Метод Культура 2011 Стац

Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, сподіваннясаметогочасу, колицітворизбиралися.

Специфічнимиознакамифольклоруєусність, колективність, анонімність, варіантність, імпровізаційність, традиційність.

Усність – усна форма творення фольклорних творів, побутування, передача їхвідпоколіннядопокоління"наслух". Визначнурольприцьомувідіграєпам'ять. Саме в пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти. Недарма в науці існує думка, що фольклор є мистецтвом пам'яті. Кожен фольклорнийтвір, якийувібравусебехудожнійдосвідпопередніхпоколінь, ужеза способомхудожньоговираженняєколективним.

Варіантність – ознака, пов'язана з усністю й колективністю. У фольклорі неможливо встановити оригінал, бо всі близькі твори функціонують на однакових правах, іякщовнихспільного більше, ніжвідмінного– цеваріанти. Варіантністьє особливою формою повторення, а фольклор ґрунтується на зображенні близьких ситуацій, характерів, портретів, пейзажів тощо. Виконавці фольклорних творів, як правило, не передають дослівно тексту й мелодії, почутих від інших виконавців. Кожен із них інтерпретує твір по-своєму, залежно від художнього смаку, пам'яті, голосу, настрою тощо. Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Імпровізаційність властива усім формам народної словесності, особливо характерна для коротких пісенних форм. Однією з характерних ознак фольклору є і його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є й процесом колективного творення. На відміну від мистецтва, закріпленого у певній знаковій системі, у фольклорі немає остаточно завершених творів. У фольклорних творах митець користується уже ''напрацьованими", може вносити свої поправки, доповнення, але всі ці зміни всетаки обмежені традицією і спираються на неї, – у тому й полягає одна з причин стійкості різних фольклорних жанрів. Фольклор функціонує в широкому середовищі за активної участі народу. Виконавці фольклорних творів – обдаровані співаки, оповідачі, які зберігають в пам'яті значний репертуар народних пісень, казок, легенд, приказок, прислів'їв, загадок, анекдотів і вміють вміло донести їх до аудиторії. У давнину такі талановиті особистості, зокрема народні співці, кобзарі, казкарічастовиступаютьякнайбільшактивніспівтворціфольклорнихтворів.

Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найбільш виражений у пісенності; прозового (казки, легенди, анекдотитощо).

Поетична форма фольклору. Характерною ознакою цього різновиду українськогофольклоруєвіршована форма. Він складається зрізних видових груп: народні пісні, календарно-обрядові пісні, сімейно-обрядові пісні, балади, необрядові пісні. Народні пісні опубліковані в численних збірках українських народних пісень. М.В. Гоголь говорив, що «народні пісні для України – все: і поезія, й історія, пісні ці – народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини,

11

історія, якарозкриваєвсежиттянароду». Рівеньпісенноїкультуринародунерідкоє яскравимпоказникомйогозагальногодуховногорозвитку.

Найбільшу групу народних пісень становлять обрядові пісні, які пов'язані з календарними та сімейними обрядами. Календарні обрядові пісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, календарними циклами в природі, святами.

Виділяють такі групи обрядових пісень: пісні зимово-новорічного циклу –

колядки, щедрівки; весняного циклу – веснянки; літнього періоду – русальні, купальські, петрівчані; осінньогоперіоду– жниварськіпісні.

Сімейно-обрядовіпісніпов'язанізсімейнимиобрядами: народженнядитини, одруження, весілля, смерть.

