уклали союз із Швецією, намагаючись визволитися з під московського панування, але зазнали поразки під Полтавою. 1710 року переможені козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликом прийняли у вигнанні першу козацьку Конституцію. Через повстання Мазепи Московська держава, перетворена на Російську імперію, взяла курс на ліквідацію козацької автономії в Україні. 1754 року росіяни ліквідували українсько-російський митний кордон і 1764 року скасували гетьманство, надавши останньому гетьману Кирилу Розумовському титул фельдмаршала. 1775 року було зруйновано Запорозьку Січ, 1781 року ліквідовано козацький устрій в Україні, а 1783 року закріпачено українських вільних селян.
Імперська доба. Після останнього поділу Речі Посполитої 1795 року українські землі були розчленовані між Австро-Угорщиною і Росією. Перша отримала Галичину, Буковину і Закарпаття, а друга – решту України.
З кінця ХVІІІ століття, під впливом європейського романтизму і націоналізму на українських землях набув розвитку український національний рух. 1798 року Іван Котляревський видав бурлескну поему «Енеїда», головною темою якої було відновлення козацької держави. Цей твір був першим твором української літератури, написаний розмовною українською мовою, й послужив стимулом для відродження українських національних традицій. 1806 року було засновано Харківський університет, що став центром українознавчих студій. 1825 року була написана «Історія Русів», що справила виплив на формування української гуманітарної інтелігенції. 1834 року було засновано Київський університет, який так само як і Харківський став одним із українознавчих центрів. У 1840-х роках збудив українську національну свідомість Тарас Шевченко, поезія якого набула популярності серед широких верств українського суспільства – від Волині до Кубані.
Українське національне відродження в Росії сприймалося вороже її керівництвом. Російський уряд проводив політику русифікації, спрямовану уніфікацію мовно-національного простору європейської частини імперії. З цією метою російська влада видавала офіційні заборони на використання української мови, а саме Валуєвський циркуляр 1863 року й Емський указ 1873 року.
Новітній час. 1917 року лютнева революція в Росії повалила монархію і дала початок республіканському Тимчасовому уряду. Відлунням цих подій стало формування 17 березня у Києві Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським. 20 листопада, після жовтневої революції в Росії, Центральна Рада як представницький орган України проголосила створення автономної Української Народної Республіки (УНР), а 22 січня 1918 року, через спалах українсько-більшовицької війни, проголосила її незалежність. За місяць український уряд уклав у Брест-Литовську договір з Німецькою і АвстроУгорськими імперіями, за допомоги яких звільнив Україну від більшовиків. Проте 29 квітня, в результаті державного перевороту, уряд Центральної Ради замінила військова диктатура гетьмана Павла Скоропадського. Республіка була перейменована на «Українську Державу». Режим Скоропадського протримався
5
до листопада, коли його головні союзники німці капітулювали у Першій світовій війні. 14 грудня повстання Директорії на чолі з Симоном Петлюрою повалило гетьманат і відновило Республіку. Однак відступ німців дозволив російським більшовикам поновити воєнні дії. 6 січня 1919 вони створили у Харкові маріонеткову державу – Українську Соціалістичну Радянську Республіку, від імені якої розпочали війну. Протягом 1919 – 1920 років за контроль над Україною боролися українські республіканці, більшовики, російські націоналісти за підтримки Великої Британії, Франції та Польщі, українські анархісти на чолі з Нестором Махно й українські партизани. Боротьба закінчилася перемогою більшовицьких сил і встановленням радянського контролю в Центральній, Східній та Південній Україні.
