Бабенко - Філософія

21

Аналіз філософського мислення на ранніх етапах його розвитку свідчить про те, що між міфологічним мисленням, як джерелом філософії, та власно філософією, сформувався такий феномен світосприйняття, який, з одного боку, вже не можна назвати міфологічним, але з іншого – не назвеш й філософським. Таку філософію, як відмічав А.Чанишев, можна було би назвати «парафілософією». Але парафілософія – це «оболонка» філософії, яка передбачає наявність самого філософського ядра. У нашому же випадку говорити про таке ще зарано. З іншого боку доречним було би й використання терміну «протофілософія». Та це поняття радше підходить вже народженому феномену філософії, початковій філософії, яка вже виникла, але за багатьма показниками (відсутність чіткої термінології, самосвідомості, відокремленості від міфу, стихійність тощо) несе на собі відбитки дофілософського мислення. Найточніший термін, який визначає сутність переходу від міфології до філософії, від емоційних, нераціональних форм світогляду до наукового мислення – це передфілософія.

Передфілософія – вчення періоду переходу від міфології до філософії, від емоційних, нераціональних форм світогляду до науковго мислення.

Важливість же констатації факту наявності передфілософських форм мислення полягає у тому, що історичний аналіз свідчить про сутто передфілософський характер світоглядної культури таких стародавніх цивілізаційних центрів, як Китай та Індія.

Отже, можна констатувати: у ході розвитку філософського мислення сформувалось дві парадигми – західна (європейська), на базі якої і з’явилась філософія як наука, та східна (азіатська), яка на тривалі часи немовби завмерла у своєму подальшому розвитку на передфілософському рівні. Головними рисами західної парадигми філософського мислення були: а) предметно-речове ставлення до світу; б) намагання пізнати процес розчленування світу з первісного хаосу до реальної багатоманітності; в) раціоналістичне ставлення до буття. Східній парадигмі філософського мислення притаманно: а) домінування моральноетичних проблем; б) розмитість меж між Людиною і природою; в) спрямованість на самовдосконалення та споглядання у пізнанні світу. При цьому треба зауважити, що китайському варіанту мислення, на відміну від індійського містично - трансцендентального, характерне реальне сприйняття соціальної дійсності, а відтак й державного буття.

Парадигма (грецьке paradigma приклад, зразок) – теорія або модель постановки проблеми, що прийнята в якості зразка рішення дослідницької задачи.

23

1.Міф про Праматір світу - Нюйве, яка виліпила з глини китайців та додала ладу хаотичній ("похитнувшийся") Піднебесній.

2.Міф про виникнення в хаосі космічного ембріону (Світового яйця), з якого з’являється Пралюдина велетень Паньгу. Схема тіла Паньгу стає основою пояснення навколишнього світу, відомого китайцям. Найбільш вагому роль в цій схемі грають протилежні сили ("ян" та "інь"), первісність ("ці") та закон ("дао").

Раціоналізація міфологічних уявлень спричиняє до виникнення шести філософських шкіл: даосизму, конфуціанства, легізму, натурфілософії "інь", "янь", моізму, школи імен. Далі будуть розглянуті перші три.

Філософія даосизму або філософія школи дао. Створена напівлегендарною особою Лаоцзи (IV-V ст. до н.е.). Інше і’мя - Лі Ер (Ли Боян, Лао Дань), др.. китайський легендарний засновник даосизму. За переказами народ. у 604 р. до н.е., але історичність його особи викликає сумніви. Вважають, що він був історіографом - архіваріусом при Чжоуському дворі. Вже старцем зустрівся з Конфуцієм. Жив нібито 160 або 200 років. Його авторству приписують складання „Дао де цзинь”. У своїх філософських побудовах розробив концепцію ДАО, ДЕ й У-ВЕЙ. Дао – природний шлях виникнення, розвитку й зникнення усіх речей та їх першооснова. Де – постійна властивість, якість, атрибут речей, через що проявляється Дао. У-вей (не діяння, бездіяльність) – підкорення природному процесу, гармонія з Дао.

Головна праця цієї школи - "Книга про дао та де" (Даодецзін) в якій "дао" нагадує стихійний закон, а "де"- умови його дії.