Необрядовіпісні– цеокремагрупапоетичногофольклору. Донихналежать

народні думи, історичні пісні, балади, соціально-побутові, ліричні пісні з родинного життя, дитячий фольклор. У думах оспівується боротьба козаків з татарами та турками («Маруся Богуславка», «Утеча трьох братів із Азова»). Низка народних дум присвячена боротьбі українського народу з польськими загарбниками («Дума про Б. Хмельницького», «Хмельницький та Барабаш»). Творцями і виконавцями дум були здебільшого козаки, талановиті співці, кобзарі. Близькі за змістомдо думісторичні пісні, вяких оспівуютьсяпевні історичні події й особи. Головна тема історичних пісень – тема захисту і визвольної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами. У баладах розповідається про події побутового та соціального характеру з трагічним кінцем. Народні піснібалади часто використовують письменники у своїх творах. Вони послужили основою для балад Т. Шевченка «Тополя», «Утоплена», драми І. Франка «Украдене щастя» та багатьох інших. Ліричні пісні – це твори, які розкривають внутрішній світ людини. Вони поділяються на соціально-побутові, козацькі пісні та родинно-побутові (пісні про кохання, сімейне життя). Дитячий пісенний фольклор – це колискові пісні, які виконуються батьками для дітей, а також пісні, скоромовки, лічилки, яківиконуютьсамідіти.

Прозовий фольклор. Носіями й розповсюджувачами творів фольклорної прози були скоморохи, талановиті оповідачі. До прозових творів належать казки (побутові, фантастичні, про тварин, чарівні), легенди, перекази, прислів'я і приказки, анекдоти, загадки.

Отже, твори поетичного і прозового фольклору свідчать про багатство і різноманітність української народної словесності. Колективна народна пам'ять стійко зберегла найбільш цінні надбання фольклору, що послужило одним iз найважливiшихфакторiвєдностi, самобутностi українськогонароду.

ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ І ФІЛОСОФІЯ Г.С. СКОВОРОДИ

На межі давнього та нового періодів в історії українського письменства височить постать Григорія Сковороди. З покоління в покоління передаються розповіді про цього письменника, просвітителя, філософа. За що б він не брався, робив по-новому, ставився до цього з відповідальністю, принципово.

12

Не потрібні були Сковороді слава й почесті, високі посади і багатства. Він вважав, що жити треба за совістю, а головне в житті – залишатися самим собою. Великий філософ обрав шлях втечі від світу зла. У спокусливі сіті заради великого багатства, «лакомства нещасного», Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Можна сказати, Г. Сковорода випередив свій час: формою та змістом поетичних творів, художньою довершеністю своїх трактатів, прозових творів і байок. Але головним є те, що Г. Сковорода, не підкоряючись впливу своєї доби, випередив час насамперед своїми філософськими поглядами, світосприйняттям та думками.

Головною думкою філософського вчення Григорія Сковороди є ідея «сродної праці». Спостерігаючи події у суспільстві та побуті, видатний мислитель віднайшов для себе причину проблем, які його оточували. Г. Сковорода бачив талановитих селян, що могли б стати видатними художниками, письменниками або музикантами, але були приречені працювати фізично. До того ж найчастіше вони працювали не на своєму, а на панському полі. Бачив філософ бездарних чиновників, що обіймали високі державні посади, керували цілими містами, не маючи до того ані здібностей, ані освіти, ані бажання приносити людям користь. Ними керувала лише жадоба до збагачення та влади.

Ідея «сродної праці» Г. Сковороди містить глибокий філософський зміст і є шляхом вирішення багатьох проблем навіть сучасного суспільства. Ця ідея полягає в тому, що людина має займатися у житті тим, до чого вона має хист і здібності, до чого відчуває прагнення та натхнення. Свої ідеї Сковорода відобразив у байках. Байки «Бджола та Шершень», «Жаби», «Жайворонки» утверджують саме ідею «сродної праці». Байки яскраво і зрозуміло ілюструють ідеї філософа.

У філософському трактаті «Жінка Лотова» Г.Сковорода говорить про подвійне народження людини: один раз фізично, а другий – духовно. Ця, вдруге народжена, «...людина вільна. У висоту, вглиб, вшир літає без меж. Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Провидить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає у майбутнє, ходить по поверхні океану, ввіходить зачиненими дверима. Очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, левова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність ягняти, швидкість сокола, журавлина бадьорість. Тіло її – діамант, смарагд, сапфір, яшма, кришталь і рубін. Над головою її літає седмиця божих птахів: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистосердя. Голос її – голос грому...»