Паралельно з цим, у зв'язку з розпадом Австро-Угорщини, 19 жовтня 1918 року українці Галичини, Буковини і Закарпаття проголосили створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові. Проте 1 листопада того ж року її атакувала Польща, розпочавши українсько-польську війну. Нападника підтримували країни Антанти – Велика Британія, Франція, Румунія й Угорщина, а західні українці перебували в міжнародній ізоляції. У пошуках союзника уряд ЗУНР звернувся по допомогу до УНР і 22 січня 1919 року об'єднався з нею у єдину державу. Проте Директорія була зайнята війною з більшовиками і не могла надіслати військ. У результаті цього, на середину липня 1919 року поляки окупували Галичину, румуни – Буковину, а чехи – Закарпаття. У квітні 1920 року за володіння Західною Україною спалахнула радянсько-польська війна. Вона закінчилася 18 березня 1921 року Ризьким миром, що закріпив за Польщею право на українські Галичину та Волинь.
24 серпня 1939 року СРСР та Німеччина уклали пакт про ненапад та розподіл сфер впливу у Східній Європі. 1 вересня року німці напали на Польщу з заходу, а 17 вересня Радянський Союз – зі сходу. В результаті цієї операції до УРСР були приєднані Західна Волинь і Галичина, заселені переважно українцями.
У 1945 році Українська РСР стала одним із членів-засновників ООН.
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет, що поклало початок конфронтації між урядами СРСР і УРСР. 19 серпня 1991 року в Москві комуністи-консерватори здійснили невдалу спробу державного перевороту, аби відновити владу партії. Після провалу путчистів, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. Цей акт підтримало 90,32 % українців на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Це ознаменувало появу незалежної держави Україна. Того ж дня відбулися перші президентські вибори, на яких переміг голова Верховної Ради України, у 1988–1990 роках – завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, Леонід Кравчук. 8 грудня у Біловезькій пущі і 21 грудня в Алма-Аті лідери України, Білорусі та Росії підтвердили розпад СРСР і утворили Співдружність незалежних держав (СНД).
У 1996 році була ухвалена Конституція України, що сприяло стабілізації політичної системи і в той же час зосереджувало більшість владних повноважень в руках тодішнього президента Леоніда Кучми. У вересні того ж
6
року було проведено грошову реформу і введено нову валюту – гривню. Українська економіка стабілізувалася до кінця 1990-х років, а з 2000 року почало відбуватись її зростання, в середньому на 7 % щорічно.
2. ОСНОВНІ ТИПИ ТА ВИДИ УКРАЇНСЬКИХ ТРАДИЦІЙНИХ ПОСЕЛЕНЬ
Типи поселень. Поселення землеробської людності України, які складалися з будівель, пристосованих для життя, різноманітних підсобних занять, утримання свійських тварин та зберігання продуктів, сягають глибини віків. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалася по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства. Різноманіття форм таких поселень зумовлювалося специфікою освоєння степових, лісостепових та лісових територій, а також тим, що вибір ділянки для садиби був майже довільним.
Залежно від переважання тих чи інших традиційних планувальних типів сільських поселень наприкінці XIX – на початку XX ст. на Україні виділялося чотири зони – північна, центральна, південна та карпатська гірська. Північна зона в основному охоплювала масиви Українського Полісся. Тут переважав вуличний тип поселень, які виникли на місці давніх східнослов'янських дворищ. Водночас у східній (Чернігово-Сіверській) частині Полісся поряд з вуличними існували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення. На території центральної лісостепової зони, де селяни майже до XVIII ст. могли вільно займати під забудову землі (див. Займанщина), значного поширення також набули безсистемні поселення, і тільки пізніше з'явилися вуличні. З послабленням народної колонізації у XIX ст. виникають рядові, радіальні, шнурові, а також квартальні поселення, створені на основі проектів.
Упівденній степовій зоні, що охоплює землі колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини, більшість поселень виникла в результаті державної та поміщицької колонізації другої половини XVII – першої половини XIX ст. Тут забудова велася переважно за вказівкою властей і мала, як правило, квартальну та гніздову форму. Існували й окремі поселення вуличного типу, наприклад, військові, відомі і в інших зонах України.
