Деньги и кредит

91

характер, що проявляється в залученні банками інвалюти на депозитні вклади на узгоджений термін та в наданні банками інвалютних позичок на різні строки. На відміну від ринку конверсійних операцій на цьому ринку ціна валюти формується у вигляді відсотка.

-За територіальним розміщенням: європейський,

північноамериканський, азіатський та інш.

-За видами конверсійних операцій: ринок ф’ючерсів, ринок опціонів.

На валютному ринку здійснюються операції купівлі-продажу валюти. Під валютними операціями розуміють будь-які платежі, пов’язані з переміщенням валютних цінностей між суб’єктами валютного ринку.

Виділяють два основні типи валютних операцій:

-операції СПОТ;

-форвардні операції.

Операція СПОТ являє собою касову операцію і здійснюється на короткостроковій основі. Термін реалізації такої угоди не перевищує 48 годин. Цей час необхідний суб’єктам угоди, щоб звірити документи і здійснити поставку валюти. Курс, за яким здійснюється ця операція, має назву СПОТ-курсу.

Форвардні операції належать до операцій строкових. За форвардними угодами її учасники домовляються про купівлю-продаж валюти на певну дату за курсом, визначеним у форвардній угоді. Ці угоди, і це є важливим принциповим моментом, обов’язкові для виконання. Курс валюти за форвардною угодою відрізняється від СПОТ-курсу, який є певною базою для укладання форвардної угоди. При цьому форвардний курс може бути як вищим від СПОТ-курсу (у цьому разі йдеться про продаж з премією), так і нижчим – тоді йдеться про продаж валюти з дисконтом.

Валютні курси, які коливаються на валютному ринку залежно від співвідношення попиту і пропозиції, певною мірою залежать від багатьох чинників і, насамперед, від відсоткових ставок на короткострокові депозити. Залежність між форвардним курсом і відсотком за короткостроковими депозитами на валюту, яку купують, обернено пропорційна. У практиці врахування цих відсоткових змін країни, як правило, орієнтуються на відсоток на міжбанківські депозити в Лондоні, це так звана ставка ЛІБОР.

Процес купівлі-продажу валюти здійснюється за аукціонним методом, коли покупець указує в заявці обсяги валюти, яку він хоче придбати, і курс, за яким він її згоден купити (курс покупця). Продавець, у свою чергу, пропонує певний обсяг валюти і курс, за яким він згоден її продати (курс продавця). Оскільки головними суб’єктами валютного ринку є банки, то якщо обсяги і курс покупця збігаються з обсягом і курсом продавця, у цьому випадку валютна позиція вважається закритою. Якщо ж такої рівноваги немає, то валютна позиція називається відкритою. При цьому, якщо сума продажу валюти перевищила суму купівлі, така відкрита валютна позиція вважається короткою. Якщо ж купівля конкретної валюти перевищила її продаж, то це вже довга відкрита позиція. Наприклад, банк, який мав

92

закриту валютну позицію щодо гривень і доларів, продав 100 тис. грн. за 25 тис. дол., тобто його валютна позиція перейшла із закритої у відкриту. При цьому його позиція щодо гривні перейшла в коротку (бо продано 100 тис. грн.), а щодо долара – у довгу (бо куплено 25 тис.дол.).

Валютні операції, як і операції на будь-якому ринку, супроводжуються певними ризиками. Валютний ризик – це втрати, що можуть мати місце тоді, коли курс валюти платежу зміниться на момент здійснення платежу. Суб’єкти валютного ринку проводять відповідні дії щодо запобігання цим ризикам або їх страхування. Запобігання валютному ризику пов’язано з його прогнозуванням, розрахуванням його можливих розмірів стосовно до валютної операції. Сюди ж входить і система заходів, спрямована на управління валютним ризиком.

Більш поширеним є страхування валютних ризиків, яке має більш оперативний характер і може здійснюватись у різних формах. Перш за все таке страхування можна здійснити за допомогою банків. При застосуванні форвардних операцій, валютний ризик для того, хто страхує валютну угоду, обмежується премією (як правило, у вигляді більш високого, ніж за СПОТугодами відсотка), яку він сплачує банку.

Поширеною формою страхування валютного ризику є укладання валютного опціону (право вибору). Згідно з цією угодою один з контрагентів набуває особливих прав, які полягають у його можливості придбати або продати одну валюту за іншу в будь-який термін до закінчення дії опціонного контракту і за попередньо визначеним курсом.