Відмітна риса характеру Г. Сковороди – дружелюбність, він неодноразово страждав від своєї довірливості й прихильності до людей. Але скільки Сковорода не обманювався в людях, це не вплинуло на його людяність. Все життя вищою радістю Сковороди було спілкування із друзями. Це єдиний скарб, що він нажив за своє життя, здобуваючи друзів серед освічених людей.

13

До портрету Г. Сковороди

Одягався він пристойно, але просто; їжу мав, що складалася з трав, плодів і молочних приправ, споживав її ввечері, після заходу сонця; м’яса та риби не їв не через марновірство, а із своєї внутрішньої потреби; для сну виділяв свого часу не більше чотирьох годин на добу; вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулюватися на чисте повітря і в сади; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всім задоволений, добродушний, принижений перед усіма, охочий до слова, де не змушений говорити, із усього виводив мораль, шанобливий до будь-якого стану людей, відвідував хворих, утішав печальних, ділив останнє з неімущими, вибирав і любив друзів за їхнє серце, мав побожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів.

(За М. Ковалинським)

Важливе культурно-історичне і виховне значення мають афоризми Г. Сковороди:

«Ні про що не турбуватися – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – стан душі, а життя – це рух», – пише Григорій Сковорода. Справді, існують вічні цінності людського життя, які не залежать від часу чи епохи. Рух людської душі, невпинний духовний розвиток і творчий пошук – це одна з таких вічних цінностей.

«Не все отрута, що неприємне на смак» – цей афоризм вчить нас не шукати тільки задоволень, а розуміти, що корисне не завжди приємне. Це, наприклад, як гіркі ліки, які треба випити, аби одужати.

«Уподібнюйся до пальми: чим міцніше стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона до гори». Цей вислів навчає нас не здаватися, сміливо йти вперед, не зупиняючись перед труднощами.

З поданих нижче афоризмів Г. Сковороди завчіть 7-8 тих, які найбільше Вам сподобалися:

Надмiрність породжує пересиченість, пересиченiсть – нудьгу, нудьга ж

– душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим. Найбільша справа, коли вона без природженостi робиться, втрачає

свою честь і вартiсть.

Найкраща помилка та, якої допускаються у навчаннi.

Любов ніяким чином не може бути вiчною і мiцною, якщо породжується тлiнними речами, тобто багатством...

Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так, ніби минуле зможе вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване.

З усіх втрат втрата часу найтяжча.

Без бажання все важке, навiть найлегше. Бери вершину і матимеш середину.

Будь вовк кухарем, ведмiдь м’ясником, а лошак пiд верхівцем. Це справа чесна. Коли ж вовк грає на сопілцi, ведмiдь танцює, а лошак носить поноску, не можна не сміятись. Всяка нешкiдлива непристойність смiшить. А

14

коли вже став вовк пастухом, ведмiдь ченцем, а лошак радником, це вже не жарт, а біда.

Бути щасливим – це значить пiзнати, знайти самого себе.

Всяка їжа i пиття смачнi й кориснi, але треба знати час, мiсце, мiру й особу.

Глупiсть тисячi нерозумних живописцiв не може примусити нас зневажати живописне мистецтво, а научає, що ця наука многотрудна, i тiльки дехто з величезної кiлькостi любителiв її осягає.

Годi побудувати словом, коли те саме руйнувати дiлом. Де серце повне вагань, там огида i нудьга.

Добрий розум робить легким будь-який спосiб життя.

Живуть на землі й тi, хто ні про що не думає, як лиш розбагатіти, нажертися, напитися, нарядитися. Тікайте від розмов з цими пожадливими до наживи. В серці їх погане сім’я виплоджує жовч і отруту, що вбиває душу.

З плодiв та i того, який кiнець, суди всяку справу.

Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимуся ніколи ні в чому не шкодити.

Коли повз тебе проходить п'яний, ти так думай: Бог дав тобi видовище, щоб ти на чужому прикладi усвiдомив, яке велике зло пияцтво – бiжи вiд ньoго!

Не той дурний, хто не знає (ще такий, котрий усе знає, не народився), але той, хто знати не хоче.