Даосизм розробляє проблему первісних початків філософської картини світу, в тому числі проблему буття і небуття, єдиного і багатого, становлення і того, що сталося, ясного і того, що не прояснилося в наших уявленнях про світ.

Центральне поняття даосизму - "дао". Так визначається первісність, першооснова і закінчення всього, що відбувається і існує в світі. Дао розуміється як "мати" і "прабатько" всіх речей. Все в світі виникає з дао і повертається в дао, до свого початку. Воно вічне, ніким не створене і навіть "випереджує небесного володаря" (бога). По відношенню до людини дао веде себе як любляча істота ... у випадку, коли людина вірно розуміє сутність дао.

Справа в тому, що дао подвійне. Є дао, яке може бути висловлене словами. Але є таке, сутність якого не може бути висловлена в слові. Це - безіменне Дао - і є мати всіх речей. Суперечність особливостей дао дозволяє зафіксувати рух, процеси, народження і смерть усіх речей і усіх явищ в світі. Саме глибинне - безіменне дао є еквівалентом, по-перше, утворюючих сил хаосу (який не може мати чіткого визначення в уявленні і слові) і, по-друге, постійної підтримки круговороту становищ і речей в знайомому людині навколишньому світі. Тут панують конкретні закони, втілені в дао-з-ім'ям.

Мудрець - це той, хто розуміє круговорот речей в природі, переходи дао-без- Імені в дао-з-Ім'ям. Спостерігаючи ритми дао і нічого не роблячи наперекір йому,

24

даоський спостерігач дістав найкращих результатів: гармонії, духовного спокою, переможного недіяння, співчуття, старосвітського патріархального ідилічного життя.

Конфуціанська філософія, на відміну від даосизму, основну увагу зосереджувала на проблемах людини і людського спілкування. Замість космічного закону дао конфуціанці аналізують принципи людяності ("Жень"), обов’язку ("І"), довіри ("Сінь"), ритуала ("Лі") і шанування попередників. Засновник школи Кунфу цзи (лат. Конфуцій); роки життя 551479 рр. до н.е. Він народився в родині збіднілих аристократів-чиновників та військових. У 22 роки розпочав навчати й уславився як найвидатніший педагог Китаю. У школі Конфуція викладались 4 дисципліни: мораль, мова, політика і література. У 50 років Конфуцій розпочав свою політичну діяльність в державі Лу. Інтриги примусили його покинути службу й мандрувати по іншим китайським державам, пропонуючи свої послуги. В 484 році повернувся в Лу де зайнявся редагуванням „У - цзи” (Шестикнижжя). Головне джерело його власних ідей – книга „Лунь Юй” (Бесіди й судження). Розробив вчення про ідеальну людину. Основними рисами поглядів Конфуція є антропоцентризм, патріархальність, гуманність, консерватизм, аристократизм. Він вчив в похмурий для тодішньої піднебесної час краху патріархальних стосунків. Вихідцю зі знатного роду, Конфуцію доводилось бути і пастухом, і сторожем. Книг він не писав, але учні пізніше зібрали конфуціанську мудрість в літературно - філософських корпусах.

Ідеалом конфуціанства є багате суспільство та держава, яка добре керується керівником і мудрецями-урядовцями.

Найвища інстанція Космосу - "Небо" (рок, доля, дао), яке транслює свої знамення і з їх допомогою слідкує за додержанням справедливості на землі. Заклик Неба сприймають керівник держави, урядовці, голови родин. Розповсюджуючись по цих сходах, імпульс справедливого керування об’єднує всіх підданих князя.

Більша чи менша сприйнятливість (до небесних знамен) пов’язана із ступінню духовної тонкості членів аристократичних родів, з яких рекрутувався керівничий апарат. На простолюдина конфуціанець дивиться як на людину з грубою душею. Їхні стосунки регулюються правилами ритуалу.

Конфуціанець виходить з патріархальної (родинної) моделі розуміння суспільства, згідно з якою володар - бог, а піддані - його діти. Звідси вимога пошани до керівника і виконання розпоряджень верхів низами. Народ, в свою чергу, повинен керуватися м’якими, батьківськими методами (переконуванням, нагородою, силою прикладу).