В усіх зонах побутували радіальні поселення, що виникли на основі давніх торгово-ремісничих центрів. Крім того, у долинах невеликих річок і в балках формувались рядові поселення, котрі являли собою однобічно забудовані вулиці.
Угірських районах Карпат поселення були переважно безсистемними і розміщувалися на зручних земельних ділянках на значній відстані одне від одного.
Малодвірні поселення, виселки та хутори XIX – початку XX ст. були різними за походженням. У північній частині Полісся та Волині вони змінили старі назви дворів та дворищ на хутори лише у XVIII ст., тоді як на центральному Правобережжі вони називалися купі, купюр, хутор ще з XI– XV ст. Малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини XVIII ст.
виникали на місці як окремих сільських займищ (хуторів, пасік), так і
7
виробничих осередків землевласників або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних поселень південноукраїнського Степу подекуди були тимчасові поселення запорізького козацтва – зимівники.
3. ТРАДИЦІЙНЕ УКРАЇНСЬКЕ ЖИТЛО
Хата – житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Цей домашній простір у слов'янських народів умовно поділяється по діагоналі на дві частини: лівий бік (куток із піччю) – жіноча половина помешкання, а правий (куток із Покуттю) – чоловіча. Покуть повернутий найчастіше на схід.
Стародавня назва хати сягає тисячолітніх глибин, можливо, навіть дольодовикового періоду. Агатангел Кримський висловив гіпотезу про поширення цього слова з півдня (Мала Азія) на північ і захід; Володимир Чивиліхін припускає, що слово «хата» було в скіфів. У хаті втілювався весь життєвий простір і світоглядний космос українця. Як увесь світ поділяється на три частини: земну, підземну і небесну сфери, так і хата відображає ці сфери буття: стеля – небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері – символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус – підлога, низ спини з підпіччям і лавами, поріг уявлялися як межа земного й підземного світів. Недаремно кажуть: «Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена». Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало певні інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло – оберігати від злих духів та різних напастей всю родину.
У народі вірили, що оселя – це живий організм. Він може як допомагати своїм господарям, так і шкодити, негативно впливати на їхнє життя. Тому здавна велику увагу приділяли вибору місця для нової хати. Брали до уваги багато чинників: віддаленість житла від вулиці, розташування хати щодо сторін світу тощо. Це був один із найважливіших у всій Україні (крім Півдня) обрядів, пов'язаних із житлом.
Для нового житла намагалися знайти таке місце, яке б задовольняло цілий ряд вимог, зокрема: щоб город із хатою та господарськими спорудами виходив до річки, ставка, на долину; щоб місце, за можливості, було на цілині, де земля «спокійна»; на горбку, де немає вологи; де не ростуть дерева; де охоче лягає худоба; де знаходили сліди собаки чи кішки; там, де вранці не буває роси; де можна вдало розмістити господарські споруди тощо. Заборон було значно більше. Не можна було будувати нову хату, за розмірами меншу від старої, щоб не зменшилась сім'я; на садибі родини, у якій були п'яниці, злодії тощо; де часто хворіли; де були сварки та розлучення; на стежках, дорогах і корчах; на камінні та болотах; де був хлів чи стайня; де скупчувалась дощова вода; де була хата, яка згоріла від удару блискавки, тощо.
8
Щоб визначити місце для нового житла, ходили до ворожок та питали поради в старих людей. У деяких випадках на вибраному місці сіяли жито: якщо воно росло гарно, то вважалося, що и ділянка гарна.
Так само відповідально ставилися люди й до вибору часу для закладин житла. Це вважалося однією з найважливіших умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку. На Поділлі будівництво починали у п'ятницю. Загалом, в Україні найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п'ятниця та субота. Не бажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш ніж закладати житло, довідувалися, чи не присвячений цей день комусь із святих мучеників, бо не доведеш справу до кінця. Після закладин уже можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів.