Коли відняти від людини споріднене діяння, тоді їй – смертельна мука. Сумує й непокоїться, мов бджола, замкнена в світлиці, коли сонячний промінь, який пронизує вікна, кличе її на медоносні луки. Ця мука позбавляє людину здоров’я, тобто злагоди, забирає бадьорість і розслаблює. Тоді людина усім невдоволена, гидує і становищем своїм, і місцем прожиття...

На кого схожа істинна людина, що панує в плоті? Подібна на добрий і повний колос.

Розсуди ж: не стебло з листочками є колос, не солома його, не полова, не зовнішня шкірка, що одягає зерно, і не тіло зерна, а колос є сама сила, яка створює стебло, солому, тіло зерна й інше, у тій силі все оте невидимо перебуває.

ПОХОДЖЕННЯ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПРІЗВИЩ

Система українських прізвищевих іменувань пройшла довгий і складний шлях історичного розвитку, перебуваючи в певній залежності від соціальної структури суспільства і зародження державності. Морфемний склад сучасного антропонімікону України почав формуватися ще в період праслов’янської мовної єдності. Особам надавалися певні прізвиська, які не передавалися у спадок, а виконували денотативну функцію – називали конкретну особу, а також конотативну функцію – характеризували носія за якимись ознаками.

15

УXVI-XVIII ст. наймасовішим антропонімним класом були прізвиська.

Зпогляду морфемної структури вони не були у своїй більшості спеціальними онімічними утвореннями – ними ставали традиційні апелятиви (загальні назви).

Перетворення додаткового найменування на прізвище відбулося з появою спадковості, тобто у процесі його поширення щонайменше на три покоління.

Таким чином, становлення прізвищ тривало протягом декількох століть. Процес виникнення прізвищ відбувався неоднаково на всіх українських територіях і неодночасно охопив усі соціальні верстви. Основна маса населення України упродовж тривалого часу залишалася без офіційних (тобто зафіксованих документами) прізвищ. Початок їхньому закріпленню поклало духовенство, а саме – київський митрополит Петро Могила, який 1632 року доручив священикам вести метрики народжених, одружених, померлих. Враховуючи соціальне поширення прізвищ, С.М. МедвідьПахомова виділяє два основні етапи їх становлення. Перший етап характеризувався появою прізвищ, а отже, і антропонімною формулою ім’я + прізвище у представників аристократії, панства, шляхти на теренах з розвиненою приватною власністю і соціальною неоднорідністю, з офіційним спадковим правом. Другий період відзначався появою прізвищ у основної маси населення і почався майже на три століття пізніше від першого. Так, якщо у російської аристократії формування прізвищ проходило у XV-XVI ст., то основна маса селянства до реформи 1861 р., яка скасувала кріпацтво, не мала прізвищ. Довільне використання українських особових назв почало припинятися з уведенням кодифікованого права й унормування ідентифікації особи державою. Найшвидше стабілізувалися прізвища мешканців тих територій, де не відбувалося воєнних подій і де міграція населення була незначною. На території Східної України процес остаточної стабілізації прізвищ почався лише в 1826 р., тобто з часом запровадження «Нового гражданского уложения». На думку відомих ономастів (Б.Б. Близнюк,

Ю.К. Редько, П.П. Чучка), періодом становлення українських прізвищ в

сучасному розумінні цього терміна слід вважати період з 30-х років XIX ст., коли на всіх етнічних українських землях набуло чинності кодифіковане право і відповідні правила користування особовими назвами.

Прізвища є багатим джерелом для вивчення лексичного розмаїття мови, історії, культури, психології, побуту та вірувань народу певної етнографічної території, оскільки їх значення розкриває суттєву для історії мови та для історії її носіїв інформацію.

Сучасні дослідники виокремлюють суфіксацію як один із найактуальніших засобів творення слов’янської антропонімії (П.П. Чучка

[14]), висвітлюючи функціонування в українській антропонімії прізвищ з суфіксами -енк(о), -’ак-, -ук-/-’ук-, -чук-, -ов-/-ев-, -ів-, -ин- та ін.