Конфуціанці стверджували, що людина по своїй природі добра, що родина пов’язана природними для людей нормами любові батька до дітей та дітей до батьків. Почуття сімейного обов’язку переносилось на стосунки в суспільстві (керівник - піддані, старий - молодий, вірність друзів ). Воно перетворювалось в

25

загальний принцип гуманності, людяності ("Жень"). Інше правило конфуціанства - спрямування до "золотої середини", ухилення в поведінці від крайностей. Нарешті, Конфуцій сформулював (відоме багатьом народам) "золоте правило" моралі: "Не роби іншим того, чого не бажаєш собі".

В цілому конфуціанство є однією з перших гуманістично орієнтованих філософських систем, гуманізм якої однак є історичним і достатньо помірним.

Філософія легістів (юристів, законників) по своїм основним принципам протилежна конфуціанському патріархальному гуманізму.

Назва школи - "Фа цзя", де "Фа" означає юридичний закон (кримінального) примушення. Один з відомих представників цієї школирадник одного з правителів князівства Цинь - Шан-Ян (середина IV ст. до н.е.). Шан-Ян або Гуньсунь Ян – 390 – 338 рр. до н.е., древнє-китайський державний діяч, засновник школи легізму. Походив із збіднілого аристократичного роду царства Вей. Був першим радником цинського царя Сяо-гуна (361-338), првів ряд реформ у дусі легізму, сконцентрувавши усю владу в руках царя. Після смерті царя за вимогою аристократії був страчений разом із родиною. Вчення Шан Яна викладено у трактаті „Шан цзюнь шу” ( Книга правителя області Шан), складеному його учнями. Головні принципи його поглядів: принцип рівних можливостей, державне регулювання економічних процесів, принцип єдиного (зосередження зусиль), система рангів, теорія „лещат” (контроль общини над діяльністю чиновників) тощо. В життя його ідеї впровадив імператор Китаю Цинь-Ши-Хуань (259210 рр. до н. е.).

Нова філософська ідеологія перемогла тому, що обслуговувала ідею переборювання політичного розпаду Китаю, об’єднання його "царств, що борються". Психологія об’єднання держави виходила з того, що розділені "царства" Китаю можна об’єднати тільки військовим шляхом - шляхом поглинання могутнім "царством" більш слабких. Але "царство" могутнє армією, а армію треба годувати. Отже, треба стимулювати виробництво хлібу (рису) та обмежити склад несільськогосподарських груп населення (ремісників , торговців, інтелігенції).

З метою стимулювання виробництва їжі пропонувалося ввести приватну власність на землю, замінивши нею розподільно-родову (родинну) власність конфуціанської епохи. Збір земельного податку повинен був збільшитися круговою порукою сусідів. Запроваджувалась система доношення і фіксованих тілесних покарань аж до смертної кари за незначні на перший погляд провини: за вуглик, загублений на дорозі, передбачалася смертна кара, тому що він міг привести до пожежі, зменшенню збору хліба, податків, могутності держави.

Змінилися уявлення про державу і людину. Держава повинна існувати заради війни та спиратися на землеробство. Природа людей змінюється: в давнину вони були більш простими, отже - чесними. Людина скоріше зла, примхлива, ледаща, ніж добра "по природі". Керувати нею можна шляхом покарання. Карати

26

її треба жорстоко (погроза жорстокого покарання править за захід попередження можливих порушень закону). Звідси політика розрізнення людей, розвитку в них взаемної підозрілості, стеження і донесення (дітей на батьків, батьків на дітей ...). Закону загального контролю, примушення і покарання підкоряються всі: людина, речі і навіть небо. Лише керівник - об’єднувач стоїть над законом. Йому дозволене будьяке свавілля. Так філософськи обґрунтовується перша в світі держава

тоталітарного типу.

Посилаючись на ідеї легістів, керівник одного з царств (Цинь) вийшов переможцем і став імператором об’єднаного Китаю. Цей імператор (ЦиньШи- Хуан) створив єдиний чиновницький апарат і армію, єдині закони, одиниці вимірювання, гроші і писемність, закінчив будівництво зовнішньої лінії оборониВеликої Китайської стіни. Одночасно було наказано відібрати у населення твори поетів, істориків та філософів (вони, буцімто, збивають людей з пантелику). Ті, хто сховав книжки, засилалися на каторгу. Конфуціанських мудреців стратили, таємних читачів їх книг катували і калічили.

