конспект по украинознвству / Тема 2

ТЕМА 2.

ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛА УКРАЇНОЗНАВСТВА, ТЕРИТОРІЯ ТА ПРИРОДА УКРАЇНИ.

Після розгляду теоретичного матеріалу студенти повинні самостійно опрацювати та вміти схарактеризувати наступні ТЕЗИ:

Зародження, джерельна база українознавства як процесу пізнання України i українства.

Iсторiографiя українознавства як визначальний чинник систематизацiї i осмислення знань, становлення науки українознавства.

Наукове визначення понять «джерело» та «джерельна база» українознавства.

Види джерел. Методи i прийоми їх iдентифiкацiї та використання. Науковий аналіз джерел.

Пам’ятки матерiальної та духовної культури українського народу як джерела українознавства.

Основнi групи джерел про Україну i українство (джерела передiсторичної, Київськоруської, козацькогетьманської доби, XIX–XX–ХХІ ст.).

Загальна характеристика сучасного джерелознавства та iнформацiйних можливостей бiблiотечних i архiвних фондiв України та фондiв зарубiжжя.

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ

1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА УКРАЇНОЗНАВСТВА

Історіогра́ фія– (від дав.-гр. ἱστορία (історія) – розповідь про минуле та γραφω (графо) – пишу). Поняття «історіографія» застосовується у трьох значеннях:

як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, процес нагромадження і розвитку історичних знань;

як сукупність досліджень, наукової літератури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи країні;

як науковий аналіз повноти і достовірності дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду конкретної доби.

Українська історіографія – спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, але й світової історії.

В Україні термін «історіографія» в його сучасному значенні дістав поширення в другій половині XIX ст., спочатку в Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині. Імператорський університет Св. Володимира був одним з піонерів серед російських університетів щодо викладання історіографії. У

1874 р. професор І. Лашнюков опублікував у Києві «Очерки русской

1

историографии». Велику увагу історіографічним дискурсам приділяли університетські професори М. Максимович, М. Костомаров, В. Іконников, В. Антонович.

ДЖЕРЕЛА УКРАЇНОЗНАВСТВА

Українозна́ вствочасто називають україні́стикаабо україніка.

Постання і розвиток українознавства відбувається в органічній єдності з постанням і розвитком українського етносу, народу і нації. Науковий аналіз засвідчує, що формування української нації й розвиток наукових знань про феномен українства являють собою етапи взаємопов'язаного процесу, який зумовлює синхронізацію інтенсивності виявлення кожного з чинників: щораз вищий цілісний контент у своєму розвитку підпорядковується загальному закону природи – єдності її матеріального і духовного світу. У своєму розвитку українознавство як наука й навчальна дисципліна пройшло довгий і складний шлях: від міфопоетичного образу українського терену, оприявненого в пам'ятках фольклору, від перших писемних згадок істориків, розрізнених відомостей закордонних дослідників та мандрівників, аж до системніших тематичних викладів, історіографічних і історіософських описів українознавчого дискурсу та дослідження цього доробку в наукових студіях і його вивчення в системі освіти.

На початку ХХ ст., спираючись на доробок попередників, визначні українські вчені – М. Грушевський, В. Вернадський, Д. та В. Дорошенки, С. Єфремов, Д. Багалій, І. Стешенко – спромоглися концептуалізувати обриси українознавчого дискурсу як системи наукових знань, у координатах яких досліджується не лише спосіб життя, а й спосіб мислення українців. Українознавство в їхніх дослідженнях виразно постає науковою системою знань, яка зі свого боку виявляється важливим чинником історичного процесу. У 1918 р. В. Вернадський, президент щойно створеної Української академії наук, наголошує на необхідності впровадження спеціальних дисциплін з українознавства до програм середньої та вищої школи. 1920 р. С. Єфремов видає перший навчальний посібник «Українознавство», а згодом Д. Дорошенко друкує свій вкрай важливий для подальших українознавчих студій «Огляд української історіографії». За Д. Дорошенком, коли на першому етапі розвитку українознавства вчені, які були наснажені глибокою любов'ю до рідної землі, свого народу, бажаннями прислужитися його поступові, зосереджували свою увагу на початках наукового осмислення української історії, етнографії, мови, письменства, то відтепер українознавство вже формується як єдина система знань.