Досить часто використовується і така форма страхування від валютного ризику, як валютний СВОП. Суть цієї форми страхування полягає в тому, що сторони домовляються про обмін еквівалентної суми. Скажімо, клієнт укладає з банком угоду і купує у нього з доставкою через рік 10 тис. дол. За 50 тис. грн. і тут же укладає зворотну угоду про продаж тієї самої суми доларів банкові через той самий термін.

В організації страхування валютного ризику застосовується і така форма, як надання валютної позики. Ось її суть: експортер вивозить свою продукцію за кордон і ще до моменту її продажу отримує позику, яку він може повернути після реалізації своєї експортної продукції та отримання виторгу. Цю валютну позику надають за СПОТ-курсом, і її можна конвертувати в національну валюту.

6.3. Поняття валютної системи. Міжнародні валютні системи

Економічні, політичні, культурні та інші зв'язки між країнами породжують грошові відносини між ними, пов'язані з оплатою отриманих товарів та послуг. Організаційно-правова форма реалізації валютних (грошових) відносин у межах певного економічного простору представляє собою валютну систему. Таким чином, валютна система представляє собою сукупність двох елементів: валютного механізму та валютних відносин. Під валютним механізмом мають на увазі правові норми та інститути, які діють

93

на національному та міжнародному рівнях. Валютні відносини мають повсякденні зв'язки, в які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій.

В умовах поглиблення інтеграції економік різних країн валютна система відіграє все більш важливу та самостійну роль в світогосподарських зв'язках. Вона здійснює безпосередній вплив на економічне становище країни: темпи зростання виробництва та міжнародного обміну, на ціни, заробітну плату тощо. Від ефективності валютного механізму, рівня втручання державних та міжнародних валютно-фінансових організацій в діяльність валютних, грошових та золотих ринків багато в чому залежить економічний розвиток, зовнішньоекономічна стратегія промислово розвинутих країн. Зростання вагомості валютної системи примушує промислове розвинуті країни удосконалювати старі та шукати нові інструменти та методи державно-монополістичного регулювання валютної сфери на національному та наднаціональному рівнях.

Валютні системи поділяються на:

-національні;

-міжнародні.

Національна валютна система – це державно-правова форма організації валютних відносин на території певної країни. Вона встановлює певний порядок валютних розрахунків і правила роботи з валютою інших країн. Функціонування національної валютної системи регулюється з врахуванням норм міжнародного права та національного законодавства країни. Складовими елементами валютної системи є національна валюта, умови її конвертованості, режим валютного курсу, валютні обмеження в національній економіці, механізм валютного регулювання і контролю, правила використання іноземної валюти і міжнародних платіжних та кредитних засобів обігу тощо.

Міжнародна валютна система – це закріплена угодами організація міжнародних валютних відносин. Вона включає міжнародні кредитнофінансові інститути та комплекс міжнародних договірних та державноправових норм, що забезпечують функціонування валютних інструментів. Елементами міжнародної валютної системи є певний набір міжнародних платіжних засобів (це може бути золото, національна валюта окремих країн, міжнародні валютні одиниці на зразок СДР, ЕКЮ або ЄВРО), валютні курси та валютні паритети, умови конвертованості, форми міжнародних розрахунків, режим міжнародних ринків валюти та золота, міжнародні валютно-фінансові установи (наприклад, Міжнародний валютний фонд МВФ, Міжнародний банк реконструкції та розвитку МБРР) тощо.

У своєму розвитку світова валютна система пройшла три основні етапи. Перший – система золотого стандарту (початок XIX ст. – 20-30-ті роки XX ст.), другий етап – система золотовалютного (доларового) стандарту (40- 50-ті роки XX ст. – середина 70-х рр.), третій – система паперово-валютного (девізного) стандарту (функціонує з 1976 року).

94

На першому етапі особливої потреби в спеціально створеній міжнародній валютній системі не було, бо розрахунки між країнами здійснювалися на основі валютного курсу, який визначався на основі золотого паритету. Це, однак, не означає, що система розрахунків між країнами не вимагала певної правової регламентації. Прикладом можуть бути домовленості, яких було досягнуто ще в 1867 р. в Парижі, що торкалися системи золотого стандарту, або рішення міжнародної Генуезької конференції 1922 р.