Після смерті Цинь-Ши-Хуана, внаслідок змови, була змінена династія. Нові керівники проголосили повернення до конфуціанства, яке, однак, виявилось амальгірованим з ідеями гуманізму, даосизму та буддизму, що прийшов до Китаю пізніше. Це визначало рамки духовного життя Китаю в наступні 2 тис. років.

2.3 Передфілософія Індії.

Світогляд Індії складався з злиття міфів двох етнічно відокремлених груп: автохтонних дравідських племен (збирачів і мисливців) та арійських племен скотарів, що вторглися в долину Інду і Гангу в ІІ тисячолітті до н.е. Перші обожнили (анімізм) тваринний світ джунглів, другі - створили космогонічний міф, записаний на санскриті в текстах «Вед».

Організатором всіх космічних процесів в "Ведах" є велика родина богів. Богиня "Мати-Земля" і бог-батько "Дьяус" мають 12 синів-богів: Сонця (Сурья, Савітар, Пушан), місяця (Сома), дня (Митра), ночі (Варуна), бурі (Рудра), вітру (Ваю), грози і блискавок (Індра), дощу (Параджанья), потойбічного світу (Арьяман), смерті і правосуддя (Яма). До сонму богів приписано богиню зорі (Ушас) та інших богів. Протидіють богам демони та духи (ракшаси і асури).

При переході до осідлого образу життя почалась раціоналізація арійського міфу. Зв’язок між окремими процесами трактують універсальним космічним порядком - ритмом ("ріта").

Походження світу та багатьох богів пояснюється принесенням в світоулаштовницьку жертву Першоістоти - великану Пуруші, з частин тіла якого виникають стихії і окремі групи (варни-касти) людей: жреці (брахмани), воїникерівники (кшатрії), виробники (вайші) та недоторкані (шудра). Світобудова богатошарова і має верхній (космічний) рівень, яким завідує бог Сонця (Сурья),

27

середнійним завідує бог блискавок (Індра) та земний рівень, яким опікується бог вогню (Агню). Люди походять від першопредкапралюдини (Ману), сина бога сонця (Сурья).

Духовне лідерство в давньоіндійському суспільстві первісно належало варні жреців, які на перше місце в пантеоні богів висунули свого богазаступника Брахму (бога-утворювача), Вишну (бога-охоронця) і Шиву (бога-руйнівника). Однак, їх конкуренти - кштатрії (воїни-керівники) розширили функції знання і завершили раціоналізацію міфу. Тепер більше ціняться роздуми (мудрість) в формі афоризмів, питань, повчань, загадок, порівнянь. В "Упанішадах" (самому пізньому завершенні Вед), наприклад, стає питання: "Звідки ми походимо, де ми живемо і куди ми рухаємось… По чиєму велінню існуємо ми тут, то в стражданнях, то в насолодах?...".

Мудреці (з кшатріїв) переосмислили релігійно-брахманістичну концепцію світу. Спочатку існує аморфна єдність сутнього і несутнього, наділена імпульсом змін, творчою силою (праной - диханням). В "Упанішадах" цей початок ототожнюється з брахмобезвиразною в слові (певно-духовною) основою всього сутнього. В кожному індивіді присутня персональна частка світового брахмо- атман (духовна сутність людини, що складається з розуму, мови і дихання). Людський атман (в пізнанні) відділений від світового брахмо пеленою ілюзій (майї) і в житті - тілом, що обтяжене вантажем існування. Атман прагне повернутися до буття в брахмо. Але йому заважає карма (закон розплати за гріхи в минулому житті), невиконання законів (дхарми) своєї варни. Тому душа (атман) повинна пройти низку перероджень в різних тілах з тим, щоб зняти нашаровування минулих гріхів. Круговорот життя душі називається самсарой. Звільнення душі від тіла в кінці її перероджень називається мокшею, а повернення атмана в брахмо- дзваяною (шляхом богів). Такі основні уявлення індійської передфілософії.

Власне філософія розвивається далі в 9 школах - даршанах. Це системи (школи) веданти, міманси, санкх’ї, йоги, вайшешники, ньяі, чарваки (локаяти), джайнізму та буддизму. Перші шість філософських течій пов’язані з світоглядною концепцією Вед. Ці шість шкіл класичної ведійської традиції можна умовно поділити на три групи. Перша група, веданта та міманса – школи ідеалістичного спрямування

-Веданта ("завершення Вед") тлумачить тексти "Упанішад". Людина сприймає ілюзорний світ (майю) [по причині свого незнання (авидья)] у вигляді вищої історії Іштвара. З низки перероджень людина виходить, спираючись на знання (видья). Шлях до вірного знання відчиняє дотримування правил моралі і медитація (углублені роздуми) за допомогою вчителя.