Починалися закладини рано-вранці.У центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або на покуті (південно-східний куток) ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: «Господи, допоможи», – і починав роботу. Рушник, а інколи і добрий шмат тканини та гроші він потім брав собі. Майстер робив хрест, який під час будівництва поступово піднімався до вершини даху. Щоб будинок стояв довго, перший камінь чи інший будівельний матеріал закладали, коли пролітав крук. Майстра на закладинах добре частували, щоб той «не зарубав на когонебудь», коли закладатиме першу підвалину; намагалися не потрапляти йому на очі, бо як побачить кого, той може незабаром померти чи сильно занедужати. Крім того, навхрест дерева не клали, бо невдовзі буде в домі мрець.
Дрібні гроші, зерно, хліб, вино, трави, часник, овечу вовну, лампадки, іконки, ладан, освячену воду тощо господарі майбутнього житла обов'язково закладали під усі чотири кутки, а подекуди – лише під один так званий красний куток, що, як правило, був розташований на сході.
По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест,
колоски збіжжя та букет квітів – це була «квітка». Вивершення хати «квіткою» було своєрідним сигналом до того, що господареві слід розрахуватися з майстром, а господині – накривати стіл.
Закінчуючи будівництво, майстри обов'язково залишали непокритою частину даху над сіньми, вважаючи, що через цей отвір мусить вилетіти все зло. Через декілька днів отвір усе ж закривали. Крім того, після спорудження хати протягом року не можна було її всю білити, а потрібно було залишити хоча б невелику «латку» де-небудь, щоб не бачили сторонні люди.
З хатою у народі було пов'язано чимало прислів'їв і приказок:
Нова хатка – нова гадка.
Не взявшись за сокиру, хати не зробиш.
Хату руки держать.
І собака зимою про хату думає.
Хата чужая як свекруха лихая.
У своїй хаті й кутки помагають.
Не гарна хата кутами, а гарна пирогами.
Своя хата – своя правда, своя стріха – своя втіха.
9
Де багато господинь, там хата неметена.
За день до цієї події (точніше – на ніч) господарі залишали в новій хаті кота або півня. Наступного дня, коли вже все було готове до переходу в новий будинок, старші члени сім'ї брали ікону, вишитий рушник із хлібом і сіллю, миску з житом, пшеницею, дрібними грішми та пляшку горілки й входили до нової хати. Літній чоловік (батько молодих господарів, а за його відсутності кум чи інший близький родич) іконою або ж тільки хлібом із сіллю благословляв на всі боки нове помешкання, після чого залишав ікону на покуті. Вийшовши на вулицю з хлібом і сіллю на вишитому рушнику, він благословляв дітей на щасливе життя в новій хаті. Молоді господарі бралися за кінці рушника, і він заводив їх у нове житло. За ними заходили родичі та сусіди; літня жінка посипала всіх зерном і дрібними грішми, бажаючи щастя в новому домі. Після цього всі дарували подарунки та сідали за столи, а молоді господарі частували гостей. Закінчувалося новосілля співами й танцями. Вважали, якщо день новосілля пройде без пригод, весело, то й життя мешканців нової оселі буде спокійним, щасливим.
На новосіллі обов'язково освячували житло, обкурювали його ладаном, смирною, вугіллям та шматочками шкіри.
Основним типом традиційного житла в Україні була хата. Це затишна, найчастіше білена зовні та всередині будівля під солом'яним дахом. Цей тип української хати був найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини України і Карпатських гір. Там вони дерев'яні, мають відкриті стіни.
Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого – унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях української хати відчувався прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку.
Народне житло цікаве й оригінальне не тільки за формою, але й щодо внутрішнього змісту. Кожний предмету ньому, крім практичного призначення, мав ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю.
Здавна так велося, що кожна господиня свою хату дбайливо доглядала. Тому в хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами.
Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він мав переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становило від 1:1,5 до 1:2,0.
Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з одним житловим приміщенням. Найбільш простим і найдавнішим її різновидом було однокамерне житло, в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII – XI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип однокамерного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині.
10