Але об’єктивна необхідність створення міжнародної валютної системи з’явилася після краху золотомонетного стандарту. Певною реакцією країн на цю подію було утворення валютних блоків на початку 30-х рр. ХХ ст. Блоки зазвичай не набували форми утворень, які б закріплювались конкретними угодами, найчастіше це були певні угруповання країн, які формувались на базі співвідношення сил між ними. Як правило, країни блоку домовлялись між собою про проведення певної узгодженої політики у сфері валютних відносин. У цих блоках домінувала та чи інша країна, яка спиралася на своє економічне і політичне становище серед інших країн.

Одним з перших (1931 р.) виник стерлінговий блок, який очолила Великобританія. Він охопив країни Британської імперії, за винятком Канади і Ньюфаундленду. У 1933 р. виник доларовий блок, до складу якого ввійшли США, Канада і країни Латинської Америки.

Для цих блоків характерною стала прив’язка валютних курсів країнучасниць до валюти країни-гегемона і встановлення на її основі їх курсу стосовно до валюти третіх країн. Фунт стерлінгів у першому випадку і американський долар у другому виконували функції резервного і платіжного засобу у відповідних групах країн.

Дещо особливе місце займав валютний блок, який отримав назву «золотого блоку». Він виник у 1933 р. в складі Франції, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії і приєднаних до них дещо пізніше Італії та Польщі. Особливістю цього блоку було те, що в його межах було зроблено спробу зберегти золотомонетний стандарт. Валютні відносини між цими країнами будувались на основі валютного паритету. Але в умовах, коли інші країни вже відмовились від золотого стандарту, «золотий блок» опинився у важкій ситуації, став зазнавати певних труднощів у валютних відносинах з третіми країнами і в 1936 р. розпався.

На базі цих блоків у кінці 1930-х рр. склалися валютні зони (найвідоміші і найстійкіші з них – стерлінгова зона, зона долара і зона франка). Зони формувалися як валютні союзи країн, які в минулому знаходилися в колоніальній або напівколоніальній залежності від відповідної метрополії, але в ці союзи входили й інші країни. Ці союзи об’єднували значно більшу кількість країн, ніж аналогічні блоки, і відрізнялися ширшою і чіткішою системою регламентації валютних відносин між країнамиучасницями конкретної зони. Як правило, між усіма країнами-учасницями встановлювався твердий курс щодо валюти країни, яка очолювала зону, розрахунки здійснювалися через банки країни-гегемона, там же зберігалась і

95

більша частина валютних резервів усієї зони. Тому валютні зони давали певні переваги країні-гегемону.

Але валютні зони не вирішували проблеми організації міжнародних валютних відносин, і на певному етапі свого розвитку себе вичерпали, оскільки вже не відповідали новому рівню економічних відносин, які склалися між країнами.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди, яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на міжнародну конференцію в США, 44 країни підписали «Заключний акт». Його підписанню передувала досить довга й гостра дискусія, яка була викликана зіткненням двох протилежних позицій: американської сторони в особі Г.Уайта і англійської в особі Дж.Кейнса.

Дж.Кейнс запропонував створити наднаціональний банк, який мав називатися Міжнародним компенсаційним союзом і повинен був випускати міжнародні гроші-банкори, забезпечувати багатосторонню компенсацію боргів і позик центральних банків. Банкори мали стати міжнародними грошима, за допомогою яких здійснювались би безготівкові розрахунки.

Але ідею банкорів у 1944 р. не було реалізовано, і в цілому було прийнято американський план, хоч окремі положення плану Дж.Кейнса все ж таки було використано.

Основні положення Бреттон-Вудської валютної угоди зводились до такого:

-долар і фунт стерлінгів визнавалися як міжнародний резервний і платіжний засіб;

-для валют установлювався їх курс стосовно до долара, і коливання цього фіксованого курсу щодо ринкового не могло бути більшим за +1 %, а в Західній Європі - +0,75 %;

-установлювався золотовалютний стандарт, який передбачав фіксоване співвідношення долара і золота – 35 дол. За тройську унцію (31,1 г золота), а для центральних банків країн-учасниць – право вільного розміну доларів на золото США за цим фіксованим курсом;

-було заборонено вільну (приватну) купівлю-продаж золота;

-створювався МВФ, покликаний забезпечити стійкість валютних курсів

ісприяти поступовій ліквідації валютних обмежень.

Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економічні, переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Але на США накладалась і велика відповідальність, з якою вони досить довгий час з успіхом справлялися. Це забезпечувалося тим, що США мали великі досягнення в розвитку економіки (в 1947 р. вони виготовляли 50 % промислових товарів від вироблених в усьому світі). Також США зосередили у себе величезну кількість золота (у 1949 р. офіційний запас золота складав 21,9 тис. т., що становило 75 % усіх золотих запасів капіталістичного світу).

96

З початку 1960-х рр. долар поступово став знецінюватися, довіра до нього стала падати. Спроба врятувати Бреттон-Вудську систему знайшла своє відображення в рішенні МВФ випустити спеціальні засоби запозичення (СДР), які мали стати поряд з доларом резервним і платіжним засобом під час міжнародних розрахунків. По суті, це була реалізація ідеї Дж.Кейнса відносно грошей-банкорів. Першу емісію СДР було здійснено в період з 1970 р. до 1972 р. в розмірі 9,6 млрд. Цю емісію активно підтримали США, бо СДР помітно зменшував навантаження на долар і в той же час емісія була не такою вже й великою. Проте операція з СДР не врятувала ситуацію.

Остаточний відхід від принципів Бреттон-Вудської угоди відбувся в 1978 р., коли почала діяти Ямайська валютна угода. Нова угода зафіксувала ту практику міжнародних валютних відносин, яка склалася на початку 70-х рр.

Основні положення Ямайської валютної угоди:

-було здійснено повну демонетизацію золота, скасовувалися офіційний золотий паритет, золотий вміст національної валюти і було знято будьякі обмеження на приватну купівлю-продаж золота;

-було санкціоновано режим плаваючих курсів, що означало вільний вибір курсоутворення кожною державою;

-золото втрачало свою офіційно фіксовану ціну і за ринковими цінами почало надходити на спеціальні аукціони;

-частина золота МВФ, а вона становила 1/8 від його загальної кількості (4665 тон), мала бути продана на аукціоні, а виручка поповнювала валютні резерви МВФ, така сама частина золота мала бути повернена країнам-учасницям відповідно до квоти кожної країни;

-як міжнародні резервні і платіжні засоби поряд з доларом було визнано валюти інших країн, а також СДР.

Поряд із загальносвітовою валютною системою в Європі сформувалась

Європейська валютна система. Ця система була створена за рішенням Європейської Ради у 1978 р. Певним стимулом до організації цієї системи стало те, що країни ЄЕС не були задоволені функціонуванням системи СДР, її тісним зв’язком з американським доларом і введенням плаваючих курсів.

Спочатку учасниками цієї системи були 8 країн-членів Європейського економічного співтовариства (Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Італія, Ірландія, Данія). Механізм Європейської валютної системи складався з трьох основних елементів: європейської валютної одиниці, яка отримала назву ЕКЮ, режиму спільного коливання валютних курсів, Європейського фонду валютної співпраці.

Курс екю визначався на основі кошика валют країн-членів співтовариства з урахуванням частки валового національного продукту й зовнішньоторгового обороту кожної країни. Питома вага кожної країни переглядалася раз на п’ять років. Найбільшу вагу в цьому кошику мала німецька марка (більше 30 %), французький франк (20 %), англійський фунт стерлінгів (близько 12 %). Був встановлений фіксований курс валют країн, які входили до цієї системи. Екю частково базувалась на золоті, це

97

забезпечувалось тим, що країни-учасниці перераховували в спільний фонд 20% своїх офіційно оголошених золотих резервів.

Подальший розвиток Європейської валютної системи почався з 1989 р. Роботу над проектом удосконалення цієї системи вела комісія, яку очолював Ж.Делор, і тому цей проект отримав назву «План Делора». Суть проекту полягала у введенні в країнах Європейського союзу єдиної для цих країн валюти.

Як показав історичний досвід, процес розвитку даної системи хоч і відбувався досить важко, але в цілому успішно. В 1991 р. європейські країни підписали «Угоду про Європейський союз», а в 1997 р. підтвердили рішення про введення з 1999 р. єдиної європейської валюти ЄВРО. Але цей процес вимагав певної підготовчої роботи. Так, ті країни, які бажали ввести єдину валюту, мали виконати певні умови:

-тримати дефіцит державного бюджету на рівні не більше 3 % від ВВП в ринкових цінах;

-державний борг не може перевищувати 60 % ВВП, який підраховано на базі ринкових цін;

-рівень інфляції не повинен бути вищим 1,5 % від рівня інфляції в трьох країнах-членах Європейського союзу з найменшими показниками інфляції;

-середня номінальна ставка відсотка за довгостроковими (на 10 років) кредитами не може бути більшою 2 % від середнього рівня такої ставки в трьох країнах Союзу з найменшими ставками за такими кредитами.