-Міманса розглядає Веди як само брахмо - надчуттєву, універсальну і абсолютну субстанцію. «Слово», повідомлене Ведами,- основне джерело пізнання

іінструмент звільнення від карми та самсари. По суті, міманса є філософія мови,

28

тексту, значення слів.

Друга група, санкх’я та йога – школи філософського дуалізму.

-Санкх’я вважає основою світу несвідому сутність, першопричину світу ("пракріті"), яка втілюється в істоти і предмети під впливом трьох елементів: прагнення, пітьми та ясності. Поряд з матеріальною "пракріті" існує абсолютна душа ("пуруша"). Матеріальний і духовний початки присутні у всіх речей, але незалежно одне від одного. Санхьясистема філософського дуалізму.

-Йога близька до санкхьі (філософського дуалізму). Висловлює практики психологічного навчання, тому розвиває уявлення про те, що глибинна основа психіки ("чітта") незмінна. Духовні проявленнясуть деформації чітти, спостерігаємі проявлення психіки- "клеша". Йога тренує здібності самоволодіння, контролю дихання, ізоляції почуттів, медитації, відрікання від життя тіла. Комплекс подібних процедур спрямований на звільнення душі від тягот карми і самсари.

Дві наступні школи (третя група) походять з атомістичних та матеріалістичних поглядів: вайшешика, ньяя.

-Вайшешика вважає, що в світі, що циклічно змінюється, існує стійкий початок- атоми ("ану"). Вони мають 17 якостей, вічні, незнищувані і ніким не створені. Всі речі складаються із сполучення атомів. Нематеріальна душа (атман) в своїх мандруваннях по тілам зазнає вплив з’єднання і роз’єднання атомів.

-Ньяя виходить з атомізму школи вайшешика. Для пізнання світу, що складається з комбінацій атомів, ньяя створила логіку, що посилається на почуття, висновки та "слово" (Веди). Ввела поняття силогізм у- умовиводу - складної (п’ятичленної) структури.

Окрім шкіл класичної ведійської традиції виділяються й три некласичних школи (напрямки) філософської думки. Їх представники заперечують авторитет Вед й намагаються побудувати власну світоглядну систему. Це - чарвака (локаята), джайнізм та буддизм.

-Чарвака - засновник школи, відкидав Веди як зібрання помилок про життя після смерті, існування богів, проголосив рівність людей всіх варн, первісність матерії і другісність свідомості. Речі суть сполучення першопочатків (землі, води, повітря, вогню). Першопочатки активні. Утворення - наслідок сполучення першопочатків. Сенс життя людини - в насолодженні, а не в очищенні душі. Близькі по духу вченню Чарваки другі концепції матеріалізму - локаятиків: людина складається з чотирьох елементів і після їх розпаду духовний залишок (душа) не спостерігається. Живемо собі в радощах тут - на Землі, не сподіваючись на щасливе завершення мандрувань душі. В постулатах Вед і діях жреців багато сумнівного. Піддавали критиці систему варн.

-Джайнізм виходить з дуалізму людини, що складається з матеріального початку ("аджива") та духовного ("джива"). Вони пов'язані надтонкою субстанцією ("Карма"). Карма (оболонка душі) супроводжує останню в низці

29

перероджень. Від виду карм (їх вісім різновидів) залежить доля душі. Космос вічний. Бог - це душа, що звільнилася з низки перероджень. Для звільнення душі від тіла і самсари є декілька шляхів, в тому числі: благі діяння, моральне життя (незаподіяння зла живому, аскетизм, утримання від спокус). Кожен самостійно може досягнути врятування душі.