16

Лексичною базою українських прізвищ є:

1.Особові імена (слов'янські автохтонні, що утворилися на базі лексики рідної мови, та християнські, що утворилися від імен грецького, латинського, єврейського походження тощо);

2.Топоніми (географічні назви);

3.Апелятивні означення особи (відапелятивними прізвищами є такі, що первісно ідентифікували особу за професійними, соціальними, релігійними ознаками тощо).

Відіменні прізвища (похідні від слов'янських автохтонних імен)

Велика кількість сучасних українських прізвищ постала з імен, оскільки, як зазначав Д. Карнегі, «ім’я людини для самої цієї людини є найсолодшим і найважливішим звуком у будь-якій мові».

До прийняття християнства у Київській Русі були поширені давньоруські двоосновні імена (Ярослав, Святополк, Добромир), які після X ст. існували паралельно з грецькими і латинськими. В своїй основі вони відображали погляди давніх слов’янських племен на людину, її життя, долю, на явища природи.

У зв’язку з християнізацією протягом XI-XIII ст. на Русь із Візантії через обов’язковий обряд хрещення новонароджених прийшло понад 300 канонічних імен староєврейської, грецької та латинської етимології. Процес заміни традиційних язичницьких імен (слов'янських автохтонних) іменами християнськими поступово поширився на всі верстви давньоруського суспільства. Протягом XI-XIV ст. з ужитку було витіснено майже всі слов’янські імена. Незважаючи на поширеність церковних імен у XIV-XV ст., слов’янські особові назви не виходять з побуту. Іноді та сама особа є носієм церковного і слов’янського імені.

Наявність слов’янських імен в основах сучасних прізвищ пояснюється стійкістю багатовікових традицій уживання: Володимир > Владимирко, Володимирець; Богдан > Богдан, Богданчук, Богданець; Владислав > Владиславченко, Владиславль; Святогор > Святогорець, Святогорко тощо.

Відіменні прізвища (похідні від християнських імен)

Після прийняття християнства на Русі обряд наречення новонародженого від батьків перейшов до церкви. В церковних календарях та святцях вказувалась етимологія кожного імені, що давало змогу передбачити чи й певним чином змоделювати життєву долю носія. Церква забороняла давати дітям при хрещенні колишні традиційні слов’янські автохтонні імена. Прийом найменування «на честь» святих став своєрідним залученням народу до релігії.

Система імен, що побутує в основах сучасних прізвищ, формувалася протягом багатьох століть. Твірною базою таких одиниць є греко-латинський християнський календар, до якого входять імена грецького, давньоєврейського, латинського походження. Вони закріплені не як запозичені, а як власне українські елементи, що адаптувалися: Олексій (грец.)

>Олексієнко; Михайло (д.-євр.) > Михайлов. Деякі відіменні прізвища могли утворюватися як від чоловічих, так і від жіночих особових імен: Анастас /

17

Анастасія > Анастасенко, Анастасюк; Дарій / Дарія > Даренко, Дарець, Дарко; Аглай / Аглая > Аглаєнко, Аглайчик.

Відтопонімні прізвища

До відтопонімних належать прізвища, у структурі яких наявна основа топоніма (назви міста, села, річки, країни тощо), хоч утворені вони часто не від назв географічних об’єктів. Мотивами їх виникнення можуть бути подорожі, паломництво, торгівля.

На відміну від російських і польських, українські відтопонімні прізвища у своїй більшості не вказували на високий соціальний статус осіб, які були їх носіями. Структура прізвищ відтопонімного походження переважно містить назви міст, селищ, країн, країв, річок, озер, морів.

Основи багатьох відтопонімних прізвищ є полісемантичними (багатозначними). Їх походження може бути пов'язано не лише з топонімами, але й з апелятивами чи особовими іменами. Твірні основи багатьох із них іноді можна виводити і від кількох топонімів. Так, прізвища типу Олександрівський, Микитівський могли утворитися від особових імен (Олександр, Микита) або від топонімів (Олександрівка, Микитівка). Основи багатьох подібних прізвищ також відображають інші географічні назви: Михайлівка > Михайловський, Михальський, Михайлевський; Олександрівка > Александровський, Олександровський; Мар'їнка > Мар'єнков, Мар'єнко; Микитівка > Микитівський, Микитовський.