Ці умови були досить жорсткими і спочатку тільки одна країна (Люксембург) укладалась в них. Але незважаючи на труднощі, процес реалізації плану йшов до свого завершення. Вже на початку 1999 р. 11 країн Європи (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Нідерланди, Австрія, Бельгія, Португалія, Фінляндія, Ірландія, Люксембург) ввели як паралельну валюту (поруч з національною) євро. Але до 1 січня 2002 р. ця валюта використовувалася в безготівкових розрахунках. З 1 липня 2002 р. єдиним платіжним засобом став тільки євро.

Введення євро мало економічне значення, крім того глибинною причиною цього важливого процесу стала інтернаціоналізація господарського життя.

6.4. Валютне регулювання. Валютна політика НБУ

Сьогодні валютне регулювання є невід’ємною складовою валютної системи, яка реалізується як у межах окремої держави, так і поза нею.

Валютне регулювання – це діяльність держави (або МВФ) та уповноважених ними органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб’єктів та їх діяльності на валютному ринку.

Виокремлюють два рівні валютного регулювання: міжнародний і національний. Перший рівень забезпечує МВФ. Другий – це національний рівень, який забезпечує регулювання валютних відносин у межах конкретної

98

держави і виливається в поточне, повсякденне регулювання валютного ринку. Цей рівень тісно пов'язаний з першим.

Валютне регулювання, що розробляється і здійснюється на національному рівні, визначається певними нормативними актами. Як правило, такі законодавчі акти визначають суб’єктів валютних відносин, порядок і особливості здійснення валютних операцій, механізм визначення валютного курсу національної грошової одиниці до інших валют, порядок утворення й механізм використання валютних резервів країни, особливості й загальну організацію валютного контролю в межах держави.

В Україні основні засади організації валютного регулювання вперше було викладено в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.), який заклав перші правові основи організації управління валютною сферою. У подальшому нормативна база поповнилася декретами Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (1993 р.), Законом України «Про Національний банк України» і деякими іншими нормативними актами.

Об’єктом регулювання в кожній країні виступає валюта, її рух і самі валютні відносини.

Суб’єктами регулювання виступають інституційні державні органи, які на це уповноважені відповідно до чинного законодавства країни. Як правило, це центральний банк, комерційні банки, Міністерство фінансів та інші спеціальні установи (Державна податкова адміністрація, Державна митна служба), яким держава надає ту чи іншу частку функцій для здійснення валютного регулювання.

Валютне регулювання спирається на певну низку конкретних дій, які виконують відповідні органи. Ці дії регламентуються законодавством країни і виявляються у формі певних напрямків або елементів валютного регулювання. Вони пов’язані між собою і в сукупності утворюють механізм державного регулювання валютних відносин.

До найбільш дійових методів (елементів) валютного регулювання

слід зарахувати:

-маневрування обліковою ставкою центрального банку (це не тільки дає змогу регулювати грошову масу, але й сприяє ввозу або вивозу за кордон іноземної валюти);

-диверсифікація валютних резервів країни (це дає змогу зменшити збитки, які можуть виникнути у разі знецінення тієї чи іншої валюти);

-купівля або продаж золота з метою зміни кон’юнктури ринку шляхетних металів;

-валютна інтервенція, яка веде до зміни курсової вартості національної валюти стосовно іноземної і викликає відповідні зміни в платіжному балансі країни;

-девальвація, яка полягає в офіційному зниженні оголошеного курсу національної валюти країни (це веде до збільшення експорту і

99

зменшення імпорту, але в сучасних умовах до цього заходу вдаються не дуже часто);

-ревальвація, яка протилежна девальвації і полягає у підвищенні курсу національної валюти (вона стимулює приплив іноземної валюти);

-посилення або послаблення валютних обмежень (вони можуть стосуватися зміни правил вивозу валюти громадянами, обміну юридичними і фізичними особами національної валюти на іноземну, зміни правил вивозу валютної виручки нерезидентами країни і т.ін).