На Заході більш вживаним є термін україністика аналогічний вжитку таких термінів, як «полоністика», «русистика», «балканістика», «германістика» тощо. У процесі розвитку наукових гуманітарних студій в умовах незалежної України термін «україністика» подекуди став уживатися й тоді, коли йдеться про науки, які досліджують різні сфери духовного і матеріального життя українського народу. В такому ракурсі він визначається як сукупність наукових дисциплін гуманітарного і природничого циклів, які досліджують різні аспекти

2

і складові України й українського народу як їхнього спільного предмета. При цьому маються на увазі науки про історію, мову, культуру, психологію, мистецтво, виховання, соціальні відносини, суспільний устрій, право, економіку, природу, екологію, етногенез тощо. Кожна з них має свій окремий предмет вивчення, домінанта якого окреслює диференціацію відповідних методів і водночас накреслює інтеграцію різних конкретно-наукових методів у методологію українознавства.

З кінця 80-х рр. XX ст. українознавство в Україні знову починає відроджуватися: естафету попередників у формуванні українознавства як інтегративної науки, навчальної дисципліни і методології освіти з цього часу переймають науковці Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН України.

У XXI ст. українознавство переросло межі дослідження суто національних проблем. Його оперативне поле відтепер суттєво розширилося, охоплюючи і соціальні, і державотворчі процеси, і питання формування свідомості й моралі, освіти й виховання, політики й культури.

Дослідженнями українознавчої тематики присвячені діяльність ряду наукових установ у світі. Українознавству присвячена також і міжнародна конференція Ґрайфсвальдський Українікум.

На сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:

1)теорія «споконвічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн років;

2)теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3)теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-

ірр. XX ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4)теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства – васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти та перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні – у

3

боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII-XVIII ст. – Малоросія; XIX ст. – початок XX ст. – Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку XX ст. етнонім «Україна» став домінуючим. Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» – кордону зі Степом, або від слова «країна» інша версія – «край» як батьківщина, вітчизна, та ін.

Що стосується самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва «українець».

Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви:

1) слов'яни (словени);

2) руси (руські, роси, русичі, русини);

3) українці (козаки).

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі.

Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному збігається з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі – діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).

Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах – Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я,

4

Центрально-Чорноземний район) – 4,4 млн етнічних українців, Казахстані – близько 2 млн, Молдові – 561 тис., Бєларусі – 291 тис.

На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX - початку XX ст. вона склала понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США – приблизно 1 млн, Канаді – понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис., Польщі – близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції «Вісла» по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20-30 млн, а загальна кількість становить 60-70 млн.

Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн, а в 1913 р. – вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст. українці становили близько 85% населення у межах сучасної України, то в XIX ст. – приблизно 80%,а у XX ст. – близько 74%.

В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65%. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8% у 1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному регіонам. Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення «радянського народу».

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИХ РАЙОНІВ:

ПОЛІССЯ, ВОЛИНЬ ТА КАРПАТИ

Враховуючи те, що чітких меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви, слід зазначити, шо цей регіон має ще назву Північного, або Полісько-Волинського. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються із ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту, а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити, що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини).

5

Рівненська, північна частина Житомирської. Київської. Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей.

Полісся поділяється на три територіальні групи: Лівобережне, Центральне і Західне, а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліищки-українці – це переважно населення, яке мешкає на півночі від Любомля. Ковеля, Луцька, Рівного і до кордону з Білоруссю. Назва поліщуки вперше зафіксована у документах і картах початку XVII ст. Полісся здавна згадується у літописах (наприклад, в Іпатіївському літописі), у працях давніх вітчизняних та зарубіжних авторів (наприклад, Г.Л. де Боплана).

На Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від племен древлян та сіверян. У цьому регіоні досить довго зберігався патріархальний уклад життя. Тут панували найдавніші, ніби законсервовані, шлюбно-сімейні відносини, характерні для великих родин: зберігалося Звичаєве право, можливо, ще з часів Київської Русі: право передачі майна у спадщину. На жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей носіїв цієї давньої культури, так і пам'яток, створених ними. Масове переселення в інші регіони України, змішування їх з іншими групами населення закономірно має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності.