Семантична амплітуда апелятивів української мови, відображених в основах прізвищ, уможливила виокремлення у її межах твірних прізвищевих основ зі значенням особи (nomina personalia) та твірних прізвищевих основ з неособовим значенням (nomina impersonalia). Існують прізвища, похідні від назв осіб: за родом їх діяльності чи професією (Титаренко); за їх внутрішніми ознаками (Хорош); за їх зовнішніми ознаками (Зубцов); за їх етнічними ознаками (Українець); за їх соціальним станом (Царенко); за їх родинними стосунками (Діденко); за їх територіальною ознакою (Піддубний); назв міфічних істот (Примара) (nomina personalia); назв: тварин та птахів (Лосєв); рослин, їх частин і плодів (Капустін); предметів побуту, засобів праці (Коробов); анатомічних понять (соматизмів) та хвороб (Щокін); страв, продуктів харчування (Борщ); явищ природи і часових понять (Вєтров); абстракцій (Алло); одягу, взуття, прикрас (Черевиченко); цифрових позначень (Первун); речовин і матеріалів (Загноєнко); одиниць вимірювання та грошових одиниць (Рубльов); свят і понять церковного вжитку (Покровкова); розваг (ігор і танців) (Гопаченко) (nomina impersonalia).

Відапелятивні прізвища з твірними прізвищевими основами зі значенням особи (nomina personalia):

Прізвища, похідні від назв осіб за родом їх діяльності чи професією

Прізвища цієї групи дають багатий матеріал для аналізу державноадміністративного устрою та економічного життя людей у часи формування української прізвищевої системи. Окреслена лексична група прізвищ є

18

цінною для вивчення розвитку матеріальної і духовної культури народу, церковного, військового життя, класового розшарування суспільства.

Найбільш поширеними були ремесла та промисли, пов’язані з виробництвом посуду, обробкою дерева та будівництвом дерев’яних споруд, обробкою металів та шкіри. Поширеність цих ремесел доводять прізвища: Гончаренко, Гончар < гончар «майстер, що виготовляє посуд та інші вироби з глини». У XVII ст. спостерігався розвиток шкіряних промислів: вичинка хутра й шкіри та пошиття з них різноманітного одягу, побутового приладдя. У прізвищах відобразилися такі назви кожевників: Кушнір < кушнір «хто вичиняє і шиє хутро та хутрові вироби»; Шкірей < шкірей «той, хто вичиняв шкіру». Виготовленням ремінної зброї для козаків займалися лимарі. Звідси беруть своє походження прізвища Лимаренко < лимар «майстер, який виготовляє ремінну збрую». Залізо використовувалося для виготовлення різноманітних знарядь праці й предметів побуту, необхідних у господарстві, тому професія коваля була однією з найпопулярніших. Антропонімний матеріал підтверджує це, оскільки прізвища Коваленко, Ковальов, Коваль є найбільш поширеними.

Прізвища, похідні від назв осіб за їх внутрішніми ознаками

О.Ю. Карпенко зазначає, що прізвищам значно більшою мірою, ніж апелятивам, властивий національно-культурний компонент. Зокрема, виразна перевага лексем із позитивною семантикою (гордий, добрий, швидкий, розумний, чуйний тощо) дає змогу «намалювати» етнопсихічний портрет українця, де домінуючими є природні позитивні риси: доброта, ніжність, ласкавість, чуйність (Добряк, Чуйний, Лагода). У прізвищевій семантиці відобразилися й інші позитивні ментальні особливості українців: господарські вміння (працьовитість, моторність, вправність), специфіка мовленнєвої діяльності (балакучість, галасливість), темперамент (лагідність і врівноваженість), високі моральні якості (щирість, вірність) тощо.