Валютне регулювання як система дій з боку держави щодо регулювання валютних відносин знаходить своє відображення у валютній політиці. Її розробкою і впровадженням у життя займається центральний банк країни. Валютна політика виступає складовою частиною грошовокредитної політики.

Валютна політика являє собою сукупність організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.

Валютна політика Національного банку України включає такі найважливіші складові:

-заходи, націлені на обмінні курси з метою захисту валютних резервів НБУ;

-дії, спрямовані на стабілізацію і розвиток валютного ринку;

-заходи щодо захисту національної валюти і забезпечення її внутрішньої та зовнішньої стабільності й конвертованості;

-комплекс дій щодо створення сприятливих умов для припливу іноземної валюти в нашу державу;

-накопичення золотовалютних резервів для забезпечення платоспроможності нашої держави.

Валютна політика відображає не тільки загальні, тобто стратегічні завдання, що стоять перед державою, а й ті обставини, що складаються в економіці на кожному етапові її розвитку.

На початку становлення нашої незалежної держави в умовах емісійної монетарної політики, яка проводилася НБУ до 1994 р. і знаходила свій вияв в емісійному покритті бюджетного дефіциту, суттєво зросла інфляція, а через неї посилювався і попит на іноземну валюту, перш за все на долари. Це призвело до великого знецінення карбованця. Так, у 1992 р. інфляція за рік становила 2100 % (ціни зросли у 21 раз), а курс карбованця стосовно долара США впав у 1062,8 рази, тобто зовнішнє падіння карбованця порівняно з внутрішнім було вищим у 50,6 рази (1062,8:21).

За цих обставин НБУ вдався до адміністративно-командних заходів щодо руху валюти і її регулювання. Ці заходи зводилися до наступного:

-обов’язковий продаж господарюючими суб’єктами 50 % валюти, вирученої від експорту;

-лімітування вивозу іноземної валюти за кордон;

100

-жорсткий контроль за здійсненням будь-яких валютних трансакцій і встановлення обов’язкових відрахувань від валютних надходжень;

-обмеження закордонних інвестицій, які здійснювали резиденти

України.

Другий етап (починається з 1994 р. і продовжується до введення національної валюти у 1996 р.) характеризується тим, що валютна політика стає більш ліберальною, а валютний ринок помітно розширюється. Вже в кінці 1994 р. валютний курс почали визначати на основі купівлі-продажу валюти на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). У 1995 р. НБУ дозволив здійснювати обов’язків продаж валютних надходжень не тільки на УМВБ, а й через уповноважені банки та на міжбанківському валютному ринку. Це було курсом на пристосування вітчизняного валютного ринку до тих традицій, які склалися на валютному ринку розвинених країн (як відомо, там 85 %-95 % валюти купується і продається саме на міжбанківському ринку, а роль валютних бірж невелика). У другій половині 1995 р. було заборонено використання іноземної валюти як засобу платежу на території України.

З уведенням гривні починається третій етап у формуванні й реалізації валютної політики НБУ. Його загальна особливість полягає в подальшому зменшенні валютних обмежень. Поступово відбувається уніфікація вітчизняного валютного законодавства зі світовим. У травні 1997 р. наша країна приєдналась до вісьмої статті Статусу Міжнародного валютного фонду, що означає визнання нашої валюти як конвертованої за поточними операціями. Усе більше комерційних банків України отримують від НБУ ліцензії на операції з валютою (у 2004 р. таких банків було 158 зі 182 зареєстрованих).

Таким чином, можна констатувати, що поступово, з подоланням кризових явищ у економіці валютна політика стає більш виваженою, ринковою і, головне, ефективною.

ТЕМА 7. КІЛЬКІСНА ТЕОРІЯ ГРОШЕЙ І СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ

7.1.Металістична і номіналістична теорії грошей

7.2.Класична кількісна теорія грошей

7.3.Неокласичний варіант розвитку кількісної теорії

7.4.Дж.Кейнс і його внесок у кількісну теорію грошей

7.5.Монетаризм як сучасна теорія грошей

7.6.Грошова політика України у світлі монетаризму

Ключові слова: металістична теорія грошей, номіналістична теорія грошей, меркантилізм, кількісна теорія грошей, трансакція, трансакційний варіант кількісної теорії грошей, кембриджська версія кількісної теорії грошей, грошове правило М.Фридмена, монетаризм