Свої особливості мала й кожна з трьох територіальних груп Полісся: Лівобережне (Чернігівщина), Центральне (північ Київської області) та Західне (північні райони Волинської області).

Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісним плугом користувалися і на Чернігівщині.

Цікаві етнографічні особливості збереглися на Волині. Землі, що межують із Поліссям, Галичиною та Поділлям, з VI ст. належали племенам дулібів, волинян, бужан, які вже мали розвинуті традиції ювелірного ремесла, ковальського, гончарного виробництва. Основними галузями господарства були орне землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво.

Назву ці землі отримали від назви міста Волинь, яке вважалося центром регіону. Волиняни були могутнім племенем, мали 70 міст типу замків. Мешканці цього району зберегли свою назву ще з часів Княжої доби, адже цей регіон протягом довгого історичного періоду був відносно самостійною землею.

До складу Полісся входить також Сумська та Чернігівська землі, що також зберегли давню назву – Сіверщина. Мешканці цих областей України пам'ятають і свою давню самоназву – севрюки, генетично пов'язану з літописною сіверою.

До Карпатського етнографічного району належать Львівська, ІваноФранківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька області та більша частина Тернопільської. У Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів із

6

культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських. У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули.

НАДДНІПРЯНЩИНА ТА ПОДІЛЛЯ

Поділля відоме в українських літописах під назвою Пониззя, тобто «Русь нижня», починаючи з 1226-1227 рр.27, а з XIV ст. ця назва оформилась як Поділля, тобто «Русь долішня». Поділля багате на пам'ятки палеоліту, Трипільської, Скіфської та Черняхівської культур. Тут проживали племена уличів і тиверців, які здавна були близькими сусідами з грецькими поселеннями. Тому Літопис Руський повідомляє під роком 907, що «тиверці були відомі як тлумачі», тобто перекладачі з грецької, і що Олег брав їх у похід на Царгород. Після Кревської унії 1385 р. і експансії поляків утворилося Подільське воєводство. З кінця XVIII ст. й до початку XX ст. тут була Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Це території між Південним Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернігівської й Тернопільської областей.

Цей регіон ще називають Центральною Україною, або Подніпров'ям (хоча остання назва може стосуватися всієї течії Дніпра). Тому точнішою назвою краще вважати саме Середня Наддніпрянщина. Йдеться як про Лівобережжя, так і про Правобережжя. Сюди належать південні райони Київщини й Чернігівщини, південно-західні райони Полтавщини, північні райони Кіровоградщини, Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини. Це території, де найактивніше відбувалися процеси етнічного формування українців.

Середня Наддніпрянщина завжди відігравала провідну роль у політичному і культурному житті України. Тут виростали значні центри торгівлі як внутрішнього ринку, так і зовнішнього, міцніли міста, що особливо вплинуло на розвиток матеріальної культури. Здавна ці терени України були густозаселені, адже сприятливі умови для життя створила сама природа краю: рівнинний, спокійний рельєф, чорноземні родючі ґрунти, повноводі ріки.

СЛОБОЖАНЩИНА ТА ПІВДЕНЬ

До Слобідської України входять східні області: південь Сумської, Харківська, Луганська, Донецька, а також східні райони Полтавщини і північ Дніпропетровщини. Природа краю характеризується посушливим літом і сильними вітрами. Рельєф переважно гористий: Донецький кряж і гірська гряда Донецької височини. Такі природні умови не сприяли розвитку сільського господарства, тому тут переважала промисловість. Було б неправильно говорити про відносно пізнє заселення цих земель, адже тут археологи знаходять сліди життя ще з часів палеоліту. На цих землях відомі племена кіммерійців, скіфів, сарматів, булгар, хозарів, печенігів, половців. Монголотатарські орди тут кочували аж до початку XV ст., доки не втратили силу після нищівної епідемії 1430 р. та натиску кримчаків. У XV ст. на Лівобережній