Сучасні прізвища, у минулому прізвиська, відбили й негативні риси, які засуджувалися у народі: пияцтво, лінощі, скупість. На думку М.Л. Худаша, первісно такі імена надавалися з профілактичною метою, тобто були спрямовані на відвернення від дитини злої сили, а відтак і негативних рис (П′яниця, Поган, Скупий, Жадько). Вони могли виникати як іронічні прізвиська, виражаючи ознаку, протилежну названій.

Серед прізвищ на позначення психічних ознак людини зустрічається багато композитів (складаються з двох основ). Вони можуть характеризувати особу за її вдачею: «тихий мир» > Тихомиров, «добра баба» > Добробаба; звичками: «дурно (даремно) стукати» > Дурностук, «добре лежати» > Добролежа; розумовими здібностями: «скоро (швидко) думати» > Скородумов, «добре думати» > Добродумов, «любов до мудрості» > Любомудров. Цікаво, що найбільш частотним прикметниковим компонентом цих прізвищ є добрий, дієслівним – думати.

Жартівливі прізвища свідчать про природні ментальні особливості українців: доброзичливо-глузливе ставлення до людей, здатність помічати

19

смішний бік речей, уміння зобразити певні риси у комічному вигляді, кмітливість: Нечитайло, Неумивако, Нечипай.

Прізвища, похідні від назв осіб за їх зовнішніми ознаками

Великий інтерес викликають прізвища, які вказують на фізичні ознаки людини (зріст, будову тіла, певні фізичні вади та ін.) і виражають народні погляди на особливості зовнішності. Для такої характеристики людини з лексичного фонду мови відбирались влучні слова, за допомогою яких створювались виразні назви-образи: Куценко, Кучерявий, Малик, Краснощок, Краснобородько.

В українській мові широковживаними були назви на позначення людини за кольором її очей, волосся, відтінком шкіри. Колір волосся, шкіри чи одягу мимоволі впадає в очі, запам'ятовується і створює смислову основу прізвиська людини. Якщо, наприклад, людина виділялась з-посеред інших тим, що мала білі вуса, то це могло стати приводом для надання їй прізвиська Білоус або Білоусенко.

Серед «кольористичних» прізвищ помітну групу складають антропоніми, пов'язані з відтінками червоного (рудим, бурим, червоним / красним та ін.) кольору: Руденко, Рудь, Красний, Багряненко, Червоненко, Бурий, Огнений, Багрянець; куржавина «іржа» > Куржавенко, Краснюк, Рудій. Прізвища Багряненко, Багрянець вказують на червоний (рудий) колір волосся. В антропонімах Шарлатовський, Шарлат зафіксовано діалектну назву яскраво-червоного кольору шарлат «багрянець, пурпур». Прізвище Моруженко також пов'язане з діалектною лексемою моругий, що позначає «рудий чи темно-сірий». З діалектною лексикою мають зв'язок і прізвища Заруда, Зарудько: діал. зарудити «почервоніти, окров'янитися». Очевидно, первісно прізвиська Заруда, Зарудько називали червону або засмаглу до червоного кольору людину.

Прізвища, похідні від назв осіб за родинними стосунками

Ця лексична група є однією з найдавніших. Відображені в основах прізвищ лексеми з категорії особових назв (мати, батько, тато, син, свекруха, чоловік, дружина) тісно пов’язані з існуванням людей. Вони вказують на різні назви осіб за спорідненістю по прямій і непрямій лінії, назви осіб за свояцтвом та узагальнені іменування осіб за родинними стосунками, які, на думку О.В. Кровицької, «фіксуються вже у писемних пам’ятках Київської Русі ХІ-ХІІІ ст. Більшість цих назв прийшла в українську мову з попереднього періоду, демонструючи таким чином мовну традицію у використанні лексичних одиниць (пор.: братаничъ, братеникъ, племеньникъ)».

Родинні стосунки здавна священні для українців. Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об'єднував соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Безшлюбність загалом засуджувалася суспільством. Повага громади до шлюбу зумовила шанобливе ставлення до всіх, хто одружувався, тому назви осіб за спорідненістю і свояцтвом є частотними в основах

20