- Буддизм - вчення, сформульоване Буддою (в житті Сідхартха Гаутама Шакья). Будда Шакья-Муні (з санскр. пустельник із племені шак’їв) – син царя невеликої держави, що була розташована у середній течії Гапгу. За легендою, народжений царицею Махамайя у результаті непорочного зачаття. У дорослому віці Сіддхартха прийшов до висновку про те, що усяке існування є стражданням. Ставши пустельником, він через 7 років „пізнав істину” та почав її проповідувати по містам і селам Індії. Основні положення власного вчення він виклав у бенаресській проповіді у формі „чотирьох благородних істин”. Його учні утворили першу у світі чернецьку общину. Прожив 80 років й помер у 544 р. до н.е.

Сутність буддизму - в чотирьох "шляхетних істинах":

1.Життя кожної людини є страждання;

2.Причина страждань - в прагненні до життя, у тому числі шляхом перероджень душі;

3.Можливе припинення страждань при усуненні їх причини.

4.До припинення страждань веде особливий восьмирічний шлях. В кінці восьмирічного шляху душа досягає нірвани (стану байдужості та повної безтурботності).

Буддизм поступово трансформувався в філософію, що оголосила нірвану

станом світоутворення, а принципи етики - законами світоутворення. Всередині світоутворення все пов’язане (кругова низка причин). Буття змінюється, становлення безкрайнє і абсолютне. Душа смертна. З комбінації її стану виникає наступна душа. Пізніше етика і філософія буддизму розвились в релігійну доктрину.

Ідеі світогляду стародавньої Індії мають сьогодні широке розповсюдження (кришнаїзм, буддизм, концепція благоговіння перед життям та неопирання злу насильством).

РОЗДІЛ 3: Філософія Античності і Середньовіччя.

3.1Рання класика (7-5 ст. до н. е.).

Антична філософія – сукупність філософських вчень, що розвивалися у давньогрецькому рабовласницькому суспільстві з кінця 7 ст. до н. е. та давньоримському суспільстві до 2 ст. н. е. Початок античної філософії

пов'язують з представниками мілетської школи (VI ст. до н.е.), що виникла в місті Мілеті, - Фалесом, Анаксимандром, Анаксименом.

30

Вони уявляли першооснову буття в конкретно-речовій формі. Фалес стверджував, що першооснова всього сущого - вода; Анаксимен учив, що основою світу є повітря - ефір, що насичує всі істоти і з якого походить світ; Анаксимандр вважав початком всього існуючого первинну матерію - «апейрон», котрий є безмежним, невизначеним не тільки у просторі, але й у часі. (Апейрон – поняття, що було створене Анаксимандром для позначення безмежної, невизначеної матерії, що знаходиться у вічному русі.)

Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт Ефеський говорить про нескінченність матерії, що не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, що закономірно спалахує і закономірно згасає. Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики давньогрецьких мислителів, що виникла на ґрунті загального споглядання природи. Геракліт підкреслював, що всі властивості й стани світу релятивні, зазначав про відносність понять.

У кінці VI ст. до н.е. виникає Піфагорійський союз, заснований видатним математиком Піфагором. Союз мав свій спосіб життя, що визначав ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці висували прекрасне, на друге - корисне, на третє -приємне. Піфагор стверджував, що саме «мудре» - число, бо воно володіє речами, моральними й духовними якостями. «Земний порядок» має відповідати «небесному». Підґрунтям світу є числа, котрі і створюють космічний порядок. Одиниця - основа всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла - четвірка. Числа є самостійними сутностями. Священною декадою є число 10, тому що це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами.

Опонентами Геракліта у дискусії «плинних» та «нерухомих» стали елеати Ксенофан, Парменід, Зенон. У центрі уваги цих мислителів також стояла проблема

субстанції.

Субстанція – об’єктивна реальність у аспекті внутрішньої єдності усіх форм її саморозвитку: природи, історії, людини та її свідомості.

Світ вони сприймали як вічне нерухоме ціле. Парменід у поемі «Про природу» вказував, що єдине все - без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але все - в сучасному. Буття для Парменіда єдине і нерухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної твердої кулі. Ксенофан виступив проти багатобожжя, висловлював атеїстичні думки у своїх віршах, зазначаючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати, наче люди, вони могли що завгодно, - коні коням би богів сподобили, образ бичачий дали б безсмертним бики. Гносеологічні висловлювання Ксенофана - перша в історії грецької думки постановка питання про можливості й межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофаном, володіє тільки Бог. Людське знання не виходить за межі суб'єктивної думки і має імовірний характер.