7

Україні людські поселення закінчувалися біля Чернігова й Путивля. Далі простягалося Дике поле, куди щовесни вирушали ватаги сміливців із Полісся, Волині та Білої Русі за здобиччю. Тюрки таких шукачів пригод, вільних людей, називали козаками. Поштовхом до масового переселення із Правобережжя на Лівобережжя стало повстання під проводом Якова Остряниці проти польської шляхти. Після поразки повстання у 1638 р. він привів на цю землю 865 сімей, які заснували місто Чугуїв. Після повстання Богдана Хмельницького на Слобожанщину переселилася значна маса козаків і селян, засновуючи тут слободи (звідси й назва). За участь у повстанні під проводом донського козака Степана Разіна російський уряд заслав повстанців на береги річки Красної та Сіверського Дінця. Російські царі, не запитуючи гетьманів, роздавали українські землі російським поміщикам та військовим полкам. У кінці XVII ст. на Слобожанщині проживало 100 тис. українців і 20 тис. росіян. Проте вже на початку XVIII ст. кількість росіян на лівобережних українських землях зменшується. Після зруйнування Запорозької Січі козаки поселилися у донецьких степах. 1753 р. уряд Росії запросив на службу сербів, волохів, греків та болгар і утворив спеціальну адміністративну одиницю «Слов'яно-Сербію» з центром у Бахмуті. В 1778 році Катерина II запросила у Слов'яно-Сербію греків-урумів із Криму. їх розмістили на землях зруйнованої Січі, в Олександрівській фортеці та прилеглих до неї селах (нині Новомосковський район Дніпропетровської області).

Під час російсько-турецької війни задунайські козаки надали допомогу московським військам, за що турецький візир зруйнував Задунайську Січ. Тоді російський уряд дозволив козакам поселитися біля гирла Грузького Єланчика (нині м. Новоазовськ). Азовське козацьке військо проіснувало недовго: в 1885 р. його було ліквідовано, а частина козаків переселена на Кубань. Наприкінці XVIII ст. у межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика поселилося близько 6 тис. німців, які в 1941 р. були вивезені до Казахстану.

Швидкі темпи індустріалізації сприяли переселенню на Слобожанщину сотень тисяч людей різних національностей. Політика інтернаціоналізації радянської імперії, власне, була спрямована на повну русифікацію і денаціоналізацію неросійського населення на Донбасі. Свою роль тут зіграла і мова «міжнаціонального спілкування», і відсутність національних шкіл, і зневага до національних традицій (культивувалися так звані радянські обряди).

На Слобожанщині разом із землеробством здавна розвивалися різні промисли: виробляли дьоготь і смолу, керамічний посуд і килими, вишиті кожухи і сап'янові чоботи, гарусні тканини і вироби з дерева та металу. Розвивалося рибальство, пивоваріння, виноробство, добування солі тощо. У XIX ст. тут з'являються знаряддя праці фабричного виробництва: парові машини, сіялки, залізні плуги й борони. Житлове будівництво надзвичайно різноманітне, окремі райони зберігають традиції тих земель, звідки були переселені їхні мешканці. Хати не завжди обмазані й побілені, є так звані «миті», тобто з вимитими до блиску стінами. Розчин для миття називався луг – тепла вода, проціджена через шар попелу. Подвір'я просторі, з повітками – господарськими приміщеннями, курниками й амбарами. В хатах, як і по всій Україні, було багато рушників, килимарських виробів, розписних меблів:

8

стільців, ліжок, різних шафочок. Тут, як і на Полтавщині, у побуті використовувалися скрині, полиці для посуду. Рублені дерев'яні хати з коморою через сіни – один із найстаровинніших типів житла, що побутував ще в Київській Русі. У східних районах Слобожанщини дубові зруби встановлені на дубових стояках, які утворюють своєрідні галереї Великий винос даху, що спирався на такі колони-стояки, захищав хату від дощу, вітру, а в спеку створював затінок.

Історичний розвиток південних теренів України, як і Слобожанщини, зумовив яскравий вияв різних культур – і кочових народів, і еллінської Середземноморської цивілізації, і кавказців, і слов'ян. Тут поруч з українцями, білорусами, росіянами живуть болгари, серби, молдавани, греки, німці, вірмени, татари та ін. Проте переважає все ж українська традиція. Хати майже до середини XX ст. будувалися із товстими стінами, глибокими амбразурами для вікон і дверей, вкривалися високими дахами з соломи або очерету. Причілки хат виходили на вулицю, тому вони найкраще оздоблювалися розписом. На фронтонах встановлювався дерев'яний кінь (вершило) або голуб, в деяких районах – різьблене зображення змії, що є дуже архаїчним елементом у культурі південних українців. Подвір'я обгороджувалося кам'яними мурами, за якими було видно всі господарські будівлі: погріб із високим накриттям і дверима, плита (кабиця), на якій готували їжу влітку. Біля причілку хати обов'язково є квітник – палісадник, де ростуть мальви, нагідки, матіола, чорнобривці, бузок.

Через відсутність у степах прісної води тут було маю криниць. Тому в південних районах населення будує на кожному подвір'ї спеціальні ями для збирання дощової води, яка використовується для поливання городини. Дно і стінки таких басин (місцева назва), звичайно, цементується. Це дає змогу зберігати чисту питну воду, яку привозять з інших районів. Досить часто в одному подвір'ї є по дві басини: для дощової та для питної води. Південь в українській етнографічній літературі відносно малодосліджений.

3. ТЕРИТОРІЯ ТА ПРИРОДА УКРАЇНИ

Приро́да(термін є частковою калькою латинського слова natūra – від лат. nat – народжувати, породжувати) – багатозначний термін, що в залежності від контексту, може означати:

У широкому розумінні природа – органічний і неорганічний матеріальний світ, Всесвіт, у всій сукупності і зв'язках його форм, що є об'єктом людської діяльності і пізнання, основний об'єкт вивчення науки, включно з тим, що створене діяльністю людини. Саме в такому, найширшому розумінні природа вивчається природознавством – сукупністю наук про світ, що ставлять перед собою мету відкриття законів природи. Природу в цьому розумінні прихильники пантеїзму ототожнюють із Богом. Відповідно до ідеї природної цілісності світу (О. М. Костенко) «Природа – це сутність, що породжує усе суще і дає йому закони». На такому розумінні «природи» засновується так

9

звана теорія «трьох природ», згідно з якою існують три природи: фізична природа, біологічна природа, соціальна природа.

У вужчому розуміння природа – те, що не створене людською діяльністю. В цьому розумінні природне протиставляється штучному, як наприклад природний інтелект протиставляється штучному інтелекту, або природний шовк, штучному шовку.

Природа в розумінні буденної мови – сукупність буденних умов існування людства, тобто земне оточення, в якому живе людина (за винятком створеного нею): ліси, поля, гори й степи, флора й фауна. Саме в такому розумінні слово природа входить у словосполучення дика природа, незаймана природа, первісна природа.

У специфічному розумінні слова природа вживається для позначання сукупності основних якостей, властивостей чогось, сутність, наприклад, як у словосполученнях природа процесу, природа явища тощо.

Термін «друга природа» означає створені людиною матеріальні умови її існування.

Виходячи з ідеї природної цілісності світу, український вчений О. М. Костенко запропонував наступне визначення поняття «природа».

Природа – це сутність, яка породжує усе суще і дає йому закони.

Існують три «природи» (так звана «теорія трьох природ»): 1) фізична природа; 2) біологічна природа; 3) соціальна природа. Усі вони знаходяться у генетичному зв'язку між собою, але кожна існує за своїми законами. Таким чином, фізичні явища існують за фізичними законами природи, біологічні явища – за біологічними законами природи, соціальні явища – за соціальними законами природи. З цього випливає, що «основним питанням світогляду» є наступне питання: «Яка роль волі і свідомості людей у світі, що існує за законами природи?». І відповідь на нього пропонується така: «Воля і свідомість людей існують для того, щоб відкривати закони фізичної, біологічної і соціальної природи і пристосовувати своє життя до них». У цьому основа прогресу людства.

Природа України різноманітна, і вона залежить від територіального розташування.

10